З сьогоднішнього вечора. Виходить, сам не віриш, що через два-три роки люди твого села забудуть, в яких вони злиднях жили?
— Вірю і не вірю.
— Оце відповідь! Дипломатична! — невдоволен,о вигукнув Борисенко. — І ти вже хитрувати починаєш? На зборах — одно, зі мною — друге, а на серці — щось третє. Як воно все це вміщається і крутиться в твоїй розумній голові?
— Навіщо ви так, з плеча, про хитрування? Тепер, будем одверті, я десь не обійдусь без нього, десь і ви крізь пальці подивитесь на це, бо таке хитрування буде не для себе: я злидні повинен зірвати з плечей.
— Ох, Марку, Марку, хоч би ти помовчав про ці відкриття. Чи ти мене зарання в спільники по хитрощах береш? Так доказуй, як ти віриш і не віриш, що село через два-три роки виб'ється з нестатків?
— Говорити про це — тільки роз'ятрювати і себе, і когось.
— Ятри, не делікатничай. Нас тепер уже нічим не здивуєш, навіть страшним судом.
— І скажу! Намалюю картини! — позлішав Безсмертний. — Ось перша: в енному колгоспі повне безладдя, розвал. Голова із своєю теплою компанією пропиває все, що можна пропити. Люди на роботу не виходять, на трудодні одержують грами, не цікавляться соцзмаганням і навіть преси не передплачують. Та ось, нарешті, молодому, красивому і енергійному секретареві райкому стає ясною вся картина. Вія якогось вечора привозить у село не менш молодого і красивого голову, гаряче рекомендує його, люди підтримують, і все починається, наче в казковому царстві-государстві... Новий голова не п'є і за роботою навіть не їсть, люди на роботу йдуть з ентузіазмом, на трудодні одержують кілограми, всі змагаються поміж собою і всі передплачують пресу, колгосп стає найкращим у районі, і про нього пишуть у тій же пресі, яку він передплачує. Правда, як усе гладенько і гарно в цій картині?
Борисенко спочатку здивовано слухав Марка, а потім розреготався:
— Де ти видряпав таку типову картину?
— З типових романів. А чи в багатьох романах писалось про таке: здаючи, наприклад, картоплю, колгосп одержує за неї менше, аніж витрачає на пальне, щоб довезти її на заготпункт? Або скільки писалося про золотий урожай, золоте зерно і як воно веселить щасливе хліборобське серце. А читали ви де-небудь, як це золоте зерно після натуроплати і розрахунку з МТС під мітлу йде на різні додаткові та зустрічні плани і хліборобське серце спливає кров'ю?
— Е-е, чого тобі заманулося! Чи не хочеш письменника підвести під таку критику, за якою починається інфаркт? Письменників теж треба жаліти, і їм нелегко виростити своє золоте зерно. Ну, а полова буває у всякому ділі — і в сільському господарстві, і в літературі... Так що ж ти своєю картиною хотів намалювати?
— Те саме, що ви подумали, те саме, що думають люди: погано ще, дуже погано господарюємо ми на землі. Я розумію, що не на чужому золоті, а на робочих мозолях підіймалась наша держава, я розумію, для чого нам треба було і не доїсти, і не доспати, я розумію,, що таке боротьба за хліб. Але я проти тієї боротьби, коли економимо на грамах, а губимо пуди і віддаляємо хлібороба від соціалізму.
— А не загнув ти, Марку? — насторожився Борисенко.
В Безсмертного болісно заворушилися зморшки біля очей і рота:
— Може, і загнув, про таке не часто нам випадає радитись. Сам хочу розібратися в цьому. Я схожий на людину, в якої болить кореневий зуб, а їй здається — всі болять, і вже не розбереш, де зубне, а де сердечне. Вірно, що перша заповідь — є першою, але коли ми, як і про першу, заговоримо й про другу — про хліб насущний на столі хлібороба? Про це ми якось соромливо мовчимо, бо декому спадає на думку, що це власницькі тенденції, пережитки. А хліб-ще ніколи не був пережитком!.. Кожний голова колгоспу, керівництво перед першою заповіддю чують істинно страх божий, а перед другою — декому й за вухом не свербить: за це строгача не вліплять, на суд не покличуть, постраху не наженуть... Що ж залишається робити хліборобу, коли після жнив він усі свої трудодні виносить з комори в одному мішечку чи торбі? Або пухнути з голоду, або якось викручуватись і лукавити, гублячи свою гідність і серце. От і починає він викручуватися, як може, як уміє: один, що бачить, те й цупить ночами з колгоспного поля і навіть не вважає це крадіжкою; другий, зігнувшись у три погибелі, пре на базар городину і стає поруч з перекупкою чи сідухою не гордим хліборобом, а зіщуленим мішко носом; а третій кидає землю і шукає деінде певнішого шматка хліба, хоч із сторожування, будь воно неладне... Отак і черствіє і оздоблюється хліборобське серце, і черствіє без його ласки земля. Про це ми стараємся менше говорити і ще менше писати, але від усього цього ми, зрештою, губимо більше хліба, чим його треба на споживання, губимо людську віру в силу колективу, відриваємо хлібороба від великої спільної радості, і він вихоплюється на дрібнюсеньку стежину, що веде його з широкого поля на свою латку городу. Арифметика — це наука для всіх, але з арифметикою колгоспного трудодня ми не звели кінців.
— Ну й чого ти хочеш?
— Господаря землії Господаря, а не уповноваженого, не заготувача, який зернину тягне в комору, а губить колосок на полі. Чи придивлялись ви, наприклад, як у нас іде косовиця? Такі господарі, як Броварник, дають людям частину косового, і далі картина виходить такою: зелене, мов барвінок, сіно має і держава, і колгосп, і колгоспник. А там, де косовиця нічого не обіцяє хліборобу, — трава перестоює, стає дротом, сіно гниє в покосах або затікає в скиртах, бо й скиртують його не любов'ю, а злом. Кому ж потрібна ця економія: державі, колгоспу чи колгоспнику? Свої дірки в сільському господарстві ми часто хапаємось латати уповноваженими по картоплі, по молоку, по шерсті, по яйцях, по пуху-перу і по інших "по", наче й не знаємо найпростішої істини, що справа не в уповноважених, а в тому, хто засіває землю. От ще перед війною почалось у нас добре діло з додатковою оплатою. Але дехто одразу й злякався, що селянин салом обросте, і заволав не своїм голосом. Не перевелись ще крикуни, які все згадають: і жито, і пшеницю, і корови, і свині, і кролі, і кури, але й слова не скажуть про хлібороба. А прийде господар землі, ми й плани всі виконаємо, і хліб, і до хліба матимемо, і радості побільшає в очах, і щастя в грудях. Та й не будем писати отих віршиків, що навкруг без меж та без краю ходить урожай, а хтось ножицями стриже колоски. Та який би дідько стриг ці колоски, якби порядок був на полі!
