КНИГА ПЕРША
Матері моїй, Харитині Василівні, присвячую
ЧАСТИНА ПЕРША
На шлях я вийшла ранньою весною.
Леся Українка
Ліси й ліси... Скільки їх! Ні поглядом не осягнути, ні перейти. Стоять похмурі, розвісивши свої зелені шати, і гомонять... Про віщо? Хто знає. Кажуть, отим товстелезним дубам, що могутньо вп'ялися в землю і верхів'ями сягають хмар, сотні літ. То-то звідали на своїм віку! Мабуть, пам'ятні їм і Хмельницький, і Кармалюк. От зрозуміти б їхню мову! А що, як вилізти на дуба і причаїтися? Певно, можна чимало побачити.
Дівчинка відкладає набік віночок, який плела, сидячи біля воза, встає і, переконавшись, що поблизу нікого нема, біжить до старого гіллястого дуба, що, мов сторожа, стоїть на узліссі. Вилізти на нього їй нічого не варто. В цьому вона позмагається з будь-яким хлопчаком, їй тільки б за що вчепитися.
Обійшовши навколо стовбура, в кілька разів товщого за неї, дівчинка хапається тоненькими рученятами за сучок, підтягується і за хвилину вже сидить на товстій гілляці.
Як тут чудово! Прохолодно, пахне молодим дубовим листям, а головне — видно всю галявину. Та що там галявину! Тепер можна оглянути все довкола. Досить тільки залізти вище... І як вона раніше не догадалася? Ото дорога, а там виблискує на сонці річка — спокійна і принадна Случ. Лісами та лугами вона біжить через усе Полісся...
А що там мріє ген-ген за лісом? Невже місто? Церкви, якась іще вежа... Та це ж він, рідний Звягель! Біленькі будиночки на околицях, садки...
Навряд чи хто з друзів дивився отак на місто. Де там! Навіть Михайлик, старший за неї на півтора року, і то побоявся б лізти так високо. Добре, що й нема його, а то заважав би тільки.
Одначе хтось ніби гукає. Так і є. Це він, Михайлик, повернувся до воза, не знайшов її і вже гукає. Шби вона маленька, чи що? От не обізветься — і все, нехай побігає.
— Лосю! Де ти?.. Лосю! — лунає лісом. Зверху він здається зовсім маленьким і смішним у своїй безпорадності. Метушиться, заглядає скрізь. Може, обізватися? Ні, хай ще трохи. Вона краще послухає, як луна розносить голос.
— Лосю-у! — кричить Михайлик, а звідусіль долинає: "Осьу-у".
І що воно за диво? Цікаво: її голос теж лунатиме?
— Ку-ку, — стиха відгукується дівчинка і прислухається. Ні, нічого не чути. Мабуть, треба сильніше. Набравши повні груди повітря, вона знову — дужче — обзивається: — Ку-ку! — І, почувши у відповідь милозвучне коротке "у-ку", повторює знову й знову.
Але що це? Михайлик уже під дубом, стоїть, задерши голову. Як йому вдалося відшукати її? Мабуть, не варто було обзиватися.
— Злізай швидше, зозулько, — наказує Михайлик.
Нічого не вдієш, доведеться підкоритися, адже він — старший.
Поволі, знехотя дівчинка спускається вниз. Кіски в неї розпатлані.
— Як там гарно... Видно далеко-далеко, — виправдовується.
— А якби впала? Ходімо! — Взявшись за руки, обоє поспішають до воза.
Кароль уже запрягає. На возі повно запашної лісової трави, якої він накосив для коней.
Леся обережно, щоб не пом'ялися, складає квіти, віночок надіває на голову.
— Гарно мені?
Михайлик не чує, порається біля коней, вдаючи з себе дорослого.
— Наче мавка, — хвалить Кароль і грубою рукою поправляє Лесі вінок. — Отако. Дома й не пізнають. Скажу: піймав у лісі.
Хороший він, Кароль, спокійний, лагідний. Завжди знайде щось цікаве для неї. То квітку якусь, то пташеня. А позаторік цуценя приніс. Маленьке, ледве на ногах трималося. Мама спочатку сердилася, хотіла викинути. Потім згодилася. А який з нього пес виріс! Усі сусіди тепер заздрять. Мама й ім'я йому дала — Джальма.
— Ну, поїхали, бо вечоріє, — каже Кароль. Він вмощує малих у задку, а сам поки що йде, тримаючи віжки, покрикує на коней, що норовлять на ходу скубнути трави.
Воза підкидає на старих пнях, він перехиляється з боку на бік, ніби човен на хвилях.
Ось і дорога. Кароль теж сідає, звісивши ноги за полудрабок, хльоскає віжками. Слідом в'ється срібляста курява.
Як під'їжджали до міста, Леся шепнула братикові:
— Ти ж не кажи мамі, що я була на дереві.
Михайлик киває головою.
У центрі міста, за невисоким парканчиком, стоїть просторий одноповерховий будинок. В одній його половині живуть господарі, іншу — три невеликі кімнати і кухню — займає голова повітового з'їзду мирових посередників Петро Антонович Косач.
Років десять тому Петро Антонович закінчив юридичний факультет Київського університету, куди його було переведено з Петербурга за вільнодумство, одружився і зайняв цю посаду. Через кілька років їхня сім'я збільшилась: спочатку народився Михайлик, потім Леся, яку всі чомусь звуть Лосею, а торік навесні — Ліля, Оленька...
Дружина, Ольга Петрівна, виявилася старанною господинею, і невдовзі їхня скромна квартира стала відома своїм затишком, гостинністю; частенько бували тут давні друзі Петра Антоновича — Старицький, Лисенко, Драгоманов. Вони приїздили поодинці, а то й гуртом, часом навіть із сім'ями, і тоді не було кінця-краю веселощам, розповідям, спогадам.
Служба обтяжувала Петра Антоновича, вимагала частих виїздів. То в Київ викличуть до генерал-губернатора, то селяни поскаржаться на пана, і треба побувати на місці.
А скільки тих скарг! Там поміщик заборонив пасти худобу, там побив когось чи скривдив ні за що ні про що...
Воля. Всі чекали її, покладали надії. А воно як було, так і лишилося. Що селянин без землі? Знов мусить іти до того ж пана, працювати від зорі до зорі, аби заробити на прожиття.
Нема правди, немає... Хоч як захищай цих бідняків — та що з того? Тільки ворогів собі наживеш. Уже не раз натякали про це в канцелярії генерал-губернатора. От і сьогодні. Спеціальним листом його попереджували, що чиновник його величності повинен завжди пам'ятати про інтереси імперії і не захоплюватись гуманізмом при виконанні службових обов'язків він зайвий. Це значить — крізь пальці дивитися на страждання простих людей, замовчувати свавілля і навіть захищати його.
