— Так зразу вже й самовар?
Стара вчителька дала їй кімнату без розкошів, але можна жити. Він повторив: "Можна жити".
— Не можна, а треба! — вередливо зиркнула вона на нього.
— Треба, треба!
— Вам треба, пане Павле. Вважайте це велінням. Категоричний імператив.
— Чом же тільки мені? І вам, і всім! Всім, всім!
Школа, як усе в Добрянці, була сіра й сувора і зовні й зсередини. Навшпиньках прокралися до кімнатки, щоб не сполохати стареньку вчительку. Наталя зняла муфту, шапочку, розстебнула пальтечко, поглянула привітно на нього: "Розстібайте свою розлітайку-розмахайку. Руки мити можна он там у закутку. Вода в умивальничку, мабуть, зігрілася, бо грубка ж натоплена. Ви любите яку воду — холодну, теплу?"
Поки він несміливо брязкав цюрочкою умивальника, вона стала поряд, тримаючи чистий рушничок.
— Давайте я вам витру. Знаєте як? Кожен палець, ось так. А тепер усю руку, щоб була суха-суха.
— Коли так, — піддаючись їй, сказав він, — тоді дозвольте я поцілую вашу руку.
Вона простягла правицю, але він не взяв.
— Ні, ні, праву всі цілують, а я хочу ліву! І отак-отак, переверніть, я вам поцілую долоньку. Хай це буде моє місце, тут ніхто не цілуватиме.
Вона сміялася і ставала схожою на ясний первоцвіт. А тоді злякалася:
— Ай, а про самовар і забула!
І знов вони ходили і ходили по Добрянці, молоді й чужі для її суворого побуту і вільні-вільні. Тільки від хворощів своїх, мабуть, не могла б ні втекти, ні визволитися, але він забував про свої хворощі при Наталі, вона ж і не згадувала, що приїхала не на практику вчительську, а подихати сосною, щоб зміцнити бодай ті рештки легенів, які ще мала цілі.
Так він і не довідався тоді про її недугу. Бо не сказала.
Чом же не помітив? Чом не відчув?
(Спогад з майбутнього. Через сім років, 27 квітня 1922 року Поет запише в щоденнику: "Удень сон важкий. Перед тим я читав статтю із астрономії. Як може людини не бути? Жахнувся крізь сон. Чи того, що іменно людина вмирає, чи того, що людина ніколи не вмирає. Чи того, нарешті, що людина нічого не варта. Хоч би й не вмирала ніколи, нічого не варта в космосі, якому ніхто ім'я ще й досі не придумав. Це ж ми тільки в своїй атмосфері вмираємо: родимось, тлієм і цвітем. Отаке в мене було почуття (пригадую зараз), почуття днів за два перед тим, як Леонтовича вбито. Тільки тоді я, йдучи по Кузнечній, навіть удень боявся чогось: оглянись та оглянись же! От-от хтось дожене і в спину ножа всадить. Що воно таке діялось?"
А перед цим, 9 березня записалося:
"Чи це в мене інтуїція така? А чого ж тоді я не почув, як Наталка вмерла? Тільки калина висока-висока приснилася, вище од Лаври, і Лавра, і небо, і якийсь сум веселий, неземний. У сни я вірю. Може, не в сни, а в закони марінь...")
Чому ж не відчув тоді?
Міг би сказати про неї віршами. Коли й не своїми власними, то ось такими;
Як ніжна праосінь, ти йдеш моїми снами,
Мов китиці калин, рожевієш устами.
Очима темними, мов вереснева ніч, "
Округлістю тьмяних алебастрових пліч,
Ти невідступне скрізь з моїми почуттями,
Проміння слів твоїх стоцвітними вогнями,
Стожарами мені горить у далині...
Не любив холодної неокласики. Не міг так сказати. І не хотів.
Вони були заклопотані собою й світом. Але Наталка не забувала про свою мовби учительську практику і чимдуж намагалася, щоб Павло повірив у ту її вигадку. Бо ж вигадано тільки для нього.
Вона вже зазнайомилася, як тут вчаться діти, і вжахнулася! В класі сорок учнів, а на них — три примірники "Родного слова"! Якого ж педагогічного труда і вміння треба, щоб вести урок читання з цими нещасними трьома книжками! А ще ж виявляється, що на Чернігівщині в кожнім повіті вчать по інших книжках. Те, що в однім вважається обов'язковим, в іншому — допоміжне, і навпаки. Там "Наше Родное" Баранова, "Азбука" Бупакова, "Родное слово" Ушинського, "Зорька" Добровольського, "Книга для чтения" Толстого і теж "Книга для чтения" Водовозова, а там зовсім інші книжки: "Книга для чтения" Паульсона, "Книга для чтения" Баранова, "Зернышко" Лубенця, "Малютка" Корора, "Хрестоматия" Польового, "Доброе слово" Дяченка, "Букварь" Андріяшева. Як же можна вчити і як учитися при такому безладі?
Тут хіба що закон божий вчать по тім самім псалтирю, часослову та євангелію та арифметику по Малініну-Буреніну, а все. інше — страх і жах!
Він сміявся з її жахів:
— А чи знаєте ви, що таке гомілетика? Г'омілії — це послання і писання святих отців. Я мав у семінарії по цій гомілетиці трійку. Пан ректор-коректор гримів па мене: "Тичинін, ти куди наміряєшся заїхати на цій своїй мерзенній трійці?" — "На небо, ваше преподобіє, на небо, а тоді спуститись на землю".
Самовар кипів так заспокійливо, муркотів, як кішечка, весняне сонце закочувалося за бори, підходив вечір нечутно, засвічував зорі, простилав тумани на травах...
Коливалося флейтами
Там, де сонце зайшло.
Навшпиньках
Підійшов вечір.
Засвітив зорі,
Прослав на травах тумани
І, на вуста поклавши палець,
Ліг.
Коливалося флейтами
Там, де сонце зійшло.
