найбільшу відповідальність. Вони його порадники, його судді. Операційна сестра, лікар-ординатор, няня, завідуюча лабораторією... "Кажіть, я піду сам, якщо побачу свою несправедливість. Я від вас вимагаю, вимагайте й ви".
Чомусь схлипувала, поривалася щось сказати Варвара Іванівна, його помічник, та так і не сказала. Але сказали інші. Вони вірили йому. Вибирав віру з очей, з розхвильованих душ, по крапельці, по крихітці. Впевнявся в своїй власній вірі. Адже тільки це йому й було потрібно. І ледве відмовив надсилати листа, якого, як він довідався на зборах, вони написали напередодні.
Тепер знову міг спокійно взяти до рук скальпеля. І нехай комісії, нехай бюро. Він вже мало про це думав. Бюро відбудеться без нього. А він поїде в область, де на нього чекають інші справи, справи голови Хірургічного товариства.
* * *
Поїзд мчав його назустріч новому року, новим тривогам і надіям.
Холода змагала втома, хотілося спочити, але про це,
принаймні до кінця передач радіовузла, годі було й думати. Його сусід, мабуть, виспався вдень, він ввімкнув динаміка, аж ревіло в вухах. Це був, очевидно, один з загартованих бійців незчисленної армії командировочних, за котрими не дістати місця в готелі і не протовпитись до громадських їдалень. Від нього пахло горілкою, казенними паперами, потом. Він почував себе у вагоні краще, ніж вдома: роззувся, розвішав на перечках під столиком, перед самим Холодовим носом, панчохи, приставив до радіатора черевики. Лежав горілиць, склавши руки на великому, волоським гарбузом, животі, сміявся смачно, вигукуючи раз по раз: "От дають, от дають". "Давали" ж суху і прісну, мов недосолена тараня, виробничу оперетку, присмачену солоденькою любовною інтригою. Не маючи надії, що знатний бригадир і молоденька вчителька поженяться в швидкім часі, Прокіп Гордійович вийшов у коридор. Може, вирішив, здибає партнера для шахів або хоч для "дурня". Все ж ліпше, ніж оперетка. Але в коридорі порожньо. О такій порі в поїздах трясуться лише запізнілі ревізори, в яких до останнього дня дебет не сходився з кредитом, та журналісти. Він став біля вікна, розсунув завіски. Поїзд мчав полем, широким засніженим полем, оповитим вечірньою імлою. Поле таке рівне і чисте, що на ньому нічим зачепитися погляду. Тільки на самім краю, ген-ген, дві високі могили. На Прокопа Гордійовича степові могили завше навівають смуток. Йому пригадується щось давнє й не може пригадатись. Воно ніби приламане вістря стріли, що застряла під серцем. Ніби тихий бренькіт обірваної струни. Може, отут, в оцім степу, та струна дзвеніла голосно й тужно. Десь отут і обірвалась вона. В такі хвилини Прокіп Гордійович чує, як стугонить під копитами земля, бачить задимлений луг і потривожене гайвороння вночі. А ще — полиск шабель, маєво червоної китайки, важкі шапки з землею в змозолених долонях. І це все. Може, тому, що від того всього не лишилося нічого. Опріч високих могил з скорботними назвами та болючої нез'ясненної туги. Давнина завше лягає на серце тугою. — Сумуєте?
Холод оглянувся. До нього підходила Ліля.
Вона раніше ніколи не бувала у відрядженнях і так про сила взяти її, що він погодився. І потім не шкодував. Ліля знала стенографію, друкувала на машинці. Але це мале бісеня знало значно більше. А може, тільки видається йому?
— З чого ти взяла?
— Всі, хто жив у селі, сумують, коли дивляться в поле. Він не ховався з своїм настроєм, відповів загіріяно:
— Мабуть... Може, тому, що всі сподіваються повернутись туди.
— Навіть ви?
— А чому ж. Роки... Щоб десь отак, над річкою. В тиші. Бачиш хатинку?
— Бачу. А я теж люблю тишу... Природу. А ви нас пустите в хатину? — засміялась вона, не повертаючи голови.
Прокіп Гордійович спантеличено подивився на Лілю, мало не крякнув від здивування. Що це — бездумність, безпосередність, хитрість, жарт. Але який же він... Почував обурення, досаду... Але ті слова покликали й спомин. Здалося, перестрів щось забуте, тривожне, манливе. З чим розминувся колись. Ні, Прокіп Гордійович не обманює себе. "Те" перестріти неможливо. Як неможливо наздогнати своєї молодості. Ані вороними, ані гнідими. А коли б хоч кому-небудь привелося наздогнати її, взяти в позичку в вічності свої юнацькі роки, спробувати знову пройти по них, — втікав би сам. Вони б упали осоругою. Людині один раз судилося пройти свій шлях. Один раз вибирати його.
Холод немало спотикався на тому шляху. І падав, і забивався боляче. Але він знав радість пошуків, радість відкриття. Радість праці, творіння, вірного почерку.
Нез'ясненким смутком його огортає тільки тоді, коли намагається згадати те, чим квітчається молодість, чому віддані найщиріші пориви і чуття. Кожній людині призначено кохання. Але не кожна зустрічається з ним. Він теж розминувся з своїм. Не знайшов відповіді на нього, не спізнав по-справжньому. Він тільки здогадується про його велику красу. Тепер же пропливають мимо лише примари його. Вони падають на нього або тягарем, або обманом. Гірким, неприємним.
Його думка вертається до Лілі, до її слів. "Хто ти така, людинко? Що в тобі криється?" І вже здогадується що, хоч і не хоче йняти віри. "Твої пазури виросли швидше за тебе. Недалекоглядний журналіст, намацавши їх, написав би, що вони — рудимент, пережиток, і що на тобі саміи проступили родимі плями. Але на твоїй пичці, окрім рум'янпів від колгоспного молока і м'якої булки, немає нічого. Тоді звідки вони? Від твоєї природи, виховання?" А може, він не зовсім правильно витлумачив її слова? Так чи інакше, але треба дати зрозуміти, що тлумачити їх можна лише по одному і що посередником поміж ними він не буде.
— Ви, молоді, збудуєте собі хмарочоси. Це — мені хижка. Вона зрозуміла:
— Олег колись казав — нам рано про це думати. Та й... ми розсварилися з Олегом. А ви збираєтесь прожити в своїй хижці самі?
— Не вельми делікатне для твого віку запитання, але коли вже запитала... Виберу якось час, повставляю зуби, підфарбую волосся і напишу в "Вечірній Київ" оголошення: "Такий-то чоловік, не повний дурень, не зовсім сивий, з таким-от становищем шукає собі..." Як гадаєш, відгукнеться хто?
Він жартував сам з собою. Кепкував над тим, що хилить до смутку, до жури.
Надворі вже поночіло, на вікні чітко, мов у дзеркалі, малювалася його постать. Висока, кремезна, з міцними, косарськими плечима й грудьми, з обвітреним, смаглявим, — зовсім не скажеш, що лікар, — обличчям, буйною чуприною. Вже сивою. Він не бачив себе. Проте бачила Ліля.