"Давно вже не було грози, яка б освіжила сп'янілі голови. Вважай, від самої Хмельниччини. А бракує її, ой як бракує", — думає Петро Антонович і звертається до дружини, що саме заколисує дитину:
— Олю, де це наші малі?
— В ліс поїхали, я пустила. Нехай прогуляються. Кароль обіцяв хутко повернутися, та чомусь нема. — Вона підійшла, поцілувала чоловіка і жартома розкуйовдила йому волосся. — А ти старієш, Петре, сивий уже...
— Ти думала — молодітиму? Скоро й лисіти почну від цієї служби.
— Знову щось негаразд?
— Та от не зрозумію, хто на мене доноси строчить. — Він пройшовся по кімнаті, широкоплечий, ставний, і зупинився перед дружиною, — Кожна дрібниця, кожен мій крок відомі в Києві.
— Хіба мало в тебе недругів серед місцевих дворян? А все через твою відвертість, Петре.
У дворі, зустрічаючи підводу, радісно заскавучала Джальма.
Петро Антонович вийшов і незабаром повернувся з дітьми, тримаючи обіруч великий букет.
— Мамочко, — першою кинулася до матері Леся, — поглянь, який я собі віночок сплела. Кароль каже, що я схожа в ньому на мавку. Правда, мамочко?
— Правда, доню. Тобі дуже личить. Тільки не галасуйте — сестричку збудите.
Михайлик хвалився, що допомагав згрібати траву, навіть запрягав коні.
— То ти вже справжній господар, — похвалив його батько.
Квіти поставили в глечиках на столі і на вікнах.
Після вечері сім'я зібралася в батьковому кабінеті. Це була невелика, зі смаком опоряджена кімната — улюблене місце дітей і дорослих. На стіні, у вишитих Ольгою Петрівною рушниках, висів чималий портрет Шевченка з пишними вусами, в пальті і чорній смушевій шапці, а далі — фото господарів, рідних і знайомих та самої Ольги Петрівни — в довгому білому платті, з трояндою на грудях.
Посередині кімнати, застеленої вузенькими доріжками та килимами, стояв на тоненьких фігурних ніжках круглий стіл, кілька м'яких крісел, а під білою кахляною грубою — канапа.
Зі стелі звисала велика порцелянова лампа, подарована молодим у день їхнього весілля.
Чимало місця займали книжки. В просторій, під горіх оздобленій шафі стояли найцінніші видання іноземних, українських та російських письменників.
Петро Антонович, хоч сам ніколи й не займався письменством, любив літературу з дитинства. В Чернігівській гімназії його учителем словесності був Леонід Іванович Глібов, байки якого Косач знав майже всі напам'ять. Він взагалі легко запам'ятовував вірші, часто декламував Пушкіна, а надто "Руслана й Людмилу".
Особливо захоплював Петра Антоновича Щедрін. Він міг годинами читати дітям казки та пояснювати щедрінські алегорії.
Ольга Петрівна, яка ще в пансіоні почала складати вірші, найбільше любила Шевченка. Вона й дітей учила грамоти по "Кобзарю", багато знала й розповідала їм про Тараса Григоровича. Бувало, візьме малих на руки, всі троє посхиляються над столом і починають:
"Са-до-о-ок ви-шне-ви-и-ий ко-о-ло-о ха-а-ати... хру-у-щі над ви-и-шня-а-ми гу-у-дуть..."
Дуже смішила Михайлика й Лесю пригода з Енеєм. Ну й кумедний же він, цей "хлопець хоч куди козак"! Читання "Енеїди" зайняло щось із тиждень, і весь цей час малі — що б не робили — згадували найцікавіші місця поеми. Ото гуляють собі, бавляться, а потім Михайлик чи Леся біжать і питають: "Мамочко, а чого то про Меркурія в тій книжці пишеться: "Прискочив, мов котище мурий"? Адже він бог?" І Ольга Петрівна терпеливо пояснює.
Чи не найбільшою родинною подією були літературні вечори. Леся навчилася грамоти дуже рано, в чотири роки, і теж захопилася літературою. Найпершим самостійно нею прочитаним твором була подарована матір'ю книга "Про земні сили", з якої дівчинка дізналася про величезні багатства Землі та її походження. Потім — "Український орнамент", "Кобзар", поезії Мі-цкевича, казки Андерсена й Шпільгагена. Казки Ольга Петрівна перекладала для дітей сама, бо українською мовою їх не видавали.
Домашні літературні читання починала Леся якимсь уривочком чи віршем. Ольга Петрівна декламувала свої поезії — найбільш про природу та красу рідного краю, про могутній Дніпро, що несе свої води через усю Україну. Сьогодні докінчували "Тараса Бульбу". Петро Антонович за звичкою приліг на канапі, посадовивши малих поруч, а невисока на зріст Ольга Петрівна майже сховалася в глибокому м'якому кріслі.
Читала вона спокійно, повагом. В дитячій уяві поставали картини звитяжних подвигів. Як дійшли до того місця, де вороги глумляться над беззбройним Остапом, у Лесі виступили на очах сльози, їх, можливо, ніхто й не помітив би, та дівчинка, мабуть ненароком, схлипнула.
— Що тобі, доню? — занепокоївся батько.
— Нічого... Я більше не буду... — Витерла кулачком вії. — Але чому... хіба його не можна було врятувати?
— От тобі й маєш! — розвела руками мати. — Хіба можна так, Лесю? Це ж книжка...
— А в книжках хіба неправду пишуть? Ти сама казала, що "Кобзар" — то свята правда. Ольгу Петрівну обеззброїло таке питання.
— Авжеж, Лесю, — втрутився батько. — Книжкам треба вірити. Та, бачиш, Остап і смертю своєю послужив вітчизні. Загинув, а таємниці не видав... Плакати все ж таки не годиться.
Читання закінчили. Петро Антонович почав оповідати свої мисливські пригоди, і Леся повеселішала. Мати показала їй новий узор, обіцяла дістати заполочі, щоб його вишити.
На ніч Ольга Петрівна провітрювала спальню, і Леся, лежачи під ковдрою, чула, як у садку сонно зітхав між гіллям вітер і десь далеко, мабуть на околиці міста, співала молодь.
Якось Ольга Петрівна пообіцяла дітям на Купала повезти їх до знайомих, що жили в сусідньому селі Жабориці.
Напередодні свята Леся нагадала матері про її обіцянку.
Виїхали наступного дня опівдні і незабаром були на місці. Село чимале. Біля дворів попідмітано, хати побілені, а призьби підведені червоною глиною. Святковість псував хіба що похмурий вигляд напівзогнилих хатинок, що траплялися то по один, то по другий бік широкої піщаної вулиці.
Садиба знайомих містилася на протилежній околиці. Невеличкий дворик, хата з квітниками під вікнами, садок.
Поки Ольга Петрівна привіталася, роздала гостинці та погодувала Лілю, почало вечоріти.
— Мамочко, ходімо, а то ще спізнимося на Купало, — шепотіла на вухо матері Леся. Вона вже встигла познайомитися з дітворою і рвалася на вулицю.
