В .нашому роді всі дуже полюбляли музику, дід і батько по слуху грали на скрипочці, виміняній років п'ятдесят тому в заїжджого волошина. Грав і я на ній, навіть навчився в ноти заглядати. Була така дурість у мене, як говорив колись Антон Безбородько. А найбільше завмирала моя душа від етюдів Шопена. Вродиться ж такий талант людям на радість. Не раз у тюрмі згадувалось, як до мене в колгосп, захекавшись, прибігала донька:
— Тату, Шопена грають!
І ми тоді припадали до приймача і мали свято в душі, і краще робили на полі, і веселіше слухали голоси людей і птиць. От однієї ночі, згадавши все це, я й сказав Чорноволенку, що мене ще з юнацьких років завербував етюд Шопена. Слідчий на радощах так схопився за папір, що й не подумав над моїм гірким жартом. І години не пройшло, як я підписав протокол зізнання, а слідчий все дивувався, чого я так швидко ставлю своє прізвище... Коли ж згодом мій вирок переглядала трійка, її здивував і зацікавив протокол зізнання. Викликали мене, розпитали про все і одразу ж пустили додому.
Мертва тиша залягла у залі. Тіні і видіння тридцять сьомого року ожили не перед одними очима, і Марко теж відчув ніяковість у душі: чи варто було чіпати своє, бо воно ж неминуче ятрило біль багатьох людей, які слухали його.
— Нелегка історія... І що ж ви, Марку Трохимовичу, винесли тоді з в'язниці? — схвильовано запитав Борисенко. — Образу, біль, злобу?
— Може, щось із цього й осіло б у душі, бо вона теж не з лопуцька. Але, на моє щастя, я кілька чи не найважчих днів пробув у камері із старим більшовиком, астрономом за освітою. Він особисто знав Володимира Ілліча Леніна. Образ цього вченого, який творив революцію на землі, а розумом заглядав у тайни всесвіту, й досі часто згадується мені. То людина була чиста, мов кришталь. Багато чого навчила вона мене. Найбільше з його розповідей я запам'ятав вікодавнє оповідання про свічку: людина, мовляв, коли й горить, мов свічка, має своє світло віддавати іншим. Я тоді ж у камері, як міг, на камені висік малюнок свічки, що горить, і дав собі клятву: хоч би на яких вогнях довелося горіти мені, а буду до останку служити людям. З цією клятвою і на війну пішов. А там уже моя свічка ясним огнем палила і найстрашніші німецькі танки, будь вони прокляті з війною разом!
Дружні оплески покрили останні слова Марка. Навіть обережний Кисіль, якого морщило й кривило оповідання Безсмертного, приклав долоню до долоні, та вчасно схаменувся, одразу опустив їх під стіл і насупив брови.
Марко й це помітив, але навіть не так з огудою, як з жалем подумав:
"Напевно, важко тобі, чоловіче, носити в тілі ось таку недовірливу чи полохливу душу. І освіту здобув ти, і чин маєш, може, досконало розбираєшся і у філософії, і в політиці, і в різних планах, директивах, калькуляціях, у відомчій дипломатії, а хіба від усього цього комусь легше на світі?"
Під схвальні усмішки, добрі погляди і слова Марко опустився з трибуни, сів на лаву і рукою витер піт.
— Молодець, синку, — одразу ж привітав його дід Гаркавий, вже обома руками прикриваючи свої георгії. — От кого б я в свої помічники взяв.
— Навіть кривого?
— Навіть кривого.
— То й берить.
— Е, ні, не візьму, — раптом передумав старий.
— І чого?
— Бо, може, ти і вівці персональним пістолетом будеш заганяти воду. А вівці, як дівчата, люблять персональну ласку, — посміхнувся старий.
— Що ж нам робити із Безсмертним? — спитав із-за столу Борисенко. — Чи притягувати до відповідальності, чи рекомендувати головою колгоспу?
— Головою колгоспу!
— Цей порядок наведе!
— Господар!
— Тільки головою! — звідусіль залунали голоси, і вони добивали знічену постать Безбородька.
"І треба ж отак промахнутись на проклятій воді, а сухим із неї вийшов тільки Безсмертний. Коли ж, нарешті, погасне твоя фортуна чи свічка?!"
Хоча йому було тоскно і тяжко зносити свою неждану поразку та думати, що буде після неї, але й він віддирав і чавив у собі згадку про донос на Марка в тридцять сьомому році. Не сумління і не каяття мучили його, а тільки те, щоб і його прізвище не випливло на якомусь пленумі, як прізвище Чорноволенка. Найшов на чому посковзнутися: на такій дрібничці, як музика. Чи, може, й він свій план виконував?
— Що, Антоне, готуєшся здавати головування? — беззлобно запитав його дід Гаркавий.
Безбородько тоскно поглянув на нього й мовчки пішов до дверей.
Після пленуму Кисіль, в передчутті різних неприємностей, невдоволено говорив Борисенкові:
— Не подобається мені сьогоднішня антимонія. Молодий ти дуже, Іване Артемовичу, ох і молодий...
— Є така хиба в моїй біографії, — безжурно засміявся Борисенко.
Кисіль поморщився і так провів рукою, неначе хотів одігнати од себе сміх.
— Чує моя душа — наберешся ти всячини з Марком Безсмертним, черпнеш з ним не один ківш лиха. Чого тільки варте його оповідання про тридцять сьомий рік? І що про це художество скаже наш начальник Управління державної безпеки?
— Невже ви йому про це будете розказувати? — насупився Борисенко.
— Як не я доповім, то знайдеться хтось інший. А наш начальник, сам знаєш, чоловік з гарячим характером і холодною владою.
— Холодною і навіть більшою, аніж би треба, — задумано подивився Борисенко на затверділе од невдоволення обличчя Киселя.
— Отож, сам це розумієш, а випускаєш духа із пляшки. Обережніше, обережніше ходи по землі, послизнутись не тяжко. Тут коли й говориш про недоліки, то на два боки мізками розкинь і очима косуй.
Біля уст Борисенка вибилась іронічна оборочка зморщок.
— Чому аж на два?
— Бо. не дурень вигадав, що береженого й бог береже. Коли ти говориш про недоліки, так одразу ж говори, що це поодинокі факти на тлі великих досягнень. Інакше це може комусь не подобатись, а по-друге, за це може вхопитися заграниця, і тоді...
Циганське обличчя Борисенка налилося гнівом:
— Кому ж потрібна ця обережність! Кому? Ви ж нею тільки окрилюєте негідників, не вириваєте бур'яни, а готуєте для них площу і добриво. І чому це ми повинні, на шкоду собі, оглядатись на той закордон, що ненавидить нас ще з сімнадцятого року?