— Гарні, Марку, твої думки, тільки поший на деякі з них торбинку і тримай при собі, — похмуро сказав Борисенко.
— Це й біда, що ми їх часто тримаємо в торбинці, все спасаємось, щоб чогось не трапилось. А розібратись би в усьому, висипати всі свої недоліки, перешеретувати їх, одверто сказати людям, підняти їх на трудовий подвиг, то через якийсь час і дядько був би не кумом королю, а вище короля, як і треба йому бути в соціалізмі. Та все одно розберемося в цих ділах, хоч комусь і не хочеться клопотати собі голову мужицькими справами.
— Розберемося, Марку, тільки не все робиться одразу. З тебе, як буду секретарювати, не дуже будемо тягти додаткові плани. Зміцнюйся.
— Спасибі. Хліб, хліб за всяку ціну маємо в цьому році дати хліборобу.
— Це зараз головне, а попереду — найголовніше, — з доброю задумою сказав Борисенко. — У мене теж мужицьке серце, жене воно кров із землею. Не раз я думаю, не раз караюсь і мучусь нерозв'язаними вузлами, але не сумніваюсь, що розв'яжемо їх. І так розв'яжемо, що кожний селянин відчує себе господарем землі, кожний! Ти знаєш, як не любить наша людина говорити про нестатки, як їй приємно сказати, що в неї є те, і друге, і третє. Для цього вона й на свят-вечір ставила усі страви на стіл. І от я думаю не про один свят-вечір на рік, а про такі часи, коли відпадуть розмови й печалі про хліб насущний: усе буде в нас! І віриться, не за горами ці часи.
— Скоріше б дожити до них.
— Доживемо. А як ти зараз будеш обсіватися?
— Ще й сам до ладу не знаю. Мушу якось викручуватись.
В цей час на дорозі забурчав трактрр. Марко з Іваном Артемовичем пішли назустріч йому, і яке ж було їхнє здивовання і радість, коли на машині побачили веселогубого Ярослава.
— О, це ви так пізно? — і собі здивувався тракторист, зіскакуючи на землю. — А я до вас, Марку Трохимовичу. Приймете на якусь пару днів?
— Ну й молодчина ти, Ярославе, — розчулено обняв його Марко. — Ти й не знаєш, як я вдячний тобі.
— І я радий, що до вас приїхав, — добрим півмісяцем заокруглились парубочі вуста. — То де мені починати?
— А є чим? — посміхнувся Борисенко.
— Є, і знаєм, де взяти, — безжурно відповів Ярослав. — Хай тільки дядечко більше спить.
— Ти ж не голодний? — запитав Марко.
— Хто тепер ситим буває? Тільки дармоїди та комірпики.
— Може, поїдемо до мене, підвечеряємо трохи?
— Боюсь уночі їсти, бо як звикну до такої розкоші, то що буду робити у воєнний час? Вранці щось передасте мені. Де починати оранку?
— Онде, Ярославе, від тих вербичок, що гнуться до нас. Тільки веди скибу не поздовжню, а поперечну.
— Це ж для чого?
— Щоб чорнозем і вода не стікали у став.
— Єсть, порядок у військах! — козирнув Ярослав, вибрався на трактор і поїхав до вербичок.
Незабаром рівні скиби почали здиблюватись за усіма плугами.
— На щастя! — Марко скинув картуза і пошкандибав борозною, мов підбитий птах.
XXVI
Марко пізно повернувся додому, але мати ще не спала — очікувала його.
— Ну, покажися, сину, чи дуже радієш новій посаді? — докірливо й насмішкувато подивилась на нього.
— Дивіться, мамо! — кинув костури і рівно став посеред землянки. — Як воно вам показує?
— А хіба тебе розбереш? Ти всередині можеш плакати, а зверху сміятися.
— Оце сказали про свого сина, дали йому характеристику, — махнув рукою Марко.
— Так що маєш новяй клопіт иа свою голову. — Мати зажурено схрестила руки на грудях. — Тепер тягатимуть тебе і по районах, і по прокуратурах, і по бюрах, і по судах: їсти хочеш?
— Дуже!
— Підігріти борщ?
— Аякже!
— Пісний тільки він, замість м'яса — самі опеньки плавають.
— Голодному і опеньки — м'ясо.
— Він ще й сміється. Зараз принесу дровцят.
— Не треба, мамо.
— А чим же тобі борщ підігріти?
— Є чим! — нагнувшись, Марко дістав під лавою сокиру і вдаряв нею по костуру.
— Навіжений, що ти робиш!? — скрикнула мати.
— На дрова стараюсь вам, — засміявся Марко, рубаючи костури. — Отак, Мамо, й почнем головувати на своїх ногах — досить чужих.
-Чи не зарання, сину? — журливо і радісно дивилась, як розліталися костури на цурпалки. Потім позбирала їх, кинула в кабицю й підпалила. Сухе деревляччя одразу зайнялося й загуготіло. — Горять? — пригинаючись, подивився Марко.
— Горять! Нехай усе лихе горить... А до тебе вже двічі гості приходили.
— Які там іще гості?
— І не здогадаєшся, — ставить на стіл полумисок борщу з грибами. — Почекай, чи не вони ж, неприкаяні, знову йдуть? — повернула голову до порога. — Таки вони, і ночі нема на них!
Хтось знадвору зашарудів руками по дверях, клямцнула клямка, і здивований Марко побачив зігнуті постаті Безбородька і Шавули.
— Господарю-хазяїне великий, до тебе можна? — випростуючись, з награною бадьорістю запитав Безбородько. — Чи тепер і до хати не пустиш?
— До хати, коли вона буде, може, й не пущу а в землянку — заходьте, — не дуже привітно поглянув на пізніх і непроханих гостей, які вже, тісно притершись плечем до плеча, підходили до столу.
— Самі опеньки плавають! — по-дурному вирвалось у Шавули, коли він заглянув у миску.
— Бідненько, Марку, вечеряєш, бідненько, — похитав головою Безбородько.
— Що маю, те й споживаю.
— Ну, це діло, практично, завтра поправиться, — прозоро натякнув Безбородько і зразу ж перевів мову иа жарт. — Але, може, сьогодні вже варто повечеряти яко голові?
— Невже ти здогадався щось принести мені як голові? — насмішкувато спитав Марко.
Безбородько насторожився, мов чапля над водою, не знаючи, що й відповісти на насмішку, але махнув рукою й пустився вбрід: —Таки приніс! Не погребуєш?
-Ні, не погребую, Антоне, якщо воно своє, а непозичене.
— Та що ти, Марку! Хіба ж ми посміли б з таким до нового голови прийти? Закон треба знати.
— А Шавула, напевне, посмів би! Це він якось говорив мені біля райкому.