— Ольго Петрівно, та відпустіть їх, нехай ідуть собі гуртом, — порадили господарі.
Діти ніби чекали цього. Не встигла мати вимовити й слова, як вони вже були за порогом, у дворі, де їх нетерпляче ждала малеча.
За селом, на пагорбі, чималий вигін. Тут завжди святкували Купала. Місце безпечне, поблизу ніяких будівель. До того ж і річка близенько.
Дітвора прибігла саме тоді, як дівчата почали вбирати невисоку гіллясту берізку, вкопану серед вигону. Одні в'язали в пучечки принесені з собою квіти, плели вінки, інші розвішували все те на деревце. Хлопців ще не було, але про них застережливо вже співали:
Ой на Купала вогонь горить,
А нашим хлопцям живіт болить.
Ой нехай болить, нехай знають,
Нехай Купала не займають.
Коси в дівчат заплетені, кожна у віночку, а сорочки з тонкого полотна так уже вибілені та вишиті різними узорами, що не надивишся. Були між ними й бідніші. У тих — сіренькі спіднички, скупо вишиті сорочки з десятки, на ногах — постоли. Кому свято, кому досада. Сидять гурточком, як сироти, тихо-журливо скаржаться на свою доленьку:
Не куй, зозуле, на ліщині,
Ще й накуєшся на калині;
Не плач, Марисю, у матінки,
Ще й наплачешся у свекрухи,
Через пороги ступаючи,
Чужі звичаї переймаючи.
— Ну й завели, дівчатонька, — обзивається повновида вродлива дівчина. — Цур їм, злидням тим! Давайте іншої, веселішої.
Ой на Купала-Купалочка
Не виспалася Наталочка,
Погнала бички дрімаючи,
На кілки ніжки збиваючи, —
почала вона.
Леся уважно слухала, стежила допитливими оченятами за кожним рухом тих, що вбирали берізку. Хтось приніс різнокольорові стрічки, свічечки — і їх теж прикріпили на гілочках.
Невдовзі ватагою прибули хлопці. Вони принесли тріски, хмизу для купальського вогнища. Незважаючи на протести дівчат, один козуб одразу ж підпалили, встромивши посеред нього тичку, щоб вогонь піднімався вище. Вогнище затріщало, вгору метнулися іскри. А парубки тим часом закурили. Декотрі поривалися до Купала, та марно. На берізці вже палали свічечки, а дівчата, побравшись за руки, водили біля неї таночок, насміхаючись із хлопців:
Ой на горі під буйним вітром
Не чули хлопці зозулі літом.
А як почули, полякались,
В глуху кропиву поховались.
Парубки спочатку мовчали, а потім, видно, терпець їм увірвався, бо раптом посхоплювалися, вихопили з вогню по віхтю і кинулись розганяти дівчат. Ті закричали, розбіглися, та коли нападники відійшли, знову повернулися — і своєї. Тоді й хлопці хором відповіли:
Наша дівка по знаку —
Несе чорта у глеку;
Як чорт стрепенеться,
То й глек розіб'ється...
Лесю теж узяли в коло, наділи на неї вінок. Ну, а Михайлик — той в іншому гурті, серед парубків. Там уже стрибають через вогнище, змагаються, хто сягне вище і далі. "Хоч би в вогонь не потрапив", — турбується Леся про братика. Та скоро про все забуває. Де там, хіба до цього!
Ой наші хлопці стрільці, стрільці,
Забили жабу в корчі, в корчі, —
знову співають дівчата. Хлопці вдають, що не чують, а дівчата не вгавають:
Ой Іван каже: "Ряба жаба!"
А Степан каже: "Моя баба!"
Андрій каже: "Переріжмо!"
Терешко каже: "Цілу з'їжмо!"
— Нумо, друзі, — лунає серед парубків, — покажемо їм: жаба то чи баба! — І вони хапають дівчат в обійми, намагаються поцілувати. Вереск, голосна незлобна лайка.
А недалеко, тут же таки на вигоні" другий купальський стан. Там зібралася дітвора. Маленьке вогнище з сухого бур'яну, встромлена в землю чимала вербова гілляка, щедро обвішана квітами, поміж якими блимають куценькі, з мізинець завбільшки, свічечки, зліплені з потай узятого в запічку воску. Галасу й тут не менше. А коли він стихає, чутно різноголосе:
Ой купався Іван
Та й у воду упав.
Охо-хо-хо-хо!
Та й у воду упав.
Лесі цікаво побувати скрізь: вона вперше на такому гучному святі. Хочеться все побачити, збагнути. Ось підходять кілька молодиць у червоних хустках з торочками, дідусь у брилі і латаній-перелатаній свитці.
— А що воно таке — Купала? — звертається Леся до брата, вибігши з кола. Вона передбачає, що Михайлик не відповість, але її питання почує дід. А він напевно знає. І справді, той повертається до неї, приглядається вицвілими очима, пояснює:
— Вельми давнє це свято, онучко. Хочеш послухати? Сядьмо отутечки. — Він поволі сідає, спираючись на ковіньку, випростує ноги. — Горе старому, уже й сісти важко, — скаржиться. Підходить іще дітвора. — Так ото, — веде дід, — жили колись люди і велику біду терпіли од нечистої сили: то вона, клята, сонце заступить, то чуму напустить або товар геть-чисто потравить. Довго терпіли. А тоді обрали з-поміж себе найхоробрі-шого, дали йому меча двосічного, і пішов той сміливець болотами глибокими та лісами темними. Ходив день, ходив місяць, а таки вистежив тую погань і поборов її. Сталося це вночі, а на ранок, дітки, заграло сонечко, все земне звеселилося...
Змовк дідусь, дивиться на веселощі і сміється безгучно.
— Дідуню, що ж потім? — допитується Леся.
— Ач, яка цікава, — гладить її по голівці. — Ти ж чия будеш? Нетутешня, бачу.
— Ні, з міста ми. Косачеві, може, чули, — обзивається Михайлик.
— То вас тут аж двоє! — дивується поліщук. — Косачеві, кажеш? Як не знати!
Радість бентежить Лесине серце: оцей дідусь знає їхнього тата. От коли б він зайшов до них — хіба ж стільки розказав би всякої всячини.
— Ім'я тому чоловікові Іван, — пояснює далі старий. — Як повернувся він, то найперше омив своє тіло. А з ним і весь люд праведний викупався... З того часу й називається цей день Івана Купала. В купальську ніч, щоб ви те знали, всяке зілля багате цілющою силою і чарами. І найбільше — квітка папороті. Розцвітає вона опівночі, і, хто зірве її, той усі скарби одержить, що в землі лежать сховані, дерева й звірі йому підкоряться, бо він розумітиме їхню мову, як оце ми одне одного...