("Сонячні кларнети")
Зі страхом майже містичним, а тоді з радістю він помітив, що поезії народжуються в ньому самочинно, спонтанно й самодзвонно від самої тільки Наталиної присутності. Чи ж міг сказати їй про це? І чи насмілився б ще й про свої поезії? Ніколи, ніколи!
Згадуючи добродія Сивенького, який уперто навертав Павла до Французів та до французів, читав Наталці з "Ілюмінацій" Рембо у перекладах Федора Сологуба: "В какой-нибудь вечер, например, когда найдется наивный турист, удалившийся от наших экономических ужасов, рука художника оживляет клавесин лугов: играют в карты в глубине пруда, зеркала, вызывающего королев и миньо, есть святые, покрывала и нити гармонии и легендарные хризангемы на закате".
— Тичинко, а ви б змогли таке? Невже змогли б?
Він одсміювався і читав їй ще:
"Государя утомило упражняться постоянно в совершенствовании пошлых великодуший. Он предвидел удивительные революции любви и подозревал, что его жены способны на лучшее, чем это снисхождение, приятное небу и роскоши. Он хотел узнать истину, час существенных желаний и роскоши".
— Тичинко, а що це: "час существенных желаний"?
— Хіба я знаю? Ось іще. "Ученой музыки недостает нашему желанию". Ученої музики — це я розумію. Вона сміялася й трепетала.
— Учена музика? Але ж це однаково, що добро і зло стрічаючи байдужно. Чи ви такий, Тичинко?
— Я? Ні, ні! Не такий! О, не такий, і днесь, і завжди, і вовіки.
Там тополі у полі на волі
(Хтось на заході жертву приніс)
З буйним вітром свавольним і диким
Струнко рвуться кудись в далечінь...
Йду в простори я чулий, тривожний
(Гасне день, облітає, мов мак).
В моїм серці і бурі, і грози,
Й рокотання-ридання бандур...
("Сонячні кларнети")
(Спогад з майбутнього. 7 березня 1922 року. Поет записав у свій щоденник: "У пущі" Лесі Українки читаю. Ой, як я рвусь у пущі! "Герман і Доротея". Важке вражіння. Спочатку фальшю личить! А потім придивився — прекрасно! Статики нема, і єсть текучість.
Майже всіх пройшов я Дон-Жуанів. Цікаво мені, чом Гейне не взяв цієї теми і як би він з нею справився? У мене є донжуанізм.
Характерно: за винятком моєї Весни, яка могла, здавалось, зрозуміти Павлуся, жодна жінка не підносила мене на височінь, а навпаки, я їх з землі відводив").
Так ми називатимемо її не тільки Наталкою, скрипочкою, але й Весною.
Десь надходила весна. — Я сказав їй: ти весна!
Сизокрилими голубками
У куточках па вустах
Їй спурхнуло щось усмішками —
Й потонуло у душі...
("Сонячні кларнети"}
Вона повела його до лісопильні. Хижо визміювалися широкі полотна пилок, гострі трикутні зуби вгризалися в колоддя, чвиркали фонтанчики жовтуватої тирси.
— А ви знаєте, що на цій лісопильні цілий місяць тягав пилку Пугачов?
— Пугачов? Отой? Звідки?
— Мені розповіла моя господиня. Вона вчителює тут бозна-скільки, тож вивчає історію краю. Пугачов коли втік зі своєї станиці донської, то не знав, куди себе діти. Побігав-побігав, та й вернувся назад. А там його в кайдани — та й у канцелярію до Новочеркаська. Рвати ніздрі за втечу. Але по дорозі родич його відпустив і порадив утікати аж у Польщу, а тоді прибігти, перебути карантин на границі й виправити собі пашпорта. Щоб бути при повних правах. Так Пугач побіг аж до Польщі, а повертаючись, зачепився в Добряиці, бо це був приграничний форпост. Отут на лісопильні пробув місяць, поки йому виписали пашпорта. Кажуть, що тут же хтось і сказав Омелянові, що в нього борода, як у покійного государя Петра Федоровича. Може, звідси й поніс він думку сколотити козацтво, проголосивши себе воскреслим Петром Федоровичем. А що свої козаки його надто знали, то вдарився до яїцьких.
...Дівчина з оранжевими губами, схрестивши ноги на світлім потопі, який б'є джерелом з лугів, в оголеності, одягненій райдугами, зеленістю трав, річкою...
Сонце вище й вище, тепліше й тепліше, все в природі відкривалося, і Наталка щодень більше розкривалася, скидала зайвий одяг, і вже він побачив, що тіло в неї золотисте...
— Тичинко, ви мене чуєте?
— Га? Що? Даруйте.
— Чи вам не здається, що дух Пугачева досі тут блукає?
— Пугачева? Дух?
— Чи думалося коли-небудь бути там, де колись Пугачов?
— Пугачов? Гм. Пугачов!
— Він вам не подобається, пане Павле?
— Не знаю. Тобто як же це? Знаю, що не подобається.
— Чом же? Такий сміливець! Пішов проти закону, проти всього.
— Царем назвався — нащо це? Жив у Добрянці на кутку Царівка, та й сам — вже цар?
— Царі не зв'язані ніяким законом. Царі — самі закон.
— А що закон? А мисль? Розум? Де в Пугачева розум?
— І Пушкін же про нього.
— Що Пушкін? Казочка про добру царицю-государиню? Не люблю казочок! Сковороду люблю, бо там мисль. І Пугач міг би забігти до Сковороди та зачерпнути мислі. Якраз же біг з Добряпки, коли Сковорода жив на пасіці в Гусятинськім лісі, втікши з-під Києва од чуми. Чуму навіть відчув завчасно! І у всьому був проти нерозума, проти! "Ах, ничем мы не довольны — се источник всех скорбей! Разных ум затеев полный: вот источник мятежей!"
— Тичинко, а я ж думала: у вас дух бунтівливий! А ви — проти найбільшого бунтівника.
— Проти нерозуму й безрозуму. І Сковорода ніде не згадав Пугачева.
— Боявся государині-імператриці. Щоб не було, як Радищеву.
— Радищев пізніше. Радищев дворянин. А Сковорода — козак. Козаки ж не бояться нічого.
