Роксолана

Павло Загребельний

Сторінка 6 з 146

Сміялася йому в обличчя нестримно, відчаєно, безнадійно, струшувала на нього хвилі свого буйного волосся, що палало золотом не знати й яким — райським чи пекельним, не відступала, не лякалася, випросталася, невисока, зграбна, відкинула голову на довгій ніжній шиї, розсипала між холодними кам'яними стінами Бедестану дзвінке срібло прекрасного голосу: "Ха-ха-ха!"

Ібрагім здригнувся від темного передчуття, але поборов той відрух душі, примусив себе усміхнутися у відповідь на сміх загадкової чужинки, котра не плакала, як усі рабині, не стогнала, не ламала відчаєно рук, а сміялася, ніби знущаючись не тільки з нього самого, а з усього цього жорстокого світу, який хотів скорити її, зламати й понищити. Ібрагім заговорив до неї незграбною мішаниною слов'янських слів, яких навчився від султана Сулеймана. Чи хотіла б вона до нього, саме до нього, а не до когось іншого? Дівчина вмовкла на мить. Ніби аж придивилася до Ібрагіма пильніше. Чи хотіла б? Ще хтось може питати в цій землі, чи вона хотіла б? Ха-ха-ха.

Ібрагім сухо звелів Сінам-азі привести рабиню до нього на Ат-Мейдан, ще раз повторив, що заплатить за неї тисячу дукатів, попередив, щоб ще сьогодні до вечора вона була в його домі і щоб не було завдано їй щонайменшої шкоди. Тоді подякував Гріті:

— Я ніколи не забуду цієї вашої послуги.

— Можу тільки позаздрити вашому витонченому смаку! — вигукнув венеціанець.— Ця Роксолана, як я її називаю, мабуть, справді щось таке... Як досвідчений купець, можу сказати вам, що товар набуває вартості також від ціни, яку за нього заплачено.

Ібрагім мовчав. Швидко видобувався з темного переходу. Почувався так само зганьбленим, як тоді, коли його, малого хлопчика, продано на рабському торзі в Ізмірі. Щоправда, тепер купував уже він, але хіба не однаково? Є раби, які купують, і раби, яких купують. А всі раби. І порятунку немає ніякого. Він пробував порятуватися вбранням, розкішшю, якою оточував себе завдяки Сулеймановій щедрості, вважав, що цим полегшує собі життя, уперто вмовляв себе, що життя, зрештою, й не може бути тяжким, раз воно зветься життям. А навіщо? Хай той старий ошуканець Сінам-ага обдурює людей, бо таке його покликання на цій землі, хай купує і продає усе на світі Луїджі Гріті, бо ж він купець, але навіщо ж тоді переконувати себе в тому, в що ніколи не повіриш?

РОГАТИН

Дощем, як слізьми, заливало весь видимий і невидимий світ, і душа її вся плавала в сльозах. Вона йшла, бездомна сирота, нещасна бранка, продана і проклята, під чужим небом, прочищеним вітрами, безжальним і блідим, як холодні очі стрільців-лучників. Тут не було дощу, він лив, як сльози, в її душі та ще там, куди не було вороття: у такому далекому, що серце рвалося з грудей од розпачу, недосяжному, навіки втраченому Рогатині.

Щось темне, велике й жахне — звір піднебесний, мара, паморока — налетіло на неї, насунулося, і голос дощу лунав у її серці як невідшкодована болісна втрата. Нічого й ніколи в житті не бачитимеш кращого й милішого, не зазнаєш уже того, що зазнала колись.

Примари були тут, а позаду все тільки справжнє — лиш простягни руку, а тут омана й несправжність падали під ноги, літали в повітрі, виступали з стін, юрмилися у засмерділих од нечистот вуличках, шастали нечутно, як вовняні клубки, а то проривалися диким нявчанням — чи то кошачим, чи й диявольським. Але дияволами мали бути люди, а нявчали кішки, тисячі кішок по всіх усю-дах, кішок розпещених і розбещених, безкарних і неторканих, бо кішка була улюбленою твариною їхнього пророка.

А може, це неминуча кара за те, що лишилося там, за морем, за степом, за ріками й лісами? Може, й не за гріхи її власні, яких ще не встигла й назбирати, а за гріхи давно вмерлих, нещасних, проклятих, заблуканих? Безглуздя, безглуздя! Чи ж ще й тепер має лякати сама себе, як робив це батько її у Рогатині. Отець Лісовський лякав гріхами й грозив карами всім без винятку, він чіпляв гріхи до всього сущого, навіть до дерев і каміння, не визнаючи їх лише за собою самим, бо не міг розрізнити у своїх вчинках грішного й праведного, приречений на постійне сп'яніння коли й не від молитов у церкві Святого духа, то від пива й горілки рогатинських броварників Квасниці, Якубовича й Роздольського.

Мала в своїй крові батькову несамовитість і материн легкий норов. Кублилося усе те в її душі в такому безладі, що навіть суворий її учитель Єронім Скарбський, до якого посилав дочку Гаврило Лісовський у сподіванні чудес од своєї єдиної доньки, не зміг навести в тій душі бодай найменшого ладу, а, навпаки,— ще більше розбурхав усе те, що до часу було приспане, жило тільки в зародку, ще й не прокльовуючись до життя. Жертва темних сил, дочасна мучениця (так ніби для мук людині неодмінно має бути визначений якийсь час!), позбавлена волі, пограбована й обдерта з волі, яку коли ще й зберегла, то хіба що глибоко в серці та в неприборканості своїй. Щедро обдарована волею до життя, не мала тепер навіть тої безпритульної волі, що мала найпаршивіша кішка на вулицях Стамбула.