Лесі аж дух захопило. Невже це можливо? Чому ж ніхто не зірве чарівної квітки, не дістане всі ті багатства і не віддасть їх людям? Не було б жебраків стільки. А замість стареньких хатинок люди побудували б нові... І на свято всі одяглися б однаково гарно, а то одні — в чобітках та черевичках гарненьких, в дукачах та намисті, а інші — в невідь-чому ходять...
— Діду, дідусю, — забувши про все, звертається Леся, — а чи можна дістати оту квітку?
— Можна, дитинко, можна, — сумно хитає головою оповідач, — та ніхто, бач, не дістав досі. Сторожа над нею вельми вже грізна... Як тільки настане північ, коло папороті таке зчиняється, що волосся дибом стає. Вітри буйні віють, казна-звідкіля набігають татари й стріляють, дерево на дерево падає, гора на гору вернеться, летять огненнії змії... А потому скаче страшний вершник. "Тікай, бо стопчу!" — кричить грізно, і тоді вже нема сили всидіти там ніякому сміливцю...
...А молодь гуляє! Купало не на жарт розійшовся. Парубки в личаках, а таке витівають, що земля стугонить. Стрибають через вогонь і просто, і перекидьки. Яких тільки викрутасів не роблять! Дівчатам аж за-здрісно. Декотрі й собі плигають, щоправда, скраєчку, й одразу тікають до свого гурту під хлопчачий регіт:
Була на Купала,
Посмалила гали,
Сором, дівко, сором...
Очі розбігаються... Кілька парубків рвуться до Купала. Чуби розпатлані, груди розхристані, аж сорочки змокріли від поту. Одному все ж таки вдалося прорвати коло, але десятки кулаків замолотили по його спині.
— Хлопці, сюди! Скоріше! — заволав він.
Товариші кинулись на поміч. Усе змішалося. Вереск, сміх... Врешті Купало похитнулося, проте не впало. Його підхопили дужі парубоцькі руки і, поки інші стримували натиск дівчат, винесли з натовпу. І як тільки це сталося, боротьба припинилась, гамір почав стихати. Дівчата поправляли намисто, віночки, хлопці зачісувалися дівчачими гребінцями — дружба знову запанувала між ними. На вогнище ніхто більше не звертав уваги. Не підкидали туди нічого і гасити не гасили — повинно само дотліти.
Незабаром рушили до села. Попереду Купало, його хлопці несли по черзі.
Леся і Михайлик узялися за руки й так ішли всю дорогу, то забігаючи наперед, коли там щось траплялося, то відстаючи. Обоє були вражені баченим. Михайлик сміявся, щораз пригадуючи, як хлопці брали берізку. А Лесі все ще бриніли високими дівочими голосами пісні, зринали в пам'яті до ладу сказані кимсь фраза, слівця і ота дідова розповідь про квітку, що може принести людям щастя, бентежили дитяче серце.
Біля крайніх хат зупинилися, і дівчата знов заспі вали:
Жебися нам
Житечко родило:
Всподі коренисте,
Всередині соломисто,
На вершечку колосистої
З дворів виходили господарі.
— Спасибі вам, купалочки! — дякували. — Дай бо' щастячка... на вік довгий!
Звечоріло. Малих почали відправляти додому, проте до Лесі й Михайлика, мабуть, як до чужих, нікому не було діла, і вони вільно могли спостерігати далі.
Ось хлопці знову взяли берізку і понесли до річки.
— Топити понесли, топити! — Невід ь-звідки виринула дітвора, що було поховалася за тинами.
Хлопці майже бігли. Свічки на берізці погасли, віночки пом'ялися, та ніхто того не жалів. Ніби й не було тієї "жорстокої" боротьби на вигоні.
Біля води той, що з Купалом, на хвилинку затримався, але, боячись, щоб не одняли деревце інші, раптом кинув його на середину річки.
Ой купався Іван
Та й у воду упав.
Охо-хо-хо-хо! —
затужили дівчата. А берізка закрутилася, підхоплена потоком, потонула і знов з'явилася на поверхні, махнула, мов на прощання, зеленими вітами.
Дівчата почали гадати. Кожна пускала на воду по два віночки — один для себе, а другий — загаданий на котрогось хлопця, — і гуртом пильнували: коли віночки зійдуться докупи — значить, бути дівчині в парі з своїм коханим... Одні сміялися, інші, кому гадання не віщувало щасливого заміжжя, засмучені верталися додому:
Кладу кладочку вербову:
Час вам, дівчата, додому!
А ти, Варуню, зостанься,
З своїм Іваном звінчайся, —
співали хлопці, чекаючи, поки дівчата кінчать гадання. А ті розсипалися вздовж берега і так захопилися, що навіть до соловейка їм байдуже.
— Ходімо вже, Лесю.
— Ні, ні... побудьмо трошки. Тут близенько, — просить Леся.
Кілька днів після того діти жили під враженням Купала. На Лесине прохання Кароль привіз із лісу кучеряву берізку, і дівчинка убрала її незгірше тої, що бачила в Жаборицях. З комори були витягнуті старі ляльки, і Леся разом з сусідськими дівчатками бавилася коло деревця, наспівуючи тоненьким голосочком купальських пісень, що так припали їй до серця. Якось увечері, записуючи ті пісні в зошит, задумалась: "Звідки ж вони беруться, пісні?" І, не знаходячи відповіді, спитала у матері.
— Як то звідки? Люди складають, — відповіла мати.
— Люди? А я теж хочу скласти.
— Виростеш, то, може, й складеш.
— Ш, я хочу тепер. Ось послухай, мамусю, я вже й початок маю. — І, гордо підвівши ясночолу голівку, виразно прочитала:
Гей, козаче, — тумо,
Горда наша думо,
Не йме тобі віри
Мов серце...
— Гарно, гарно, мов справжня пісня, — похвалила Ольга Петрівна. — Тільки до чого ж оте "тумо"?
— Як же? А я чула — співають: жаба — баба... І в мене: тумо — думо.
Ольга Петрівна засміялася.
— Чудна ти, Лесенько... Сідай отут, я тобі розкажу дещо про віршування.
З того вечора до клопітливих материнських обов'язків долучився ще один: розбирати доччину писанину. Записувала вона все: почуту пісню, цікаву розмову, казку. З дрібненьких, ніби друкованих літер сплітала слова й заповнювала ними рядок за рядочком, сторінку за сторінкою. І не кидала мрію про пісню.
Петро Антонович якось сказав дружині:
— Час, Олю, віддавати дітей у науку. А то зовсім од рук відбилися. Мишко бігає цілими днями, а Леся всім без розбору захоплюється.
— В неї добре відчуття ритму і якась виняткова любов до пісні й музики.
— От і чудово... Микола Віталійович не відмовиться взяти її за ученицю.
Вирішили на зиму влаштувати дітей у Києві та найняти для них репетиторів.
Леся нетерпляче очікувала того часу. Розлука з батьками засмучувала і водночас тішила дівчинку передчуттям нових вражень, що чекали на неї.