— І Пугачев козак.
— Еге ж козак. А допустив, щоб його впіймали. Хіба ж можна допускати? Сковорода: світ ловив мене і не спіймав. А Пугача в клітці привезли встолицю і показували, як дикого звіра. І він стерпів! І діждався смертної кари! Ще й милості — щоб одрубали голову, а тоді вже четвертували. Хіба й собі поцілувати пантофлю Папи? Ні, ні!
А навколо злидні — як гудина, як гич! А навколо Земля, столочена, руда...
Тут ходив Сковорода.
("Замість сонетів і октав")
Не було згоди в їхніх розмовах, а самі хилилися одне до одного, прихилялися з кожним днем, більше й дужче. Кинуті долею, щоб порятувати одне одного, піднести, запалити?
Не думали про це, бо були хоч недужі, але молоді-молоді.
Наталка була для Павла мов музика, сумно-золотиста, як призахідне сонце. У неї мовби рвалася назовні душа з самими звуками мови. А говорила ж тихо, неначе з позасвіття! Він напружував слух, боявся попросити, щоб говорила голосніше, карався, мучився своєю несміливістю і вмирав од того голосу. Той голос — як навіки втрачена музика. Хоч у темряві, хоч зблизька, хоч на віддалі, хоч, може, й у небесах. Не казав їй про це — тільки думав так, але думав уперто, гарячкове, майже лихоманкове. Коли вперше спробував уночі згадати її голос і не міг згадати, то побіг через усю Добрянку, щоб, може, почути знов, бо така пустка була в душі, що не міг далі жити.
Вона розповіла Павлові, як ще гімназисткою знепритомніла в церкві, куди водили на свята жіночу й чоловічу гімназії. Праворуч — хлопці, ліворуч — дівчата. Стиск, духота, напруження. І вона не втримала.
Павло бігав по кімнаті з потемнілими від гніву очима: "К чорту! К чорту! Не треба ходити — не буду любити!"
"Та хіба ж я ходила — нас водили!"
"Однаково — не буду лю..."
І сам злякався своєї примовки. Те, що було колись жартом, — не для Наталки.
"Ліпше я заспіваю вам пісню. Про дочку-одиначку. Ось таку;
Мала мати одну дочку,
Та й купала у медочку,
Та й купала, поливала,
Слізоньками обмивала...
Ні, не те. Сльози знов — це не для вас. А для вас оце вже:
Калино-малино.
Чого в лузі стоїш,
Чого в лузі стоїш,
Чом не процвітаєш?
Молода дівчино,
Молода дівчино,
Яку думку маєш?"
А кларнет вуркотів ніжно-ніжно, як дикий голуб на дубочку. Чи ж відлунювала йому скрипка-скрипченятко з розквітлої вишні?
Що вона пила, що їла, як спала, як лягала — чи він знав?
Срібної ночі — це ще один спогад з майбутнього, весь у минулому, — так буде колись названа його книжка, а тоді всі ночі були срібні, а ранки золоті. Він не спав — стояв на сторожі її снів, стрічав досвітки, бачив, як одмикається сувора єдиновірчеська церква, як відчиняються в хатах двері й на високі ганки виходять бородаті розкольники, він охоплював поглядом усе, все: незамкнені двері й віконниці на іржавих прогоничах, дрова й квітники, теплий дух з стаєнь і розбризкана вода на цямринні, червоний півень на тину і жовта кицька на причілку. Все бачив і нічого не помічав. Не помічав навіть, чи ще живе світ — такий був недужий. Але вже не від хворощів, а від чогось іншого.
Вітер рвав хвіртку з рук, хвіртка розділяла Павла й Наталку і не розділяла. Вітер рвав її з рук. Наталя йшла і не йшла, Павло наближався аж до її обличчя, до її вітряної щоки, а немилосердний вітер відхиляв і відхиляв те миле обличчя. Нестримне бажання поцілувати її в щоку. Аж темніло в очах. І серце стукало, здавалося, просто в скронях.
Але попросив тільки руку. Ліву долоньку. Унадливе, немов молився.
"Предведений святими почуттями, чи ж я воздвигнусь?"
Тоді спитав, не знаючи й сам навіщо:
"Що буде з памп в найближчі тридцять літ?"
"Незмірна висота для вас і... — вона замовкла, мовби розхотілося говорити далі, докінчила твердо: — і така сама глибина для мене).
"К чорту! К чорту! — тупнув він ногою. — Хто буде тужити — не буду любити!"
Вона сміялася і трепетала, а він не знав, що Наталка смертельно хвора і вмре ще цієї осені, за місяць після смерті його матусі.
(Спогад з минулого. Ще коли приїздив додому з семінарії, то записував у маленькі зшиточки дрібненьким мачком од матері Марії Василівни і від сестер Проні й Оксаночки пісні, колядки й щедрівки, народні молитви й заклинання. Та замовляння від зубів, од урону, щоб причарувати, від колючки й від пристріту. Від матусі записав молитву та причарування: "Іду я в середу — спасителя попереду, іду я за паскою, а ви до мене з ласкою. Гляньте на мене соколовими очима, материним серцем, щоб ви не могли буть без мене, як дитя без цицьки, як мати без дитяти, як куриця без курченяти, як утка без утяти, як гуска без гусеняти, як корова без теляти, як кобила без лошати, щоб ви не могли буть без мене, хрещеного, народженого, раба божого Павла").
— Що ви там бурмочете, Тичинко?
— Народженого, — сказав він. — Я народжений. Може, самим тільки поглядом вашим, Наталко.
І строга бестужевка, ставши Весною, крутнулася пустотливо на високім підборі, аж довга сукня пішла дзвоном довкола її струнких ніг, і чмокнула його в щоку, ледь доторкнулася Йому до щоки, мов зірка променем, як шовк, як пелюстка яблунева.
Не дивися так привітно,
Яблуневоцвітно.
Стигнуть зорі, як пшениця:
Буду я журиться.
Не милуй мене шовково,
Ясиосоколово,
На схід сонця квітнуть рожі:
Будуть дні погожі.
