жахнувся, скособочився і попрохав Марка: — Ти присоромив і осоромив мене. То, може, по-доброму на цьому й кінчимо комедію.
— Вона тільки починається. Топай!
— Марку, нащо ж нам судитися?
— Ти ще й про суди не забув? Так я тобі зараз буду суддею! Ольго, подавай своєму голові лопату. І то замашнішу. Сили в нього, як у бугая.
Дівчина, знітившись, виконала наказ. Безбородько брав ту лопату, мов гадину. Він ще сподівався, що Марко опам'ятаеться і не примусить його прикопувати коноплі. Але й це сподівання розвіялось, коли йому подали перші манделі. Він втопив їх у воду, приколов кілками і почав зривати з дна болотну землю. А вода уже робила своє діло: хлющала в чоботях, вогнем обпікала стегна, краплинами спухала під віями і щеміла сльозами сорому та злості. Хоч би ніхто не побачив їх. Нагнувшись, він крадькома витер очі, а сам придумував найстрашнішу кару на свого напасника.
"Заструпіли твої виразки на нозі, але нові наріжуться на всьому тілі. Я вже постелю тобі доріжку до хати з залізними гратами". Почуття помсти почало перемагати сором, тільки не могло здолати огидливого холоду. І він лише тепер подумав, що краще було б мочити коноплі у копанках. Чому це раніше йому не спало на думку?
— Марку, покинь оці жарти, бо пропаду, — зіпершись на лопату, обернувся до Безсмертного, але уникав його погляду.
— Уже напрацювався? — злостивий подив викривив Маркові уста. — Відстоїш у воді вдвічі довше, ніж мали відстояти жінки.
— Чому ж удвічі?
— Бо тобі не треба родити дітей! — непримиренно поглянув на Безбородька і почув, як хтось з жінок зітхнув.
Це була Мавра. При останніх словах Марка в її дикуватих блакитних очах стрепенувся сірий острах.
Біля греблі загупали копита. Тодох Мамура, тримаючи біля грудей, наче дитя, четвертину з самогоном, молодцювате під'їжджав до жінок.
— Ось вона, веселуха! — радісно вигукнув і осікся. Четвертина вислизнула з його рук, упала на землю, але він і не зирнув на неї, прикгіпівши переляканим поглядом до постаті свого начальства, яке з лопатою в руках згиналося над манделями. Тодох навіть очі заплющив і покрутив головою, одганяючи від себе, як йому здавалося, сатанинське навождення. Але Безбородько таки стояв у воді.
— Ой-ой, що тут скоїлось?-пошепки, ні до кого не звертаючись, запитав Мамура.
— Може, пособиш голові? —обізвалась Варка Тримайвода. Вона підняла четвертину, всунула в руки Мамурі.— Пригости свого хлібодавця.
Тодох боязко глипнув на Марка, збіднюючись, зігнувся в три погибелі:
— Можна хоч однією чарочкою пособити, щоб кров не застоялась?
— Пособляй!
Мамура вихопив з кишені стограмову чарку, налив її по вінця і бережно поніс до голови, виявляючи йому очима і всією постаттю свою облесливу відданість і співчуття. Безбородько одним духом перехилив чарку.
Завгосп підійшов до Марка і пошепки заговорив:
— Отак же й пропаде чоловік, у нього ж партизанська ревматизма, у нього ж жінка. Нащо ж нам калічити один одного? Ви сусідили колись, і ваші батьки сусідили. Чого на віку не буває: почубились, але одразу помирились.
Гнів у Марка вже почав прочахати, і в цій історії він зараз уже бачив і смішне.
— Вилазь, мочільнику! — гукнув до Безбородька. Той, крекчучи, вийшов на берег, почав роззуватися й виливати воду з чобіт, а Мамура порався біля четвертини, бо треба було горілкою і напоїти голову, і натерти його померзлі ноги.
Село ніколи так не зустрічало Безбородька, як сьогодні. На вулицю повиходили старі й малі. Навіть конюхи й скотарі покидали роботу, щоб побачити, як буде повертатися з купання їхній голова. І от на царині з'явилися два вершники, один похнюплений, а другий догідливе пригнутий, з сулією в руках.
Побачивши попереду стільки людей, Безбородько занепокоївся:
— Якого їм дідька стовбичити в робочу годину?
На це й вірний Мамура нічого не міг відповісти. В його темній душі сьогодні теж похитнулася віра в Безбородька. Добре, коли він запроторить Марка в тюрягу, а якщо ці гемонські коноплі до решти підмочать авторитет голови? Тоді й тебе, Тодоше, вирвуть з начальства, як цибулину з грядки. У сулії тихо схлипувала горілка, ніби співчувала завгоспу.
Здалеку Безбородько не може розібрати, що написано на людських обличчях. Спочатку вся вулиця, здається йому, злилася в єдиний коловорот насмішки, навіть дерево біля з'юрмлених бабів повишкіряло окоренки. Та під'їжджаючи ближче, він бачить співчутливі погояди. Це підбадьорило його. Але чому це то тут, то там веселіють очі? Він хоче на чиємусь виду перехопити, спіймати цю веселість, та знову ловить жалість, невідомо, чи вдавану, чи справжню.
З другого краю вулиці вибігає розпатлана, в кожушку на розхристі його жінка і ще здалеку починає голосити:
— Ой Антоночку рідний, чи ти живий, чи здоровий, чи не втопив тебе той ідол на костурах, бодай його топила і благовіщенська, і святоюрська, і святоіванова, і водохрещенська вода, бодай його топило не переставало і в калюжах-баюрах, і в морях-океанах.
— І в горілці-калганівці, — несподівано для себе випалив несміливий Омелян Корж.
І вся вулиця одразу ж вибухнула таким одностайним реготом, що під вершниками схарапудились коні, а з рук Мамури випала сулія і, жалібно дзенькнувши, розсілась на дві половини.
— Ая-яй, — забідкався Мамура, скочив на землю, для чогось хотів нахилитися до шматків сулії, але зашпортнувся і долілиць упав під ноги коня.
Другий вибух сміху пригвоздив Мамуру до землі, яка загуділа під кінськими копитами: то втікав од людей, од їхнього реготу Антон Безбородько. Мамура підвівся, глянув услід вершнику і поніс жалюгідну усмішку назустріч людям:
— От тікає-шпарить.
— А ти ж чому не здоганяєш? — спитав довгоногий, мов чапля, Омелян Корж.
— Я? — здивувався Мамура. —А може, це мені без великої надобности!
— Безбородько без надобності тобі? — аж легали од реготу люди. —Оце втнув!
— Що вмів, те і втнув, — огризнувся Мамура. Він, збайдужнілий, сів на коня і поїхав, щоб усі бачили, до свого двору, щось гиркнув на жінку, а потім подався до палацу свого владики.