III
В сім'ї сталися несподівані зміни. Петра Антоновича раптом викликали до канцелярії генерал-губернатора. Виїхав він уранці, а ввечері, коли Ольга Петрівна вкладала дітей спати, на квартиру з'явилися жандарми. Куций, з маленьким брезклим лицем і неспокійними сірими, як у кота, очима офіцер, хвацько пристукнувши закаблуками, відрекомендувався:
— Штабс-ротмістр окремого корпусу жандармів Майєн. Пані Косачева, сподіваюся, не буде ремствувати на нас, — він глянув на двох молодших чинів, що виструнчилися позаду, біля порога, — за такий невчасний візит? Служба, — розвів він руками і звичним допитливим поглядом обвів кімнату.
— Не розумію вас, панове... Що все це значить? — подолавши хвилювання, спитала Ольга Петрівна.
— Не турбуйтесь, не турбуйтесь, — улесливим тоном заспокоїв ротмістр. — Усе буде з'ясовано. — Важко сопучи, він пройшов до столу, сів. Видно, йому було незручно стояти на коротких товстих ніжках. — Сподіваюся, ви дозволите нам ознайомитися з вашою бібліотекою? — Він почекав хвилину, спідлоба стежачи за Ольгою Петрівною, і вів далі: — Але перед тим одне запитання: як часто буває у вашій милій господі пан Петровський? І де, скажіть, ласкава пані, книжки, котрі переправляє сюди ваш коханий брат Михайло.., е-е, — він заглянув у теку, — Михайло Петрович Драгоманов?
Ольга Петрівна пополотніла. Питання було настільки несподіване, що вона, як не примушувала себе, потрібних слів довго не знаходила.
— Щось не пригадую. Не знаю ніякого Петровського.
На обличчі ротмістра засяяла блаженна усмішка: він передбачав таку відповідь.
— Нагадаємо пані: Петровський... Володимир... — він ще раз заглянув у теку, яку тримав під пахвою, — Володимир Назарович, волосний писар з Миропілля. Ваш чоловік заприятелював з ним років три тому.
Пригадала: позаторік восени, одного пізнього вечора, Петро Антонович повернувся зі служби не сам. З ним прийшов молоденький, по-військовому одягнений чоловік. Він передав їй вітання від брата, що перебував на той час у Женеві. Тоді вони допізна чаювали. Гість привіз чимало новин, був добре обізнаний з життям Києва, Петербурга, Варшави.
Пізніше чоловік розповів їй, що Петровський — його давній приятель по Петербургу, звільнений з університету за неблагонадійність. Петро Антонович підтримував з ним постійні зв'язки.
Все це блискавкою промайнуло в думках. "Отже, багато чого жандармам невідомо, — вирішила, — раз цей каже, що приятелюють вони всього років зо три". Це надало Ользі Петрівні впевненості.
— Ні, такого в нашій сім'ї не буває, — заперечила вона. — Може, й заходив коли-небудь, хто його знає. До Петра Антоновича багато звертаються в різних справах.
Лице ротмістра побагровіло, очі налилися кров'ю.
— Нам достеменно відомо, пані Косачева, що Петровський буває тут не випадково. І од того, що ви не скажете правди, вашому чоловікові не полегшає... Сто чортів! Третій день ганяємося, а тут... Та ви знаєте, з ким маєте справу?! Петровський — політичний злочинець.
Тихо рипнули двері дитячої спальні, і в отворі показалися злякані обличчя Михайлика й Лесі. Тихо схлипнула Ліля.
— Це нас не цікавить, пане ротмістр, — мовила спокійно Ольга Петрівна. — І прошу бути ввічливішим — дітей розбудили.
Жандарм рвучко підвівся, пройшов і зупинився перед книжковою шафою. Для молодших чинів це було знаком до дії. Ротмістр грубо їх зупинив:
— Без вас обійдуся. Робіть своє.
І ті метнулися по кімнатах: заглядали під ліжка, порпалися в одязі, зносили у вітальню дитячі книжки, зошити. Між них потрапив і Лесин записник. Притулившись до матері, вона з острахом спостерігала, як жандарм перегортає сторінки її записів. Він, мабуть, не розумів її почерку, бо зрештою шпурнув зошит з такою злістю, що той опинився під ногами. Леся схопила його і притиснула до грудей.
Обшук закінчився пізно. Нічого, крім "Кобзаря" та ще деякої літератури українською мовою, жандарми не знайшли. Ротмістр наказав зв'язати книги, сердито висякався і вийшов, кинувши на Ольгу Петрівну злий погляд. За ним поспішили інші.
Ольга Петрівна замкнула двері.
— Мамусю, нащо вони забрали наші книжки? — крізь сльози спитала Леся. — Що я тепер читатиму?
— Не плач, доню. Підростеш — зрозумієш. А зараз давайте спати. — Вона знову повкладала дітей і почала збирати розкидаю по підлозі книги.
Тієї ночі малі довго не спали — прислухалися до материного схлипування та зітхання, перешіптувалися.
— Ти не боїшся їх, Михайлику? Вони не повернуться?
— Що їм у нас треба?.. Був би тато вдома — зразу випровадив би.
— Еге, чув, як отой гладкий казав мамі: "Не полегшає вашому чоловікові". Михайлику, а що таке полі... політичний злочинець?..
Брат промовчав, мабуть не знаючи, як відповісти, важко зітхнув.
Деякий час обоє мовчали.
— Я так боялася за свого зошита, — знову обізвалася Леся.
— Потрібен він комусь. Вони, бач, друковане беруть, по-нашому написане.
— А чому?
Тихо відчинилися двері, зайшла мати. Вона наблизилась до Лесиного ліжка, постояла, потім ніжно погладила доччину голівку. Леся схопила материну руку, гаряче припала до неї лицем.
...Петро Антонович повернувся через кілька днів. Як завжди, він привіз усім гостинці, ділився новинами, проте Ольга Петрівна помітила його стурбованість.
— Петре, що сталося? Чому не розповідаєш? — допитувалася вона.
Косач підійшов і обняв дружину за плечі.
— Кепські наші справи, порадувати нічим. Звинувачують у таємних зв'язках з демократами... Навіть більше — в організації партії, мета якої буцімто відродити гайдамаччину, вирізати всіх панів...
— Це жахливо...
— Так, так... вирізати панів. Знаєш, Олю, слухав я це звинувачення і шкодував... шкодував, що воно безпідставне.
— Я боюся за тебе, любий.
— Чого ж тут боятися? — Петро Антонович болісно посміхнувся. — Гессе обіцяв заслати мене туди, де Макар пасе худобу... Повіриш, я мало не розсміявся. Хотів поправити, мовляв, де Макар і телят не пас, та, думаю, хай тобі грець. Бридкий німець!..