— Не добивай мене, Марку, до решти, — винувато скривив заволохачене обличчя Шавула. — І, коли можеш, забудь і пробач тодішні дурноколінні слова. Я, сам розумієш, напівп'яним був і молов щось, наче з гарячки, о! — Він розкрив поли піджака, шанобливо згинаючись, поклав на стіл кільце ковбаси і четвертину сала, а Беабородько витяг з кишені пляшку горілки, вдарив долонею в денце — і корок полетів аж до печі.
— Пройшов ти, Антоне, практику, — не витримала мати, дивуючись і обурюючись, чого це її синові заманулося сидіти з такою кумпанією. Ну, та йому видніше, як треба зробити; поміж людьми і шавули живуть — не перевелася різна погань на світі...
— За твоє здоров'я, Марку, — навіть із якоюсь урочистістю підняв чарку Безбородько, теж у душі дивуючись, що так легко почалася ця незвична вечеря. — Бажаю, щоб тобі гарно жилося і господарювалося.
— А насправді, Антоне, чого ти мені бажаєш? — безжалісним поглядом обпік Безбородька. — Щоб я скоріше собі в язи скрутив чи ще чогось у такому плані?
Безбородько задихався од цього погляду, але якось витримав його, у нього тільки ледь-ледь здригнулись і скособочились Повіки, що порожніми завісами опадали над глибоко втисненими очима.
— Ні, Марку, не бажаю тобі цього. — Знову статечно почав розливати горілку. — Не буду критися, що після нинішніх зборів, практично, дуже невесело мені на серці. Та й ти на моєму місці навряд чи мав би велику радість. Але критику треба терпіти і виправлятись. Сам сьогодні ясніше побачив помилки і таке інше. Ну, і жалкую, що зарання погнався за власним будинком, він, гидотний, найбільше одірвав мене од людей і колгоспу. Клята власність, як болотяник, засмоктала мене в болото.
— Скажи на милість божу! — здивовано вирвалось у матері: каяття БезборЪдька вразило її. — Виходить, ще не зовсім пропащий ти чоловік.
— Де є такі граблі, щоб від себе гребли? Та й рука якось у чоловіка все до себе горне, — глибокодумно ввернув Шавула своє слівце і прикрив очі скойкоподібними повіками. — Знову ж, пробач мені, Марку, те дурне посталакання перед пленумом. Нащо нам довіку ворогувати? Ще, побачиш, і Шавула тобі знадобиться! О!
На мить у погляді Марка майнуло бісівс.ьке лукавство, але він одразу ж пригасив його перебільшеною серйозністю і навіть рота прикрив рукою, щоб не тіпались біля нього зрадливі складки.
— Посталакання твоє, Мироне, куди не пішло, постараюсь забути, хоч і впік ти мене до самих печінок. Але за граблі, що до тебе колгоспне гребли, ніхто не забуде — ні я, ні люди. Тут тільки суд, коли він буде милосердним, простить тобі. Ти ще не мав з ним дружби?
Шавула завовтузився, засовався на стільці, і обличчя в нього болісно пожалісніло: зовсім відкрутитися не міг, бо сам говорив Маркові, що потроху бере з колгоспу, але й терпіти цюкання у вічі про свої крадіжки теж було несила.
— Чого люди не наговорять: з билинки зроблять копицю. Хіба ж ти не знаєш наших людей?
— Та знаю наших людей, але знаю й тебе: розкрився ти. Мироне, перед пленумом, як пишний будяк. Та й про це різні заяви говорять.
— Які заяви? — ще більше занепокоївся Шавула, в якого слово "заява" завжди пов'язувалося тільки з неприємністю.
— А ти не знаєш які? — здивовано знизав плечима Марко і цим ще більше приголомшив учорашнього комірника.
Чогось занепокоївся і Безбородько.
— Не знаю. — Шавула кінчиками пальців прикрив м'ясисті й глибокі, мов гаманці, вуха.
— Ну, то скоро знатимеш. Он бачиш оту сіреньку, з німецькими літерами папочку? — показав рукою на ріжок папки з актами, що виглядала з-за образа Георгія Побідоносця. — Ось там і лежить твій суд, там же списані усі чи більшість гріхів і твоїх, і Мамури, і ще декого.
— Оце попав чоловік у папочку, наче в розщеп, — розгублено косує Шавула. На кінчику його носа, що ніяк не може йибитись із хащів волосся, заблищали найдрібніші краплини поту. — І що ж ти, Марку, думаєш робити?
— Навіщо питати про це? Ти ж. Мироне, чоловік з головою, при начальстві ходив, надивився на всяку всячину, сам знаєш, що я не буду квасити заяви, мов огірки. Люди вимагають одного: судити тебе по закону.
— А може, Марку, ти своєю владою, своїм геройством так зробиш, щоб воно без судів обійшлось? — уже благало і очима, і скошеним ротом, і жалісною волохатістю все обличчя Шавули.
— Як же я можу це зробити? Ти ж Василю Тримайводі комору в порядку передав?
— Та трохи не зійшлися кінці з кінцями. Нестачу я завтра ж донесу.
— А як ти донесеш ті кінці, що кинув у воду? Від людей і вода гріхи не втаїть... Що ж я можу зробити, коли на тебе вже вісім заяв подано?
— Боженьку мій, аж вісім, — жахнувся Шавула. — А на Мамуру скільки?
— А на Мамуру менше — тільки шість.
— То після цього є правда в світі? — знову шукає співчуття у Маркових очах. —Мамура ж проти мене, як удав проти кроля, а параграф йому випаде менший.
— В цих параграфах я не розбираюсь, ви вже самі порозумійтесь на суді. — Марко поглянув на годинника. — Ну, погомоніли, пора вже й відпочивати.
Шавула в благанні простягнув руки:
— Добре тобі, Марку, говорити про відпочинок, а як мені бути?
— Теж спи, як можеш! Відсипайся за недослане. Хіба не догадувався, що колись за твої справи може безсоння напасти?
— Дітьми і богом прошу тебе, Марку, зарятуй! Повік цього не забуду! Що хочеш, зроблю для тебе. — Благання і острах охопили всю кабанисту постать Шавули, а великі з жовтизною білки взялися вологістю. Було схоже. що він от-от не витримає і заплаче.
Марко задумався, у Шавули прокинулась надія, а Безбородько, якого теж тривожила окаянна папка, хотів і спасався заступитись за Шавулу, та нарешті подав голос:
— Може, й справді, якось замнеш це діло? Хто не знає, що в комірника, чи спіймався він, чи ні, різні комбінації бувають? Нащо тобі починати головування з судів ?
— Так і я про це щойно подумав, — признався Марко. — І не тому, що мені шкода Шавулу, а просто не буде часу роз'їжджати по судах і слідствах. Ти ж. Мироне, після районного суду подасиш апел'яцію і закрутиш мені веремію по всіх інстанціях аж до Верховного суду? Хіба не так?
— А звісно ж, веремії буде, — трохи пожвавішав Шавула. — То пособи, Марку.