— О, відгукнуться. Тільки, мабуть, оголошення не в "Вечірнім Києві", а в "Вечірнім Ленінграді".
Тепер Холодові зрозуміло все. Йому стало прикро: "Ні, не в вас, вузькоштанних, лінивих і жадібних, загадка віку. Ваші засмічені душі видно наскрізь. Вони відмикаються скрученими з паперових грошей ключиками. А спробуйте відімкнути ось цю! Ви всі гарио вкублились в гніздечко, котре називається життям. Вам затишно в ньому. Ми ж хочемо витягти вас за вушка, поганяти, щоб схуднули, постригти і вкинути назад. А ви боїтеся, що тоді вам буде холодно".
— Я бачу, Лілю, ти вивчаєш не лише медицину, а й суміжні з нею науки. Судову експертизу, слідошукання? Що ж, може й згодиться, — сказав Прокіп Гордійович і пішов у купе слухати оперету.
Поїзд прибув у Київ за кілька годин до Нового року. Прокопові Гордійовичу здалося, ніби він приїхав не в своє, а в якесь інше, вичитане з казки місто. Мерехтить електричне марево, святкові реклами повибігали на перехрестя, миготять, танцюють, гріються. Перехожі гублять пакунки, подають їх один одному, ввічливо усміхнені, веселі. Як гарно, як затишно на душі, коли бачиш, що люди несуть щось з магазинів, що вони веселі, безжурні! Йому теж ще треба в магазин. І вже не гаючись...
Він таки запізнювався. Квапив шофера таксі, який, мабуть, єдиний не поспішав у цей вечір. Гаразд, що хоч дома наготовано все заздалегідь... Борода, вуса, шапка, мішок. Замість кожуха одягне халата. От було б добре, якби не впізнав ніхто. Навіть з співробітників. Йому самому було смішно — він скрадався в клініку, немов детектив з фільму: коридором, котрий вів на кухню, через душові, приймальне відділення. Сподівався, що тут тільки черговий лікар, він дрімає в кутку над книгою. Але йому на подив, опріч чергового, він побачив ще двоє лікарів-практикантів і стару, років сімдесяти, бабусю. А того, що вони робили, Холод довго не міг збагнути з свого схову з-за ширми. А коли збагнув... Таки справді, трагічне й смішне часом переплітається так міцно, що не завжди можна розняти їх. Надто в лікарні.
Щоправда, хлопці не сміялися. Навпаки, ескулапували яосереджено й сердито. Очевидячки, рятували хвору від отруєння. Мали перед себе всі його симптоми. Найтяжчу форму. Бабуся навіть не ковтала барієвої лікарняної кашки, котрою хотіли нагодувати її. Вона відбивалася руками й ногами, заплювала кашею ескулапів з голів до ніг. Мурмотіла, трусила головою, виривалася, але дужий практикант, який стояв спиною до Холода, тримав її міцно.
Холоду довелося покинути засідку. Він підійшов до бабусі, відсторонив того, котрий годував її кашею, і, коротко наказавши другому "тримай", взяв бабусю за щелепу. Дужий поштовх — бабуся закрила рот. Хвилину сиділа нерухомо, жувала білими, поморщеними губами. Відтак підхопилася, блиснула очима і, скрутивши дулю спочатку одному практиканту, потім другому, схопила з тапчана плисового теплого піджака та хустку, подалася мерщій за двері. Практиканти ошелешено дивилися їй вслід. Холод сміявся, аж сльози набігли йому на очі.
— А ми... Та як же... — врешті здобувся на мову той, що з чашкою, — привезли її, кажуть, пила щось. А тоді — оце... І їжа не проходить.
— Добре, йдіть, — витер кулаками очі Прокіп Гордійович. — Вважайте, що відбулося зцілення.
Тепер він одягався, вже не ховаючись від чергового. Той допоміг йому підв'язати бороду, червоною фарбою розмалював щоки і носа.
— А знаєте, без вас тут нова комісія... — притишеним, змовницьким голосом мовив він, але Прокіп Гордійович приклав до губів пальця, похитав головою. І той зрозумів. Нехай старому рокові лишається погана новина.
Обережно, щоб не обірвати бороду та вусів, Прокіп Гордійович почепив через плече на широкій брезентовій шлеї мішок з цукерками та іграшками, взяв до рук великого, сукуватого ціпка. Поважно відкашлявся:
За морями,за горами,
За дрімучими лісами...
— Е, годилося б для Діда Мороза чарку. Ну, та нехай вже тоді. Відімкніть, будь ласка, двері.
Сходи за дверима вели в ліве крило, на другий поверх, до палат, де лежали найменші пацієнти.
РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ
Сміялися на вулицях дівчата — йшла весна. Ступала по місту м'якими лапами тополиних котиків, спадала згори голубиним туркотінням, стрибала по стінах сонячними зайчиками. Вона снилася міським жителям ночами. Кожному різно. Євгенові — футбольною афішею. Холодові — оксамитовим плесом на зарічку, Лілі — пучечком фіалок у руках селянки на розі вулиці, малому Костикові — солодкою паличкою морозива в срібній обгортці. Шахові — недоора-ною глевкою нивою.
Олександрові Кіндратовичу вона снилася тишею й відпочинком. Ця зима обкрутила його, немов сніп у барабані. Він почував себе, неначе після важкої виснажливої хвороби. Ледве дочекався перших теплих днів. Зараз його страшив навіть санаторний режим. Та й хіба санаторій не та сама лікарня? Не ті халати? В село! В далеке, миле, тихе село. Забере Костика, і — гайда. Навперейми весні.
Та вона обігнала його. Село вже тонуло в зелених шумах. Олександр Кіндратович безмрійно блукав полями, левадами, лісами. І дивувався, що зустрів її таки. Ох, як же довго не був тут! Приїздив востаннє чотири роки тому. І то восени. Посаджені тоді топольки вже піднялися, зрівнялися верхівками з шкільним дахом.
Він і сам не розумів, що таке сталося. Чому йому захотілося голубливої тиші. Чому його поманило село? Радів, що озвалася струна, яка єднала його з цим усім. З весною, з селом. Вона тонюсінька-тонюсінька, але ж є! І досить йому торкнутися її, як вона забринить згадкою.
...Ниже в берегах синє намисто, рахує чужі роки зозуля. І йому пригадується, як десь отут стояв він босоногим семикласником з русокосою Наталочкою, з завмиранням серця лічив подаровані зозулею роки. Вони ділили їх наспіл — адже в них усе мало бути спільним. Примхливо вступила в потічок вербичка. Вони забредали на середину, на самий бистрець, міряли місткість своїх долонь.
Зозуля вмовкла, і одразу ж, мовби тільки й чекала на те, дико, неначе кішка, закричала іволга. "На дощ!"— пригадав радісно. Йому здалося, ніби він навіть ловить аромат тих колишніх, далеких днів, нестямний запах минулих весен.