— Ну, це питання великої політики... — надав обличчю вираз глибокодумності. — І не гарячкуй, Іване Артемовичу, бо опечешся. Ти ранній птах, а я стріляна птиця. Гляди, щоб за сьогоднішнє оповідання Безсмертного й тобі не ікнулося. На фронті твій Марко міг бавитися в демократію, а тут йому треба і зуби підточити, і язика обкарнати. Вже один вигляд Безсмертного насторожує мене.
— Один вигляд? Чого ж? — здивувався Борисенко.
— Бачив, ну, як би тобі сказати, яка рішуча незалежність вписана в його обличчя?
— Так, це не колегіальне обличчя! — не міг утриматись од жарту Борисенко, але це ще більше роздратувало Киселя.
— Не подобаються мені такі самостійні чи самостійницькі обличчя, які не люблять визнавати чиюсь волю. Ох, ці мені українські обличчя... — В голосі Киселя обізвались не тільки недобрі натяки, а й відгрмін тієї страшної підозри, яку невідомо хто каїновою ниткою роками протягав у саму основу нашого життя. — Чує моя душа, що цей самостійник накличе біду і на свою, і на твою голову.
— Чому самостійник? Що за нерозумні натяки і аналогії!? —скипів Борисенко. — Він же, зрештою, не петлюрівець, а Герой Радянського Союзу! На ньому місця живого нема...
— І це ще не факт! — Обличчя Киселя стало таким багатозначним, неначе він ще щось знав про Марка, але до якогось часу тримав це при собі.
Цю противну машкару багатозначності і глибокодумності на обличчі, що прикривала порожнечу в голові, Бо-рисенко уже навчився розпізнавати й гаряче обрушився на Киселя:
— А що ж тоді для вас є фактом? Мірка обережності, практика підозри і філософія страху? А я хочу бачити своїх людей, свою землю без цих мертвотних тіней. І чим скоріше вони покинуть нас, тим красивішими, тим дужчими, тим дружнішими будемо ми.
— Це все вірші, декламація і піна на молодому пиві. Це все добре для якогось поета-початківця, а не для солідного керівника, який на обох півкулях кори головного мозку повинен зарубати теоретичну аксіому: чим ближче нам буде до комунізму, тим більшим буде класовий опір... Я не хочу бути пророком, але застерігаю: бережи, Іване Артемовичу, свою голову, вона ще для чогось згодиться тобі, — з почуттям переваги сказав Кисіль. — Іди вже, підвозь на машині свого Марка. Та гляди, щоб не зсадив тебе він згодом і з машини, і з коня. Побачиш, як моя теорія здійсниться на практиці.
— І чого ви так насипались на Безсмертного?.. Рідню захищаєте?
— Яку рідню?
— Ну, Чорноволенка. Він же, здається, ваш сват?
— А ти звідки знаєш? — насторожився Кисіль.
— Чув од людей про його художества... Так рідня він ваша?
— Ет, не в тім сила! — похмарнів Кисіль, але більше нічого путнього не зміг сказати.
XXI
За містом, оживаючи, загойдались, закружляли вечірні поля і їхні тіні. В затишних долинах темнисто сріблились тихі стави; на них, неначе в глибокому сні, зривалися птиці, і крила їх маяли і над водою, і в воді. А на пагорбах, наче врізані в небо, стояли в дрімотному чеканні вітряки, здавалося, вони от-от мали когось зустріти і пригорнути своїми онемощілими руками.
Самотні тополі і груші, накупані місячним сяйвом, зворушливо іскрились, голубіли, туманились і мали ту прекрасну жіночу задуму, що солодко й тривожно манить у далечінь людину, стирає грані між нею і природою. І хто знає, чи не була колись дівчиною он та молоденька, росою закапана тополя ? А може, й виросла вона при битій дорозі, як пам'ять про дівчат, що понесли свої сльози в чужі краї?
Задумано дивлячись на тополю, Марко згадав доньку, зітхнув.
— Нога болить? — Борисенко, ведучи машину, строго подивився на Безсмертного, і тільки єдина трепетна зморшка в міжбрів'ї говорить про співчуття. Дійсно, в зіниці Борисенка, в його блакитнаві білки хтось прямо увігнав таку строгість і зосередженість, що за ними не видно було інших відтінків. — Може, помаліше їхати?
— Не треба. Відболілось моє.
— Щось не схоже, щоб відболілось, — покосився на костури. — Дуже ми в усьому терплячі люди.
— Нам, Іване Артемовичу, і належить терпіти.
— Чому?
— Якби всі наші болі тільки за оцю одну війну сплеснулися зойком, тоді, напевне, не тільки всі люди, але й каміння не витримало б того зойку: гори почали б колотися на шматки.
— Це наче й правильно, — задумано погодився Борисенко. — А є ж підлість, яку ніщо не може зворушити, ніщо: ні чиста краса життя, ні безмежна любов, ні безмірна скорб, ні материнські сльози, ні дитяче щебетання. Звідки ж узялася така задичавлена вбогість?
— З великого золота, з великого багатства. Вони розпростерли крила смерті над людьми. І поки це багатство буде панувати, доти смерть буде торохкотіти своїми кістками по землі. От яка у нас невесела розмова в такий вечір. — Марко поглянув на глибоке, з таким зоряним пилком небо, наче щойно хтось проїхав по ньому срібними возами і підняв чи посіяв легенький туманець цвітінь.
— Ну, Марку Трохимовичу, а ви не гніваєтесь на мене? — змінив тему розмови Борисенко.
— Чого б?
— Що, не питавши броду, засватав вас на голову колгоспу?
— Від цього сватання ще далеко до весілля, — посміхнувся Марко.
— Але ж не відмовитесь од нього? — допитливо поглянув на Безсмертного: хто його знає, що він може вчудити і які думки крутяться в цій завзятій голові. — Не одмовитесь ?
— Відмовитись легко, але комусь же треба братись за тяжче — за господарювання.
— Ого, ви наче хвалитись починаєте? —здивувався Борисенко.
— Чому не хвалитись, ідучи на таке весілля: замість короваю — одразу беру в одну руку двісті сорок тисяч боргів, а в другу — третину землі,, що пролежала під перелогом. Є де розгулятись... Ще сьогодні ці гріхи висять на Безбородькові, а завтра вони вже будуть моїми. І ви перший говоритимете про це на всіх нарадах і лаятимете мене, наче б їх викохав тільки я.
— І таки буду! А як же інакше? — здивовано подивився на Безсмертного. — Син, яку не одержує спадщину від батька, все одно зве її спадщиною.
— Спасибі, утішили такою спадщиною.
— А ви боїтесь?
— Наше, селянське, діло завжди боязке.
-Знову філософія?
— Ні, правда. Хіба, коли я кидаю сьогодні в землю зерно, не тремчу, що буде завтра? Вже з цієї години починаю боятися суховію і засухи, граду і вітру і різної нечисті. Отак і несеш увесь час у грудях і великий острах, і великі надії.