Пережила втрату матері, яку чотири роки тому схопила орда так само, як заполонила тепер її саму, безслідно зник для неї нещасний батько в палаючому Рогатині, пережила власну смерть чи якусь подобу смерті, щоб тепер воскреснути, як на старенькій іконі в батьковій церкві Святого духа, але не в таємничому сяйві святощів, не для поклонінь розкричаних од захвату, одурілих од чуда натовпів, а для існування понурого, майже тваринного. Єдине, що могла,— це в думках повертатися без кінця до рідного Рогатина, до крутих стежок із лоскітливим споришем обабіч, до густого малинника за розлогою грушею, яка взимку сумно чорніла серед снігів, а влітку накривала зеленим шатром мало не все обійстя Лісовських. І дім свій бачила з крутих вулиць Стамбула, так ніби стояла перед ним, дім з товстих соснових колод, просторий, з вікнами на високий вільшаник, за яким унизу біжить Львівська дорога, впираючись коло валу під горою у Львівську браму з старим перекидним містком через рів, а в рові буйнощі лопухів, жаби розкошують у вічних дощових калюжах, гаддя намножується така сила, що ось-ось поповзе на Рогатин.

Отець Гаврило Лісовський передрікав для Рогатина кару іншу, так само тяжку, як для біблійних Содома й Гоморри, бо ж після тих двох третім містом, яке бог хотів прибрати з лиця землі, був, на його думку, саме Рогатин, врятований випадково, але кари не позбавлений. Хоч як лякав своїх прихожан п'яненький попик, приношень і пожертвувань на церкву було занадто мало, щоб триматися панотцеві Лісовському серед перших громадян Рогатина, тож на обійсті вічно хрюкали величезні свині, хижі, як лісові вепри, ненажерливі, верескливі. Мама Олександра з ранку до ночі пекла ячні малаї, ламала ще гарячі, колотила в дерев'яних цебрах замішки, носила, надриваючись, до свинюшні тим ненажерливим тварюкам, вони проковтували принесене вмить, гризли цебра, прогризали дошки загорож, простромлювали хижі рила, висолоплювали довгі тонкі рожеві язики, заходилися у несамовитому вискові. Пекла, яким батько лякав усіх довкола, Настася не боялася, щойно стала розуміти слова дорослих людей, бо ж бачила те пекло щодня, жила в ньому разом із своєю нещасною матір'ю.

Свиней Лісовський продавав на славетному Рогатинському ярмарку, куди зганяли тисячі худоби, овець, свиней, кіз, а купувати з'їздився люд з Галича, Львова, Сандомира, з самої Литви і мало не з Києва. Отця Лісовського жартома звав той торговий люд "отцем свинопаственим". Та хіба міг він лякатися якихось там слів, коли сам умів лякати людей словами урочистими, загадковими, темними! Задирав борідку, роздував ніздрі, грозився сухеньким пальчиком, схожим на криву галузку: "Но своемненно паче же рещи не зная сущаго положеннаго разума". Мати не вельми й переймалася своєю каторжною працею. Тоненька й маленька, тягала з печі чорні казани, місила колючі ячники, обпарювала руки по лікті в окропі, та все те з сміхом, у незбагненній радості, з приспівуванням то веселим, то й трохи сумним, як оте: "Ой кувала зозуленька, тепер не чувати; ой де я ся не родила, мушу привикати..." А отець Лісовський усе грозився неминучістю кари для Рогатина й рогатинців, хоч його маленька Лександра й не була рогатинкою, походила з-над Пруту, з села Княж-Двір, де росли незнані рогатинцям тисячолітні тиси, дерева вічні і від того якісь мовби похмурі й нелюдські в своїй міці й красі. А всі діти, мовляв, народжувалися там завжди від заїжджих князів, які, творячи лови в довколишніх пущах, закохувалися у княж-двірських дівчат і полишали по собі солодкі спогади тих короткочасних любощів. Князів уже давно й не було, а спогад зостався, і Лександра, щоб дошкуляти своєму безрідному попикові, звала себе князівною, та й ще дратувала його тим, буцім і Настася не його донька, бо ж за дев'ять місяців до її народження по зимовій пороші наскочив на рогатинські ліси з ловецькою громадою сам король польський Зигмунт і трапилася йому перед очі тоді вона, Лександра княж-двірська, і вподобав її король, і... "Королівна! — радо галасував панотець Лісовський, притискаючи до себе маленьку доньку.— Моя донечка — королівна, прошу я вас! Вона вигойдувалася у мене в срібній колисці, а їздитиме в срібному повозі!" Срібна колиска, по якій пущено трави й квіти, існувала лише в п'яній уяві Гаврила Лісовського, старенька дерев'яна колисочка, що в ній чеберяла колись ніжками Настася, валялася серед мотлоху в темній комірчині, але ж набагато веселіше й легше жити з легендою, надто в такому місті, як Рогатин, що й сам постав з легенди. Розповідалося, ніби колись ще Галицький князь Ярослав Осмомисл полював тут у старезних пущах із дружиною воїнів своїх і коханкою Пасткою Чагровою, жінкою вродливою і дико свавільною. Настка, погнавшись за якоюсь звіриною, заблукала в лісі і, вже не маючи сподівань порятуватися, зненацька помітила велетенського оленя-рогача небаченої вогнистої масті. Олень струснув рогами, тупнув ногою, мовби припрошуючи за собою жінку, поволі побіг лісом у найбільші гущавини, тільки високі роги значили його путь,— і Настка й собі погнала за ним свого коня. Так і вивів той олень її до стійбища Ярославового. Впала вона, заплакана й змучена, в обійми князеві, а олень щез, мов дух святий.

1 2 3 4 5 6 7