Село дитинства. Ти таки міцно приросло до душі. Стежкою до школи, осокором під хатою, вулицею, якою ходила "вона". Ось тут, на розі, прибив він цвяшками Наталоччине фото, видовбавши ножем зрадливі очі. Бо почала вона ходити з Грицем, його товаришем. "Чи шкодувала потім? Пізніше? Мабуть. Розповідала подругам, хто добивався її кохання".
Йому самому чогось шкода. Це, певне, весна нагадала йому все те. Наморений, спопнешш приємної втоми, повертався з своїх мандрів додому.
Сьогодні він втомився найдужче. Ледве добрів до хатії. Мати вже чекала на нього. Сиділа на призьбі, перебирала в підрешітку квасолю. Вона в нього маленька-маленька, сухенька і проворна. В дворі у неї чіісто, хата заметена, побілена знадвору. Хата — під бляху, але стара, ветха. Мабуть, найстаріша на всьому кутку. За хатою маленький палісадничок. Ті ж таки півники й сережки. А ще лаплаха. Вона зацвіте восени. Пишно і сумовито. Лаплахи цвітуть під хатою з давніх-давен. Либонь, переживуть і її, і його.
В кожен приїзд він каже матері, щоб переїздила до нього на дачу або на київську квартиру. А мати відмовляється, як ось зараз:
— Не вмію я ані ступить по-городському, ані слова сказать. Доживу вже віку тут. З ким дівувала, з ким одну ниву жала.
— З ким вже вам тут жити, —сказав він. Але, збагнувши власну нетактовність, перевів розмову на інше. Розпитував про колгосп, про сусідів. Мати в колгоспі вже не працювала й не знала майже нічого про колгоспні справи, а про сусідів розповіла. Він і сам ще пам'ятав їх. Диво — прожив у місті більше половини життя, десять років на одній і тій квартирі, і знає лише двох своїх сусідів. А покажи йому будь-яку з двадцяти шести хат на кутку, і він спише словесне біографію всіх її жителів. Звичайно, довоєнних років. Бо потім... Так, про декого він чув. Про дядька Тимоша, про тітку Палажку. А от, скажімо, про діда Ічки. Ото його хата. Дід Ічки-індус. Коли дивувався чому-небудь, говорив "іч-ки" — ич який. З того одержав і своє прізвисько. Одмолоду лишився дівичем. Більше за все шанував тишу і спокій. Двадцятий вік гримкотів широким трактом, а він брався своїм череватим гнідком глухими путівцями. Не хотів дід знати світової суєти, блукання по проміжних інстанціях, зі всіма своїми сумнівами звертався просто до бога. Теренкур його було проміряно з дитинства: хата, хлів, поле, хата.
Олександр Кіндратович вловив себе на тому, що думає якось незвично — здивувався. Звідки це? І враз холодна іскра — "Прокіп". "Він". Вони останнім часом дуже багато говорили про село. Про життя...
Олександр Кіндратович мерзлякувато потис плечима, потер чоло.
— Дід тупає? — кияув погляд у кінець садка, де з-за густої колючої груші виглядав довгий, чорний димар.
— Помер торік. На паску.
Погляд вже не зупиняється, переступає через сусідський тинок.
Сахии. Коли він ішов повз їхній двір до школи, з-за Сахнового тину летіло на нього шість грудок. Двоє старших грудок не кидали, тільки під'юджували, і одне ще не докидало. Але траплялося, всі дев'ятеро дряпалися через тин, втікали на територію ворожої держави. В дворі ляскав батіг і хрипкий бас виполохував з-під стріх горобців:
"Жінко, відчиняй вор-р-ота, р-р-розпрягай коня". А потім, від якогось дня, він тільки гукав перше — "відчиняй ворота", коня Сахно пропив разом з возом і збруєю.
— Четверо з війни не вернулося, — скрушно зітхнула мати, — одного громом убило. А ті роз'їхалися. Найменша при матері. Прийняла приймака. Дівчинку оце вже в школу посилатимуть.
Галя Баскова. Співуча, гарна дівка, до котрої женихалися на кутку всі парубки. Сирота. Жила з меншим братом. Брат закінчив інженерний інститут. Вона вийшла заміж, і чоловік не повернувся з війни. Здається, має двоє дітей.
— ... Обоє байстрята. У війну нагуляла. Одна діг'очка в Чернігові на клінкерному, друга десь на цілині.
Німчики.
Новосельці.
Буркуни.
Бредуть розмовою від хати до хати. Олександр Кіндратович тільки тепер дізнається, що в двадцять шість хат на кутку не повернулося п'ятнадцять солдатів. Дві хати і зараз стоять пустками, а на тому місці, де червоніла віконницями ще одна, росте картопля. Не теплим дощиком, чорним градобоєм вік двадцятий прокотився по кутку. Жорстокий, задимлений вік. Майже половина з цих п'ятнадцяти, — Біланові ровесники. З ними він пас корів, закручував узимку на льоду "крутьол", збирап по стерні колоски.
Життя іде, ростуть нові покоління, але ми бачимо близько тільки своїх ровесників.
— Наталка як? — запитав аж тепер.
Згадка про Наталку дряпнула по душі. Він таки не допоміг їй виклопотати пенсію. Забув. Просто забув. Оді-клав листа, а потім — справи, турботи. Йому здалося, що мати подивилася на нього докірливо. Певно, Наталка скаржилася їй. А може, й не скаржилася. Йому вже ввижається.
— Живе. Оце щось меншенький її прихворів. А такий потішний, сміюнець. І минулого літа все вдвох з Костиком бігали. Вони й схожі один на одного. Як два дзьобочки,
— Не знаєте, на що хворий? Щоб, бува, Костик не заразився, — запитав стурбовано матір.
— На живіт скаржиться.
"Треба таки допомогти Наталці, — подумав, підводячись. — Може, піти до неї зараз?"
Але інша думка змагає першу. Піде до Наталки, та ще застане там кого. Або й Наталка може розказати.
І попливуть до нього прохачі. Він залишив одні клопоти, а придбає міх нових. Втікав від вовка, а впаде на ведмедя. А це такий міх, що його не сховати десь у сінцях. Носити й не переносити.
Його вже й так запопали, не зміг відмогтися, — призначили на суботу зустріч з виборцями. Кому потрібна ця зустріч? Напхані цитатами провінційні промови, зазубрені з папірців привітання, торохтіння одлиглих піонерських барабанів. Але тепер вже нічого не вдієш.
До Наталки він піде перед від'їздом. Або ще ліпше, — скаже матері, і та покличе Наталку.