Безбородько вже встиг переодягтися, хильнути полинівки і під прокльони та бідкання дебелоногої Марії залізти на піч вигріватися в розпареному просі.
— Одразу ж отут, на печі, пишіть донесенія, — з порога радить Мамура. В голосі його аж клекоче обурення.
— Кому писати? — журлива злість проглянула з глибини зіниць Безбородька.
— У всякі і різні інстанції, в різні! Як наганяти, так наганяти страху до самого страшного суду! Маріє, подай паперу, — вже командував Мамура. — По-перше, начміліції — за утопленіє і образу особи голови, якого було названо жабою. По-друге, органам за диверсію! По-третє, власноручно першому секретарю райкому за підрив політики По-четверте в газету за все разом і укупі. Потом побачимо та подивимось, кого топили, а хто захлинеться!
— Чи не забагато ж отак розведемо канцелярії? — завагався Безбородько.
— Маслом каші не збавиш! Раз є преступлєніє, повинно бути и наказаніє А Марко такий, що з однієї сіті зможе випорснути хоча и на костурах. Хай спробує з кількох вислизнути! —впевнено відповів, і Безбородько побачив на його обличчі давню рішучість Мамури-злодія. яка десь причаїлася відколи він став завгоспом.
Марія подала на піч дошку, на якій вимішувала тісто чорнильницю, ручку й папір. Безбородько, лежачи долічерева, наморщив лоба.
— Ех, шкода, що не було в цю пору якогось письменника, він би намалював картину, —пожалкував Мамура.
— Якось обійдеться без літератури — буркнув Безбородько.
— І Киселю треба про це написати. То такий теоретик, такий теоретик... — і не доказав.
На ганку почувся тупіт, і в будинок влетіла його огрядненька Наталка. Підіймаючи вгору руки, вона не своїм голосом закричала:
— Ой падку мій, ой людоньки добрі...
— Наталко, що з тобою!? — перелякався Мамура. — Що там скоїлося?
Жінка подивилась на чоловіка очима, повними сліз, за якими тремтіли біль і радість.
— Ой людоньки, ой Тодоше, жива наша Галя! Жива наша перепілочка! Визволили її наші воїни з неволі! Ой, дасть бог, дочекаємося своєї дитини!
Потрясіння пришило Мамуру до підлоги. Він зблід і глухо запитав жінку:
— Хтось передав, що жива?
— Щойно поштар листа заніс. Сама пише, своєю рукою.
— Де ж той лист?
— Дома на столі лежить.
— Дурна баба, не могла захопити його? — Не прощаючись з Безбородьком, Мамура вихопився за поріг, звідти махнув рукою: — Пишіть! — та й бігцем подався додому.
В недобудованій, на дві половини, хаті Тодоха вже сидів улізливий комірник Мирон Шавула, який завжди першим у селі дізнавався про родини й вмерлини, щастя і горе. Його кабанувата постать, і защетинене сивим, сірим і рудим волоссям обличчя, і дрібнуваті очі насочилися співчуттям і радістю.
— Такий я вже зволнований, Тодоше, такий зволнований, що й встояти на місці не можу. О! Читай! — спочатку понюхав, а потім простягнув завгоспу блакитний, наче витканий шматок паперу.
— Вона, донька! — глянувши на літери, пізнав Мамура, пробурмотів про себе якісь слова радості і пильно поглянув на фото: — Вже зовсім дівчина! А це з нею не Маркова Тетяна?
— Вона ж! — ствердив Шавула. — Викапана Олена. Погуляєм, Тодоше?..
— Чому й не погуляти!? Сип, жінко, що варила, — гукнув на всю хату, з підпіччя витяг четвертину самогонки і поставив її біля листа, що не літерами, а вже очима єдиної доньки дивився на нього. — Радість, Мироне, у мене.
— Ще б не радість! — комірник розщебнув свитку, відв'язав од пояса поморщене кільце ковбаси і, сяючи всіма барвами щетинистої бороди, самозадоволено кинув його на стіл. — загрянична.
— В трясцю її! Не хочу заграничного. Скільки там діти намучились наші.
— Дурний, то діти, а це ковбаса. Понятіє треба мати, о! — повчально сказав Шавула й розкапустився за столом, бо надокучило переминання а ноги на ногу. — Сідай. — зиркнув на Мамуру і з подивом побачив вперше в його очах щось подібне до бабської безпомічності.
"Навіть такий злодій може переживати", —здивувався і по-філософськи сказав:
— Люблю, коли є приключина випити і дати роботу зубам та кендюху. Якимсь тоді чоловік інтереснішим стає.
— Коли ж вона може прибути? — вголос думав про своє Мамура.
— Коли жива, то прибуде, а нежива — не встане з землі, — далі мудрагельствував Шавула. — Чи ж це правда, що шибенної вдачі Марко викупав Безбородька?
-Так йому й треба! Чого забажав: жінок попростуджувати і дівчат заодно! — вирвалось у Тодоха, але він одразу ж гостро зиркнув на Шавулу: — Гляди мені, не внеси тільки нашому в уха, бо оглухнеш.
— І знову дурний, — огризнувся Шавула. — Не сьогодні ж я на світ родився, щоб не знати політики, от Наталко, чи не час нам щось у кишку вкинути?
— зараз. Мироне, — жінка щасливими сльозами кропила зачерствілий книш, рукою витирала їх і ронила нові.
— Пересолиш хліб, — не витримав Шавула.
— Я зараз інший дістану, — схаменулась Наталка.
— Можна и цей хліб, ти ж не заразна, — заспокоїв її комірник.
— Ну, як ти можеш? — з докором крізь усі сльози поглянула на кабанистого Шавулу, який навіть здивувався:! "А що ж він такого сказав? Теж мені антилігенцію корчите наче не знаємо, з чого ти жила і чим живеш".
— Та Шавула не знав, що Наталка прокляла свою долю тієї самої ночі, коли чоловік приніс крадене добро. Він тоді пригрозив їй за дурне слово ножем вибрати душу. І з тієї ночі її похолола душа вже не жила, а животіла, щоденно и щонічно чекаючи нового нещастя.
Вже господарі і гість добре підобідали, коли відчинились двері и на порозі став блідий од хвилювання Марко Безсмертнии.
— Оце такі А я думав, Марку, що ти вже в тюрмі прохлаждается, — розповзлася посмішка по всій щетині Шавули.
Безсмертний навіть не зирнув на комірника.
— Тодоше, що в листі про мою доньку написано? — з мукою і надією поглянув на Мамуру.
— А він тобі й не скаже, що там написано, — несподівано для всіх одрізав Шавула й підвівся з-за столу.
— Чому не скаже? — ще більше поблід Марко.
— Тому, що ти копаєшся та підкопуєшся під нас, — Шах вула взяв з підвіконня конверт. — Ось він, лист, як миленький... Скинь шапку, поклонися, тоді й покажемо!