— Безбородько не це носив у грудях. Що скажете про нього?
— Та хіба ви його не розкусили ? — Навіть тепер не схотів обмовляти свого суперника.
— Виходить, не зовсім. Сьогодні він розкрився в усій красі. І думається мені так: звичайна людина має в серці два передсердечка і два підшлуночки, а у Безбородька все стало шлуночками.
— Чимало ще є у нас таких шлункових голів, і декого вони задовольняють.
— Ваше "декого" — означає Киселя.
— Хоча б і його, сперечатись не буду.
— Ви давно встигли заїстися з ним?
— Як побачились, так і заїлись, — з ходу, можна сказати.
Борисенко не посміхнувся, але обличчя його так ожило, неначе його зсередини підмивав посміх.
— Швидко це у вас, Марку Трохимовичу, робиться, дуже швидко, по-партизанськи. Не зійшлися характерами?
— І навряд чи зійдемось. Отак і почнеться моє головування, якщо ви за дорогу не зміните своєї думки. — Придивляється, як далеко у полі працює самотній, ще невидимий трактор — тільки рухлива гра світла говорить про це. "Ось що мені зараз найбільше потрібно", — думає вже як голова колгоспу.
— Дуже ви сьогодні розгнівалися на Киселя? Безсмертний вивчаюче подивився на Борисенка, несподівано знайшов у його погляді щось добре і сумне. "Видать, не такий ти, чоловіче, грізний, як здається з першого знайомства".
— Ні, Іване Артемовичу, може б, і гнівався на Киселя, та честь на собі кладу. Я просто зневажаю його, весь рід і увесь родовід його.
— Он як! У вас навіть до родоводу дійшло!? — Борисенко зменшив швидкість. — За який же родовідний корінець ухопилися ви?
— І це скажу, а ви вже подумайте, чи варто мене вибирати головою, бо змирщини з Киселем у нас не буде ні на людях, ні в полі. Коли я бачу справжнього керівника, — в мене розкривається серце, коли я стрічаюсь із якимсь киселем, — серце моє щемить, як перед хворобою... Колись учені люди чи письменники в своїх книгах напишуть, як с.ело одразу після Жовтня свято вірило кожному начальнику, бо вбачало в них не звичайних людей, а цвіт революції. Але згодом начальників з потребами, як у газетах пишуть, зросту і без таких потреб більшало та й більшало, і не все краще прибивалось до нашого берега та виприщувалось на різних посадах і в канцеляріях. Прибились і киселі — не заслугами, не роботою, а крученою спритністю та влізливістю своєю. Великого розуму їм, очевидно, ні рідна матір, ні баба-пупорізка не поклали куди треба, а самі вони, киселі, не дуже старались на нього ні за книжками, ні за роботою. А бути ж їм хотілось тільки на видноті, триматися тільки зверху. От, щоб довше втриматись, і почали вони не сходитись, а розходитись із людьми, страхати їх, розкидатись їхніми роками, їхньою долею. Це вийшло у киселів, це сподобалось їм, і вони вже не говорять з людьми, а вправляють їм мізки, сгружать з них стружку, пропісочують їх і все щось пришивають. Киселі навіть встигли увірувати, що не любов, а їхні погрози вирощують ідеї в голові і хліб у полях. А насправді виростили вони більше людських трагедій, аніж їх повинно бути на землі. За це киселів прилюдно треба, ну, хоча б з усіх посад знімати, як розкрадачів великої людської віри і скарбів революції.
— Не так їх легко спекатись, — задумано сказав Борисенко і повернув у поле до самотнього трактора.
В голубому туманному одсвіті фари погойдувалась свіжа рілля, і навіть тепер було видно, як жиром поблискували тлусті долинні скиби. Молодий веселогубий тракторист зупинив машину, скочив на землю і радісно поздоровкався з секретарем райкому та Безсмертним.
— Де ж ти, Ярославе, пального дістав? — з надією запитав Борисенко. — Невже підвезли увечері?
— Ні, Іване Артемовичу, не підвозили. —Пурхають угору зашерхлі кінчики уст, і рот молодого тракториста стає схожим на молодика ріжками вгору.
— Не підвезли? —хмурніє Борисенко. —А чим же ти ореш?
Тракторист вивчаюче дивиться на секретаря райкому, потім сміхотливо одводить од нього погляд:
— Поки що орю сумішшю свого рідного дядька.
-Дядька? Де ж він розстарався на таке добро?
— А він може розстаратися; дуже розДобутливий у мене дядечко. Коли німці тікали з нашого села, він, сам не знаючи для чого, поцупив собі кілька бочок пального і заховав свій трофей у темник.
— От спасибі твоєму догадливому дядькові. Молодчага він! Треба буде чимсь віддячити чоловікові за допомогу, хоч у газеті згадати.
— Та нащо, Іване Артемовичу, його ще й у газеті друкувати, обійдеться. —В тракториста занепокоєно осів півмісяць рота.
— Оце рідня! Ти щось маєш проти дядька? — Борисенко з цікавістю і подивом поглянув на тракториста.
— Та ні, я нічого не маю проти свого дядька, але, напевне, він щось має проти мене, — зам'явся Ярослав.
— Хитруєш, хлопче? Ану викладай, що в тебе. Ярослав ногою провів по ріллі дугу і втупив у неї очі.
— Кажи, кажи, не ори ногою, —підігнав його секретар райкому.
— Що ж тут говорити... Бачите, Іване Артемовичу, мій дядько й не знає, що я орю поле його добром.
— Як це так?
— Він, дядько, нівроку, загнибіда — скупенький у мене. Так я сам... теє, потихеньку його трофей перетрофеюю.
Марко, щоб не розсміятися, прикусив губу, а Борисен-ко далі строго допитує у тракториста:
— Гарну знайшов роботу. А що буде, як дядько дізнається?
Тракторист після цього запитання-підбадьорився:
— Він, я думаю, не дізнається, бо делікатно пораюсь біля його добра.
— Він ще й делікатність у крадіжці знайшов! — Повеселіло обличчя Борнсенка. —Як же ти делікатничаєш?
— Та... ви ще всім розкажете, а цим досвідом не варто ділитися.
— Кажи вже, кажи.
— То я роблю так: вибираю пальне не до самого дна — залишаю трохи, а бочку наливаю водою. І все стає в акурат. Кинеться дядько до свого добра і подумає, що його отак з водою й залишили німці. А я навіть поспівчуваю йому, щоб не дуже печалився чоловік.
— Ну й розжився твій рідний дядько на співчутливого небожа, не всюди такого знайдеш, — розсміявся Марко, за ним Борисенко і, нарешті, тракторист. — Дайте мені, Іване Артемовичу, цю жалісливу душу хоч на пару днів.
— Запорозьку Січ починаєте збирати?
— Такі січовики згодяться, щоб нестатки підсікти.