— Що ж, може, й взяти гріх на душу, якщо свідок, — Марко в задумі кивнув головою на Безбородька, — не обмовиться навіть словом.
— Над цим голову не суши, бо й моя вина є у ділі Мирона, — одверто сказав Безбородько. Марко змовницьки понизив голос:
— Тоді зробимо так: зараз же, Мироне, иди додому, тихцем коли та смали свого кабана і до ранку, як не хочеш, щоб про це все село знало, завозь свіжину у комору. Це саме шепни й Мамурі. А вранці на пару з ним беріться за колгоспну роботу.
— Аж усього кабана здати? — поліз рукою до потилиці Шавула.
— Щетину і кишки можеш залишити собі, ну й печінки та селезінки теж, — великодушно дозволив Марко. — Чи, може, це не підходить, не подобається тобі?
-Ет, що там говорити: подобається чи не подобається, — безнадійно махнув рукою Шавула. — Залишаєш на великдень без шкварки мене.
— Та. ковбаса ж буде! — утішив його Марко. — А на роботу виходь щодня. У тебе залишилось дві корови?
— Одна.
— А ту, що в лісництві, продав?
Шавула зітхнув.
— То ж ялівка, не доїться.
— Байдуже, мені молока з неї не пити. І в Мамури теж?
— І в нього дві.
— От завтра зранку й готуйте їх до ярма.
— До ярма? І без ложки молока залишиш нас?
Марко зобидився:
— Ну, як хоч, Мироне, я тебе не силую. Бачу, все тобі не подобається...
— Та ні, вже подобається. — важко зітхнув Шавула. — А де ж ярма взяти на корів?
— Як не дістанеш готових, то знайдеться ж десь у березі суха верба.
— Чорт їй тільки радий, — знову зітхнув Шавула. — І тоді заявам не дасиш ходу?
— Якщо покажеш себе в роботі, то після посівної — сам порву заяви. А тепер іди на заклання.
Шавула спересердя одним духом перехилив чарку, скривився від якоїсь думки, потім рішуче підвівся і з шапкою в руках пішов до дверей.
— То й бувайте здорові. Був у Шавули кабанчик пудів на вісім та й загув, — хряпнув дверима й важко загупав чобітьми по східцях.
— Здається, легше брати, аніж віддавати? — Марко допитливо поглянув на Безбородька, а той одвів од нього погляд.
— Це ти вірно зробив, що не почав судитись: тепер і Шавула, і Мамура так будуть старатися, аж гай шумітиме. — Безбородько знову долив Маркові чарку. — Чогось не п'ється тобі? Осколки, чував, ще допікають?
— Та допікають.
— Багато їх залишилось?
— Два.
— І їсиш погано, а треба, щоб осколки обросли жиром. Так ненадовго вистачить тебе на каторжному головуванні.
— Пожалів бог рака, — чмихнув Марко. — А тебе яка гризота пригнала до мене?
— Теж каяття, Марку.
— Ти б з цим ділом до отця Хрисантія пішов. В тіло Безбородька огидно вв'юнюється дрож:
— Глузуєш, коли твоє зверху?
— Не глузую — не вірю тобі. Це гірше.
— Таки гірше, —понуро згодився Безбородько. — Та все'дно прийшов до тебе і з каяттям, і з проханням.
— О, це вже інша річ, таке в тебе, Антоне, може бути. Кажи— послухаю.
— Не насміхайся. Марку, це не твій характер. — Образа і біль стрепенулись і на устах, і на тонкуватих, з дрібними прорізами ніздрях Безбородька, а в глибоких дрімливих очах. майнула темінь. —Забудемо те прокляте купання в ставку, забудемо й мою злобу. Від тієї купелі я все валив і валив на твою голову, бо дуже лихий був.
— Тепер подобрішав на півкопійки?
— Тепер прохолов і, вже збоку, дрібним побачив себе.
— Невже, Антоне, це правда?
— Повір, Марку. Сам караю себе на самоті, а особливо за те, що в'їв тебе тридцять сьомим роком, що в рану твою поліз. — Безбородько зараз і насправді каявся, що згадав Маркові про той час, і з острахом думав про свою давню заяву, вогнем би ясним чи темним згоріла вона! А певно, й згоріла в війну. — Коли можеш, скости все те, що було. Ми ж з тобою, пригадуєш, за однією партою сиділи, разом у школу ходили... Багатьох уже наших годків і на світі нема.
— Багатьох... І першим Устим покинув нас. — Аж у дитячі і молоді роки повернувся Марко, згадав і побратима, і ту молодюсеньку вчительку, що мала бути його судьбою. Де вона тепер і як вона? Повів далекої юності розчулив його, через її видіння приязніше подивився і на Безбородька: хоча хитрий та кручений він, але, зрештою, не ворог, і працювати доведеться разом. Тільки як ти, Антоне, візьмешся за чепіги? Чи вистачить глузду без образи і нарікань піти по землі звичайним трудівником? Тільки це може виправити твої скособочені мізки.
А Безбородько, теж полинувши в молодість, вже без хитрощів видобуває навколо рота посмішку:
— Пам'ятаєш, як ти на Великдень, коли саме сади цвіли, за бандою гнався?
— Аякже!.. А пам'ятаєш, як ти на кооперативній підводі од грабіжників утікав?
— Чом не пам'ятаю! — аж помолодшав Безбородько. — Тоді в мене коні були з вогнем. Як ударив по них, неначе змії, понесли. Всю дорогу піною услали.
— І пропав тоді кореневик!
— Пропав, але виніс і мене, і товар. Тоді, Марку, ми трохи дружнішими з тобою були.
— Здається, так, але й тоді вже зайва копійка тобі викривлювала дорогу і душу.
— І це було, — погодився і зітхнув Безбородько. — І знаєш, що змушувало мене полювати на ту копійку?
— Усушка, утруска?
— Ні, Марку, усушка, утруска це законне діло. Бідність наша спокусила мене. Пам'ятаєш, ми ні в будень, ні в свято не вилазили з полотна?
— Пам'ятаю і нашу велику бідність, але не забуваю і нашого ще більшого багатства — душевного, правдивого, сердечного. А ти, Антоне, забував його, і це, тільки це знівечило і може згубити тебе.
— Може, й так, — знову погодився Безбородько. — Надокучило, надоїло в злиднях жити, ну, та не буду про це, почну з іншого кінця. Хочу, Марку, якщо погодишся, попрацювати під твоєю орудою... Колись і виправлятись треба. Що скажеш на це?
— Ким же ти думаєш працювати?
— Твоїм заступником.