Малих саме не було вдома. Вони, одержавши гостинці, взяли з собою меншу сестричку, подалися надвір — і Ольга Петрівна вирішила поговорити з чоловіком відверто:
— Не треба з цим жартувати, Петре. Скільки тої крові пролито! Є інші шляхи...
— Інші?
— Так... Треба вмовити царя.
Петро Антонович пильно глянув дружині в очі.
— От уже не сподівався, не ждав од тебе. Чому ж тоді твій гуманний цар глухий до народного стогону? — Він говорив запально.
— Тихіше, Петре... Косач важко зітхнув.
— Даруй, Оленько... стомився. — Він підійшов до столу, налив з графина склянку води і враз випив її до дна. — В Києві я зустрів Петровського... Не бійся, ніхто не почує... От людина! За ним десятки жандармів полюють, а він спокійнісінько собі розгулює. Гарно вдягнений, у пенсне... справжній тобі панич. Я б не пізнав — сам підійшов. Збирається до Женеви — книжки видаватиме, яких бракує на Україні. Казав, заїде колись.
— Воронь боже... коли тобі дорога сім'я, діти...
— Ти ж сама казала, що він порядна людина.
— Часи не ті. Як ти не зважаєш, Петре? Добре, коли вся ця історія кінчиться легким переполохом — викликали, погримали — і кінець. А якщо...
— А якщо не кінець?
Ольга Петрівна з жахом глянула на чоловіка.
— Головного я тобі ще не сказав: мені запропоновано змінити місце роботи. — Він чекав, опустивши додолу очі, що дружина вмить розридається, впаде в розпач, але цього не сталося. Вона тільки безсило опустилася на стілець і трохи згодом напівбайдуже спитала:
— Куди?
— До Луцька... Пропонували ще кілька міст, але нічого путнього.
Аж тепер Ольга Петрівна збагнула, що сталося. Вона похилила голову на стіл, плечі її затрусилися від німого плачу.
IV
Довгими журавлиними ключами спливало літо. Інколи воно мов зупинялося перепочити, день-два щедро пестило теплом, а потім знову клубочилися над Случчю тумани, громаддя хмар цідили на землю холодну мжичку. З дерев нечутно спадало листя.
Ніхто в сім'ї більше не говорив про Київ, навчання — всі були заклопотані наступним переїздом. Як-то буде на новому місці, що чекає там? Петро Антонович помітно схуд, ходив мовчазний, а Ольга Петрівна частенько плакала крадькома від чоловіка, нарікаючи на свою гірку долю.
Сумувала й Леся. їй особливо не хотілося залишати це невелике затишне місто, друзів, мальовничі навколишні місця. А головне, їй не доведеться провести зиму в Києві, в Лисенків, слухати Миколу Віталійовича, гра якого полонила й дитяче серце, сповняла його найніжнішими почуттями.
— Мамочко, а чого ми мусимо переїжджати? — не раз допитувалася.
Мати лиш тяжко зітхала:
— Так треба, доню.
— Тата посилають туди?
— Еге ж.
— Мишко каже, там навіть ліпше, в Луцьку. Тільки далеко до Києва.
Дитячі розмови ще більше ятрили серце Ольги Петрівни.
Настав час від'їзду. Звечора хатні речі поскладали у важкі, окуті залізом скрині, які поставили потім на віз, і наступного дня на світанку Кароль вирушив з ними в дорогу.
Сім'я виїхала пізніше. Була саме неділя, і провести Косачів зібралося чимало різного люду — колеги Петра Антоновича, дехто з міської знаті, друзі. Між ними нишпорили, прислухаючись до розмов, кілька жандармів, проте ніхто на них не зважав.
Поки дорослі гомоніли між собою, Леся і Михайлик, зодягнені в нові осінні пальтечка, прощалися з дітворою. Гуртом вони востаннє збігали в садок, нарвали пахучих червонобоких яблук, квіток.
— Ми повернемося, — щебетала до подруг Леся. — Тато казав, що коли з Луцька їхати до Києва, то Звягель якраз по дорозі. От ми колись і заїдемо. Правда, Мишко?
Хлопчаки заклопотані своїм. У котрогось знайшовся складаний ножик, і він пропонував його Михайликові в обмін на тоненький шкіряний ремінець з блискучою нікельованою пряжкою.
— Давай, Мишко... Глянь, який ножик. Ним що завгодно можна зробити. А що з тої попружки?
Ножик маленький, лиш на два леза, та ще й заіржавлений, і Михайлик не знає, як його бути. Шкода ремінця, але дружба дорожча. Ще, чого доброго, подумають, що пожалів. І хлопець неохоче починає розстібатися, та в цю хвилину до них долітає:
— Мишко, Лесю! Де ви там? Ідіть хутенько. Серед двору стоїть великий, запряжений четвериком фаетон, найнятий Петром Антоновичем для переїзду.
— Сідайте швидше, — підганяє батько. Біля нього неспокійно крутиться Джальма, жалібно скавучить, наче боїться, щоб її не забули.
— Сюди, Джальмо! — схопив й за нашийника Михайлик. Собака плигнула у фаетон і звично вмостилася біля ніг.
У фаетоні, з Лілею на руках, уже сиділа Ольга Петрівна. Очі в неї червоні, блищать від сліз.
— Не треба, мамочко, — припала до її плеча Леся.
— Нічого... Це я так, доню... На лишень побався з сестричкою.
Леся садовить Лілю на коліна, голубить, забавляє цяцьками, примовляючи:
— Не плач, дам калач, медом помажу, тобі покажу, а сама з'їм!
До них підходять знайомі, бажають щасливої дороги, радять не засмучуватися, мовляв, якось там уже буде.
Нарешті Петро Антонович гукає кучерові: "Рушай!" — а сам іде обіч фаетона, на ходу тиснучи руки друзям. За ворітьми він низько всім вклоняється, сідає поруч дружини. Частішає цокання підків по бруку . Леся жалібно вдивляється в знайомі вузенькі провулочки, ніби назавжди прощаючись із містом.
Їхали, не поспішаючи, з частими зупинками по дорозі. Леся вперше подорожувала так далеко, тому все її цікавило, до всього вона уважно придивлялася.
В Корці, коли проїздили повз старовинний замок, дівчинка попросила стати, вмовила батька піти оглянути споруду.
А в Рівному, де зупинилися на ночівлю, Леся довідалась, що недалеко Дубно — місто, згадуване в "Тарасі Бульбі", — і заходилася:
— Поїдьмо, тату.
Її підтримав Михайлик:
— Це ж так цікаво, поїдьмо.
Коли б не ніч, довелося б Петру Антоновичу везти дітей на Дубенщину, а так домовилися, що поїдуть колись туди спеціально, з Луцька.
— Морока мені з вами, — вдавано сердився батько. — Будете надокучати — нікуди не повезу.
Малі притихли, та наступного дня, як тільки здалеку заблищали на сонці високі бані луцьких церков, знову своєї:
— А ото що?
— А там? — тикали пальцями в простір.