-— Ярославе, поїдете з пальним свого дядька до Марка Трохимовича Безсмертного?
— До Безсмертного?.. Того самого? — Пожвавішало обличчя Ярослава, і він з цікавістю поглянув на Марка. — До якого самого? — запитав Борисенко.
— Ну, до того, що Безбородька у ставку купав?
— До того ж.
— Тоді поїду! Де вже моє не пропадало! — радісно погодився тракторист.
XXII
Цього ж вечора Марко подибав до пасічника Зіновія Гордієнка. Старий бджоляр колись доглядав не тільки за бджолами, але й за гречкою, то треба було прикинути з ним, як і де найкраще взятися за гречкосійство.
На подвір'ї Гордієнка стояло кілька свіжих вуликів, а над ними з перекладини 'нависав старий, потемнілий дзвін. Марко зупинився біля нього.
Далекі роки, далеку молодість нагадав цей трофей котовця Гордієнка. Нагадав і ту молодюсеньку вчительку, яку все дивувало в його селі. Гай-гай, усе те давно відшуміло-відгуло і стало тільки то тривожним, то дивовижним спомином.
Марко поторгав рукою дзвін, злегенька гойднув било, і мідь, яка ще недавно мучилась, у землі, обізвалася низьким співучим голосом.
Ще в сорок першому році, коли фронт наблизився до села, Зіновій Петрович закопав свого дзвона посеред подвір'я, закопуючи, наказав сусідам:
— Отож має чоловік лишню роботу. Ну, та дзвона можна закопати і відкопати, а фашизм треба тільки закопати. Ще гудітиме над його могилою мій дзвін. Аякже, будуть мати свято і люди, і дзвін.
— Люди закопують добро, а мій що вигадав! — лохнула тоді тітка Христя. — Старе як мале...
В землянці Гордієнка стояв гомін, на невеликих шибках ворушились людські тіні. Коли Марко відчинив двері, він побачив за столом господарів, діда Євмена, Василя Тримайводу і його тітку Марію, бригадира Дем'яна Самойленка, Софію і Галину Кушніренків, Омеляна Коржа, Петра Гайшука і веселооку красуню Ольгу Бойчук з тим ніжним березневим туманцем на щоках, на якому пізніше проростуть веснянки. Тітка Христя першою кинулась до Безсмертного, несучи на обличчі посмішку, а на віях сльози.
— Добрий вечір, Марку. Сідай, дитино, до столу. От спасибі, що зайшов на радість нашу.
— На яку радість?
— А ти ніби не чув? — тітка Христя здивовано і навіть трохи ображено розвела руками, а в розгалужених, мов корінці, зморшках її обличчя заясніла добра посмішка.
— Вона, Марку, думає, як її син став генералом, то про це одразу має знати увесь світ, — насмішкувато обізвався Зіновій Петрович.
— А може, його і знатиме увесь світ! Бачиш, сину ще й тридцяти годочків нема, а вже генерал по артилерії! Не те, що ти! — зневажливо поглянула на старого.
— Аби я так зарані не оженився на тобі, може, досі й маршалом був би.
— Правда, Зіновію, правда: жінки-головне преп'ятствіє нашому брату, — обізвався Євмен Дибенко.
Марко обняв тітку Христю і поцілував її. Але тепер жінка не заточилась, не потягнулась долонею до очен, а щасливо й вдячно дивилася кудись далеко-далеко, де її син доламував карк фашизму.
— Сідай уже, генеральшо, бо картопля задубне, — так само насмішкувато сказав Зіновій Петрович і звернувся до людей: —Що воно тепер за генеральші пішли? От подивіться на мою: на ногах з камери броненосці, руки потріскані, мов сама земля. Чом не портрет?
Тітка Христя подивилась на свій незугарний одяг, на своє взуття і засміялась. І засміялись усі, крім Зіновія Петровича. Хоч він і говорив з насмішкою про генеральство своєї старої, та його щедра душа була сповнена гордощів. Тільки не варт показувати їх. Він підвівся з-за столу, підійшов до Марка, поздоровкався і задумано сказав:
— От і маю новий клопіт — свого ж генерала.
— Та який же це клопіт? —посміхнувся Марко.
— Великий, — переконано сказав старий. — Хіба ж це справжній генерал у двадцять вісім років? Ні тобі сивих вусів, ні шовкової бороди, ні навіть живота. Он про нього вже й французи написали, що не по правилах бив німців. А французи — це ж нація!
За столом знову засміялись, а Гордієнко похитав головою, щось подумав і вийшов із землянки. В оселі всі урочисто притихли, немов очікуючи чогось. Незабаром на подвір'ї великодньо бемкнув дзвін, раз, вдруге і втретє.
— За сина? — запитав Марко. '
— За тебе, — відповіла тітка Христя. — За твоє головування. Ми вже знаєм, що в райкомі сказали. Є правда на світі!
— Не зійшовся на безбородьках світ клином. Але чепкі вони, як бур'ян, — обізвався високочолий і впертогубий, з різко окресленим обличчям Дем'ян Самойленко, і в погляді його спалахнув недобрий огонь.
Зіновій Петрович вніс у землянку саморобну, недоплетену рафу і вручив Маркові:
— На нове господарювання. Не забув, для чого вона?
— Для гречки?
— Атож!
— Розкажіть, що воно і як воно, — попросила високогруда, з мальованими бровами Ольга Бойчук.
— Це Марко Трохимович розкаже. Хай отак і починається нове головування.
— Яке ще там головування, — відмахнувся Марко.
— А ти не дуже задавайся! — гримнув дід Євмен. — Розкажи! Дехто навіть не знає, скільки стебло гречки має цвіту.
— Про це найкраще розповість Зіновій Петрович: він улітку не вилазить з гречок.
Старий пасічник подивився на дівчат:
— Запам'ятайте, цокотухи: кожна звичайна стеблина гречки має приблизно триста квіточок, а на розкішній рослині їх буває і шістсот. Це ми колись з Марком Трохимовичем полічили. Таке стебло виростає з великої порідної зернини — її материнське харчування дає рослині і ріст, і силу, і врожай. От я й змайстрував цю рафу для відбору дорідного насіння. Жаль, що не привчають вас до гречкосійства.
— Як, дівчата, працюють ваші ланки?
— Погано, Марку Трохимовичу, нема кому людське слово сказати' нам, тільки лаяти є кому, — обізвалась Ольга Бойчук. — Навіть землю не за всіма ланками закріпили. Мою, краще доглянуту, віддали Шавулиній рідні.
— Ти буряки вирощуєш?
— Буряки, як вони вже надокучили мені.
— Чому?
— Бо половина їх іде на такий коньяк "три гички", що від нього й сльози стають каламутними.