("Сонячні кларнети")
Це було тоді, як над безмежною водою паслися табуни вітрів...
Університети, музеї й бібліотеки не дадуть того,
Що можуть дати
Карі,
Сірі,
Блакитні.
("Замість сонетів і октав"}
Вечорами часто чаювали у Володимира Івановича. Самійленко, невисокий, кругловидий, завжди усміхнений, завжди привітний, стріпував своїм чорно-сивим (сивенький, сивенький!), ще доволі буйним чубом, закликаючи собі в спільники Наталю, наступав на Тичину:
— Пане Павле, бачимо в вашій особі надію!
— Що ви, що ви, Володимире Івановичу! — лякливо щулився Тичина.
— І не просту надію, а велику! Правду я кажу, панно Наталю?
— Свята правда, Володимире Івановичу.
— Та ви обоє глузуєте з мене! — пробував гніватися Тичина, але в нього це ніяк не виходило. — Скільки вже тих надій... Он ваша чернігівська громада — чого тільки не фантазувала...
— От, от, фантазувала!.. Збиралися па збіговиська, грали на фортеп'яно, співали "Орися ж ти, моя пиво" — та й по всьому! А яких там лиш дурнів не було! Один під Шевченка все. І лисина, і вуса, і галстук, і навіть сурдут, а як про вкраїнське заговорить, то все на євангеліє. Мовляв, євангеліє в Росії на сімдесят мов і наріч перекладено, а українського перекладу немає. Зате, мовляв, пхають простонароддю книжечки, як ото "Бабушка Марфа, или За богом молитва, а за царем служба не пропадет". А другий сікався до всіх, що квітка не українське слово, треба, мовляв, вживати "квіт", бо ж Мазепа писав Кочубеївні "Квіте мій рожевий".
Отак на дрібниці й розтрачували всі сила. А силу треба кидати на велике. Так я кажу, панно Наталю?
— Істинно.
— Але! — піднімав значуще пальця Самійленко. — Але, пане Павле! Щоб справдилися надії, треба ще багато до них додати. Шо ж саме? Талаит? Він у вас є. Не мені це казати — сказано людьми аж он якими! Свідомість своїх сил теж відчуваєте. Тепер треба набувати (і набувати, авжеж!) хорошу літературну освіту і обумовлену нею культурність сприйняття, орієнтованість у поетичній техніці, без чого поет — ніякий не поет. А тому я невтомно закликаю: читайте французів, пане Павле!
Тичина ніяково сміявся.
— Хіба ж я що? Але ту французьку антологію, що ви подарували мені ще в Чернігові, у мене вкрали в комерційному інституті.
— Чули? Комерсанти крадуть антології! Я здогадувався, що так воно буде, тому затягнув пана Павла в свої добрянські дебрі, щоб він тут під моїм оком поштудіював французів. Панно Наталю, ви маєте мені помогти.
Тичина непомітно моргав Наталі, переманюючи її в свої спільники. Вона вже знала цю гру, лащилася до Самійленка:
— Володимире Івановичу, французи — французами, а ми просили б вас що-небудь своє...
— Моє? Тобто як?
— Розуміється ж, прочитати.
— Читати вам свої поезії? Що ж я можу вам читати? Хіба вас тепер чимось здивуєш?
Тичина аж підстрибував:
— А "Истинно-русские заслуги" з отим "Зате так мало в нас небитих і конституції нема!"
— Ет. Фейлетончик!
— Тоді "Цар Горох!" — це вже обоє: Павло і Наталя.
Самійленко супився, читати не хотів, казав, що вже й забув того Беранже, бо коли ж воно перекладалося — двадцять з чимось років тому! Але ж сам агітував за французів, то має читати:
Колись був добрий цар Горох,
В історії незнаний.
Без слави добре спав за трьох,
Немов простий підданий.
Замість корони тільки й мав
Ту шапочку, що надівав,
Як спав. Ах, ах, ах, ах, ох, ох, ох, ох!
Який був добрий цар Горох!
Ох, ох!
— Та вже коли читати, то маю вам нагадати з своєї "Людськості". Ось це:
Найкращі пориви, гарячі почуття
Розсікли ми ножем холодним міркування,
І склали ми сой розмірене життя
Без глибини думок, без сили поривання.
Цього слід лякатися найбільше!
Була вже пізня ніч, коли Павло проводив Наталю від свого дому до її дому. Попід липами, що вже шелестіли весняним листям, тулячись попід глухими дерев'яними парканами, вгадуючи протоптану в піску стежечку через темний сільський майдан, обставлений казенними будівлями, щулячись од дерев'яного звуку сторожового калатайла і розпачливих викриків сича десь у поблизькому лісі за Немильною. Наталя прихилилася до Павла од того крику.
— Неначе дитина абощо.
Він мовчки ховав її під свою розмахайку.
— Боже, це вже, мабуть, глупа піч! Пане Павле, знаєте що? Давайте не турбувати мою господиню, а заліземо до моєї кімнати через вікно.
— У вікно? Як же?
— Я вам покажу. Згода?
Вони були злодіями, змовниками, зрадниками. Зрадниками кого, чого? Не світили свічки, намагалися ні стукнути, ні шелеснути, ні навіть дихати. Їм кортіло говорити, і вони пробували вимовити бодай слово, але щоразу клали одне одному пальця на уста. Запечатували.
Передсвітанкові тумани накочувалися з лісів, десь за туманами тужливо курликали журавлі, що, мабуть, заблукали в темному просторі, а ці двоє тулилися одне до одного, мов двоє замерзлих журавленяток, і грілися одне від одного, ставало їм тепліше і в душах, і на цьому світі. І гамували свій сердечний пал короткою обладою. Чи ж гамували?
— Зоставайся, ніч настала,
Все в тумані-молоці. —
Спать мене поклала Тала
На дівочій руці.
Щось питає, обіймає —
Чисте, біле, молоде.
І світає й не світає.
Тільки ранок не йде.
Ой ти, ранку, любий сойку,
Треті півні голосні!