— Ой, скільки хрестів! Глянь, мамо.
— Та бачу, бачу, — відповідала розчулена дитячим щебетанням Ольга Петрівна. Дорога, свіже повітря трохи розвіяли її смуток. Вона з цікавістю дивилася на обриси незнайомого міста, де доведеться прожити хтозна-скільки років.
— Ну от ми і вдома, — сказав Петро Антонович і ніжно стиснув гарячу, мабуть від хвилювання, руку дружини.
Місто невелике, з зеленими околицями та острівцями дерев і сквериків між низенькими будинками. Над усім цим височать громаддя старезного замку, собору, костьолів, церков. Вони стоять, мов свідки давноминулих часів, похмурі, мовчазні...
В'їхали на рівну, обсаджену молодими стрункими тополями Лубенську вулицю, що вела до центру. Обабіч туляться низенькі дерев'яні хатинки, часто з прогнилим гонтовим дахом. У тісних, захаращених двориках 1 біля них, на моріжку, бавляться замурзані дітлахи.
Вони цікавими оченятами проводжають фаетон, з якого, крім Лесі і Михайлика, виглядає капловуха Джальмина голова.
Ліворуч будиночків рідше. Вузенькі клапті городів, що тягнуться за ними, обриваються високим берегом. Там широкою заплавою звивається річка. Вона кидається з боку на бік, ніби шукає вигіднішого місця, але всюди натикається на загату і, вируючи, сердито тікає далі.
— Яка це річка, тату? — цікавиться Леся.
— Не знає... Стир! — поспішив відповісти Михайлик. — Правда ж, тату?
Петро Антонович ствердно киває головою, додає, показуючи на замок:
— А он там — старе місто, бачите? Там і будемо жити.
Діти уважніше придивляються до того місця. Воно здається острівцем, утвореним дугастим заворотом ріки і каналом. Здалеку це нагадує лук.
У центрі вулиця виходить прямо на скверик, напроти якого, за невисоким муром, біліють крізь густе плетиво каштанів кам'яні стіни собору.
Ольга Петрівна перехрестилася, важко зітхнувши, глянула на чоловіка, але той не помітив її погляду.
— Петре, — обізвалася вона згодом веселіше, — а місто чистеньке, акуратне. Мені навіть подобається. Петро Антонович усміхнувся вдячно.
— От і гаразд. Поживемо — звикнемо.
— А я вже звик, — обізвався Михайлик. — Скоріше б літо — купатися тут є де! Правда, Лесю, будемо купатися? А на зиму купите мені ковзани, тату?
— А нам з Лілею санчата.
— Гаразд, гаразд. Тільки не все зразу. І з умовою:
слухатися мами.
За місточком, що сполучав нове і старе місто, пряма брукована вулиця розгалужувалася на кілька покручених вузеньких провулків. Один з них вів до кафедрального собору, під високими мурами якого тулився чепурний двоповерховий будиночок. Леся ще здалеку помітила біля нього Кароля, показала Михайликові, і обоє радісно замахали рученятами.
— Тут? — спитала тихо Ольга Петрівна чоловіка.
— Другий поверх. Оце наші вікна, — показав Петро Антонович, коли під'їхали до будинку. Він легко зіскочив і допоміг кучерові заїхати до двору, де вже стояла підвода з хатнім майном. Пара зголоднілих за дорогу коней пожадливо їла отаву.
Як тільки зупинилися, Джальма прожогом кинулася з фаетона і миттю опинилась біля Кароля, обнюхала його, неначе впевнюючись, чи це насправді він, зіп'ялася йому на груди, а потім радісно забігала по двору.
Поки розпрягали коней. Косач допоміг зійти дружині, позсаджував дітей і повів усіх до квартири. Широкими залізними сходами піднялися нагору, пройшли невеличким коридорчиком і опинилися перед дверима.
Помешкання з трьох просторих кімнат, вікнами на захід, на місто. В кімнатах було порожньо, лише в передпокої лежали кілька клунків, дрібні речі, які встиг уже внести Кароль.
— Це ми тут будем жити? — допитувалася Леся. — Мені подобається, гарно.
Деякий час сім'я милувалася містом, широкими луками, що тяглися вздовж річки, мальовничими околицями в жовтавій зелені.
— Ну, любі мої, скоро ніч, — мовив Петро Антонович. — Давай, Оленько, влаштовувати своїх пташенят...
Чоловіки вносили ліжка, Ольга Петрівна з Лесею почали розкладати на них перини, готувати постіль. Михайлик допомагав старшим. Тільки маленька Ліля, тримаючись за стіни, раз у раз падаючи і знов підводячись, безтурботно гуляла по кімнатах.
V
Перші дні минули в клопотах. Леся допомагала матері порядкувати, бігала до крамниці, читала. Надходив час віддавати дітей до гімназії, але Ользі Петрівні ніяк цього не хотілося, вона вважала, що сухі науки вб'ють у них всяку індивідуальність. Тому порішили, що Михайлик і Леся навчатимуться вдома, з репетитором;
поки ж його не було — керувала навчанням мати.
Ольга Петрівна дістала підручники, виробила розпорядок дня, за яким малі кілька годин щодня віддавали науці.
Лесю більше цікавили література, мови й історія, захоплювало все героїчне. Якось, почувши ім'я Жанни д'Арк, вона весь вечір не давала матері спокою, аж поки та докладно не розповіла про подвиг юної француженки.
Ольга Петрівна часто читала дітям про Пугачова, Степана Разіна, Устима Кармалюка. Про Кармалюка Леся чула багато — спогадами про народного героя і про ті страшні для панів часи жила біднота.
Одного разу, під час ярмарку, що збирався неподалік їхнього будинку на просторому майдані, Леся побачила, як сліпий, висушений літами кобзар, примостившись біля чийогось воза, співав жартівливих пісень. Навколо зібралося чимало цікавих — хто сидів на моріжку, а хто зіпершись на воза, попихкував люлькою. Леся й собі протиснулась і стала біля старого. Низькорослий, у брудному полотняному одязі і в личаках хлопець-поводир сумно глянув на її чистеньке вбрання і перевів погляд на свій вилинялий під дощами та сонцем кашкетик, в якому лежало кілька мідяків.
Кобзар закінчив "Ой що ж то за шум учинився", щось запитав у хлопця і звернувся до присутніх:
— А що, люди добрі, мов старий перебендя одспівав своє, розносив голос по шинках та панських хоромах?.. Чом не смієтесь? — Він водив більмами незрячих очей" ніби відшукував того, хто мав відповісти. — Гай-гай, та ви наче поніміли. Видно, одучили вас пани веселитися.
— Стривай, кобзарю, не кепкуй, — обізвався високий, у засмальцьованім одязі ремісник, що стояв поруч Лесі. — Не те співаєш, от і мовчимо. Не до жартів. Тут угору не дають глянути, а ти про комарика.