— У нас діла більш-менш ідуть лише в городній бригаді, — Дем'ян Самойленко повернув голову в бік Марії Тримайводи. — У неї і насіння вдосталь, і парники вже зеленіють, і найраніше помідори та огірки родять. Знає жінка якесь ворожіння до городини.
— Тільки ніякого толку нема з цього: уся праця йде наче в прірву, — зажурено сказала вдова. — На вас, Марку Трохимовичу, надія.
— Аби городина була, а надія знайдеться, — посміхнувся Марко. —Зіновію Петровичу, гречки багато у вас?
— У війну тільки горя багато. Кривдить війна бджолу, кривдить і гречку — нема її у колгоспній коморі. Ну, я й наклав контрибуцію на сусідів, які сіяли гречку по городах. Не дуже, люди, лаєте мене за це?
— Що лаємо, то лаємо, бо ж останнє від рота відірвали, — обізвався дід Євмен.
— Таки останнє, — похитав головою Гордієнко. — Бо з війною велика бідність упала на нас. Упала і відходити не хоче. То треба якось громадою ломити її, наводити по_ рядок на землі. Жінко, в тебе є ще генеральські огірки?
— Тепер він і сироватку буде називати генеральською. їжте, люди добрі, що є, та вибачайте. Мій трутень навіть у такий день на млинці не дав своєї гречки...
Вже місяць опустився на край землі і потемніло село, коли Марко, попрощавшись із людьми, крадькома пошкутильгав до колгоспних парників. У голові чоловіка роїлися різні господарські плани, треба було думати і про скоростиглий карбованець, а його могла дати тільки рання городина.
В долині тьмяно блиснули перші рами парників. Марко обережно опустився біля однієї, трохи підважив її і вдихнув тепло-вологі пахощі молоденьких стеблин помідорів. Скло другої рами було зовсім темним. Марко вийняв трофейний ліхтар, присвітив ним і вражено застиг: сотні людей дивились на нього із темного скла негативів. Серед них він пізнавав своїх друзів, сусідів, пізнавав живих і мертвих, які й після смерті збирали тепло сонця для людей... А ти ж, чоловіче, живий, то й думай, і роби, як живий...
XXIII
Мертві очі линів тупо дивились на Безбородька, і ця ж тупість була в погляді Мирона Шавули.
— На кого ж ти нас, Антоне, покидаєш, на кого покидаєш? — охмеліло варнякав комірник, охопивши голову масними грабелястими руками. П'яний сум розтікався по його задичавлених заростях і болюче ворушив дрібним, як лісова грушка, носом. — На кого ти нас покидаєш?
— Цить, заголосив, неначе на похоронах, — витріщився на нього Тодох Мамура. По його ятаганистих щелепах вививається презирство. — Ти краще помізкуй, поворожи, як утримати нашого дорогого Антона Івановича на посту, бо діло йде — контора пише. Треба, помисливши, всю рідню, всіх друзяк блоком сколотити, всюди масову роботу підняти на рівень, а на зборах своїх людей порозтикати по закутках, щоб демократія була в голосах. Як ти думаєш, Антоне?
— Тепер, люди, добрі, з цього шуму не буде пива: час непідходящий. Треба риально думати. За ваше здоров'я. — Нахмурений Безбородько з гідністю підняв чарку, з'єднав її з двома, перехилив і крекнув:
— Огонь!
— Та цей вогонь не заллє душевного вогню... Невже, Антоне, все твоє з воза упало, невже отак і здасишся? — Б'є Шавула виделкою в око рибини. — Невже отак і здасишся?
— Мушу, братці, не хочу, але мушу, — трагедійне підіймає розчепірені руки. — Але справа не в тому, що Марко підійметься на мій пост, а в тім, як його найскорше сколупнути з поста. Ще не вродився той голова, що проголовує без помилок, чи недоліків, чи перекручень, чи недокручень. Нам, практично, треба вже сьогодні вхопитись за них...
— За що ж ухопитися, коли він ще не голова? — здивувався недалекий Шавула.
— За ті хвости, які лишаються на господарстві. За них чіпляйся і в'яжи на мертвий вузол, — повчально сказав Мамура. — Подумай лишень: чим і як тепер обсіється Марко? От і хапайся одразу ж за зрив посівної. Труби і пиши в усі інстанції, борись за правду!
Останні слова трохи розвеселили Шавулу, бо вже дуже не пасувало слово "правда" до Тодоха Мамури. Але, дивись, 'вимовляє його і писка не кривить. Зовсім запесиголовився чоловік. Комірник хотів чимось в'їсти Мамуру, та саме заговорив Безбородько:
— Ви, братці, не дуже, практично, печальтесь, але порох тримайте сухим — знадобиться! Мені, практично, тепер навіть краще скинути з плечей головування. Хай увесь цьогорічний клопіт впаде на Марка, хай його перешерстять за відсталість і в інстанціях, і в газетах, хай запариться він, а тоді й ми, тут як тут, вигулькнемо і знадобимось на щось.
— Міністерська у вас голова, міністерська, — похвалив ; Мамура і засміявся.
— Яка не є, а плечей тримається, — не перебільшує своїх талантів Безбородько. — Значить, нам зараз треба, практично, відступити крок назад, тільки з толком відступити, щоб не завіяти шляху наперед. Документи різні підготуйте, щоб і комар носа не підточив. Коли щось не так, то робіть, щоб було так, в ажурі, як учені голови кажуть, бо хтозна, які ревізії наїдуть чи наскочать на нас. Головне звести кінці з кінцями, без хвостів. Ну, а корови. які ми взяли з колгоспу, маємо сьогодні ж повернути. Так і рідні усій скажіть. Тут треба без дурних жалощів і лібералізму!
— Тепер, виходить, і на фермі буде молоко, — скривився Шавула, відірвав руки від голови. — Невже без цього ніяк не можна обійтись?
— Не можна! — твердо сказав Безбородько.
— Он, падку мій, смутку мій! Як же ці корови заводити на ферму? Сорому на весь район не оберешся, — заволав Шавула і знову охопив голову руками.
Безбородько заспокоїв комірника.
— Який там сором? Не туди дивишся, не те бачиш і не те мислиш. Ми просто рятували корів од голоду, врятували їх — і знову честь-честю здаємо в колгосп. Ми колгоспу добро робили.
— Ай справді! — здивувався, потім посміхнувся, а ще через хвилину спохмурнів Шавула. — Таку корову повертати. У неї ж вим'я, наче цебер! Може, її, Антоне, своєю замінити?
— Не роби цього, Мироне. На все є свій час. — Строго поглянув Безбородько. — Лисицю власний хвіст погубив, а тебе може погубити коров'ячий. Думай не тим місцем, на якому зараз сидиш, і готуйся до ревізії. Ну, а щоб тобі легше було здавати свою корову, спочатку, для практики, одведи мою.
— Коли?
— Зараз.
