Та ні, йдіть собі пишіть, у вас голова не шумить...
А в мене голова останніми часами шумить по тижню й по півтора. Та тільки натхнення чортзна-куди іде".
"Написав за ці два дні 56 віршів, і ще голова хоч шумить, "La bella Fornarina" без чернетки вийшла. До обіду вірш, і по обіді вірш, і ще ввечері. Напишу, одкрию двері в столову: Ліда, пожалуйте сюди. І Ліда вже біжить, підскакує, садовиться на крісло й сяє: ну, читайте, пушки-друшки!"
Воздвигне Вкраїна свойого Мойсея, —
не може ж так буть!
Не може ж так буть, о, я чую, я знаю.
Під регіт і бурю, під грім од повстань
од всіх своїх нервів у степ посилаю —
поете, устань!
("Плуг")
Про себе ж записав: "Поет при каганці пише, а сам прожектором освітлює віки".
І тут же скаржиться: "Чорт його що в мене за вдача! (Часто каже Ліда: дівчачур!). Після співанки не хотілося додому вертатись: душа шукала розмови, зближення з блакитними, сірими, чорними. А я такий мовчазний, несміливий, підозріливий часом. А ще до того на весну: жовтий-жовтий і обідраний, неохайний." Не хочу брехати, не можу. Я жити хочу, зараз жити! Жінки я майже не знаю. Хай я з нею розіб'юсь і наново почну свій геній будувати — цього я не боюсь. Я жити хочу повно! Бо схима за легені тягне!"
На станції Київ-2 робітнича капела давала концерт. Соліст Бачинський переплутав слова з "Зеленої ліщиноньки" і "Світи, світи, місяцю", тоді Тичина, який диригував хором, на ходу щось "сочинив" і встиг підказати хористам, а ті, не розгубившись, проспівали. Коли йшли додому, багато говорили про це, захоплювалися своїм диригентом, захоплювалася й молоденька хористочка Ніна, яка тулилася до Тичини, аж її рука опинилася в його руці, і він, розгубившись, крутив та крутіїв її пальці. Тоді якось само собою вийшло, що вони відкололися від гурту і опинилися коло каменя, що лежав біля мосту з цього боку квітникарства. "Може, сядемо?" — несміливо припросив Тичина. Сіли і знов говорили про концерт, тоді перейшли на вірші, і Ніна ніяк не могла зрозуміти, як він може їх писати, та ще й такі ж вірші! "Ну, як? Цього й не скажеш. Я дивлюсь на стіну, а там від рамки вікна — чисто діез. Ставте діези в ключі! А воно ж так просто виходить, що аж соромно, що людям подобається...". Вона була ще така молода, що не вміла погамувати своєї цікавості. "А ви б на мені могли женитися?" — "Гм, гм..." — "І в церкві б стали вінчатися?" — "Таж я удвічі старший! Мені тридцять, а вам — тільки п'ятнадцять! Це ж я вас затримав, а вам од мами попаде!.."
Сам собою вривається в ці роки вірш, написаний в ті ж таки роки, але опублікований тільки по смерті поета:
Мадонни, Ундіни, Гудруни,
Ізольди мої Злотокосі,
Любив я вас тисячу тисяч,
А жінки не знаю ще й досі.
Стрічав я вас тисячу тисяч
І все ж не знаходив по спаю.
В еротику кличуть поети,
А я її знаю й не знаю.
Як бризне ласкавість, як бризне,
Як крикне уява про жінку —
Я довго стою непритомний
В болючім замкнутім завінку.
("В серці у моїм")
"Чи маю я право в часи голоду залізного, в час смертей близьких, чи маю я право за себе, за свій талант дбати?.. Бачу, що я мало мучусь, мало шукаю, мало страждаю. Отже, маю право шукати і буду" (10 березня 1922 р.).
"Хтось мене любить і цінує. Десь близько той друг коло мене, а я це знаю, хто" (21 березня 1922 р.).
"Ліда (шиє пантофлі): Наш дон Павло все вірші пише. Як не вірші пише, то їсти хоче" (10 травня 1922 р.).
І раптом серед пожовклих папірців один надірваний, і на ньому олівчиком, як розпач: "Як зачинив двері хатні, зразу чогось Наталку згадав. Ні, я..." — і відірвано. А на звороті: "Сьогодні я щасливий тим, що в гурті юних, співучих душ пройшовсь по морозу. Темний Київ думав: що воно таке по вулицях колядує? Я щасливий з того, що в безкінечних явищах, формах можу ловити ту красу, до якої мене непереможно тягне. Ось звідки моє страждання" (25 грудня 1921 р.).