— Шапку тільки перед богами скидають! — Марко люто поглянув на Шавулу й навіть не почув, як з-під руя випали костури. Він без .них так ступив крок і другий, що Шавула з острахом поточився назад. —Давай листа, негіднику!
— Та бери... Я ж пошуткувати хотів. —В дрібних зіяцях комірника схрестилися злість і страх.
Марко тремтячими руками вихопив конверт, вииияів фото, прикипів до нього, застогнав, потім безпорадно оглянувся і почав рубом долоні витирати очі.
— Марку Трохимовичу, дорогенький... — і собі заплакала Наталка.
— Де вона тепер? — глухо запитав жінку.
— Ой не знаю, дорога людино, нічого не знаю. Розлучила ж їх страшна кривда ще в сорок четвертому, розлучила, як грім — голуб'ят.
— За політику забрали її, — з співчуттям сказав Тодох. — Тільки ж яка політика була в цих дітей?..
XIX
Першими до Марка прийшли конюхи з дідом Євменом і Григорій Задніпровський. Дід Євмен, Ще не скинувши млинець картуза, загримів на всю землянку:
— Не чекав такого від тебе, Марку: ліберал ти й попуртуніст!
Таких слів Марко не сподівався почути від діда і розреготався.
— Чого ж я, діду, ліберал і попу рту ніст?
— Він ще й сміється, а не кається! — обурився старий. — Скажи, що ти зробив з Безбородьком?
— Та хіба ж ви не знаєте? Покупав трохи.
— Покупав трохи! —перекривив старий.-А ще фронтовик! Утопити треба було торбохвата і ніяк не менше! Хоч би одні веселі похорони справили.
— Їй-бо, сказився чоловік! — сплеснула руками мати, а всі, окрім діда Євмена, засміялися.
— Невже тобі, Ганно, шкода було б бісового Безбородька? Може, ще й плакала б за цією сльотою? —почав допитуватися у матері старий.
— Безсовісний і єретичний ти дід. Хотів би, щоб моFO сина по судах затягали?
— Не затягали б. Усю вину свята вода взяла б на себе,— заспокоїв її старий.— Але тобі, Марку, треба кудись зашитися на ці дні, бо вже посланці, як у жнив'яну годину, помчали з папір'ям і в райком, і в райвиконком, і в редакцію, і в міліцію, і до прокурора. Нарешті пішов Безбородько воювати, і тут він свого не попустить.
— Що воно тільки буде? — забідкалась мати і, наче перед новою розлукою, не спускала погляду з Марка.
— Та нічого сурйозного не буде, а берегтися треба. Може, завезти тебе, Марку, на Королевщину? Це поки перекрутиться веремія. Там у круговині над річкою стоїть клунька мого кума...
Конюхи, згадавши, як дід Євмен унадився туди за кумовим сіном, засміялися, а дід Євмен витріщився на них:
— Чого повижолоблювали роти? Розживіться на такого кума, тоді й гигикайте. Отож, Марку, бісів Антон навіть запагубити не посоромиться тебе. Поки тут буде молотися, ти з моїм кумом візьмись рибалити. Він повезе тебе на такі, чуєш, карасюваті місця, що й не снились нікому. Недарма те урочище називається Королевщиною! Можеш і на посвіт поїхати щупаччя бити. І тобі перепочинок буде, і кумові радість. А ми всюди пустимо поголоску, що ти поїхав доліковуватися. По руках? — Міцно вдарив усіма мозолями по зделікатнілій в шпиталях руці Марка.
— Спокуса таки велика побувати на карасюватих місцях,— заіскрились очі в Безсмертного.— Кум ваш справний рибалка?
— Все життя, мов чорногуз, у воду заглядає, тільки до неї, а не до хатніх гараздів тягнуло його. А який він човняр! Зробить човна, як скрипку,-хоч грай.на ньому. І чоловік він душевний, бо живе на людському перевозі.
— Так ваш кум перевізник? — згадав Марко сивоголового, високого дідиська, який завжди ходив улітку в полотняному одязі і чимсь був схожий на здиблену білу хмарину. — На Королевщині поромом перевозить?
— Атож, змалку на поромі. Тільки за німців не перевозив нікого, окрім партизанів. Хочеш, зараз же в акурат і завезу.
— Почекаю, діду, — з жалем сказав Марко.
— І сьогодні ж дочекаєшся міліції. А вона вже знає своє діло: ім'я — в протокол, а чоловіка — в каталажку. Нащо тобі мати цю комерцію?
— Заробив її, діду.
— Заробив, заробив! Безбородько не те ще заробив, а весь час вививається на праведника. Його б судити, що жінок у воду погнав, так вони ж ні в міліцію, ні до прокурора не побіжать.
— Треба, щоб побігли. Це допоможе Марку Трохимовичу, — обізвався Задніпровський.
— Поки це пособить, а час уже на боці Безбородька. Це теж треба розуміти! То, щоб якось і його, і наш час увійшли в однакову силу, Маркові треба їхати до мого
кума.
— Ай справді, час треба виграти. — Григорій Стратонович запитливо поглянув на Безсмертного.
— Постараємось без кума виграти його, — посміхнувся Марко, —бо що б довелося робити на білому світі, аби в діда Євмена не було такого доброго кума?
— Ет, розумний чоловік, а верзе чорти батька зна що! — розсердився старий. — Звісно, тебе не повісять за купання, та гіркої жовчі наковтаєшся, бо зараз, після всіх заяв Безбородька, твоє лежить знизу. Таки треба було втопити чортяку! Скоріше б його місце зайняв!
— Як із літ, так і з розуму, — безнадійно махнула рукою мати.
Григорій Стратонович підвівся з лави:
— Що ж, коли Безбородько розвинув таку бурхливу діяльність, я, Марку Трохимовичу, почалапаю сьогодні до секретаря райкому.
— Не варто.
— Чого там не варто, хай знає чоловік правду. — обізвався Гайшук.
— Хто секретарює тепер у нас?
— Іван Борисенко.
— Чорний, мов циган,— знову подав голос дід Євмен.— Коли вперше приїхав до нас і почав своїми очищами оглядати усю руйнацію і всі наші достатки, ми мало не всі .одразу й вирішили: "Оцей, окатий, буде дерти і з худоби, і з людей, і з землі. Нічого не пропустить, нікого не пожаліє, щоб без орденів не ходити". І що ти думаєш, Марку? Усі помилились. Ордени він і за війну мав, не треба було їх з планів вичавлювати. Чоловік він виявився крепко душевний, а не печіночник. Ну, а очі й досі має строгі, навіть коли сміється. Це вже природа!..
Надвечір до землянки на заболоченому коні під'їхав дільничний міліціонер. Поки він витирав коня і підв'язував йому забрьоханого хвоста, то встиг розсердитись і в землянку спускався виконувати службові обов'язки не в безхмарному настрої.