Вони всі троє підвелися з-за столу, вийшли на подвір'я. Безбородько рішуче пішов до великої, бляхою критої шопи, відв'язав породисту корову, що пахла молоком і лугом, злегка вдарив її чоботом і повів до воріт.
— Оце, Мироне, практично, робиться так, — повернув голову до завгоспа і комірника. — Відчиняються ворота — і гайда, коровице, з двору. Віддирай, Мироне, пережитки від серця і веди, щоб не повело кудись в недобре місце, — навіть посміхнувся Безбородько.
Шавула сплюнув, лайнувся в бороду і, згинаючись, пішов за коровою.
— Невже, Антоне, не жаль вам рекордистки? — зажурено похитав головою Мамура.
— Чому не жаль? Але мізки мої ще не притрусило кам'яною лускою. Нам не положено бути дурнями. Роби, Тодоше, як я сказав, не хапайся за різні викрутаси, то випливеш, як норець. Ну, йди до своїх документів, а дорогою пришли до мене Галю з машиною.
— Кудись у похід?
— До сусідів по пісні... Є різні діла. З головування ж сходжу. — Він попрощався з Мамурою і весь у невеселих думках увійшов у дім. Мертві очі линів тупо Дивились на чоловіка, і йому тяжко зітхнулось.
— З головування сходжу, — ще раз сказав сам собі.
Коли на вулиці забурчала машина, Безбородько погасив світло, вийшов з дому і ще завагався: чи їхати йому до Саврадима Капустянського, чи облишити свою затію. Але як облишиш її, коли припекло до самого краю? Він мовчки сідає в кабіну, косує на дівчисько: чи не насочилось воно насмішкою до голови, й наказує їхати в Зелену Браму... Чим тобі погане село? І назва гарна, і стоїть у садках, наче у вінку, і люди там спокійніші. Нема, коли помислити, ні Євмена Дибенка, ні Дем'яна Самойленка. Цей думає, як горів у танку, то йому все можна, бодай тобі язика заклинило.
Перед очима Безбородька проходять і проходять його недруги, які будуть патрати й шматувати чоловіка на звітно-виборних зборах. В цей день когось із них треба послати аж в область. Ну, а чийогось рота можна хитро-мудро замазати. Все треба з підходом робити.
В таких роздумах Антон Іванович під'їжджає до хрещатих воріт Саврадима Капустянського, перед порогом непомітно тричі спльовує через ліве плече й, невесело посміхаючись, заходить до хати.
— А, сват приїхав! — глумливо вітається Саврадим Григорович. Навіть в оселі він сидить у кожушку, і все одно холод порядкує в тілі чоловіка. — Може, вмовив Безсмертного до нас?
— Не зміг, — з жалем відповідає Безбородько. — Ви як у воду дивились: йому не хочеться йти на мале господарство.
— Ну, це діло його, — з жалем сказав Саврадим Григорович. — Коли вже я собі зміни дочекаюсь? Не витримує моя основа такої нагрузки, розповзається. Ех, літа, літа... А колись же найноровистіші огирі танцювали піді мною, шабля вилискувала і виспівувала в руках мов на-віжена, плуга виймав з борозни, як лялечку, воза з деревом одним плечем перекидав. Де ті лікарі в світі, що дають людині силу, а не могилу?
— Нема таких та й не скоро знайдуться, — впевнено відповів Безбородько. — Вся їхня ученість ще може щось підрізати, щось вкоротити в чоловіка, а наточити йому здоров'я не годна. Нема таких жбанів у неї.
— Як ти славно про жбани сказав, — зажурено погодився старий. — А колись і вони будуть, вип'єш з них здоров я — і ходи по землі, як сонце по небі... То яка нужда тебе погнала до мене? Пособити хочеш мені?
— Може, й пособити, як захочете, — ще з опаскою говорить Безбородько.
— Чому б помочі не захотіти? — пожвавішав старий. — Говори, що в тебе.
— І незручно про себе, та скажу: .хочу до вас у прийми! — одразу випалив Безбородько.
— Як!? —вражено поглянув на нього Саврадим Григорович. — Ти до нас хочеш головою? Так я розумію?
— Атож. Треба ж вам відпочинок дати. Я потоварисмед...
— То це я за твоєю спиною відпочиватиму? — старий викруглив очі, подався з доброго дива плечима до стіни і розреготався. І від цього реготу затанцювали йог'о чуприна і борода.
Наглий сміх пересмикнув Безбородька, тепер у цій хаті і йому стало холодно.
— Невже це так смішно? — злостиво скривив товсті губи.
— Для мене смішцо, для тебе сумно, — хапався за живіт Капустянський. — Ой, не можу далі... Безбородько подбав про мій відпочинок... Та не кривись, не злобствуй, чоловіче. Ти вибачай'старому, але я тебе і свинопасом не поставив би в своєму колгоспі.
— Чого ви так запишалися своїм господарством? Сріблом-злотом ощасливили його? — обурився Безбородько.
— І скажу, послухай, коли маєш час. — Капустянський нарешті пересміявся і з погордою поглянув на Безбородька. — Слухай та мотай на вус. Таке рідко в очі кажуть. Я думаю, людина, яка ходить біля живого діла, тільки з радістю повинна робити його. А пригадай, чи вмів ти щось робити з радістю? Анічогісінько. Ти навіть хліб не вирощуєш, а вичавлюєш з землі. Ти й їсиш його без радості, бо крадений він у тебе. І хоч я хворий дід, хоч я не маю твоїх років попереду, та я й досі маю радість од людей, од землі, од похилої травиці в лузі і від зірки в небі. Навіть умираючи, я не дам тобі волі, бо ти недобрий, злий чоловік! Ти не любиш навіть тих, хто працює на тебе, ти боїшся їхнього погляду, їхнього слова і сміху. Ще Шевченко писав: "І немає злому на всій землі безконечній веселого дому". Запам'ятай цю велику правду. Ти і в своєму домі не маєш радості, бо і він, і все в ньому хапане. То як я тебе можу допустити до громадського добра? Ти ж зразу почнеш думати не як його приумножити, а як розтягти, чесних тружеників заміниш хитрими пройдисвітами, підлабузниками і почнеш рубати під корінь людські надії і людську радість!.. Не шипи, не кривись, чоловіче, слухай старого, а ухвалу сам собі пиши, бо рано чи пізно пропишуть її люди... Жінко, постав нам щось на стіл, хай повечеряє Антон Безбородько. Ми ще погомонимо по-сусідськи про виправлення душі. Може, пособить.
— Нічого не треба мені — ні ваших доповідей, ні вечері їжте самі! — люто підвівся злобою натоптаний Безбородько.
Але дружина Капустянського вже несла назустріч полумисок, знову ж таки з рибою. Мертві очі щупаків тупо витріщились на Безбородька.