Зустріч з виборцями було призначено па суботу. Вони збиралися повільно, займали не задні лави, як це водиться на всіх засіданнях і виборах, а передні, од трибуни. Заходили тихо, ніби аж боязко. Двоє чи троє повели за руки дітей. Білан сидів з головою сільради, головою колгоспу і довіреною особою — завідуючим районовою поліклінікою — в парткабінеті. Олександр Кіндратович ледве стримувався, щоб не вичитати голові сільради, нащо було призначати, не згодивши людей. А той сам помітно нервував, заглядав через сцену до залу, вибігав на подвір'я. "Якщо так сходитимуться, то це до півночі, — крутив сердиту думку Білан. — Он побрело ще дві ватянки. А перед ними — жилетка і ватяні штани. Неначе не до клубу, а на конюшню. Чого в буденному?"
У Олександра Кіндратовича неприємно залоскотало в грудях, кольнуло тривогою. Йому нахмарив якийсь здогад, але одразу й розвіявся.
— То не миколаївське вони подіставали? — штрикнув лихим жартом голову колгоспу.
— Вам ліпше знати, — відповів той неприродно спокійним голосом. — Ви — депутат, їхній слуга.
Оцим "їхній слуга" голова знову стривожив Олександра Кіндратовича. Він не міг збагнути — недотепний це жарт, образа? Кидався думкою в один бік, в другий і вертався на місце. "Ох, тут, видно, й керівнички ж. Порядочки, дисципліна. Заждіть, голубчики, заждіть, подзвоню я секретареві райкому". Але неспокій його розгорявся, мов клоччя під вітром. Вийшли на сцену, і вперше видалась вона Олександрові Кіндратовичу широкою й холодною.
Вечір відкрив голова сільради.
Його вітальні слова, не покриті оплесками, пролунали занадто голосно і дерев'яне. Відаплодувавши сам, він збентежено подивився на президію, вийняв з кишеньки папірця, поклав перед собою.
— Слово має...
Але того, кого назвав, у залі не було. Або ж він сховався в кутку за спинами.
Білан не міг збагнути, що це. Навмисне? Підтасовано? Завтра він обов'язково розкаже в райкомі... А зараз, мабуть, треба виступити самому. Про людину, про свою роботу, роботу лікаря...
Але його думку обірвали слова промовця. Він просто не побачив його. Її. Це була жінка. Говорила не з трибуни, а з проходу між двома рядами... Вона тримала за руки двоє діток. Двоє дівчаток. Старшенька, школярка п'ятого чи шостого класу, намагалася відступити назад, соромливо ховалася за матір, меншенька стояла незворушно, цікавими намистинами очей водила по президії, мружилась на світло.
— Всі ви, люди добрі, знаєте, де я живу. В школі, в підвалі. Всі ви знаєте мого чоловіка. Він би прийшов теж... Коли б мав чим прийти. Коли б гангрена не забрала його ноги. Та ще... З нашого підвалу в коридорчик — маленькі сходи, вже й так тричі зривався вниз. Він зараз там. Там гарно. Килими з моху на стінах, картини... — Далі сльози не дали їй говорити.
— Мам, мам, — смикала її за рукав старшенька, — не плач. Ходімо звідси.
Але жінка таки перемогла сльози.
— Вже три лікарські комісії... Говорять, що діти... Писали, вимагали...
Гіркий, сумний випадок. І все ж Олександр Кіндратович не розумів, чому жінка принесла свої скарги в .цей зал, на цей вечір.
— Ви б... у виконком...
— Думаєте, у наш виконком легко потрапити? Там є список. Його укладають за ворітьми навпроти. Голова приймає в день п'ятнадцять-двадцять чоловік. Я вам писала про це. Я вам писала шість разів... Бо більш ніде такого... В жодному виконкомі. І ніхто не живе так, як я. Я колись покритикувала його. Назвала бугаєм і бюрократом і в газету написала. І він за це...
Впали лише перші краплі. Важкі, скорботні краплі. А далі... Це не був ураган. Це — простудний, всепотопля-ючий дощ. Голова сільради сидів зляканий, не знаючи, їло йому робити. Він щось запитував у завідуючого лікарнею — довіреної особи депутата, — але той не відповідай, жмакав у руках хустину.
Білан борсався в холодних хвилях, шукав сухої місцини, де можна б було перечекати хоч хвильку. В його грудях хлипала образа.
За сішо? Чому? Хіба зробив кому-небудь зле? Нікому. Опріч нього... Холода.
І —то на добро іншим. Він не знав спокою всю зиму. Колесо крутилося поза його волею. Кілька разів навіть поривався зупинити його. Але то його власна мука. Його.
То зовсім не стосовне сюдії. За віщо ж тут? Хіба не на добро жив, не на добро чинив? Так, він знає й інше, — всім не допоможеш, всіх дірок не залатаєш. І не його то справа. Вони живуть своїм життям, він — своїм. Поміж них, звичайно, є заздрісники, злорадні. Тому, хто вирвався на горб, завжди заздрять. Він знає немало артистів, письменників, які ніколи не їздять у своє село. Може, і з ним оце так?
"Як тут багато світла", — прокидається від своїх думок. Йому здавалося, ніби він іде по тонкім льоду, а лід тріщить, ось-ось вломиться. Хотілося підхопитися, кинутися чимдуж назад, на рятівний берег. Ледве змусив залишитись на місці, поглянути перед себе. По всьому залу жевріли розсипані пари жаринок. Вхопив одну, другу... Випустив. Ще одну. І цю вже випустити не міг. Вона приросла міцно — далеким спогадом, недалекою тривогою.
"Вони такі ж пекучі, як і колись, Наталоччині очі".
Тепер він чомусь найбільше боявся цих очей. Йому здавалося, що саме ті очі сьогодні спопелять його.
Виступав голова колгоспу. Його нещодавно, майгке проти воді, обрали на голову, їхній колгосп, розповідав він, був найгіршим і найбіднішим у районі. Тепер — у області. Бо звели докупи отаких два. Та ще земля і в тих, і в тих:
пісок, солонець. Просили, щоб об'єднали з іншим, з "Прапором перемоги". Писали і йому, депутату, сподівалися, що приїде. Земляк, свій чоловік. Повинен знати добре справи, землі. А він одбувся папірцем у райвиконком. Вони не знають, чи й того папірця писав сам, бо навіть назву колгоспу в ньому переплутано. А лікарня? Чи бачив професор, яка у них лікарня? Чи поклопотав, щоб виділили кошти на будівництво та на обладнання нової? Інші колгоспи споруджують своїм коштом. І школи, і лікарні, і палаци культури. А вони поки що того не можуть.
Вперше Білан відчув себе так. Маленьким камінчиком, закинутим ось сюди, в велетенську дробарку, котра нещадно била й трощила його. Вперше відчув справжню відповідальність, свою залежність від людей, котрі квилили й стогнали перед ним на операційнім столі, котрі прохали в нього порятунку, дивилися на нього страдницьки, бла-гально. Від тих, над якими він піднявся високо-високо і яких жалів. Хотів полегшити їхнє життя, хотів зробити щось для них. Щоб вони поважали його за це, шанували...