— Нащо тобі це заступництво? Безбородько насупив брови, але рішуче глянув на Марка і зовсім одверто, з тугою в голосі, сказав:
— Бо рядовим, простим я, Марку, вже не можу працювати: і розучився, і соромно. Я вже звик бути на сякій-такій видноті: на трибунах, у президіях, у преніях... Сьогодні після зборів, коли ти сказав, щоб до тебе підійшли члени правління, підвівся і я та й пішов до тебе. Аж напівдорозі опам'ятався, бо вже інакше не можу. Вважай, вік між керуючими прокрутився і сам номенклатурою став... Як же з цієї. практично, орбіти сходити?
І душевна теплінь, і видіння далекої молодості були нагло зруйновані цими словами. У Марка затремтіли уста. Він уже бачив перед собою не людину, а гірші звички п, те шумовиння, що наросло на мізках і закисало на них. Але він стримав своє обурення і спокійно, зосереджено запитав:
— Невже, Антоне, тобі так тяжко без президій, без постів?
— Дуже тяжко. —Безбородько відчув, що з Марком сьогодні можна буде зварити кашу.
— Що ж, може, я зроблю тебе своїм заступником, навіть головою згодом.
— Тебе на вищу посаду візьмуть? — зрадів Безбородько. — І це правильно: чого такому чоловікові. Герою, сидіти в селі? Спасибі, Марку, чим же віддячити тобі?
— Не мені, а людям.
— Так чого ти хочеш? — одразу насторожився Безбородько і насамперед подумав, чи не забажається Map кові забрати його будинок під правління або ясла; узяв же данину з Шавули та Мамури і навіть бровою тобі не повів.
— Хочу я не так уже й багато. По-перше, щоб ти навчився гарно й привітно дивитись на людей, щоб здалеку перед ними скидав шапку, як тепер скидаєш перед начальством, щоб вітався з ними найкращими словами, а не лайкою, і щоб ніколи не матюкався.
— Так тоді ж дисципліни ніякої не буде!-жахнувся Безбородько.— А коли всі побачать, що я не голова, а кваша, то й розкрадуть усе.
— А хто ж першим почав розкрадати колгосп? Не ти, не такі, як ти? Зло почалося од вас.
— Звідки воно б не почалося, а людей треба тримати в їжакових рукавицях, не попускати віжки. Якщо голова чи його заступник щось візьме собі — це ще півбіди, а коли кожний потягне собі, то що тоді буде?
— Отже, ти не віриш народу?
— Народу вірю, а людям — ні! Ти ще не знаєш, як війна змінила їх. І ти не дуже, практично, високо залітай із своєю довірою! До гуртового добра не так треба м'яких слів, як цупких сторожів.
— Добра твоя рада, тільки не для мене. А ти думав коли-небудь, що через кілька років у нас не буде жодного сторожа?
— Дурний я думати над таким? А ти ж віриш у це? — широко подивився на Безсмертного, як на дивака.
— Вірю і зроблю так у нашому ж колгоспі.
— Причинний ти чоловік! — обурився Безбородько.— Це ти, може, для газети чи для журналу готуєш матеріали про високу свідомість?
— Ох, і темний ти, Антоне, як осіння ніч... Хіба ти не пригадуєш, як у нас після революції, коли покращало життя на селі, не замикались хати? Було таке?
— Було,— погодився Безбородько, а тоскне запустіння не сходило з його ечей.
— А потім що почало замикати їх: достаток чи недостаток?.. Через кілька літ, коли все піде гаразд, у нас буде такий достаток, що і хати, і комори будуть без защіпок та замків.
— Фантазія! Риалізму, практично, нема в тебе ні на копійку. Я ще доживу, як за цю фантазію когось будуть м'яти, наче сирицю, або знімати з головування. Значить, не хочеш працювати зі мною?
— Не можу. Нема в тебе, Антоне, кебети керівника.
Безбородько спочатку оторопів від образи, а потім злоба скосила йому очі:
— А ти міряв мої здібності? Їх у мене і на район вистачило б, та нема поки що такої руки, яка на район посадила б. Що ж накажеш робити мені?
— Завтра орачем виходь у поле.
— От цього вже не дочекаєшся! Гнув ти, Марку, мене, як хотів, але не перегинай, бо випрямлюсь — і по тобі ж першому вдарю.
— Що ж, збирай силу, коли не маєш розуму.
— І збиратиму, не буду ж сидіти, мов святе причастя! — Безбородько, лихий і червоний, підвівся з-за столу й, не попрощавшись, вийшов з землянки.
— Славних, сину, мав ти гостей, — озвалася з печі мати, коли за Безбородьком зачинилися двері. — І чого ти сів з ними за один стіл?
— Просто цікаво було, — покосився на стіл Марко і посміхнувся. — Та й користь якась є — їхня закуска таки пригодиться мені: занесемо її вранці трактористові на сніданок.
— Ну, а це правда, що на Мамуру і Шавулу стільки заяв подали?
— Ні, мамо, я перебільшив для страху, — щиро розсміявся Марко, — та це не пошкодить. Орав же дядько поле чортом, а я спробую злодіяками. Хай хоч трохи відроблять. Спіть, мамо.
— Лягай і ти. Чи вже почалось твоє безсоння?
— Почалось.
— І не печалишся?
— А чого ж печалитись, коли роботи багато? Он уже й зерно на станцію прийшло...
Коли Безбородько пройшов місток, його осліпив широкий іскристий кущ багаття, на тлі якого ворушились дві темні постаті. Він городом попрямував до них і незабаром побачив, як Шавула зі своєю в'їдливою жіночкою смалили кабана.
— Швиденько ти, Мироне, почав старатися на Марка, — вкусив смішком учорашнього комірника.
Насмішка пересмикнула і обурила Шавулу.
— Я ж не зумів так викрутитися, як ти: в тебе кабан стоїть і не журиться, а мій комусь язика висолопив, — вдарив ногою в ошкірену пащеку.
— Еге ж, ere ж, — підтримала чоловіка вдвоє перегнута Настя. — Хтось тільки одного чину позбувся, а хтось і чину, і кабана, з нього ще й насміхаються.
-Та цур вам, люди добрі, які там насмішки! Я хотів би не вашого кабана, а Марка підсмалювати за вашу кривду.
Це одразу припало до душі і Мирону, і Насті; вони, мов по команді, випростались, обтерли сажу з облич, зітхнули.
— Годувала ж, викохувала свого Аристократа, як дитину, щодня підривалася над баняками, молочком забілювала харч, а хтось і пожере мою працю, — залементувала Настя на весь город.
— Цить, бо люди почують, — гримнув на неї Мирон.
— Чи так, чи сяк — все одно почують. Ех, Антоне, Антоне, не пофортунило нам з тобою.
— Ще пофортунить. Марко — птах перелітний: як не полетить угору, то самі скинемо вниз з гнізда. Відгодовується! Тільки ока не треба спускати з нього. Десь щось — і хай папірець летить і в район, і в область, і ще вище.
— Летіли ж твої папірці про те купання, а що пособило? — відрізала Настя.