XXIV
Антон Безбородько не раз бував і на коні, і під конем і на це з роками почав дивитися, як на певну закономірність фортуни. Коли його обирали на голову, то він з гідністю тримав власну голову, коли ж переобирали, теж з гідністю ніс на поблідлім обличчі почуття незаслуженої образи і на щирі чи вдавані співчуття відповідав одне:
— Хіба нашим людям хтось догодить?
Найбільше йому подобались ті звітно-виборні збори, які не пахли переобранням. Щось тоді тепле, сімейне ворушилося на душі, хоча навколо бушувала пристрасть різних виступів. На таких зборах він охоче визнавав критику, обіцяв щось витягнути, десь виправитись, всюди поліпшити, добитись і перемогти. А далі знову йшла та сама карусель: його накачували, критикували, він по-бойовому сприймав критику, самокритикувався, на чомусь виїжджав, щось придумував і в роботі, і в рапортах, розправлявся з деякими критиканами, деяким хитро замазував рот і знову готував нові обіцянки: добре, що їх не треба купувати.
Коли ж його переобирали, тривожився, але не впадав у розпач, бо в тумані майбутнього бачив падіння новообраного голови і своє переобрання. Але в такі невеселі години Антон Безбородько мав одну найтяжчу хвилину — розлуку з печаткою. Недарма якийсь дурноязикий пустив колись дотеп, що печатка стала Безбородькові другим серцем. Тільки той, хто не розуміє, що таке печатка, може без шаноби говорити про неї.
Сьогодні ж особливо трудно було її класти на стіл. Може, того, що збори відбувались у церкві і на ганебне падіння голови дивились і люди, і боги, і нечиста сила. Залишки забобонного остраху інколи тривожили Антона Івановича, коли він стрічався поглядом з бісівськими очима, на яких мерехтів гарячий полиск пекла, дарма що біля нього ворушилась громіздка постать отця Хрисантія в підряснику ієромонаха. Чого ще попові треба на звітно-виборних зборах? Ага, то він за утвар потерпає... Безбородько не може угнатися за всіма думками і говорить сьогодні значно гірше, аніж уміє. Позаду хтось смачно позіхає і голосно мовить:
— Говорила-балакала до самої смерті. Хватить гандаляпати!
— Не збивайте чоловіка! Він же в такий час трудився! — одразу обізвались по кутках прихильники Безбородька.
— Так трудився та хапав, що ні світу, ні людей не бачив.
— А ти бачив? Бодай тобі повилазило!
— Та вже виліз палац у Антона і дурень біля Антона.
— Га-га-га!
— Клади, Антоне, клейдони на стіл! Досить колгоспом гендлювати!
В Безбородька тіпнулися плечі, він змовк, всвердлив очі в пекло і, оволодівши собою, сяк-так закінчив виступ, поліз у кишеню за печаткою і, перегинаючись, поклав іі на стіл. Але ж не Марко потягнувся до неї — першим узяв печатку дід Євмен, націлився недовірливим оком, безцеремонне покрутив її в руці, підніс до носа й понюхав.
— Чим пахне? — запитав збоку Василь Тримайвода.
— Буряківкою і шампанським, — серйозно відповів старий, і навколо розлігся регіт.
Безбородька знову пересмикнуло, але, зрештою, і це не так погано: краще хай сміються, аніж сердяться. Може, за сміхом ніхто не згадає про другу ревізію? Коли б ця хмара оминула його. Він тоскно вдивляється в обличчя людей і святих, найбільше побоюючись додаткової ревізії, бо вже й сам не знає, що може виявити вона.
Але якось обійшлося без неї. Про другу ревізію не згадав ні Борисенко, ні сам Безсмертний, і це зменшило болі Безбородька: йому не доведеться продавати з торгів свій палац. І нащо він його передчасно вигилив таким? Це можна було зробити і через рік-два.
Марко говорив коротко і в своєму виступі навіть не згадав прізвища свого попередника, чим здивував і людей, і самого Безбородька.
"Таки чогось побоюється мене", — по-своєму зрозумів це Безбородько.
— Яким би не був голова колгоспу, без вас, люди, без ваших рук, душевності і великодушності він погоди не зробить. Тільки в згоді з вами він буде господарем, без вас — прикажчиком. А земля прикажчиків не любить, хоч їм і перепадає більше її дарів, аніж справжнім хліборобам. Та гіркий і хліб, і мед такого прикажчика.
— Безбородька не кривила ця гіркість, — обізвався хтось позаду, і сміх загойдав людськими головами.
Але й після цього Марко не напався на свого попередника.
— Я не хочу їсти хліба і меду, відірваного від вашого рота, бо тоді й мед стане отрутою. Коли буде ваша велика підтримка, я надіюсь, обіцяю, що вже в цьому році у кожної вдови і сироти буде хліб на столі.
— Ми, Трохимовичу, не пожаліємо ні пучок, ні ручок, аби тільки нас не забували після жнив, бо пам'ятають нас тільки до жнив, — прожаліснів голос вдови Софії Кушніренчихи.
— Не забудемо, тітко Софіє. Зараз нам дуже тяжко, — продовжував Марко. — Тяжко і державі. Але ми всі радіємо, що вже наш воїн однією ногою стоїть на порозі перемоги. Цю перемогу кував і ваш святий хліб. Держави, народи ніколи не забудуть вашого трудного хліба. Нелегким він буде і в цьому році: у нас навіть насіння не вистачає, нема чим зорати землю. Не один день лопати, горіли б вони ясним вогнем, будуть витискати мозолі на жіночих і дівочих руках. Але за всяку ціну ми маємо обробити землю до останнього клаптя. Отак і почнемо рости, трудно, але міцно. І коли ми будемо однією сім'єю, то в цьому році до нас прийде хліб, а через два-три роки — справжній достаток. Через два-три роки справжньої, як я думаю, праці будемо тільки згадувати і дивуватися: невже ми були ще в тисяча дев'ятсот сорок п'ятому році такими голодними та бідними. Так хай із нашою великою перемогою над фашизмом, над кривдою скоріше приходить перемога над злиднями!
Останні слова Марка потонули в дружних оплесках.
Він відчував, що люди вірять йому, але й відчував, що Борисенкові щось не сподобалось у його виступі: це видно було по його темнив з блакитнавими білками очах. Але що саме не подобалось йому?
XXV
Після засідання новообраного правління Борисенко з Безсмертним останніми вийшли надвір.
Над землею АЄГКОВІЙНО тремтіло імлисте срібло місячної ночі, а на землі тіні хмарин чіплялися за тіні осокорів. Прямо на дальні поля Чумацький Шлях з обох рукавів висівав своє зерно і курівся зоряним туманом. Бездонність фіалкового неба підкреслювала досконалу завершеність і ночі, і тиші, в якій то схлипував, то причмокував, наче немовля на грудях матері, то гнівався на когось, то вуркотів невидимий бурчак. Щось ласкаве і первозданно чисте було в його нерівному голосі, у відтінках дівочої м'якості і хлоп'ячого заповзяття.