Слова падали на нього, і під їхнім градом Білан відчував, що пригинається, зменшується. Вже він не людина, а півлюдини. Третина... Маленька жива грудочка. А чіі був коли людиною? Великою, сильною? Чи мав силу сказати кому-небудь, як вони йому?
Бездарний, нерозумний заступник міністра... А ти виголошував тости за його високий розум. Ти боявся. Ти часом боявся власних слів. Щоб їх не витлумачили навкіс. Ти й зараз боїшся. А що, коли довідаються про оці збор:і там? А що?!
"Ну й нехай", — раптове, відчайдушне. Тільки б отут, тільки б звідси...
Бо печуть жарини живим вогнем. "Мабуть, зараз говоритиме Наталка. Весь час оглядається, зав язує і розв'язує хустку. Нервує. Вона теж з дітьми. Навіщо вони поприводили дітей? Двоє біля неї, ще третє вдома. Мати казала, хворе. Греба зайти, подивитись".
Але як він піде після того, що ось зараз сталося, після того, як ще станеться, як виступить Наталка. Вона знає найбільше.
Наталка справді підвелася, обережно, намагаючись не грюкнути стільцем, стала пробиратись попід стіною до виходу.
Олександр Кіндратович полегшено зітхнув. Він розумій:
що вже йому Наталчин виступ! Одна краплина в злині. Але серцем боявся його більше за всі, разом взяті. Що значить, живе ще щось там, у ньому!
Наталка пішла. Краплина не впала. І він відчував її. Вже зовсім інакше. Теплу, серед тисячі холодних. Олександр Кіндратович не затямив усіх виступів. Ледве пам'ятав, що говорив сам. Вже пізніше намагався стулити докупи, зв'язати в одне вервечки своїх слів, але вони обривалися, губилися поміж інших, тугих і міцних.
Вийшов з залу останнім. Брів берегами, стежкою попід старими вербами, які ще, мабуть, пам'ятали його дитячі кривди.
Він тоді був малий, і кривди його були недорослі. Швидко переростав їх? А чи дорослими були його мрії? Десь отут, сховавшись в густих кущах, шукав відповіді на оте одвічне: я і життя. Ким буду, що звершу в ньому? Як мушу жити? Коли б знав тоді, що через тридцять років знову стоятиму на цьому місці, нездатний відповісти ііа нього. Як жити? В чому ховається зміст життя? В тому, щоб шукати увесь вік? Шукати і не знайти? А може, саме це й має сенс. Коли б знав напочатку відповідь, то чи захотів би йти далі. Навіщо? Адже попереду відомо все.
А може, захований він в способі шукання? Шукати правдиво і щиро, шукати для себе чи для когось, шукати в добрі чи в злобі? Всі разом ми шукаємо щось своїми життями? Хто ж, зрештою, стоїть найближче до цієї відповіді?
Прокіп каже: той, що посіяв зерна. Для себе й для інших. "Що ж посіяв я? На що сподіватись тепер? І що маю робити? Який же я... справді безщасний..."
Думки згоряли, не встигнувши злетіти. Немов голуби на пожежі. Олександр Кіндратович не зглянувся, як утих за спиною гомін, як розтанули в пітьмі мерехтливі вогники. Зупинився аж біля могили. Зупинився сам, зупинилася думка. Аж ген на першій борозні, на першім покосі.
Сидів на могилі, слухав, як засинає поле. Весняне поле засинає довго. Десь там, всередині — в землі, в стеблині шумують соки, будять до життя. Це чує і птах, і звір, і людина.
Повіяв вітер — тугий, прохолодний. Щось давнє повіяло з ним у душу. Біланові пригадалося, як колись ходив за плугом. От там, під грушею-степівкою клали вогнище.
Ні, він ніколи не забував запахів цього поля. І струна, котра в'язала його з ним, не обривалася. Він певен цього. І інші казали це. У нього і в місті... Палісадник, соняшники, вишита полотняна сорочка...
Вітер тужавів, гудів йому щось у вуха. І, може, тому, що лишився з ним віч-на-віч у пустельнім полі, а може, після оцих гірких зборів, але почував, як щось важке, гостре тиснуло на серце. Так, від нього більше нікуди сховатись. І раніше знав, що то — обман. Що й соняшники, і сорочка — цяцькові, несправжні. Вони утверджували за ним славу людини простої, щирої, "з народу". А ще сільська говірка, якої цурався, коли виїздив до іншого міста, потрапляв до іншого оточення.
Ця думка прийшла такою простою й такою оголеною, що йому стало страшно. Страшно себе, страшно тяжкої степової мовчанки, синього чистого неба. Зрозумів: такі ночі розчахують мозок або рвуть серце. Рвучко, несамохіть поклав руку на серце і прийняв одразу ж.
Спотикаючись, майже побіг на поодинокі вогники засинаючого села.
Знову виплила перед зором річка, стара верба... Відтак щось біле... ніби операційний стіл... Якісь обличчя. "Що це? Марення? Я хворий... Ні, ні, я не хворий... Ось, почуваю все. Це так..."
Стомлений тілом, спустошений душею, ледве добувся до хати. Сів на призьбу, прихилився спнпою до стіни. Вечірній гомш, теплі вогники в вікнах потроху розвіяли його настрій. Він аж здивувався тому, що діялось з ним допіру.
Відшукавши під порогом ключа, відімкнув двері.
Мати і Костик спали на печі. Старечий сон — чутливий, пташиний; вона пробудилася на перший згук, хотіла злізти з печі, подати вечеряти, але він сказав, що їсти не хоче.
"Це ж і мати завтра довідається", — прокралася думка. "Ну и нехай", — спробував прогнати її, мов обридливе котеня. Але вона вернулася знову. Уклалася в узголов'ї, проганяла сон. Розумів, чим упадуть збори на материну голову, і несамохіть шукав виправдання.
Сюрчав під піччю цвіркун, тихо, знайоме, ніби ткав для нього нитку споминів. Наївних, милих. Поспішав до них з радістю. Вони повели його в ті дні, коли прикрощі забувалися, ледве висихали сльози, а радощі чекали скрізь. Але сьогодні йому не вдалося сховатися в сні. Йому наснився садок, малинові хащі, в яких кури повибивали кубла. Сидів у гущаві і чув, як перемовлялися в дворі його мати та батько з дідом Ічки та з сусідами. Дід Ічки казав, що Сашко тільки що мало не спалив його клуню. Поставили на току якусь трубу, щось покрутили, труба вистрелила, і загорівся прикладок сіна. Добре, що він саме нагодився. Ось де картуз — загубив, утікаючи.
Сашко чув, як люди кинулись шукати його: до клуні, на горище, за погрібничок, душа кого тремтіла з страху, тіло горнулося до землі. А вони вже йшли до малинових хащі'і. Зараз відшукають, витягнуть, поведуть у двір. Мабуть, битимуть різкою. Але ж... Яке мають право бити його? Професора?