— Тут живе партизан Марко Безсмертний!?-вдарив закаблуками на порозі, віддав рукою честь, а очума погрозу.
— Тут живе солдат Марко Безсмертний,— підвівся назустріч дільничному.
Милиці трохи подіяли на гостя, він уже спокійніше . оглянув Марка, крутнув головою і знову приклав руку до картуза:
— Честь маю — дільничний міліціонер Дорошенко. Значить, тут живе солдат? А дії — партизанські?
— Залежно від часу, обставин і сил. Відповідь сподобалась дільничному, і в його грізнооччі тепліше блиснули скри кольору недостиглої порічки.
— Правильно, службо! Сам так діяв — залежно від часу, обставин і сил. То поговоримо душевно?
— А хіба ж вийде у нас душевно?
— Кусаєшся, службо?
— Де там куситися — тремчу перед його величністю протоколом.
— Так і треба,— схвально кивнув головою.— Перед ним і генерали тремтять.
— В їхньому нині перед протоколом страшніше.
— Ти, службо, оптиміст! — засміявся дільничний. Підпротокольний почав йому подобатись.-Давно воюєш?
— Це теж для протоколу?
— Ні, для знайомства.
— Тридцятого червня сорок першого року стукнувся з десантниками. З того часу й пішло життя з перемінним інтересом: то мене били, то я бив.
— Рани болять?
— Ні, ниють.
— Хороми для них не підходящі. Деревляччя своє швидко порубаєш на дрова? — подивився на костури.
— До весняного Миколи.
Дільничний здивувався:
— Чому така точність?
— Бо люблю сіяти гречку.
— Гречку, кажеш!.. Як вона тільки пахне! — задумався і посмутнів міліціонер. —Довелось мені в сорок першому оборонятися на розквітлому гречищі. Міномети б ють — спасу нема, осколки фуркають, мов чортова начинка, а гречка аж гуде від бджіл і так пахне, мов сама на меду виростає. І ще я тоді вперше помітив, що бджоли у війну і вночі працювали.
— Як і народ, — теж задумався Марко.
— Істинно, як народ! Добре сказав! — Вже з приязню поглянув на підпротокольного. — На тому медозборі и підкосило мене. Коли прийшов до пам'яті, стебла гречки здались великими-великими; на них знову-таки господарювали бджоли, збирали мед уже не здоровим, а пораненим.. Що ж у тебе, службо, з Безбородьком вийшло? Конфуз?
— Думаю, для Безбородька.
— Заперечуєте факти?
— Ні, стверджую. Виймай протокол.
— Поки що послухаю так, — міліціонер не квапиться розщебувати планшета, а сам придивляється до Марка. — Будемо говорити як солдати однієї судьби?
— Он як! Теж добре сказав. Так, будем говорити мов солдати однієї судьби. Слухай...
Коли Марко закінчив свою розьовідь, дільничний мовчки підвівся, вийшов із землянки к незабаром повернувся з пляшкою явно медицинської форми. Він сам знайшов дві глиняні кварточки, наповнив їх і виголосив єдиний тост:
— За правду, яка б вона не була!
— За правду! — з вдячністю подивився на нього Марко.
— А більше мені пити не положено. З цим бувай здоров, Марку Трохимовичу. Заїду на весняного Миколи:
разом підемо сіяти гречку! Згода?
— Спасибі.
В колгоспі дільничного заклопотано зупинив Безбородько, з почуттям потис йому руку:
— Як воно справи?
— Ви що маєте на увазі? — офіційним тоном запитав дільничний.
— Питаюсь, як мої справи!
— Як в "Інтернаціоналі", перекладеному на українську мову.
— Не розумію.
— З охотою поясню. Там є геніальні слова: "А паразитів жде біда!" Усе вже в "Інтернаціоналі" було передбачено.
— Вірно, голубчику, — по-своєму зрозумів Безбородько дільничного. Не що інше, а біда жде Безсмертного. А як же інакше?
XX
Коні, важко дихаючи спітнілими пахвами, під'їхали до скверика, за яким білів свіжотинькований будинок райкому, і самі зупинилися біля живоплоту.
— Знають діло! — напівобернувся до Марка Мирон Шавула, який правував кіньми. Заволохачена посмішка нерівне розповзлася по кустратому виду комірника, а в дрібнуватих зіницях спалахнула зловтіха. — Значить, приїхали! Отут, в партійному домі, і вмолотять, Марку, тебеї Беу церемонії вмолотять, мов сніп сухого гороху, щоб не був таким розумним! О! — люто крутнув над головою батогом.
Марко поморщився, презирливо охопив усе скособочене вдоволення, що проглядало не тільки з п'янкуватих очей і туго натягнених, без жодної зморшки уст комірника, але й з цупких жмутків різнобарвної щетини, якою Шавула у війну набавляв собі віку.
— Радієш, Мироне?
Комірник на мить прикрив зловтіху широкими скойко-подібними повіками, а коли вони знову метнулися вгору, то вже сміх бринів у дрібних зіницях і великих білках.
— Питаєшся, чи радію? Та не дуже веселюся, але й не крепко печалюсь — нема чого, ги-ги-ги... — так засміявся, наче витрушував сміх із порожньої середини.
Марко, прислухаючись до такого незвичного реготу, підхвалив комірника:
— А добре ти гигикаєш.
— Як умію. — Не знає Шавула, чи образитись, чи дивуватись. — А спитати б, Марку, чому?.. Хоч ми й живемо в одному селі, хоч ти мені десь у сьомому чи восьмому коліні навіть ріднею доводишся, але від тебе ніколи я й доброго слова не почув. Не правду кажу?
— Правду, Мироне, — охоче погодився Безсмертний. — Якось ні добрих слів, ні душевності ніколи не було поміж нами, ніколи, і навряд чи скоро буде.
— От бачиш, яка в тебе натура, не той... Так нащо ж мені вболівати за тобою, коли ти самохіть узяв та и наступив на саму біду? Інтересу риального не бачу... І сам не знаю, чого нам з тобою завжди було затісно в одному селі? Затісно і тепер, коли в селі стало просторніше, а на цвинтарі тісніш. З якої б це причини?
— Ніби ти не знаєш цієї причини? — вже зацікавлено запитав Безсмертний, беручись за костури. Шавулине одверте посталакання навіть починало подобатись тому: тільки напідпитку така парсуна може вивернути своє нутро, хоч і противне, але чіпке, як усе, що пристосувалось не творити, а вихоплювати, віддирати, смоктати, ссати.
— Таки по-справжньому не знаю, чого нам затісно, як на кладці, з тобою, а тільки здогадуюсь і сяк-так маракую по-своєму, — зручніше вмостився на возі Шавула. Ти, як здається мені, нагрузив на свої плечі непосильну ношу: хочеш, щоб усеньке село взяло та й перейшло на твою єдину віру. А я не бажаю перед нею шапкувати: в мене є свій бог, свій закон, і хочу жити сам по собі, сам у свою волю, наскільки це можна при совєцькіи владі. Так мені і просторніше, і вигідніш.