За всіх скажу, за всіх переболію,
я кожен час на звіт іду, на суд.
Глибинами не втану, не змілію,
верхів'ями розкрилено росту.
Ніколи так душа ще не мужала!
Ніколи так що дух не безумів!
О, дух ясний — без яду і без жала —
давно ти снив? — а вже сучасний дій
всього мене обняв, здавив, напружив,
і я встаю, нову вдихаю міць.
Не мрію, ні, повіки я розмружив —
іронія і гордість на лиці.
Іронія...
( "Вітер а України")
Автор цих безладних писань відчуває іронію вже й на собі. Звідки ці відомості, цитування, посилання? Чому досі ніхто цього не знав — навіть автори книжок про Тичину, "тичинознавці"?
Коли почалася війна, Павло Григорович був у Києві. 14 липня його повідомили, що завтра, тобто 15 липня, він, як і всі академіки, має евакуюватися. Тичина був застуджений, приймав кальцекс. Уся квартира була темна, тільки в музичній кімнаті, де затулено вікна, горіла настільна лампочка, та й та накрита хусткою і камізелькою Павла Григоровича. Сиділи в темряві Павло Григорович, Лідія Петрівна, Катерина Кузьмівна і не вірили, їхати? Але як же? А речі? А рукописи? А книжки? А все? Хтось сказав, що ліміт — два чемодани. Чому два чемодани і що таке ліміт? Мабуть, простіше треба: війна! "Ой не всі з війни додому — Вороний вітер... Будьте прокляті з війною! — Вороний вітер..."
О першій годині ночі подзвонив Микола Бажан і сказав, що від'їзд за дві години. Автобус повезе на товарну станцію. Тільки тоді Тичина став носити речі. Але які там речі — два чемодани на цілу родину такого поета!
Все залишалося в київській квартирі.
І тоді товариш Павла Григоровича ще по робітничій капелі 1921 року Анатолій Карпович Павлюк забрав, щоб зберегти, всі рукописи, документи, фотографії, найцінніші книжки і справді зберіг до визволення Києва, і ніхто й досі не знає всіх пригод і поневірянь, яких зазнав цей друг Поета на все життя. Він возив папери в село, в Білу Церкву, ховав по горищах і в погребах, закопував у землю, щохвилини ризикував життям, але все зробив, щоб безцінні папери збереглися. "Дивлюсь на клапті паперу пожовклого, — писав він у своєму щоденнику. — Ось на кволих аркушиках цих сконденсована праця і геній поета — в дзвінких чи глухих, у гладких чи шорстких рядках болі, радість і сум, безсонні ночі, сльози криваві, щастя хвилинне, любов молода — у ритми закуті думки".
По війні А. Павлюк повернув Павлу Григоровичу багато рукописів і документів, але дещо загубилося серед його власних паперів, і лише тепер, уже по смерті самого А. Павлюка, його дружина Катерина Онуфріївна, знайшовши аркушики, списані рукою Тичини (а вони ж так знали цей нервовий почерк!), принесла їх у квартпру-музей поета. Директор музею-квартири П. Г. Тичини, опука поета Ірина Дмитрівна, познайомила автора з цими щоденниковими записами, і ось тут зблиснуло ім'я Наталки, яке досі ніде не згадувалося в життєписах поета, та ще ж як зблиснуло!
(Навіть Дмитро Косарик, який половину свого життя присвятив П. Г. Тичині, простежив, здавалося, кожен його крок, записав мало не кожне слово, знав історію кожного вірша, чув усі імена, так чи інакше пов'язані з життям і творчістю Поета, коли я спитав його про Наталку, тільки руками розвів:
— Не чув! От що не чув, то не чув!
Але не такий був Дмитро Михайлович, щоб одразу ж капітулювати, і не такі вже вичерпані його незглибимі запаси пам'яті, бо вже за хвилину він вигукнув:
— Еге, стривайте! Тепер пригадую. Точно, точно... В тридцять шостому... Отак, як оце перед вами, сидів я в Павла Григоровича, і зайшла мова про перше кохання, я й похвалився, що давно-давно була в мене дівчина. Вісімнадцять чи дев'ятнадцять років, та й я тоді теж лиш трохи старший... А Павло Григорович:
— А звали ж, звали як?