— Не панікуй, — заспокоїв її Мирон. — Ти ще не знаєш, яку силу має папір. Він усе терпить, але все й може.
— Оце вірно, — погодився Безбородько і обома руками помацав кабана. — Гарний! Ви ж хоч здір заберіть собі...
XXVII
Він прокинувся, коли ніч біля віконець ще не зустрічалася з досвітніми барвами. У сні до нього виразно приходили якісь господарські плани, турботи, щось таке потрібно було, але що — тепер ніяк не міг згадати. Чи не досада? Тихенько мугикаючи "Ой не знав козак, та й не знав Супрун, а як славоньки зажити...", він умивається і спочатку не може здогадатись, чому при всіх клопотах йому радісно на душі. Ага, це, певно, тому, що в районі дають наряд на шістсот кубометрів лісу. А може, того, що сьогодні почнуть сіяти ячмінь? Таки нема в світі кращого діла, як сіяти — чи зерно, чи добро.
На постелі, скидаючи пасманисте рядно, заворушився Хведько, ось він підводиться на лікоть і здивовано та радісно питає:
— Ви вже співаєте?
— Мугикаю, Хведю. А ти чом не спиш?
— Бо радію.
— Чого ж ти радієш? Що вчора трійку схопив?
— Та ні, — відкопилив хлопчак губенята. — Це ж трійка не по правилу...
— Як не по правилу? Викручуєшся? — несхвальне поглянув на хлопчака.
— Я, Марку Трохимовичу, чи не першим розв язав задачку, ну, й дав її списати. Та за це треба знижувати один, а не два бали. Адже так по правилу?
— Я, Хведю, в таких правилах не розбираюсь, їй краще порадься з Григорієм Стратоновичем.
— Для чого? — знову відкопилив губи Хведько. — І так переживу, де моє не пропадало.
— А чого ти радієш?
— Що ви стали головою. Тепер заживем! — упевнено сказав хлопчак, а Марко розсміявся.
— Як же ми заживем?
— А це ви краще знаєте, — розсудливо відповів і почав одягатись.
— Поспи ще, Хведю.
— За спання не купиш коня. Я хочу трохи пройтися з вами.
— Ну, спасибі за підтримку, — серйозно відповів Марко, а хлопчак недовірливо подивився, чи не глузують із нього, потім заспокоївся.
— Якщо треба, я завжди пособлю вам, у мене ж ноги знаєте які...
— От і гостри їх до Ольги Бойчук, щоб вона збирала на розмову всіх буряководів та кукурудзоводів. І до Галини Кушніренко збігай — нехай змотається на маслозавод за перегоном для поросят.
— А ніби дадуть? — здивувався Хведько.
— Дадуть.
— Навряд. У Безбородька з цим ділом нічого не вкипіло.
— І звідки, Хведю, ти все знаєш?
— Аякже, в селі жити — і нічого про все не знати! Світанок уже вирвався з обіймів ночі, коли Марко підходив до корівника. На сході одразу якимсь чародійним помахом розгонисте вималювалась сонячна корона, і кілька хмаринок стали оздобою в її промінцях. Марко злегка натиснув плечем на браму, увійшов у корівник. Призвичаюючись до темені, він зупинився і неждано почув тихий болісний стогін; на нього муканням обізвалась невидима корова, а стогін повторився і перейшов у схлипування.
Вражений Марко мерщій пошкандибав до перегородки для доярок. Коли він відчинив легенькі шальовчані двері, з-за крихітного столика, здригнувшись, злякано підвелась Софія Кушніренко, вона зігнутою в лікті рукою тернула по очах і вже намагалася посміхнутись.
— Що з вами, тітко Софіє? — пильно подивився на передчасно постаріле обличчя з по-дитячи ясними очима.
— Нічого, нічого, Марку Трохимовичу... — застигає на устах жалісна посмішка.
— Як же нічого? Не крийтеся, кажіть.
-Нащо воно тобі? — запечалилась вдова. — То — бабське, негоже тобі й слухати.
— Я тепер навіть бабське маю знати — ви для чогось учора піднімали за мене руку. Нещастя якесь у вас?
— Авжеж, бо щастя мені дісталось таке, як тому вбогому чоловіку, якому тільки приснився добрий обід. Він і посміхнувся уві сні, а в цей час ішло щастя, побачило, що косар сміється, — і обминуло його.
— Так може, ми ще завернемо те щастя, — в задумі сказав Марко. — Що ж мучить вас? Ви так стогнали...
— Мусила, Марку Трохимовичу, мусила, — не тільки ясні білки, навіть зціплені зуби вдови відбили тяжкий біль. Вона поправила хустину и тихо заговорила: — Таке ж лихо прибилось до нас, доярок, — худоба захарчована, от і напав на неї стригучий лишай. Так шкода мені стало дівчаток наших, молодюсенькі вони, нащо їм це лихо. От я й позабирала в них хворих корів та й сама заразилась поганню, а вилікуватись не можу: ніякі мазі не пособляють...
— Оце й усе лихо? — посміхнувся Марко, а вдова зобидилась.
— Такі самі слова я і від Безбородька чула, — сказала з докором.
— А я трохи інакше скажу, — знову посміхнувся Марко. — Поворожу, пошепчу — і пройдуть ваші лишаї, як рукою зніме.
-Невже знаєш таке ворожіння? — недовірливо поглянула на нього вдова.
— Знаю, тітко Софіє: на віку, як на довгій ниві.
— А чого ж ні ветлікар, ні медицина нічим не допомогли мені?
— Бо медицина, певне, ще не вивчила всього, що знають люди. Я зроблю для вас вивар з дубової кори і солодкої яблуні, то й сліду не залишиться від цієї напасті.
— Справді?
— Авжеж. Ну, показуйте своє господарство. Побільшало молока?
— Аякже. Повернулись тепер з чужих рук найкращі корови, — і понизила голос. — Вам треба молока?
— Дуже, тітко Софіє. Складіть списочок дітей-сиріт, і з сьогоднішнього дня будемо давати їм хоч по склянці, по півтори молока. Бракованих, недійних корів багато маєте?
— Вісім.
— Треба їх буде продати.
— Як продати? — переполошилася вдова. — У нас же кожен хвіст на обліку. І в районі, і в області про це знають.
— А що оці вісім корів не дають ні краплини молока, теж знають?
Жінка задумалась.
— Навряд. У нас головне поки що, щоб цифра справна була, хоч і користі з неї мало.
— Хай ми за цих вісім корів купимо чотири, п ять, та дійних, чи не краще так буде?
— Краще то краще, але за зменшення цифри і ви, і я вскочимо в халепу. Нащо вам з цього починати головування?
— Хто як уміє, так і починає. Увечері приходьте до мене — разом приготуємо ліки. От і стану по сумісництву ворожбитом.
— Спасибі. Обнадіяв мене, бо вже на свої руки дивитись не могла, — підвела угору руки й застигла, мов біль...