— Краса яка! — підвів до неба голову Борисенко. — Тільки б любуватися нею чи пісні наспівувати, аби війна не так зобидила землю і людей. Сідайте, Марку Трохимовичу, підвезу до вашої землянки.
— Що землянка! Везіть краще в поле, хоч подивлюсь, як дихає воно.
— Поглянемо, як дихає воно! — схвально посміхнувся. — Уже щось приміряєте?
— Та прикидати — прикидаю, тільки толку мало, — аж зітхнулось Маркові.
— Що тривожить?
— Найбільше — сівба. Чим тільки землю зорати? Доки під перелогами лежати їй?
— Скількох людей мучить зараз оце питання! Тільки подумати: на Україні знову з'явились перелоги і ті трави, що ке ростуть на орній землі... І нічим я зараз не можу втішити вас. Викручуйтесь, як умієте. Поки що й держава не в силі допомогти вам. Тяжко їй.
— Ох, і тяжко, — зітхнув Марко, сідаючи в машину. — А пройде ж не так багато часу — і все минеться, наче сон. Життя візьме всюди гору, і тоді люди почнуть дивуватися, як ми в огні горіли і не згоріли, як у землі Жили і не пліснявою, а соками її взялись, як випростались, як після всіх руїн і пожарищ цвітой зацвіли.
— Вам, Марку Трохимовичу, в цю ніч треба було б вірші писати. — Борисенко, виїжджаючи на дорогу, обережно запетляв поміж осокорами.
— Я їх таки писав минулої ночі.
— Справді? Яка тема?
— Насущна: що нам зможе дати гектар баклажанів, огірків і цибулі. Як вам такі вірші?
— На даному етапі задовольняють. Чого зразу до баклажанів та цибулі взялись?
— Городина — це гроші зверху, а глибинних ми поки що не можемо черпнути, є тільки нашийні — борги. І скидати їх будуть городиною жіночі руки.
— Лопатою і сапкою? — аж губу прикусив Іван Артемович.
— Так, лопатою, сапкою, мозолями і навіть новими зморшками. Цей рік нелегким буде для нас усіх, а найбільше — для жіноцтва. Дуже зобижаєм його.
— Це ще добре, коли є кого зобижати, — на мить болюче примружив очі Борисенко.
— Ви про що? — не зрозумів Марко.
— Не догадався?.. Про свою і твою жінку, —різко перейшов на "ти" Борисенко.
— У вас теж?.. — широко поглянув на хмуре, мов із чорного каменя висічене обличчя.
— У мене теж, — вирвався хрипкий клекіт із грудей. Ні одна зморшка не ворухнулась на виду Борисенка, та біль кригою охопив його обличчя і кригою заіскрився в очах.
Обабіч шляху в прозорому місячному тумані, наче видіння, відходили темні постарілі липи, і в їхніх німотних обрисах, в покляклому з росою гіллі вчувалась печаль скорботних матерів. Ох, ці "катеринівські" липи, цей широкий шлях! Скільки лихого проходило біля вас. Борисенко напівобернувся до Безсмертного:
— Я знаю, як загинула твоя дружина... З нею розстріляли і її пісню. А мою жінку спалили з ненародженим дитям. На сьомому місяці ходила, сподівалася подарувати мені сина, не такого цигана, як я." Хату облили якоюсь сумішшю, піднесли до стріхи смолоскипи, а по вікнах ударили з автоматів... Моя дружина була такою Красивою, що її, по правилу, і вогонь не повинен би взяти... Ось така, Марку, ми з тобою рідня.
В долині біля ставу, що закинув у темну глибінь неспокійний місяць, Борисенко зупинив машину. Вони мовчки злізли з неї, мовчки підійшли до берега, що вже щетинився боязкою травичкою, їм нічим було втішати один одного — слова ще більше розтривожили б їх. А зараз тільки тривожили думки, спогади, видіння, і то вони тіснилися між невідкладними турботами про найбуденніше: про оранку, сівбу, городину, пальне.
"У нас пального нема землю зорати, хліб посіяти, а вони, фашисти, ним людей палили". Перед Марком з'являлися хиткі лапища страшного багаття і обрис невідомої красуні, яку, по правилу, і вогонь не повинен би взяти. Але взяв, не пожалів ні краси, ні материнства. А люди, не знаючи цього, й досі дивуються, чого в Борисенка таке похмуре обличчя і строгий погляд.
— Отак, чоловіче, і залишились ми з тобою підстаркуватими вдівцями. — Борисенко поклав руку на плече Маркові, і це багато чого сказало йому. — А життя йде, і тримається воно не на болях, а надіях. І в тебе їх більше.
— Хіба? — здивувався Марко.
— Ти надієшся зустріти доньку, а мені нема кого. Коли б скоріше війна закінчилась.
Вони по тінях верб, між якими туманцем ледь-ледь ворушилось місячне марево, підійшли до греблі з разочком кленів-покленів. Пара чирят чорними грудочками зірвалася з плеса, з їхніх крил закапала вода. На глибу сплеснулась риба, і сполохані кола, доганяючи одне одного, почали набігати на берег.
— Що, Марку, будеш сіяти в долині? — Борисенко махнув рукою за плесо.
— Коноплі, мудрішого нічого не вигадаєш.
— Насіння вистачить?
— Де там. Роз'їла його Безбородькова шатія, а кінці так кинула у воду, що й ревізія не змогла вчепитись за них. Завтра правління піде по людях. Отак і почнемо стягатися по нитці на сорочку.
— Чистосортного льону підкинемо вам. Не льон — одна радість.
— За це спасибі. От і матиму в цьому році трьох китів: городину, коноплі і льон.
— Борги скинеш ними? — хитрувато примружився Борисенко.
— Надіюсь.
— Говориш про це, а думаєш про більше?
— Є такий гріх, якщо вродить.
— Чую селюхівську обережність. — Борисенко пильно подивився Маркові у вічі. — Ну, а сьогодні на зборах новий голова часом не забрехався?
— Він таке діло не дуже полюбляє, — сказав, наче й не про себе. — І не було потреби йому брехати.
— Гаразд. Але ти дійсно віриш, що через два-три роки доб єшся тієї картини, яку намалював на зборах? Чи це тільки сказано для так годиться, з нагоди коронації, щоб людям у перший день головування бляхмана пустити?
Безсмертний одразу похмурнів, одвів погляд од Борисенка, поглянув на тихе плесо, що ворушило в своїй глибині і хмари, і місяць, і зорі.
— Мовчитк новий голова?
— Мовчу, Іване Артемовичу.
— Зови Іваном, так міцніше буде. А чирку на побратимство ми вип'ємо з тобою, коли ти хоч із боргів своїх вискочиш.
— Уже й своїх? Не пам'ятаю, коли я їх придбав?
—