— Це вірно. Ти всюди, Мироне, і завжди шукав тільки такого бога, що капав на тебе золотими сльозами. Але ти не тільки в бога, але і в чорта шукав собі вигод. Відколи я знаю тебе — на карбованці зависла твоя душа.
— А як же інакше? — щиросердо здивувався Шавула
і здивувалась його різномасна щетина. — І риба у воді, і птиця у небі, і навіть сліпий кріт у норі однаково шукають собі своєї вигоди, шукаю і я її, чи свого карбованця, як говориш ти. А коли вже находжу якусь абищицю — не випускаю із рук. О!
— Біда твоя навіть не в цьому, а в тому що руки у тебе липкі од цього слизького карбованця. І и не риба у річці, не птиця у небі, навіть не кріт у норі, а шершень біля чужого вулика, шершень, що й мед поїсть, і бджолу надвоє перекусить.
— Ось у цьому параграфі, Марку, ти вже загинаєш,— не обурився, а діловито почав поправляти комірник.— Що іноді до моїх рук щось прилипає,— ніяк не суперечу, бо нема такого навіть у законі, щоб біля вуликів ходити і меду не куштувати — це ненатурально буде. Ну, а щоб когось перекушувати надвоє чи начетверо — цим категорично не займаюсь. Я не такий жорстокосердець, як Тодох Мамура,— таке мені самому ні до чого і невигідно. О!
— А красти вигідно?
— Потроху — вигідно, а побагато — страшно, щоб не влипнути, а в мене ж і хазяйство, і жінка, і діти є... Ну, чого так дивишся і косуєш, наче вперше побачив Мирона? Не всі ж можуть і хочуть бути крепко ідейними. Ти, наприклад, бажаєш бути ідейним — будь ним собі на здоров'я, не суперечу, не заважаю, але й не завидую. За всі свої ідеї аж з вісімнадцятого року й понині ти заслужив на плечі одну солдатську шинелину та двоє костурів під пахви — і не журишся.
— Я проклинаю свої костури, але й горджуся ними! А чи ти проклинаєш свою душу, що зависла на костурах!? — скипів Марко.
— Почекай, і про це щось, мабуть, скажу,— зверхньо викривив посмішку Шавула.— Значить, заробив ти за довгі роки шинелину і милиці та й цим гордишся, бо найбільше думаєш не про себе, а про всі міжнародності, світові неблагополучія, революції, контрреволюції, демократію і різну опозицію. А мені все це, навіть коли гамузом узяти, і за вухом не свербить, мені, безідейному, хочеться хоч невеликого, а свого. Я бажаю краще сходити, щось солодше чи тлустіше в кендюх покласти, навіть, не спасаючись партійної догани, потриматись за чужу смаковиту молодицю та й запас якийсь у своїй коморі мати, щоб не сидіти без хліба, як ти, на маминій картоплі... В мами тільки її молоко добре, а решту харчів треба самому роздобувати... От як я думаю! Ти хочеш гуртового сонця, комунізму — піднімай його, а мене й звичайне, вікодавнє сонце поки що гріє, не зобижаюсь.
Марко спочатку навіть розгубився: чи не жартує подурному комірник. Але, коли поглянув на його зарослу пику, зрозумів, що тому було не до жартів.
— Був ти чмуром і залишився чмуром! Навіть ще більше зсередини обріс щетиною.— Марко гнівно махнув кулаком, а Шавула, одразу обізвався:
— Ну, й що з того? Всі твої лекції до лампочки мені.
Ще щось скажеш?
— Скажу одне: як ти хитро не крутишся, а твоє темне сонце заходить уже!
— Ти мені не дуже дзвони за упокій! Нарешті позлішав увесь вид Шавули позлішала і його кабаниста постать. Виніс кості з війни, то бережи їх тут, бо, чого доброго, розсиплються, мов драбиняк. І свою правду не дуже накидай іншому. Мені поки що вистачить і своєї правди і кривди. Я не знаю, що тобі партія сьогодні припише, але верховодити і на трибунах, і в селі ти вже не будеш. Ми постелили тобі криву доріжку по всіх законних органах а мало буде, ще достелимо. Війна вчила тебе, але вчила й нас, бо жити хоче кожне созданіє.
— Загрожуєш?
— Ні навіть остерігаю тебе. Живи, коли хочеш, коли можеш і маєш як, але не заважай і мені: Шавула теж хоче жити а не рглядатись. Можеш навіть головувати вискакувати в передовики, в сяке-таке начальство, в Герої, в портрети, але тільки в іншому селі чи районі! Зрозумів, звідки вітер віє?
— Зрозумів, звідки сморід іде! Ну, спасибі хоч за те що повністю розкрив свої карти сам просвітив себе. Це згодиться — спокійно сказав Марко і зсунувся з воза.
Комірник уже розкрив рота, щоб щось відповісти, але враз чогось занепокоївся і повів головою до Марка, скосив очі і навіть руку приклав до заволохаченого вуха: вдруге сьогодні він чує підозрілий передзвін: коли Марко вилазив на воза й коли опускався з нього.
— Що в тебе, Марку, так подзвонює?
Безсмертний оглянувся, вигляд комірника здивував його: стурбувався щур з комори!
-Не розібрався? — запитав їдко з-за плеча.
— Таки ні. — Тінь пройшла обличчям Шавули і наче підморозила його, навіть в очах застигли плівки несподіваного остраху.
— То розберешся, ще маєш час. А перед своїм богом зарання став свічку, щоб рятував тебе.
Марко подибав до райкому, а Шавула довго і пильно дивився йому вслід, потім поправив налюшника і поліз рукою до скуйовдженої потилиці.
"Невже то ордени чи медалі так задзвонили. Що, коли й справді цей ідейний чудачина заробив на війні не тільки милиці, але й іконостас? Тоді його трудніше буде вкусити навіть із кутка. І чи варто було лізти в таку душевну розмову? Таки, здається, по-дурному почав зарання розкривати свою масть. Тепер піде Марко ідейним тузом — і сам бджолою станеш, яку перекушують надвоє. Ет, нема в тебе. Мироне, принципової витримки,— теж заманулось на свою голову полізти в оратори".
Шавула спересердя оперіщив батогом по горбкуватих клубах коней і в невеселих роздумах поїхав до чайної, де мав деякий інтерес до широкогрудої і стегнастої буфетниці.
* * *
В приймальній першого секретаря сиділа темноброва дівчина з таким непроникливим виглядом, наче в неї десь під перукарськими кучериками було виштампувано гриф "секретно". Та навіть її, коли Марко назвав своє прізвище, на хвильку пройняв подив, але вона одразу ж погасила його одним порухом довгих вій русалки.