Байдужно-веселе обличчя старого ураз споважніло, на чолі поглибшали зморшки.
— Спасибі, чоловіче, за правду. Кажеш, лютують пани? Випустили маніфест про волю, а чесний люд у ярмо запрягають. Погибелі на них немає...
— Знайдеться, діду. Тягне вовк, потягнуть і вовка. Та так, що й дух з нього вийде, — запевнив ремісник.
— А звісно, коли гуртом... громадою, — загули навколо, пожвавішали селяни.
Кобзар знову поставив на коліна бандуру і звично забігав пальцями по струнах:
За Сибіром сонце схо-о-о-дить,
Хлопці, не зі-і-івайте,
Ви на ме-е-не, Кармалгока,
Всю наді-і-ю май-те-е...
Леся намагалася вловити кожне слово, в її уяві поставав нескоримий Кармель, що не раз міряв з кайданами на ногах шлях сибірський дальній.
Всі слухали, в задумі схиливши голови. Ніхто й не помітив, як до гурту підійшов жандарм. Він постояв ззаду, прислухаючись, а потім кинувся до кобзаря:
— Ану геть, лайдаче! Ти що тут варнякаєш? У буцегарню закортіло? — Він узяв старого за плечі, сіпнув і грубо вилаявся.
— Божий я чоловік, хіба не бачиш? — обізвався старий. — Христа на тобі немає.
— Ну, ну, побалакай мені! — гримнув жандарм. — Забирайся під три чорти. А ви чого роти пороззявляли? — визвірився на селян. Ті помалу почали розходитись.
Лесі стало шкода кобзаря і хлопця, але як їм допомогти — не знала. Вона чомусь сподівалася, що чоловік, котрий стояв поруч неї, неодмінно заступиться за них. Оглянулася, але той десь уже зник.
Старий устав, перекинув бандуру за спину і почвалав, тримаючись за поводиря. Леся дивилася на його сутулу, висохлу постать, і знову їй чулася пісня.
"А чому жандарм гримав на нього?" — спливло на думку. Пригнічена, пішла додому.
Ввечері Леся довго не лягала спати. Батька саме не було — десь поїхав у справах, і вона, влаштувавшись за його столиком, пригадувала подробиці баченого, нерівним дитячим почерком вписувала пісню у свій заповітний зошит.
"Зібрав собі хлопців славних..."— виводила, роздумуючи над рядками. — А чого ж тепер ніхто їх не збере?"
Мати зайшла, нагадала, що час відпочивати, — Михайлик і Ліля вже давно сплять.
— Матусю, — звернулась до неї Леся, — скажи мені:
чого на світі не всі люди однакові? Є бідні й багаті. Хіба не можна всім гарно жити?
Ольга Петрівна кинула на доньку здивований погляд.
— А чому це тебе цікавить?
Леся розповіла про випадок на ярмарку, додала, що часто бачить у місті людей, які випрошують собі шматок хліба, ходять обшарпані.
— То божі люди, доню, старці, каліки нещасні.
— А хіба інші — не божі? І зовсім вони не каліки. Тільки худющі... Та очі — страшні, блискучі...
Спантеличена простою дитячою логікою, Ольга Петрівна не знала, що сказати.
— В житті чого не буває, — мовила зрештою. — А зараз — лягай спати.
Та і в ліжку Леся не могла розлучитися зі своїми думками. Лежала з широко розплющеними очима, втупивши погляд у темряву, що обзивалася за вікном сумним зітханням вітру і далеким незрозумілим нічним шарудінням.
"...Надто вже багато тих старців, щоб на них не дивитися, — думала. — Ходять, нікому не потрібні... мов привиди. А вони ж люди... Що щось мама від мене криє... Треба зібрати товариство... хлопців славних... Нічого, що всі малі. Між комунарами були й такі... А Жанна д'Арк хіба набагато старша?.."
Незабаром Леся мала невеличке товариство. Це були сусідські хлопчики та дівчатка, переважно ровесники. Збиралися у дворі старого замку, що бовванів над містом напівзруйнованими мурами. До нього було зовсім близенько перейти — невеличкий проти собору майдан, де дітвора часто бавилася, а за ним — глибокий рів і місток, що вів прямісінько в замок.
Вечорами крадькома, виставивши сторожу, сходилися в одному з глухих закутків двору на раду. Ніхто з "великих" не мав сюди доступу, навіть не повинен був знати про товариство — таку взяли врочисту обітницю.
Правувала над усіма Леся. Вона обрала собі ім'я Жанни д'Арк, одначе виявилося, що ніхто з малечі його не знає і не може як слід вимовити. Довелося затратити немало часу, щоб розказати про відважну француженку.
Оповідала Леся захоплююче. Ото як зберуться всі, залазила — тоненька, білолиця — в замкову бійницю і мовила. Призахідне сонце її голівку червонить, очиці блискавками сиплють, а голос бринить, немов дзвіночок.
Леся добре запам'ятала мотив "За Сибіром сонце сходить", розучила його, і часто в надвечір'ї ця пісня, вириваючись крізь зубчасті стіни, котилася широким берегом аж ген за річку.
Захоплені піснями, не помічали, як довшала тінь від замкового муру і небо у бійницях ставало темно-синім. Розходились аж тоді, коли сторожа подавала умовний знак: "Гуси, додому, вовк за горою!" Все затихало вмить. Ніхто не озивався. Мовчки, ніби дорослі, стискали одне одному руки на прощання і розходилися потай.
Одного разу люди, що входили в замок, привернули Лесину увагу. Було в них щось знайоме, раніше бачене. Сутулі постаті, важка хода... Як вона не впізнала! Це ж кобзар, той, що співав на ярмарку. Он і бандура за спиною. А другий, меншенький, то поводир. Старий ішов, човгаючи стоптаними чобітьми по бруку, а хлопчик ступав нечутно, бо в личаках.
Леся мимоволі потяглася за старцями. Назирці, скрадаючись у вечірніх сутінках, вона дійшла до найдальшої вежі і сховалася за виступом муру.
Сліпий намацав патерицею камінець, сів і, перевівши подих, почав скидати з себе торби, бандуру. Поводир відразу зник у вежі. Незабаром він з'явився, розстелив на траві ряденце і почав готувати вечерю: дістав з торбини кілька огірків, пиріжок, розламав його і половинку подав старому. Той мовчки став на коліна і, тримаючи їжу перед собою в пригорщах, якийсь час беззвучно молився на схід. Потім сів, звично підібгавши під себе ноги, і почав обережно, щоб не розкришити, їсти.
Розмовляли вони мало. Та ось старий з'їв свою порцію і промовив:
— Може, в нас яблучко знайдеться? Прокислити б душу...
Поводир заглянув у торбу, понишпорив у ній і сказав винувато:
— Нема. Було двійко, то я ще вдень з'їв.
— На здоров'я тобі... —і змовк. А за хвилину: — Кепські наші з тобою діла, хлопче...