— Наталя, — кажу.
— Наталя? Та невже ж?
— Наталя, а що?
Він отак схопився, пробіг по кімнаті туди й сюди, руки сплів:
— Таки ж Наталя?
— Наталя.
Він знов — туди й сюди по кімнаті і так схвильовано, як тільки він умів:
— Гм, Наталя... Наталя!
І — нічого. Ні тоді, ні згодом — нічого нікому, а я ж не здогадався!").
Може, в тій таємничості саме й цінність та сила і того імені, і того почуття, яке воно викликало в Поета в дні його великих початків.
Здалося мені, що ім'я це осяяло всі глибини тичинівської поезії відкрило очам нашим те, що ми чомусь уперто не помічали в поета, відкрило його велику ніжність. Власне, він і сам не приховував ніколи особливої, сказати б, рідкісної, неймовірної ніжності своєї, навіть одну з своїх найвизначальніших книжок назвав "Сталь і ніжність", але ми все якось не помічали ніжності, наполягаючи на сталі та на сталі, хоч треба було б же там читати:
І народ як нива грає,
голосом відповідає:
— Сталь і ніжність, любий мій,
поєднать в собі зумій.
Та й сам поет ще в другій своїй книжці "Замість сонетів і октав" нагадував:
Я ніколи не покохаю жінку, котрій бракує слуху.
Молюсь не самому Духу — та й не Матерії.
До речі: соціалізм без музики ніякими гарматами не встановити.
Музика для нього була в ніжності, бо й що може бути вище за музику сердець! І чутлива душа поетова, спізнавши чисте почуття закоханості й ніжності, назавжди зберегла той спогад. Пам'ять ніжності прочитується так виразно й чітко в "Сонячних кларнетах", в окремих поезіях книжок "Плуг" і "Вітер з України", з трагічною силою вибухає в геніальній філософській поемі "Похорон друга", тужливо звучить в недрукованих поезіях, з якими познайомилися ми в посмертній збірці П. Г. Тичини "В серці у моїм". Це, найперше, "Зоставайся, ніч настала", написаний, певно, ще при живій Наталці, і перший вірш по її смерті:
О суму, смутку, скільки суму
по заході світила!
Повились проліски в задуму,
кладуть на ноти тиху думу
озер ясних кадила.
О смутку, суму, голосіння
по заході — мій боже!
Палають, гаснуть охмаріння,
і в серці хор надій, тужіння:
а може ще, а може?..
О суму, смутку, смутку-жалю
по заході світила!
Я в болях весь, мов хрест в коралю...
Куди, куди тепер причалю,
як ти мене лишила?
Це було написано в 1918 році, а в 1964-му поет, мовби перекидаючи болючий місток спогадів у ті незмірне далекі літа, кладе на папір сумні рядки:
І наче десь мила іде, озивається
(і знов я заплющую очі свої...),
і шелест від плаття
все більш наближається,
і усміх коханої, й погляд її...
Слово "кохана" він адресував лише Наталці. І яка ж сила почуття, яка пам'ять серця!
Він згадав про неї за два роки до своєї смерті, написавши (теж недрукований) вірш "Я кличу тебе":
Той сад, і ніч, і зорі —
де вони тепер?
Згадай, як весна цвіла,
зі мною ти радо йшла —
а в серці — мов крик...
А серце розривалось,
бідне, прощалось
тобою навік.
Ти ідеш в далекий край,
прощай, люба,
прощай!
Ой строгий життя закон:
востаннє глянь з вікон, —
життя ось розлучить нас!
Я кличу тебе весь час,
як гарно було нам!
Та я... я знову сам.
("В серці у моїм")
Умираючи, вже втрачаючи свідомість, Поет намагався здійняти руки, диригував невидимим хором і нечутним оркестром, у якому він вловлював мелодію ніжності, яку вів кларнет.
Поет відлетів, як хорал. Нам зосталася його ніжність як вища гармонія людяності.
Ах, скільки радості, коли тп любиш землю, коли
гармонії шукаєш у житті! То ж кожен з нас
будує людськості престол, і кожен як апостол.
Ах, скільки радості, коли ти любиш землю.
("Вітер з України")
1[1] Сивенький — чернігівський псевдонім відомого українського письменника В. Самійлевка.