— Іван Артемович сказали, щоб ви, коли приїдете, вразу ж ішли на пленум,— чемно, але водночас і холодно підвелася з стільця.
— На пленум?-неприємно здивувався Марко і заглянув дівчині у круглуваті очі, де в потемнілих розводдях сіріли крихітки криги.
— Еге ж. Він уже закінчується — ви чогось припізнились. Я проведу вас. Це на другому поверсі.— Дівчина старанно зачинила всі шухляди, поторсала їхні ручки, непомітно підслинила пальцем бровенята і впевнено пішла попереду Марка, якого рішення секретаря занепокоїло і нахмурило.
"Невже йому заманулося виносити на люди таку дріб'язкову справу? Напевне, хоче на мені ще когось провчити? А може, дружки й прихильники Безбородька вдувають у це купання якусь "ідейність"? Спокійніше, Марку, спокійніше, на люди йдеш, а вони за війну в усьому навчились розбиратися",— заспокоював себе, але не міг заспокоїтись.
Ще з порога він швидким поглядом окинув президію пленуму. За столом побачив тільки двоє знайомих облич:
Киселя і Броварника. Між ними сидів, зосереджено прислухаючись до голосу молодої жінки, яка стояла на трибуні, чолов'яга років тридцяти п'яти з хмурим циганським обличчям і таким чубом, наче з нього ковалі накували кілька низок чорних перснів.
"Оце й є Борисенко", — здогадався Марко, згадуючи, як дід Євмен малював йому образ секретаря райкому: На офіцерському без погонів кітелі Борисенка красувалося три бойових ордени.
"Це вже легше", — подумав Марко, а Борисенко великими з вогнем очима показав йому на лаву біля дверей і знову почав прислухатись до переривчастого дзвоника жінки, яка мило й зворушливо розкидала срібло над головами учасників пленуму. Жінка говорила про льон, як вона сіяла його, як доглядала, як він гарно зацвів, потім задзвонив крихітними голівками і прослався по вересневих росах.
— Порадував льон і нас, а потім і державу, тільки чомусь не порадував нашого бригадира... — запнулась молодиця, а по залі прокотився смішок... — З нього льону всі мої дівчата пошили найтонші сорочки, їх ми одягнемо в день перемоги, — закінчила жінка і під аплодисменти зійшла з трибуни.
Її місце зайняв дебелий чолов'яга з похнюпленим поглядом і носом. Він довго, плутано і невпевнено пояснював, що на сьогоднішній день нічого не має проти льону та ланкової, але в нього на сьогоднішній день були и інші культури.
— Гарбузи на сьогоднішній день! — в тон йому кинув Борисенко.
Ця культура, очевидно, була не випадковою у взаєминах бригадира й ланкової. Навколо вибухнув регіт. Бригадир до решти розгубився, а ланкова пригнулась, долонями прикрила рум'янці й усмішку. Марко зараз не завидував бригадирові, якого вже почав відчитувати секретар райкому за нелюбов до льону і за увагу до тієї гречки, через яку можна позбутися голови і ніг.
"Цей уміє пропісочити", — прислухаючись, прикидав у голові, що має сказати у свій захист. А Борисенко тим часом уже добрався й до нього.
— Ми сьогодні почули не тільки про льон, а й про іншу технічну культуру — коноплі.
В залі знову почувся сміх, Марко повів плечима, наче струшував його, а в цей час до нього ззаду просунулась корчувата рука і вручила порошком складену записочку. В ній олівцем було написано кілька слів: Марку Трохимовичу, не дрейфте, держіть хвіст бубликом! Григорій Задніпровський".
Корчувата, кручена всіма негодами і ревматизмами рука подружньому поторсала Маркове плече:
— Ну, що там по секрету пишуть вояці? Інструктують, як мочити коноплі?
Марко здивовано оглянувся. Позад нього добряче сміялось підсушене, легко обметане сніжком борідки обличчя старого вівчаря Панаса Гаркавого, який ще у вісімнадцятому році був за Радянську владу, тільки без комуністів, більшовиків і комісарів. На трофейному німецькому піджаку старого красуються чотири георгіївських хрести, а поверх них — срібна партизанська медаль.
— Діду Панасе, це ви?
— Га ніби я, — задоволене посміхається старий. — А чого ти на якогось генерала не вискочив? Побоявся? Чи щастя не посміхнулося?
Не посміхнулося — воно серйозне у мене. І що ж ви робите на пленумі?
— Що? Завжди те саме: сиджу, слухаю, голосую, але ще не виступаю і не вношу поправок, щоб не збитись політично.
— Та невже, діду, ви в партії? — ще більше здивувався Марко.
Старий схвально кивнув головою.
— Тепер я після партизанів, уже партійний і політичний дід, і всі мої діти партійні, бо так воюють на всіх побоїщах, як я колись за віру, царя і отечество. Марко посміхнувся:
— Діду Панасе, це безпартійний виступ.
А тоді ж і війна, либонь, безпартійною була, та все одно георпі кровю зароблялися... На хрести мої чудуєшся вже не для людей, а для овець — вони люблять, як щось подзенькує, — не добереш, чи серйозно говорить, чи лукавить старий.
А тим часом на трибуну при медалі і кількох значках піднявся Антон Безбородько. Вся його окривджена постать, усе його обличчя були такими, неначе вони щойно випірнули з хвиль смертельної небезпеки, образи й страждання.
— Ти думаєш на пленумі розглядати цю історію? — невдоволено шепнув Кисіль Борисенку.
— Ні, я думаю, чого навколо неї в районі закрутилась ціла завірюха? З ранку до вечора звідусіль тільки й дзвонять про купання, мовби це було якесь хрещення Русі.
Кисіль поморщився:
— Треба віддати Безсмертного під суд — І кінці у воду.
— Пораненого? — Борисенко в подиві підняв дугасті смільні брови.
— А що з такими типами робити? Сьогодні він заганяє чоловіка пістолетом у воду, а завтра цим же пістолетом пошле когось на небо вівці пасти. Яку анархію розвела війна!
— Розберемось, — і Борисенко, підперши рукою голову, почав прислухатись до окривдженого Безбородька.
Антон Іванович переконливо розповів про воєнні труднощі колгоспу, який ще торік не мав ні билинки, ш зернинки, про підготовку до посівної, про труднощі і враз, оздоблюючись, заговорив про всяких-різних, що заважають працювати на даному етапі. Коли ж він, стишивши голос, на найдраматичніших нотах сказав, як Марко зброєю погнав його в крижану воду, увесь зал неждано вибухнув сміхом.
— Що це робиться? Чого вони регочуть? — здивовано запитав Борисенка насурмонений Кисіль.
— Напевне, є така весела потреба в людей, — блиснув
чистим білозуб'ям.