Пробудився від легенького поштовху. Видіння ще стояло перед очима, але він уже збагнув, що то лише сон. Над ним, в узголов'ї, — материне обличчя.
— Вже ранок? — потер кулаками очі.
— Синку — з лікарні... Там з Наталоччиним хлопцем... — Мати говорила несміливо, майже благальне.
Сонлива кволістю розвіялась в одну мить. В наступну іин вже стояв босами ногами па підлозі, одягався. Поспішав. Відчував, його ніби підштовхує щось. "Треба було таки зайти вчора", — подумав занепокоєно.
Надворі ніч боролася з ранком. Ще снили хати, сліпаючи проти зір шибками, дрімали поскарлючувапі діди-журавлі, а понад землею вже тріпотів легкий вітерець, і небо на сході вив'язувалось в білу хустку.
Олександр Кіндратович поспішав за санітаркою звивистою стежкою, розпитував, що сталося. З її відповідей зрозумів: не знають самі що. Хлопчикові вже кілька днів болів живіт. А сьогодні вночі йому стало зовсім зле. Мати принесла до лікарні. Думали — апендицит, але ніби не схоже. А хлоп'я горить, кожен дотик корчить його болем. Вони б не турбували професора, коли б... у них вся надія...
Знайомі, вже збуденнілі в роках слова. "Вся надія..." Але сьогодні ті слова пролунали йому голосніше, ніж завжди. Може, тому... що був вечір. Він оголив його душу, і вона сприймала кожен дотик. Всі ці люди сиділи в клубі... А тепер просять його... Йому навіть здалося — в темряві поблискують десятки очей. Мабуть, подумав, і справді люди дивляться. Ранком всі говоритимуть про нього. Показуватимуть на їхню хату.
"Що вони тямлять?.. Лише одне". Але це одне... Від нього залежить все. Він розумів це. Ось і лікарня. Стара, довга, приземкувата будівля з чисто побіленими, нерівними стінами, на котрих рябіють в три фарби лозунги. Сюди він колись біг, впавши на ключку, котрою дістають втоплені в колодязі відра, сюди волокли його хлопці, коли роздавив у воді пляшку. На цей високий, перетягнений з-під церкви, де він раніше був за пам'ятника, поріг падали крапельки його дитячої крові.
Перше, що побачив, вступивши до палати, — очі. Ті, На-талоччині, очі. Великі-великі, обпалені сльозами. Вони метнулись йому назустріч, прощали все, молили про одне... Забувши скинути плаща, пройшов до ліжка, на якому лежав хлопчик.
Білявчик, як казала мати. Костиків одноліток. І який же схожий на Костика! Хвороба цупко тримала його в своїх кігтях. Злипся на лобі чубчик... Губи гарячі, припухлі. Малі дитячі рученята, котрі ще недавно обіймали мамину шию, пускали по воді кораблики, тепер чиберяли, несвідомо хапаючись за життя. Йому здалося, він ще ніколи не сприймав так хворого. "Це в тебе від утоми. До дідька сентиментальність", — відкарбував думкою.
— Вийдіть, хто зайвий, — наказав рішуче. — Наталко... Тобі тут не можна...
— Світла більше. Візьміть за руки! Страшний лікарський присуд злякав усіх. І його самого. Перитоніт. Йому здалося, його вимовили чужі вуста. Десять, п'ятнадцять процентів надії при негайній операції...
Але ж. це — не клініка. Тут ніяких умов для оперування. Треба везти в район.
В район... П'ятнадцять кілометрів розмитої весняними бурчаками дороги. Коли смертельний — один. Він стояв біля вікна невеликої сільської хірургічної кімнатки, дивився, як займається на сході світанок. Думка його працювала чітко. Вона зважувала, вивіряла, заперечувала. "Десять, п'ятнадцять процентів? Хіба можна виміряти людське життя процентами! А віру?.. Один процент віри вартіший ста процентів байдужості. А чи є хоч цей один процент? Скільки минуло років, як я востаннє робив таку операцію? Скільки?.. Либонь, з десять. Але ж це значно простіше, ніж те, що я робив потім. Це може кожен хірург".
"Не кожен. Тільки той, хто день від дня... Робітник на чорному полі". Чиї це слова? Холодові? Вони такі ж неправдиві, як і все, чим намагався перетяти йому шлях.
До дідька всі слова.
— Готуйте хворого до операції, — наказав.
* * *
Пам'ятав тільки її початок. До тої хвилини, коли розбіглась, розплавилась думка, неспроможна з'єднати все докупи, затиснути, здавити, коли невагомий, раніше невідчутний скальпель врізався ребрами в пальці, повів їх кудись убік. А ще — гостреньке личко і ротик, що жадібно ковтав повітря. Він пам'ятав перелякані обличчя лікаря-терапевта і фельдшера, які асистували йому. Страх розпанахав його власну душу, зломив її, мов черствий окраєць. І вже ледве-ледве: як вихопив у фельдшера шприц і намагався ввести кров. Але не міг знайти вену, і тоді медична сестра взяла з його пальців шприц, легко ввела голку. Тонкою цівочкою вливалося життя, але струмочків, якими воно вибігало, було більше, і він уже не знав, як перетяти їм шлях.
Маленьке, до жаху схоже на Наталоччине, личко гострішало й гострішало, ротик витягувався в сувору складку. А потім воно видалося йому схожим на інше, до жаху знайоме і рідне — Костикове. В ту мить скальпель випав з його руки. Зроняючи з чола гарячі краплі, похитуючись, пішов до дверей. Огненно-червоне сонце вдарило йому в обличчя, осліпило, змусило прикритись рукою. Олександр Кіндратович глибоко вдихнув ранкове повітря, хотів ступити вниз, але ноги йому підломилися, і він важко опустився на холодний камінь. Отак і сидів, безтямно дивився собі під ноги, на нижній приступець сходів, на якому чорніли викарбувані колись слова. Століття прошуміли по них дощами, тисячі підошов наступали на них, зчовгали, зітерли, і він скоріше згадав, ніж прочитав їх: "...добру і істині".
РОЗДІЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ
Метал вкипав у метал. З буйним завзяттям злютовував їх воєдино. Вони вже монтували електронне серце машини. Тепер їх було троє: Холод і двоє інженерів. Десь за місяць, за півтора серце має забитися в розміренім ритмі.
Має забитися... А коли не заб'ється? Або коли ритм його буде не таким, на який сподівається? Адже не кожного, хто шукає, чатує невдача. В житті завше так. Поки мріємо, поки прагнемо — доти й горимо, віримо. Ми бачимо мрію великою-великою. А потім, звершивши, відійдемо, поглянемо збоку. Обмацуємо витвір холодною думкою. І вже він видається меншим, дрібнішим. І вже розчарування стукає в серце.
Але Холод втішає себе іншим. Поки мріяв — горів, вірив. Хіба ж це не радість? Хіба це не життя?
І сам розуміє, що обманює себе такою філософською химерою. Це тільки кусник радості. А її треба всю. Господар будує дім, щоб пожити в ньому.