Взяв дівчину-беззаконку
На двадцятій весні.
Встала Тала в білій льолі:
— Ну, приходь же, жду вночі, — За вікном шумлять тополі, Журавлині ключі.
Поет писав цього вірша через півроку після тої ночі. Але не друкував до самої смерті. (Вірш опубліковано в посмертній книжці Тичини 1970 р. "В серці у моїм). Бо цей вірш, як і все з ним пов'язане, лишився для поета святинею.
На жаль, святиням судилося життя найнеспокійніше. Біля кожної святині стирчить бовдур з указкою в руках і занудливо пояснює: "Оце на вгороді бузина, а оце — у Києві дядько".
Вона: Мені здається: десь у Тихому океані запалиться сірник — і ти відчуєш його зблиск своєю душею. Зблиск і тепло.
Він: Я відчуваю тільки твого душу. І коли ти поряд, і коли проходиш повз мене, і коли віддаляєшся.
Вона: Ти ще не знаєш, як подобається людям твоя усмішка. Бо їй усміхаєшся просто від безмежної доброти своєї. Як ангел. А світ же такий жорстокий, нема в ньому ні добра, ні милосердя. Ти принесеш у цей світ багато доброти і краси.
Він: Та звідки ж? Хто я такий?
Вона: Ти сам ще не знаєш і ніхто не знає. Але я відчуваю це. Як? Хіба про це розкажеш? Спитай у поля, спитай у неба, спитай У сонця, спитай у вітру. Я благословляю тебе на велике! Ти, як сип божий, маєш сповнити предначертано.
Він: Я тільки сип бідного дячка з Пісок. Тринадцятеро дітей народила моя матуся. Я — сьомий, а всіх — тринадцятеро. Я — посередині. До мене: Василь, Проня, Пелагія, Михайло, Ірина. Іван, після мене: Оксана, Євген, Кость, Олександр, Наталка, Сергій. А я — посередині.
Вона: Ти посередині, мов та зоря.
Він ховав очі. Тільки переблиск поглядів — і вона ловила ті миті, коли він дивився па неї. Всі дівчата світу мріяли б про такі погляди! Тоді говорили вже й не своє, повторювали слова з старовинної повісті про двох закоханих і не хотіли знати більше ніяких слів.
Він: Мила, коли маю тебе коло себе, чого мені ще треба? Коли і всі світи були з нами, бачив би тільки тебе.
"...мала таке чуття, наче під твердою шкаралущею лялечки у неї виростають барвні крила й набирають сипи для польоту".
Але відлетів він...
А вдень на сільській однокінній підводі прикотив з Чернігова його незрадливий товариш і друг Василь Елланський, або Маркіз Попелястий, як сам він себе любив називати, і загукав до Тичини:
— Пане Павле, анумо знову віршувать! Шляхи протряхли, птахи позліталися, земля дихає, статистика жде!..
Невтомний Василь знов знайшов їм заробіток в земстві, не питав навіть Тичину про здоров'я, так, ніби вірив, що в літніх мандрах по чернігівській землі зникнуть рештки його хворощів.
— То як? їдемо?
Наталя сказала йому:
— Їдь.
— А ти ж? — злякався він. — І як же ми?
— Тобі треба — їдь. Про мене не турбуйся. Напишу тобі.
— В мене й пристанища в Києві нема.
— Напишу в інститут або через Інну Коновал.
Сама ж знов думала словами з "Лялечки": "Вона не вірить, що добіжить, і посилає поперед свою душу". Хай душа її надихне його па велике! Бо він належить до тих, ради кого можна" й слід приносити жертви, хоч і найбільші. А вона й жертви не приносила ніякої, а принесла найцінніший свій дар. І благословення на велич.
На тлі розложистого staccato і лагідного legato кларнета
Думами, думами —
Наче море кораблями, переповнилась блакить
Ніжнотонними:
Буде бій
Вогневий!
Сміх буде, плач буде
Перламутровий."
Ніжно звучало ніжно-несміливе аріозо скрипочки:
Леліє, віє, ласковіє,
Тремтить, неначе сон.
("Сонячні кларнет")
Спогад з майбутнього.
Через чверть століття в книжці "Сталь і ніжність" Поет напише:
Без кінця воно тоді,
Без кінця прощалося.
Пахли нам кущі бузові,
Ледве мріли бірюзові —
Тінь, тінь, тінь, тінь,
Й трохи розвиднялося.
.................................
Й ми розстались, розійшлись, —
Чи то, може, снилося?
А я думкою літаю,
В молодих літах витаю, —
Так, так, так, так,
Так-бо захотілося.
Так він поїхав — і назавжди. Наталки не побачив більше ніколи, вона зникла, і він не знав: була вона коли-небудь чи йому приснилося?
Восени поховав рідну матусю, а взимку з Воронькова передали йому, що просила приїхати панна Коновал. Він найняв візника, їхав довго по снігу й морозу, обтріпувався, як замерзлий птах, не міг зігрітися й коло грубки, до якої всадовила його Інна, читав і перечитував страшний лист од Наталки і не йняв віри. "Прощай. Вмираю. Люблю. Наталка".
Читав і перечитував і мовчав. А в серці був крик і стогін, хтось кричав у сніги, до весни, до гаїв і небес...
О панно Інно, панно Інно!
Я — сам. Вікно. Сніги...
Сестру я Вашу так любив —
Дитинно, злотоцінно.
Любив? — Давно. Цвіли луги...
О панно Інно, панно Інно,
Любові усміх квітне раз — ще й тлінно.
Сніги, сніги, сніги.
Я Ваші очі пам'ятаю,
Як музику, як спів.
Зимовий вечір. Тиша. Ми.
Я Вам чужий — я знаю,
А хтось кричить: ти рідну стрів!
І раптом — небо... шепіт гаю.
О ні, то очі Ваші. — Я ридаю.
Сестра чи Ви? — Любив...