— Людина знущання перенесла, а з неї сміються. Це навіть непристойно, це свідчить про падіння чуйності, обурено забубонів Кисіль, кивком голови підбадьорив Безбородька, і той уже сяк-так закінчив своє оповідання тим, що комуніст Марко Безсмертний нагло підірвав його авторитет серед тих людей, що побували в окупації і до яких ще всіляко треба приглядатися.
Кидаючи тінь на село, Безбородько був упевнений, що цим виявить неабияку пильність, хоча коріння її було не дуже глибоким — недовірою до людей, які перенесли неволю, вигідно вирізнитися на їхньому тлі, а на їхні нарікання й сигнали відповідати зневажливим помахом руки:
"Все це штучки зоставанців, сіяти їх треба на сито, а переціджувати на цідильник".
Останні слова Безбородька пересмикнули Марка, та й Борисенко ще більше нахмурився, а Кисіль ледь посміхнувся.
— Хай товариш Безсмертний тут одразу и дасть пояснення! — обізвався Броварник.
-А й справді! — підтримали його з зали.
Борисенко пильно подивився на Безсмертного і надав йому слово.
Марко поволі підвівся з лави, глянув на залу, але нікого не міг вирізнити в ній. Йому здавалося, що він безконечно довго добирався до трибуни, безконечно довго знаходив місце для костурів, що норовили впасти на поміст.
— Товаришу Безсмертний, ви уважно вислухали товариша Безбородька? — почув строгий голос Борисенка.
— Навіть дуже уважно, — тихо відповів Марко.
— Вас товариш Безбородько ніде не обмовив?
— Мене — ні, а людей обмовив: навіщо їм і досі пекти очі окупацією? Рани лікують, а не ятрять.
— Це вірно, — схвально кивнув головою Борисенко і вже уважніше поглянув на Безсмертного. — Ну, а в історії з Безбородьком ви свою, як би її назвати, помилку визнаєте?
— Ні, не визнаю, — вже відповів у безмежну тишу.
— Чому?
— Мене змалку батько-матір учили шанувати і жіночу красу, і жіночу працю, і особливо материнство, бо як цього буде менше на світі, то куцішою стане любов і віддаль між людиною і мавпою.
— Он як! — здивовано вирвалось у Борисенка, він блиснув очима і зубами і вперше посміхнувся.
— Це вже філософія, а не відповідь на задане запитання, — невдоволено кинув Кисіль.
— А ми, селяни, всі потроху філософи, бо все життя ходимо біля землі, хліба, меду, сонця, — спокійно відповів Марко, а внизу прокотився легенький, але схвальний смішок. — Правда, книг різних ми не писали, але прийде час — напишемо, бо є про що.
— Філософи! — їдко чмихнув Кисіль. — А чому ви, філософе, свого пістолета в міліцію не занесли? Може, ним думаєте книгу писати? Ви знаєте, скільки можна відхопити років за цю далеко не філософську штучку?
— Ні, не знаю.
— Від трьох до п'яти років! — Кисіль аж підвівся з місця і вказівним пальцем прокреслив у повітрі рішучу лінію.
— Від трьох до п'яти років? Чималенько, — роздумуючи, сказав Марко і звернувся до Киселя. —А коли мій пістолет особистий подарунок від мого генерала, скільки я отримаю?
— Цього я не знаю, це вже, виходить, інша річ, якщо е формальний папірець, — на мить розгубився Кисіль. І тоді з лави обізвався Безбородько:
— Безсмертному легко було воювати персональним пістолетом зі мною, абсолютно беззбройним і непідготованим. Хай він краще розкаже, як воював на фронті з фашистами і що там заслужив. Це діло трудніше. А в нас у селі пішли чутки, що й там він анархію накоїв і його позбавили нагород чи нагороди, словом, розжалували...
— Було таке? — пронизливо глянув на Марка Борисенко.
— Ні, не було, — поблід од незаслуженої образи, навіть кінчик губи прикусив.
— Нагороди маєте?
— Маю.
— Хай покаже! — гукнув Безбородько.
— Навіщо, Антоне? Це тобі невигідно... — І Марко навіть кинув посмішку в нерівну підківку вусів.
— Та хай покаже, коли є що показати, — весело обізвалося кілька голосів із залу.
Марко знизав плечима, поглянув на Борисенка, той кивнув головою, а Безбородько в напруженні аж підвівся з місця.
— Не застуй, водолазе. — Хтось позаду осадив його. Марко розщебнув шинелю, і Антона засліпив i приголомшив блиск орденів та медалей, а особливо Золотої Зірки.
"Та що це робиться в світі? — ледве не вирвалось уголос. — Як же воно так вийшло усе?"
— Ах ти боженьку мій, нічогенько собі нахватав заслуг, — не то захрипів, не то застогнав од радості дід Гаркавий, не помічаючи, що так неполітично згадав на пленумі бога, а всі знову сердечно розсміялись.
Повеселішало й обличчя Борисенка.
— От іще один Герой повернувся в нашу родину, — сказав до всіх, а потім — не то з повагою, не то з посмішкою глянув на Марка: — Трудно було стільки заробити?
— Спочатку-важкенько, а як до Героя доскочив — полегшало, — не криючись відповів Марко.
— І на чому ж ти, Марку, Героя заробив? — не витримав дід Гаркавий, прикриваючи рукою всі свої георгії.
— На танках, Панасе Дмитровичу.
— Тоді це серйозні ордени! — багатозначно промовив старий, не одпускаючи руки од Георгіїв, яких навіть у голод тридцять третього року не поніс до торгсину. — І скільки ж ти їхньої фашистської машинерії понівечив?
— В тому бою чотири чи п'ять.
— Як це так: чотири чи п'ять? — одразу насторожився Борисенко, знову не знаючи, що подумати про Марка: сам, чудило, себе підставляє під удар. — Такі бої не забуваються.
— Таке не забувається, — задумано погодився Марко, а перед ним нерівно виринув шмат снарядами пробуравленої долини, шмат скособоченого Неба, що страшно єдналося з пораненою землею нетривкими стовпами, в яких біснувався вогонь, дим і чорнозем.
— Так скільки ж ви, нарешті, танків підбили? — ожив Кисіль, гадаючи, що спіймав Марка на брехні.
— Я вже наче сказав, — відповів йому, а далі звернувся до людей. —За чотири точно пам'ятаю, бо тоді я ще був бійцем, а не продірявленим решетом. А п'ятий, не знаю, чи сам при останній пам'яті підбив, чи мої хлопці. Напевне, таки вони, а мені по великодушності своїй дописали, щоб я став Героєм, — щиросерде глянув у подобрілі очі незнайомих друзів, а погляд його полинув аж на фронти, несучи своїм побратимам, живим, а може, і мертвим, подяку, любов і вірність. І зараз в очах і постаті Марка було щось зворушливе і навіть трагедійне, як у журавля з перебитим крилом.