Світить скельцями електронне серце машини. А він почуває власне серце. Порох життєвих незгод виїв у ньому глибокі зазубні, і точить, і в'їдається далі дрібний порох життя.
Засідання, комісії, папірці. Інікчемний папірець на столі часом важить більше, ніж жива людина за дверима кабінету. Рада професорів визнала висновки комісії за безпідставні факти — погано підтасованими випадковостями. Однак хтось не хотів зупиняти закрученого колеса. Воно пришвидшувало й пришвидшувало свій біг, закручувало все більше людей. І от...
Робітне поле Холода вже тільки тут. В цій підвальній кімнатці. Туди, нагору, шлях йому перегородив папірець, наказ. Виконуючий обов'язки міністра Полив'яний усунув його від роботи "до остаточного обстеження".
Оця кімнатка — Прокопа Гордійовича цитадель, майстерня, плацдарм. В ній професор обідає, часом і ночує. З неї, певен, його не виб'ють. Бо якщо й піде він, то залишиться вона, машина.
Його помічники, його співавтори — товариші інженера Соловейка. Того, що помер на операційнім столі. Холод відшукав їх ще тоді, радився по проекту, а тепер вони прийшли самі, щоб допомогти зробити монтаж, їхній власний винахід — запатентований, блукає десь по довгих канцеляріях, відлежується в пузатих теках.
...Розпечене золото вкраплювалось в холодний свинець. Один з хлопців тримав формочку, Прокіп Гордійович скляною паличкою спрямовував жовтогарячі краплі.
— Крап — і пляшка коньяку, крап — і друга, — сказав хлопець. — Вам не шкода, Прокопе Гордійопичу? Бо я після того, як наш проект заблудився в главківськіїх коридорах, починаю вагатись.
— Шкода, звичайно. Я тільки намагаюсь думати про інше. Про призначення оцього дорогого шматка. Яке він виконував призначення раніше і яке виконає. Може, носив його в ордені якийсь генерал або красуня в сережках чи перснях...
— Красуня при їх допомозі хапала кавалерів, а генерал тупав по рангових сходах. Обом приносили втіху.
— У мене воно буде невидиме. Але я сподіваюсь, що воно принесе втіху і користь багатьом. Мені ж приносить вже зараз.
— Коли б тільки не досаду потім.
— Ну, свого поля наперед оббігти не може ніхто. Правда, Євгене? — запитав Мазура, котрий саме зайшов з пробіркою в руках.
— Правда. Прогони треба. Здається, так колись мені говорили.-підійняв він проти світла пробірку.
— Що це у вас?
— Кров. Все те ж... Біла кров. Я її зробив білою. А мушу домогтися, щоб вона стала знову червоною.
— А якщо... не стане? — сказав один з інженерів...
— Колись та стане. Не в мене, так у когось іншого. Для того ми живемо на світі.
— І для того, — поправив Холод.
* * *
Шах струсив китайкову скатертину, вишикував рядком стільці за столом президії. Треба б ще підмести. Бо хоч і вчений люд, а насмітили, як ті школярі. Тимофієва жінка — прибиральницею в лікарні, він лишився на вечір за неї — позамикати, погасити світло.
В залі — порожньо, тихо. Незвично тихо після зборів. Вигулькнула з нори біля сцени миша, поводила вусами, шаснула назад. Мабуть, її налякав зім'ятий папірець навпроти нірки, якого ворушив вітер з кватирки.
Дивно влаштований світ, розмірковував Шах. Ще півгодини той папірець падав комусь на голову важкою колодою або підносив над хмари, мав велику силу, а зараз він — біла шматина, зайва смітина в кошику. Здатна злякати лише мишу. І оці стільці за столом... І трибуна. Десять метрів дошки-шалівки! А він так і не зважився зійти на неї. Сидів у кутку, мов ота миша в норі, слухав, як інші гупотять над його головою словами. І кого забоявся? Вченого люду в залі? Міністра Полив'яного? Ні, Полив'яного Шах не боїться. Він завтра піде й скаже йому все. А ні — то й далі піде. І до найголовнішого міністра, і до партійних начальників. Ходитиме доти, доки носитимуть ноги і стане сил відчиняти високі, оббиті дерматином двері.
А сьогодні він просто побоявся своєї темноти, невченості. Лихо ж — стільки люду.
А він би сказав. Бо хто ж знає ліпше за нього...
А що сказав би?
Сказав би...
Шах несміливо підійшов до трибуни, прокашлявся. Долонею зігнав з кутиків губ смагу, розгладив чуприну. Порепаними, покурбаченими пальцями взявся, як оті оратори, за краї трибуни... прокашлявся знову. Поглянув у зал, несамохіть сховав руки. Йому здалося, ніби в залі після його покашлювання заблищали скельця окулярів, заскрипіли стільці. Сполохали оте перше слово.
Шах ще хвилину постояв, відтак скрадливо відступив назад, повернув вмикача. Зал провалився в пітьму. В просторій тиші було чути, як прогупотіли кроки, як скрипнула трибуна. Слова запальної промови упали в порожній зал, загуляли луною під стелею.
— Товариші доктори, прохвесори, доценти і всі лікарі, — говорив Шах. — Згляньтесь на мою темноту і не карайте споєю вченістю. Простіть її, якщо можете. Я знаю, які ви великі. Ви іноді вже з мертвої плоті кроїте чоловіка і знову віддаєте йому життя. Як пашпорт чи буханець в магазині. Ви знаєтесь на всіх хворобах, ви тямитесь на людських болячках, як я на мітлі і лопаті. Одначе й ви не всесущі. Ви можете побачити мікроб хвороби й не розгледіти, що діється в людській душі. Бо з'являється вона перед очі тільки й найбільшій біді. З нас усіх я один бачив її. Душу Прокопа Гордіновича. Чи знаєте ви, яка це душа? Чи знаєте, товаришу міністр, який це чоловік? Погляньте на мої груди. Бачите шрам? Він зашивав мою рану в німецькім полоні. Голкою-циганкою, суровою ниткою. І не в тому сила... що зашив. А що зняв мене, покаліченого, з колючого дроту. Один він на весь табір не побоявся підлізти і зняти. А скільки таких солдатських ран зашив, скільки душ зцілив? Зцілив душ! В цьому сила. Він міг піти, міг покинути нас. У таборі під Черніговом передали йому а волі фіктивні справки... А він тої ночі копав з барака хід на волю. Копав для інших, лишався сам, хоч знав, що й це впишуть йому в біографію. Чи знаєте ви...
— Знаємо. Все знаємо... Включіть світло.
Той голос ударив Шахові, мов гарматний постріл. Старий відчув себе, неначе спійманим на величезнім криміналі. Хто це? От, якщо розповість... Сміятимуться всі.
Пітьма. Порожній зал... і він на трибуні.
Може, втекти. Але — куди?
— Включіть, нарешті, світло.
Шах зійшов з трибуни, дерев'яними пальцями повернув вмикача.