Перед брамою етапні Марко почув не стогін, а радісний сміх. Конюхи стиснулись кружка і, щось розглядаючи, аж за боки бралися од реготу. Дід Євмен першим побачив голову, сховав задоволену посмішку під вуса, штовхнув Полатайка під бік і гримнув для годиться.
— Досить вам зуби продавати. Найшли ярмарок. Конюхи випростались, озирнулися, і Марко побачив на землі кумедного глиняного коника з печаткою в зубах. Одне вухо в коня пнулось угору, друге кособочило вниз, грива настовбурчилась, і увесь його обрис говорив, що він без бою не віддасть печатки. І раптом Марко в рисах тварини побачив риси Безбородька. Це було так несподівано, що він теж розсміявся, а до його сміху приєднались конюхи.
— Як, Марку Трохимовичу, вам кінь з печаткою? — витираючи сльози, запитав Петро Гайшук.
— ДІДУ, ви ж талант! — вигукнув у щиросердім захваті.
— Кінський талант, — одразу нахмурився Дибенко.
— Справжній таланті Подаруйте мені свого коня.
— Бери, коли хочеш, — байдуже відповів старий. — Не шкода глини для доброї людини. Може, ще одну цяцьку візьмеш? — Поволі пішов у маштарку і виніс завзятого козацького коника, що, розігнавшись, здавалось, ладен був перескочити хтозна-яку перепону. Тільки в казці чи в пісні стрічався Марко з таким конем і зачудувався, любуючись ним. А старий тепер дивився на Марка і тамував у собі тривогу і радість.
— Діду, Що ви думали, коли ліпили його? — запитав Марко.
В старого затремтіли повіки, він з подивом хмикнув, а в його колючих очах засвітилися іскринки вдячності.
— Тільки ти й запитав, що думалось мені. Це було, чуєш, перед Новим роком. Я тоді ліпив і курникав пісню про коня, що виносив од погоні козака. Пам'ятаєш:
А за нами татари,
Як із неба хмари,
А я скочив —
Дунай перескочив...
-На такому коні, віриться, і Дунай можна перескочити. Ну, спасибі вам, діду, зробили мене іменинником! — узяв подарунки, а старий лагідно посміхнувся.
— Я тобі ще їх принесу, коли вподобав. Ех, якби-то наші коні були такими, як ці, глиняні.
В цей час біля стайні загурчала машина і почувся веселий голос Хведька:
— Дядько Марко тут?
Марко вийшов із стайні. Спочатку він побачив на машині Хведька, який зручно вмостився на мішках з пашнею. На ходу з кабіни виплигнув Данило Броварник і, мружачись, пішов до Марка.
— Вітаю-вітаю, Марку. Оце ж, як обіцяв, привіз тобі горох, чистий, горошина в горошину. От і сій зерно і щастя навпіл, бо досить уже насіяно горя на землі. Ну, давай почоломкаємось, поки не полаялись, — я одразу щось виколупаю з недоліків!
XXVIII
Вздовж дороги вервечкою розтягнулось шістнадцять плугів, латаних-перелатаних, з стертими п'ятами, на дерев'яних і залізних передплужниках.
Не такими колись були в нього плуги, але й ця старизна не запечалила Марка, більше печалили виснажені коні. Проте й вони сьогодні здавалися кращими, може, тому, що гриви їхні були заплетені дівочими стрічками. І ця начеб дрібничка зворушила Марка, як і те, що погоничами були тільки дівчата, а орачами — діди й підлітки.
— Оце й для кінохроніки, напевне, згодилось би! Хай би потім, через роки, подивилися люди, з чого ми починали, — кинув Григорієві Стратоновичу, який сьогодні ішов у поле орачем.
— Згодилось би. А на дівчатах, хоч як убого зодягнені вони, — найкращі хустинки. Це теж добра прикмета, — сказав Григорій Стратонович.
Коли орачі й погоничі півколом обступили Безсмертного, він пильно подивився на кожного і всюди бачив правдиву довіру; в одних вона намічалась посміхом, у других — зосередженістю, в третіх проглядала крізь сум, крізь біль задавнений чи зовсім свіжий, від якого ще не опам ятались поширені очі.
— Люди добрі, — тихо заговорив до них Марко. — Споконвіку велося, що плугатар у селі — це все. І хліб, і достаток орач тримає у своїх руках. І хоч як нам зараз тяжко, але тільки ми самі можемо допомогти собі, щоб на полях вродив і щедрий колос, і наша доля... Тут серед вас нема недужих чи тих, хто виходить у поле не по своїй волі чи без охоти?
— Нема таких, Марку Трохимовичу. Усі вийшли по охоті, — обізвалося кілька голосів.
— То й добре. Я не хочу, щоб орали набурмосені чи криводушні люди, яких приваблює лише ярмарковий хліб.
— А буде ж він, Марку Трохимовичу, у цьому році свій, а не ярмарковий хліб? — прикладаючи руку до вуха, прошамкав дід Козачківський, у роті якого самотився єдиний зуб.
— На один зуб вистачить, — пожартував хтось збоку, і сміх сколихнув орачів і погоничів.'
— Буде і для беззубих, і навіть для дуже зубатих, коли всі трудитимемось, як хлібороби, а не поденщики... Не позаганяйте коней, хай частіше перепочивають. Та й у добру путь!
Марко махнув рукою, дівчата замаяли косами, бігцем кинулись до худоби, забряжчала упряж, і вся вервечка потягнулась на шлях, над яким лукаво світило і мружилось прихмарене сонце.
І здавалося б, що,хвилюючого в цій буденній картині, коли в поле вирушають напівголодні орачі з вихудлими кіньми, з поганеньким реманентом? Але Марко схвильовано дивився услід плугатарям, і жаль було, що сам не може піти за плугом, бо найбільше любив орати й косити.
Григорій Стратонович значущо подивився на Безсмертного:
— Бачу, завидуєте плугатарям?
— Завидую. Не забулись за плугом ходити?
— Це не забувається. Та й піду здоганяти свого чорнобрового погонича.
— Спасибі.
— За що? — здивувався учитель.
— Що не пошкодували вихідного.
— Про що говорити, — посміхнувся учитель і подався наздоганяти орачів.
На виїзних конях дорогою проїхав Євмен Дибенко, але вія не повернув до голови, а взяв ліворуч у завулок, над яким вилискували ще не обсохли листячком молоді верби. Марко махнув рукою, і старий неохоче повернув до нього.
— Куди ж ви намірились? І плужок справний у вас, — оглянув без жодної латки шестеричка.
— Оце намірився тобі виорати город.
— Мені? — почервонів Марко.
— А хіба що? Хтось же чи сьогодні, чи завтра має тобі зорати. То чому не я, щоб не одривати з поля орача?
— Спасибі, Євмене Даниловичу, що добровільно взялися за обслугування голови. Ви так і про Безбородька дбали?