— Молодчина! — тихо вирвалось у Борисенка, якого вразив не так подвиг Марка, як його правдивість: адже міг би чоловік і не говорити про цей п'ятий, уже узаконений танк. Ні, з такою людиною, напевне, добре буде працювати. Цей не з гнучкохребетних, ніколи двоїти не буде.
Хорошу глибоку тишу, що очищала душу від намулу різних дріб'язків, об'єднувала добрі почуття і виколихувала незабутнє, бо мало не з кожного, хто сидів тут, можна було писати книгу, неприємно зруйнував Безбородько.
— От бачите, і примітка, чи як її назвати, знайшлася у геройстві товариша Безсмертного. І суттєва примітка. Видать, не за всіма правилами фортунило йому. І тому я хотів би довідатись ще про одно: чи знало командування, що товариш Безсмертний сидів у тюрмі?
В залі хтось аж зітхнув, а хтось вилаявся спересердя і знову залягла така тиша, наче хтось зачарував людей.
Вид Марка одразу ж зболіснів, а кінчики вусів затремтіли: Безбородько шукав і знайшов найболючіше місце.
— Знало, — ледве стримуючи себе, рівно відповів Марко, а сам відчув, як у колінах затенькали і почали підгинатися покалічені ноги. —Я не приховував своєї біографи, не кривив совістю ні перед людьми, ні перед смертю, їй теж так робив? —Посірілий, з насупленими бровами, він узявся за костури і хотів зійти з трибуни. Але його зупинив Борисенко.
— Що ж, товаришу Безсмертний, зараз вас незаслужено, підступно ударили під серце. Ну, а щоб не було потім по різних закутках кривих розмов, закінчимо їх тут перед людьми. Так ліпше буде... Довелось побувати в тюрмі?
— Не минула тяжка година.
— Розкажіть коротко.
Марко невесело і вперто поглянув на Борисенка:
— Про яку ж тільки тюрму розказувати: про царську чи...
Борисенко ошелешено підкинув угору дуги брів:
— А ви там і там встигли побувати?
— Мав таке щастя.
— Тоді про все й кажіть, це навіть краще... — не докінчив думки.
— Може, не треба? — насторожено запитав Марко. — Декому це може не сподобатись...
— Декому й сидіти не подобалось, а йому и досі цим вибивають очі. Так невже цим довіку мають цюкати вам? — обізлився Борисенко. — Якщо можете, говоріть.
Марко потягнувся до води, склянка задзвеніла на його зубах, а він ніяк не міг зібрати давніх літ: вони то бродили десь у темних полях, то вершниками летіли в бої, то коцюрбились на кам'яних плитах колишнього храму, який двічі за свою історію ставав темницею: за польного гетьмана Потоцького і за владарювання Денікіна. А увесь зал, притихши, чекав Маркового слова, і тільки нервували Безбородько та Кисіль.
— У вісімнадцятому році, коли мені щойно стукнуло сімнадцять літ, я одного вечора зі своїм другом Устимом Тримайводою вивів з обори хазяйські жереби та й помчав у ліси до партизанського загону. Спочатку не поталанило мені: я тоді був змучений, зачучвирений хазяйською роботою і скидався на хлопчака років чотирнадцяти. Ну, та знайшлися свідки і мене якось прийняли в партизани, тільки наказали, щоб скоріше підростав. Я пообіцяв, що так і. зроблю, і попервах побрив пушок на верхній губі. Отак і почалось моє партизанське життя: в бою мене хвалять, а після бою насміхаються і допитуються, чи скоро я відпущу вусища такі, як у польського магната. В одній сутичці біля Бугу денікінці підстрелили піді мною коня і захопили мене в полон. З двома партизанами нас кинули в старий католицький монастир, що всіма своїми вежами тягнувся до неба. Вночі під якимсь камінним святим ми голими руками почади робити підкоп, покалічили пальці, позривали нігті — і все даремно: на другий день нас привезли в школу до темнолицього і темноокого офіцера контррозвідки. Він, артистично граючи голосом, без крику, без лайки, наказав розстріляти нас, позіхнув, перехрестився і підійшов до телефону. І тоді я помітив, що в офіцера блищали тільки чоботи. Нас іще для чогось повезли в монастир, а через години три кудись повели сонними вуличками древнього повітового міста, де трухлявіла і розсипалась камінна старовина султанської Туреччини і шляхетської Польщі. Навколо неї кудись пливли і пливли звичайні біленькі хати. Тоді усе запам'ятовувалось і думалось про таку ж хатку в своєму селі, де з вікон чи порога виглядає мати свого найстаршого сина. Край міста починались поля, над ними підіймався наш старий липовий шлях... І мені так тоді захотілося жити, що я й не стямився, як на очі набігли сльози. Це побачив тільки старий партизан, якого ми всі звали дядьком Тарасом. Він бережно витер їх рубом долоні, поцілував мене в щоку і тихо сказав:
— Кріпися, дитино, вже небагато лишилось. Хто дітей убиває, той жити довго не буде. А наша правда переможе і ніколи не забуде нас, а особливо тебе, дитино.
— Мене? — я здивувавсь і зачудувався, уявляючи, як то правда згадає малого партизана, і тоді побачив її — вона була схожа на мою матір — і сльози вже більше не з'являлися на очах.
Через якусь хвилину нас поставили в житі. Дядько Тарас ще зірвав житній колосок, поклав його на долоню, понюхав. А я тільки побачив, як піднялись рушниці, блиснули вогники, як з руки дядька Тараса упав колосок і хтось тихенько зойкнув. Потім знову піднялись рушниці, і переді мною загойдалася наша біла хатинка... Прийшов я до пам'яті вже на хуторі, де господарювали наші партизани. Оце було моє перше сидіння...
А вдруге потрапив у холодне місце в тридцять сьомому році, за зерно. Тоді я був головою колгоспу. Виконали ми хлібозаготівлю, здали і зустрічний план, після цього, щоб не дочекатися ще якогось додаткового плану, я за одну ніч роздав хліб на трудодні. Ну, а хтось зразу ж і настрочив доноса, і я за економічну контрреволюцію, опинився за гратами. Мій слідчий Чорноволенко страшенно допитував, хто мене завербував...
При згадці прізвища слідчого Кисіль напівпіднявся з місця, хотів щось сказати, але передумав і, наливаючись лихим жаром, важко сів на стілець.
Безсмертний краєчком ока помітив це й вів далі:
— Слідчому Чорноволенку чомусь невигідно було повірити, що я міг роздати зароблений хліб без втручання якогось шпигуна. Я, як міг, тримався, а коли не хватило снаги, щоб покінчити з допитами, почав думати: хто б мене міг завербувати? Різне тоді приходило в голову: і страшне, і журливе, і надійне.