— Я десь тут забув окуляри... — в дверях близькозоро мружився Полив'яний. — Кличу, кличу, але хіба перекричиш таку ораторію!
Гаряча хвиля сорому повільно відплинула Шахові від серця. "Нехай. Я сказав... Те, що треба..."
— Ви все чули? —повільно спустився з сцени до залу.
— Не знаю, чи все. Щось про полон, про лікаря, — Полив'яний з подивом і острахом розглядав Шаха. Він і далі стояв у дверях, не наважуючись ступити вперед. — Я думав — студент монолог розучує... Аж... Хто ви?
— Я? Двірник. З професором Холодом разом полон відбував. Хотів на зборах... І оце.
— А-а... —Полив'яний сміявся смачно і довго. —А я думав... — Потер рукою важке підборіддя, захихотів знову.
— Це все — правда.
— Ти теж у полон здався?
Невидима пружина натяглася в Шахових грудях, і йому довелося зібрати волю, щоб вона не зіскочила.
— Я... не розпочинав війни. І не зазнав там щастя. Я хотів просити...
— Ти, діду, не бачив окулярів?
Він називав його дідом, хоч мали майже однаково весеy.
Володимир Володимирович умисне відповідав грубо. Він чув усе. І все зрозумів.
Оцей дід...
Чого він вартий?..
І все ж... Своєю промовою двірник пробудив у душі міністра щось шкарубке, дратівливе, болюче. І він подумав... Подумав невесело... От трапся з ним... Хто б за нього отак?.. Ніхто. Той же Білан-відхреститься й ВІДПАЮЄТЬСЯ. А за цього... Холода... Й сьогодні виступало скільки. І є там такі, що ще напсують йому крові. Що може...
Він злякався того "може". Він відчув його силу.
— Де окуляри? — скоромовкою, немов утікав від чогось, запитав Полив'яний.
— Вони лежали на столі. Я їх переклав на вікно. Он... Я хотів просити вас за професора Холода. Шах облизав пересохлі губи.
— Ти? Що ти там тямиш. Знай своє діло. Пружина зіскочила поза його волею.
— Я своє знаю. От коли б знали своє ви.
— Що? Та ти... — Обличчя Полив'яному збуряковіло, короткі пальці правої руки склалися в кулак. — Та ти... Та я тебе!..
— Біля сміття, біля гною я. Куди вже мене нижче. Може, хочете посісти моє місце? Так он за дверима струмент.
Брови Полив'яного округлилися двома надломаними бубликами. Але й він збагнув, що залякати Шаха нічим. Мовчки вхопив на вікні окуляри, пішов до виходу. Але, дійшовши до дверей, не витримав, оглянувся. Хотів запам'ятати. І в ту ж мить спіткнувся, мало не впав. Сердито копнувши ногою, побіг вниз по сходах. Поперед нього гримкотіло, торохтіло порожнє відро.
* * *
Телефон гудів голосно і настирливо. Прокіп Гордіиович збагнув — дзвонять по міжміській лінії. Справді, телефоністка, впевнившись, що трубку взяли, сказала, що з ним хочуть говорити з міста...
Та назву міста розчахнуло сухе поклацування вмикача, і Прокіп Гордіиович ще довго нервово похукував у трубку. Але там — тільки стогін дротів з далекого поля та коротке потріскування. Він вже майже відгадав назву міста. Чекав цього голосу. І все ж здригнувся, щільно-щільно притиснув трубку.
— Тату — ти?
В оцьому грубому, хлопчачому "тату — ти" Прокіп Гордійосич вловив не звідану раніше ніжшсть. Серце його забилося часто, і трубка враз спітніла в руці.
— Я, сину, я...
— Тату, ти прощаєш мені? Тату, я прошу тебе, прошу... Олег заговорив швидко, мабуть, боявся, що збіжить час.
— Навіть якщо не прощаєш. Ти — лікар. Ти сам мене вчив... У нас нещастя. Майстер... Коли б ти знав, яка це людина! Він для мене... Його лікусалп... А тепер... Ніхто вже не береться робити операції. Тату, я знаю. Одіти ти... Ти все можеш...
— Сину, говори повільніше. Яка хвороба? — І вже далі, по-лікарськи вимогливо, забувши навіть, з ким говорить: — Коли це сталося? Його стан зараз?
— ...Вони хочуть виписати його додому. Безнадійного... Тату, коли б ти знав, який він... Ти не хочеш? Із-за мене?
— Зовсім... Я думаю, Олежку. Думаю...
Він вже думав про інше... Адже післязавтра — засідання колегії. Вирішальне. Прийдуть хлоппі... Прийде Варвара Іванівна. Вона говорила, буцім це через неї...
— Гаразд, я вилечу завтра. Тобто ще сьогодні.
Голосно гуділа трубка. Холодними шпильками поколювало підошви, плечі струшував дрож, а він все ще стояв біля телефону.
"Ти знайшов її, Олежку, людину!"
І знову думка про власні турботи. А може?.. Він вперше приготувався до паперової битви. Він би виграв її. Це напевне. А ще завтра — перша проба кардіоскопа... Ех, коли б... Якби він міг просвітити того бригадира... Йому треба буде заїхати до клініки взяти колінчаті трубки... І платинову голку.
Він вже збирав себе думкою в дорогу. Пригадував операції, подібні до тієї, яку мав зробити, гортав історії хвороб.
М'які тіні стелилися їм під ноги. Прокіп Гордійович стомлено ступав по них, поглядав збоку на сина. Він все не міг звикнути до Олега, до отакого, нового. Олег ніби аж підріс, зчорнів, огрубів. Зникла метушливість, нервозність. В кутиках очей залягли тіні спокою і певності.
— Ми так і не поговорили з тобою, — сказав Холод, перекидаючи з руки в руку невеличкого чемоданчика. — Ти на цей рік збираєшся поступати до інституту?
— Я? Тобто... — Питання застало його зненацька. Олег оглянувся, збився з кроку.
— Мені здається... Твій вибір хороший. Я тепер вірю:
з тебе буде лікар.
— Не знаю... Я, мабуть, поступатиму за рік. І не до медичного інституту.
Прокіп Гордійович не став заперечувати. Він тепер вірив, — Олег напне в житті своє власне вітрило. Може, воно не буде широким, але буде міцним. "От ти, сину, й розв'язав того вузла, якого ми тримали вдвох, — подумав. — Ти, але не я. Наймудріший вчитель — праця. Твій вузлик зовсім маленький в плетиві інших, їх зав язує саме життя. А ми... Ми хочемо добра вам. Бо ми — ваші батьки".
А батьки завжди хочуть, щоб борозна, яку прокладають діти, була глибокою й рівною.
— Ти на вокзал, тату? — обірвав плин його думок Олег. — Я проведу тебе.
Вони вийшли на широку, пряму вулицю.
— Не треба... Мені ще в готель. Ти вертайся. Там дівчина... Вона все ще плаче.