("Сонячні кларнети" )
Спогад з майбутнього. 21 травня 1941 року в Дарницькому клубі вагоноремонтного заводу відбувся вечір, присвячений творчості П. Г. Тичини. Серед безлічі запитань пролунало: "Чому у вас було "Панно Інно", а пізніше надруковано "Ніжна Інно"?
Поег відповів: "Чому не даєте нам права переробити, поліпшити свої твори? Блок переробляв, інші переробляли. Інна — .вчителька з Борисполя. До речі, вона померла".
Відповідь навіть великого поета не завжди переконує. Але смерть перекопує завжди.
Сестри Коновал Інна (він звав її Нюсею) і Поля були для Поета першою любов'ю. Коли серед безлічі різновидів цього великого почуття можна було б виділити любов літературну, то саме така любов заволоділа двадцятилітнім чернігівським семінаристом, який прочитав свої перші вірші на поетичному вечорі в помешканні Івана Коновала (Вороньківського) і одразу наштовхнувся на гостро-ніжних доньок Івана Омеляновича. Одна — Поля — налітала па молодого поета, звинувачуючи його в наслідуванні, в символізмі й ще в чомусь, інша — Інна — стала на захист юнака. Так і супроводжували відтоді вони його писання:одна — суворою вимогливістю, друга — ласкавою підтримкою, але поет — о незбагненність людської природи! — більше хилився до суворої, не міг викинути її з душі навіть після останньої між ними розмови, про яку ніхто не знав, окрім них двох, і про яку поет згадав лиш у лютому 1936 року, знайшовши серед своїх паперів довгастий аркушик з редакційного блокнота і на тому аркушику вірш:
Ми — тлі закон священнодійний,
Ми всі в тривогах панахид.
Наш вид натхненно-мелодійний,
Як твій, о земле-мати, вид.
То в смутку ми, як дим кадильний,
То ми цвітем, як цвіт-огонь!
Мотив таїться надмогильний
В молебні стулених долонь.
(З фондів музею-квартири П. Г. Тичини/
Той свій давній вірш Поет обписав олівчиком уже в 36-му році:
"Написано коли? Хто зна коли. В кожнім разі, після останньої розмови з сестрою Інни. Тобто у Києві-1913-го, певне, року. На це вказує і аркушик із блокнота, а я ж тоді саме в редакції служив. Невже я такий у самого себе закоханий, що ще й вірші свої описую коментарями? Ні, це просто згадались давні роки. Давні, брате, роки.
Вечір. Діти галасають у дворі під вікном. А нехай га-ла-сають. Молодці!"
Запис із щоденника від 24 квітня 1920 року. "Померла Нюся. З сухот. От тепер для мене Поля не існує. В Нюсі я довго ще любив Полю. Ні та, ні друга, звичайно, цього не бачили".
І ще такий самий довгастий аркушик і рукою Поета:
Там чути дзвін в бору ялин
Над озером, де трухне млин:
Проклін мерцям!
Ізнов ти сам, все сам та сам,
Нема з ким розцвісти устам —
Проклін, проклін. і
Там чути спів осокорів,
Надгробний болісний мотив, —
То спів "прощай!"
О, не співай, о, не ридай:
Моє намисто гине вкрай
Минулих днів.
(З фондів музею-квартири П. Г. Тичини)
І знов рукою Поета внизу олівчиком несмілива дата 1914 — і знак запитання. Ні, таки ж не 1914, а 1915 — і про Наталку. Перший сум, перше ридання. Не ридай мене, мати, зряще во гробі...
Щоденниковий запис 10 березня 1922 року: "Писав удень, і так живо Наталка уявилась. Вся жовта, почорніла з осені... Я сам не-помітив, як почав схлипувати і плакати. Мені здалось, що тут вона у гробі коло мене. Але це тільки на мить так сильно".
У середу 27 лютого. "Вночі. Пишу Прометея. Ліда в другій кімнаті крізь сон говорить щось і важко дише. Прочинив двері... Смуга світла од каганця мого проклалась через голівку по підлозі аж до шафи. А мені по якійсь асоціації Наталочка зразу прийшла. Чому мертві не можуть крізь сон важко дихати і говорити? Наталка б сказала, що я бездушний і кам'яна людина. Плачу".
Він писав простими олівчиками. Сірими, як зайчик. Письмо нетривке, але м'яке. Не міг дряпати ніжну душу паперу твердою сталлю пера. Може б, як літописцеві — гусячим пером? Дістав атраменту. Жолудевого, ще й на залізі настояного. Барва старих дубів. Писав і ним на вузьких довгих аркушиках з блокнота редакційного газети "Рада". Звук заліза. Терція. Згодом прийдуть псалми залізу, але то згодом, згодом.
Тоді ж писав сірим олівчиком на розлінієних віддрукованих бланках дублікатів і корішків накладних якоїсь загадкової установи, що звалася:
"В. С. Г. Комитет Ю.-3. фронта".
Там стояло:
"Отпущено из
Находящ. въ
По требованию №
Кол. ф. Цепа руб. к.
Сдал
Принял С указ. должности
Заведующий учреждением".
Світова війна, революція, громадянська війна, хитався світ —не до паперу було. 20 квітня 1919 року Поет записав (на тому ж таки бланку фронтової накладної): "Багато чого крав я на своєму віку. Але чи не найбільше — білого паперу.
На цьому кохана написала таке страшне останнє слово". Про жодну жінку Поет упродовж свого життя більше не скаже "кохана".
Беатріче в Данте, Лаура в Петрарки, Смаглява леді сонетів у Шекспіра, Незнайомка в Блока — це для нас таке звичне й звичайне. А початки свого найбільшого Поета нового часу виводимо тільки з природи. "Споглядання природи"...
Не з природою наодинці був Поет, а мав коло себе живу душу, ніжну й рідну, мав свою Мадонну, свою Музику, своє Сонце. Ой не крийся, природо, не крийся...
Закучерявилися хмари. Лягла в глибінь блакить...
О, милий друже, — знов недуже, —
О, любий брате, — розіп'яте —
Недуже серце моє, серце, мов лебідь той, ячить.
Закучерявилися хмари...