— Бий свій свого, щоб чужий боявся, — і собі розсердився старий. — Коли моє невлад, то я з своїм назад. Хотів трохи пособити, та сам дідько тобі не вгодить.
— Спочатку, діду, ми вдовам і сиротам пособимо, а далі буде видно.
— У кожного начальства свій норов, — забубонів під ніс Дибенко, повертаючи на стайню.
— Ні, коні я візьму — в роз'їзд т'реба.
— Тоді я перший день пофурманую в тебе, може, ще щось зароблю.
— Гаразд, плуга тільки десь залишіть і заскочте до Василя Тримайводи — візьмете свіжину трактористові.
— З Шавулиного кабана? — пожвавішав старий.
— А ви вже знаєте?
— Все село знає.
— І що?
— Хто сміється, хто регоче, а хто й дивується, як ти цю братію навколо пальця обвів і на свіжину розжився. Шавула вже й сумніватись почав, чи насправді стільки заяв подано на нього.
— Хай посумнівається. Ну, а не привчає він з Мамурою своїх корів до ярма?
— Не бачив, але з лісництва привели своїх прихованих. О, щось Василь Тримайвода горлає. Чого йому?
Марко пішов назустріч новому комірникові, який дибав, подзвонюючи орденами і медалями.
— Марку Трохимовичу, скоріше хваліть мене, бо сам почну себе вихваляти! —радісно зупинився і поправив рукою веселий хміль кучерів. — Видряпав дві бочки пального.
— Талант зразу видно! Через півгодинки повезем їх на поле. Де дістав?
— У людей. Уже й розплатився натурою.
— Салом?
— Дав по шматку за бочку.
— Скупенько ти платив. Як же тобі вдалося так виторгувати?
— А люди нічого й не правили. Погомоніли ми про внутрішнє, міжнародне і сердечне становище та й дійшли згоди.
— Багато в тебе сала?
— Повна сипанка й боденька. Ще не встиг переважити.
— Встигай, щоб хтось з потерпілих доноса не написав. Ну, я пішов на хазяйство Марії Тримайводи.
Біля парників уже галакало жіноцтво, озброєне лопатами і граблями.
— Що я, Марку Трохимовичу, з такими зборами робитиму? — тихцем запитала його смагляволиця Марія Тримайвода.
— А що?
— Ніколи ж їх стільки не приходило, ніколи!
— І ви цим журитесь?
— Та ні, радію, — засміялась жінка, — але як усім дати раду?
— Може, пошлемо їх у сад?
— Дерева обкопувати?
— Чому тільки обкопувати? Усю землю копати. Сад молодий, посіємо в ііьому кавуни, хай плетуться, в'яжуться та вив'язують якусь копійку. Як ви на це дивитесь?
— Земля там добра і ці роки під цілиною лежала, — погодилась Марія.
Коли жінки, побрязкуючи лопатами, пішли в сад, Марко почав оглядати парники. Тепер, либонь, тільки цей куток господарства не був занехаяним, бо Марія Тримайвода любила і вболівала над своїми рамами, грядками і ділянками. Та й Безбородько заохочував її, розсада давала такий-сякий прибуток, а ранні овочі веселили його і потрібних йому людей.
Ворсиста, підкучерявлена зелень помідорів і ніжна срібляста синявість капусти тішили Марка. Він зупинявся перед кожною рамою, прикидаючи, що вона дасть і на полі, і в касу.
— Як вам розсада? — запитала Марія, хоча й бачила, що парники порадували Марка.
— Славна, тільки малувато.
— Та що ви, Марку Трохимовичу, жартуєте? — широко відкритими очима глянула Марія, і цей погляд воскресив ту давнину, коли він з УсТимом вручав босоногій наймичці куркульські чоботи.
— Ні, не сміюся, Марієчко, — назвав її так, як колись називав Устим. І в жінки злякано тіпнулись куточки повних, і досі не прив'ялих уст.
Невблаганні літа, напевне, найбільш немилосердні до наших сільських жінок: їхню красу швидко висушують сонце і вітер, змивають дощі і сніг, темнять поле й город, лопата і сапа.
Роки, праця, горе забрали й Маріїну красу, але якось так, наче не назовсім. І це особливо впадало в очі, коли жінка починала хвилюватись. Тоді її дивовижно м'яка, з материнською задумою врода зсередини пробивалася на обличчя, як у передосінній день з-за хмар прогля дало сонце. Отак і зараз пробилася вона й здивувала Марка.
— Ви згадали давні літа? — майже пошепки запитала жінка.
— Згадав... Що вам син пише?
— Він, Марку Трохимовичу, уже третій орден одержав, —посвітлішало обличчя Марії, — дійсно, що в серці вариться, на лиці не таїться.
— Вітаю вас... Невже це дитя старшим лейтенантом стало? — аж зачудувався Марко.
— Таки став, — крізь радість і смуток посміхнулася жінка. — З самих "катюш" блискавки випускає. І так побивається за мною, неначе донька. Коли б хоч живим повернувся... А на Устимовій могилі й досі жито росте.
— Справді?
— Не переводиться. Доспіє колос, осиплеться зерно і знову сходить. Отак рік у рік, і в мирний час, і в теперішній.
— Життє... Вам чимсь треба пособити?
— Ні, Марку Трохимовичу. Я ще не бідую, атестат синів маю. А чого ви сказали, що розсади малувато? Половину її ми сусідам продаєм.
— Тепер усю посадимо.
— Так багато?
— Не багато. Маю надію, що ви городиною покриєте всі наші борги.
— Аж двісті сорок тисяч — і городиною!? — жахнулася жінка.
— Тільки городиною. Ще й на якийсь прибуток сподіваюсь. Отак і господарюйте.
Жінка, щось прикидаючи, задумалась, похитала головою:
— Навряд чи витягнем ці борги.
— Витягнете, якщо тільки крепко захочете. Ось давайте грубо, на живу нитку, прикинемо, що нам дасть гектар баклажанів? Справжні городники збирають по триста і більше центнерів. Так?
— Це коли біля них ходить один, а не десять господарів.
— Господар тепер буде один — ви. То візьметесь за триста центнерів?
— Ні, на триста в нас грунт непідготовлении. Двісті, надіюсь, витягнемо.
Марко махнув рукою.
— Де моє не пропадало — запишемо двісті! Знайте добрість нового голови. Хай у середньому заготівельні і риночні ціни дадуть нам по карбованцю за кілограм. Овочі в нас мають бути якнайкращі, а ціни — найдешевші. Отже. Гектар дасть двадцять тисяч. Виходить, дванадцять гектарів зможуть покрити наш борг?
— Хіба ми зможемо стільки виростити городини?
— А чому не зможемо?
— Це діло халеписте. Тоді треба в мою бригаду мало не півсела жінок.
— Жінок, надіюсь, буде рівно стільки, скільки вам треба, а може, трох