Це — про своє зболене серце недуже, але й про світ безмежний і прекрасний. А тоді — про неї:
Подивилась ясно, — заспівали скрипки! —
Обняла востаннє, — у моїй душі! —
Ліс мовчав у смутку, в чорному акорді.
Заспівали скрипки у моїй душі!
Через сорок років прийде тонкий знавець музики вірша і напише про ці рядки:
"Точне внутрішнє римування в першому вірші ("О, милий друже, — знов недуже, — о, любий брате, — розіп'яте...") створює враження своєрідного музичною супроводу, яким доповнюється основна тема вірша. Вірш ніби злітає вгору на крилах музики, його хочеться співати, і кожен рядок в ньому лунає, живою мелодією. А прочитайте вголос наспівом, як того вимагає характер віршування, другу строфу, — хіба ви не відчуваєте, як звучать у ній, то розходячись, то переплітаючись, дві самостійні музичні "мелодії". Фразна єдність, що становить перші два рядки катрена, з надзвичайною віртуозністю побудована так, що другі, післяцезурні половини кожного рядка, входячи в "звичайні" інтонаційно-змістові куски ("Подивилась ясно — заспівали скрипки"), одночасно утворюють "по вертикалі" другу змістову групу ("Заспівали скрипки... у моїй душі"), яка у вигляді цільної, завершеної фрази і стає останнім рядком катрена. Відносну інтонаційно-змістову самостійність мають також і перші половини рядків, які теж читаються "по вертикалі", що особливо добре видно у другій строфі вірша ("Знав я, знав: навіки... більше не побачу"). Одночасне "ведення" і розвиток різних змістових груп при багатій звуковій інструментовці вірша створює враження тонкої хорової поліфонії, що повністю виправдано і головним образом вірша — "співом скрипок", з яким порівнюється прощальний погляд коханої, і всім задумом автора — передати настрій, душевну "музику" сумної розлуки закоханих. Прекрасний сам по собі образ — прощальний погляд коханої, як спів скрипки — доповнюється і розвивається всією композицією вірша, яка створює майже повну ілюзію того, що перед нами виконується музикальна п'єса". (Л. Новиченко. Поезія і революція. Київ, 1956, с. 35).
Для читачів можна пояснити, що катрен — це чотиривірш. Але чи можна взагалі пояснити будь-які вірші, надто коли вони геніальні?
Кларнет мріяв про ніжність, тужив за ніжністю.
"Покласти голову в коліна,
Відчути руку на чолі..."
Але мідна сурма перекрила тихий голос кларнета, фанфари вимагали твердості, домагалися міцності. Вже не розсміяний Маркіз Попелястий і не Васько Елланський, друг літ дитячих, а революційний поет Василь Еллан-Блакитний відповідав своєму геніальному співбратові:
"Покласти голову в коліна,
Відчути руку па чолі..."
Сентиментальність!
Хай загине
І пам'ять ніжних на землі.
Нам треба нервів, наче з дроту,
Бажань, як залізобетон,
Нам треба буряного льоту, —
Грими ж, фанфар мідяний тон!
Десь там самотня віоліна
Тужливо журиться у млі...
Не зупинятись! Хай загине!
Йдемо! — під марші — по землі!
Цеп вірш був надрукований після смерті Блакитного в газеті "Вісті", першим редактором якої він був.
Тичина, прочитавши вірш, записав у своїх нотатничках:
"Воскресив у мені те перше кохання і ті дурні сльози і хороба серця (переродження), а потім в чотирьох стінах редакції "Світла", самотність і голодовка, крім того, цілу зиму без самовара й без грошей... Природо люба, ой, гай-гай..."
Все ж таки мідні хай будуть сурми, а не душі.
Мадонну свою звав Природою.
Була для нього веснінням, зеленінням, прокиданням од сну, самим життям. Прокинувсь я. І я веснів. Я хочу бути вічним. Десь клюють там райські птиці вино-зелено. З душі моєї — мов лілеї ростуть прекрасні...
Всі "Сонячні кларнети", мов золотими нитками, проткані цими образами.
Де він записував усе те, що навіяла йому Весна? В холодній і голодній редакції "Світла", де пережив страшну зиму 1916 року (поховав матусю, вмерла Наталка, осиротілий навіки, хворий і самітний, бо й Василя немає поряд: зостався в Чернігові), а чи вже й на К'узнечній, де замешкав пізньої осені того передреволюційного року, щоб лишитися в привітному будиночку вдови Папарук аж сім років?
Студент ішов "по объявлению". Прочитав у "Київському листку" чи так хтось сказав, що на Кузнечній здається кімната "без удобств". Якраз для студента. Бо "без удобств" означає — дешево. І близько до комерційного інституту, що па Бібіковському бульварі. Хоча Кузнечна й довга — не знати, де воно той сто сьомий номер.
Студент ішов довго. Згори, від Миколаївського саду, куценьким бульваром, обабіч якого стояли багаті доми Кузнечної, вниз і вниз у бідність, до простого люду, в самі глибини київські, мало не під Батиєву гору з її сумним місцем вічного спочинку всіх киян давніх і сущих. Будинок з потрібним числом був хоч і великий, але не той, що "по объявлению", треба ще входити в двір. Мабуть, перша картина того двору назавжди врізьбилася поетові в пам'ять:
Охляло сонце. На будинках
Горить гарячий фіолет.
Останній промінь, як стилет,
Поранив клен на осінь. Жінка
Зніма білизну. Веремію
Круг неї вітер закрутив
І запалив у свій мотив
Рожеві ноги й повну шию...
В розстріл гуляє дітвора.
І, патріот свого двора,
Собака з ними... От і день
Скінчивсь. Над містом шум кипить.
У всіх тонах стрункі морози.
Лиш божевільні паровози
Когось гукають кожну мить.
("Вітер а України")
Все було так. І жінка з білизною, і діти в дворі, і паровози за Либіддю, і розгублений чорновусий студент у старій шинелі, з невеличкою валізкою і кларнетом у чорнім футлярі. Спитав, де може знайти пані Папарук, і дітлашня загукала наввипередки:
— Папі Папарук! Папі Папарук! До вас студент з бандурою!..
Чому вони вирішили, що він з бандурою? Адже кларнет був у такому елегантному чорному футлярі. Дивні діти. Хоч вже й не такі малі. Он кілька гімназисточок, і одна, кругленька, мов вузлик, так і стріляє па нього чорними ґудзиками-оченятами.
— Лідусь! Прийми, я зараз! — гукнула жінка від білизни, бо то вона й була, пані Папарук, а Лідусем виявилося оте кругленьке, що стріляло оченятами.
Він став у них мов свій. І за сина і за брата. Покійний господар дому селянський син Петро Папарук добрався до невеличкого капітальцю і став власником перонних кіосків по продажу газет од Києва до Одеси. Копійчана комерція, копійчані бариші. Папарук недавно помер, лишивши вдовою дружину свою Катерину Кузьмівну і доньку Ліду, гімназистку Ольгинської гімназії, що на Терещенківській вулиці. Жити не було на що, довелося зважитись иа "объявление" про здачу кімнати, хоч що там і здавати — малесенькі кімнатки, кухонька, навіть центр усього помешкання "столова" з'єднана з іншими кімнатками, і постояльцеві треба було те й знай зачиняти двері. Але втіха може бути навіть у цьому. "Прийшли гості до хазяйки. Я, щоб бути на самоті з своїми думками, зачинив обидві половинки своїх дверей у столову. Мені здалося: жрець отак закривав врата вівтаря. Закривав як власть маючий. Щось солодко заспівало в моїм серці, і я ще раз вернувся: розчинив і зачинив двері". (Щоденниковий запис 10 травня 4921 року).
Але гості частіше йшли до квартиранта. І в перші пореволюційні роки, коли через Київ котилися хвилі то денікінщини, то петлюрівщини і коли Василь Елланський, зродившись знов зі свого Чернігова, опинився коло улюбленого свого друга і рятував його то від голоду, добуваючи десь хліба, то й від денікінського розстрілу, влаштовуючи ночувати в якомусь католицькому склепі на Байковому кладовищі.
Коли ж вийшли "Сонячні кларнети" і серед захоплених голосів пролунало навіть слово "геній", до Тичини на Кузнечну йшли поети, художники, молоді вчені, хористи з робітничої капели, організованої Тичиною, йшли, як додому, і їх зустрічали там, як удома, за накритим столом, хай і небагатим, часом з самим чаєм, але зате з якою ж ласкавістю і людяністю!
Коли, не знаючи ні прикрих дум, ні втрат,
Ми сповивали ніч у серпантин цитат,
Признань захованих і явних декламацій.
................................................................
Хто знав, що й дотепер, до років горя й праці,
Ті легковажні дні, уламки буйних літ,
Простягують золотий, метеоритний слід? —
так згодом напише один з поетів, що відвідували гостинний дім Папаруків.
Тут і Тичина, голосний і юний,
Животворив душею давній міф
І "Плуга" вів у сонячні комуни...
Шинеля в нього була стара й зношена. Замість підкладки — самі ґноти, а вата вся осіла. Катерина Кузьмівна лагодила ту шинель нишком, щоб квартирант не знав, бо не дозволяв нічого для себе робити. Хоч і добрий, але строгий. А ще: наївний і розгублений, як дитя. У сусідки Катерини Сократівни було весілля, запросили Папаруків, з ними й пана Павла, хтось подав йому смажену курицю (жирна, аж капає з неї), а він впустив ту курицю собі на коліна! А штани ж мав одні-однісінькі!
Ліда сміялася з нього, а він з неї, бо ж так кумедно говорила:
"Читати більше не буду,
бо вже мені очі вирячились".
"Це мама там, видно, крикає на всю хату".
" — Лідочко, ану, біжимо в ту хату!
— Сам бізий!"
"Ти ще полеж трохи оддохнай".
"Не пахай рибу" (не нюхай себто).
"Сьогодні заметуха" (заметіль).
Сьогодні у нас голодашки" (нічого їсти).
"Я не люблю, коли цхаски" (коли хто чхає).
"Їж кисіль, він смачний і не дуже калюжний" (рідкий).
За звичкою Поет занотовував кожен такий химерний вислів, мабуть і в гадці не маючи, що симпатія до людини приходить навіть такими шляхами і що ця маленька Лідусь через багато років стане його дружиною Лідією Петрівною — хранителькою його пенат і його генія.
Тим часом знов і знов згадував про Наталку. І в книжці "Плуг", де вміщено дивовижної сили тетравірш "Мадонно моя...".
На бедрах, як струнах,
лежить рука.
Здрастуй, дівчинко, —
чия ж ти така?
.....................................
Із ким тепер, в яку годину
молодий відмолодюсь?
Невже ж не раз не помолюсь
за моє кохання, за людину?
("Плуг")
І в книжці "Вітер з України", де в "Плачі Ярославни" раптом лунає розпачливе: "Ой, яка пустеля!" і де ота дивовижна "La bella Fornarina":
Гуляв над Тібром Рафаель
в вечірній час в іюні.
— Се сум, се сон, лелію льо,
льолюні я, льолюні.
І взяв за руку Рафаель,
не мовила ні тона.
Заплакала. А він обняв:
мадонна!
("Вітер з України")
А в щоденнику тих років: "Ночами божеволію. Ще буде мені і нужди, і горя, і сліз, і смертей. А зараз я хочу жити, бо тільки так увесь розцвіту. Відважної, розумної мадонни не знайду, міщанки й чуть не хочу.
...Бідній Ліді достається. Зразу воно саме собі лягло на ліжко: голова болить. У кухні Катерина Кузьмівна ніяк не вспокоїться — і все за дрібниці. А я давно одклав Пушкіна (сонце зайшло), і враз щось понесло мене в свою кімнату, упав на подушку і заплакав. Ізнов Наталка.
Уже темно. Винесу гасульку Ліді, бо їй же треба до іспиту готуватись. Ліда, вставайте, а то ж ви через мене та й не учитесь (нема третьої гасульки). Ліда: