У вашому мисленні, як сказав би Ховрашкевич, немає логічності. Кафтан у вас іде поверх лавсанового халата чи під низ?
— Ех, — вигукнув Грак, знов ігноруючи репліку Сідалковського.
Лиш одна в цім заковика:
Як угробить чоловіка?
Бо вдова — ще не вдова.
Муж не вмре ж так. Чорта з два…
— Два останніх слова, відчуваю, належать вам. Треба сказати, що це ваша творча удача. Продовжуйте, Грак, якщо в цій пісні, як у промовах Ховрашкевича, буде коли-небудь кінець.
Де ж знайти вдову таку:
І вродливу, і прудку,
Щоб і тачка, і гараж,
І квартира з Ермітаж!
Отаке, брат, се ля ву —
Де знайти таку вдову?
— Це ви у мене питаєте, Грак? Я можу відповісти, але й мене дещо у вашій пісні цікавить. Ваша життєва програма мені зрозуміла. Але не ясно, для чого вам прудка вдова.
— Іди ти к бісу, Сідалковський! Мий пику, чисть язика і поїхали, якщо хочеш зустріти дядю Філю…
— А ля мінют… А втім, ні, Грак, якщо у вас від цієї пісні ще залишилося кілька слів, зіграйте, але помпозо. Тобто урочисто, Грак. Я бачу, як музика вас облагороджує і окрилює. Я розумію, Грак, ця пісня — програма вашого життя. Тільки чесно, тут свідків нема, підслуховувачів, між іншим, теж… Признайтесь, цей витвір належить вам? А втім, для чого я це питаю? Ви ж так натхненно її виконували! А потім, на таку пісню, окрім вас, ніхто не здатний… Сіль ву пле, подаруйте мені ще хоч одну строфу.
— Гаразд, Сідалковський, оскільки це наша програмна пісня…
— Ви хотіли сказати, ваша програмна…
— І твоя теж, доктор. Послухай ще два кумплети.
— Я весь вуха і очі, Грак. Тільки одне зауваження: відмінникові сільгоспакадемії треба знати — не кумплети, а куплети. Тільки пе а пе!
Грак перекинув свої ноги у великих черевиках з однієї на другу і торкнув струни, які озвалися звуками, Що їх аж ніяк не можна було назвати срібними.
Дайте хоч мені адресу,
Я помчу в саму Одесу.
Там вдову оту знайду
І в столицю приведу…
— Прошу пардону, Грак, але у мене до вас ще одне питання: невже з Одеси до Києва будете вести пішки? Цікаво, як це вам удасться?..
— Це ж для рими.
— А-а-а, хіба що. Заради рими можна піти й на деякі жертви. Велике мистецтво цього, здається, навіть вимагає. І що ж далі?
— Завтра йду до дяді Філі,
Є у нього вдови милі.
Може, цей раз повезе,
А то я ні те ні се.
Отаке, брат, се ля ві —
Все ж одружусь на вдові…
— Мені б ваш оптимізм… Але чому до дяді Філі ви підете завтра? Я ж, здається, заради нього сьогоднішнім ранком жертвую.
— Умивайся вже. Набрид. Дай я картинки спокійно додивлюсь.
— Ви це хочете зробити без свідків? Правильно, Грак. Чим менше свідків, тим краще, повірте мені. У мене в цій справі досвід. Я поніс своє лице в долонях…
Сідалковський набрав у холодні руки ледь теплої води, почав натирати своє випещене обличчя. Ці маніпуляції Євграф називав процесом "вічної молодості", а коли його знайомі запитували: "Звідки у вас таке обличчя, Сідалковський?" — він щиро відповідав: "З маминих рук". При цьому він згадував, як колись у дитинстві дуже боявся холодної води, і мати привчила його лляти на холодні руки теплу воду і спочатку нею, а потім холодними долонями натирати лице. Від задоволення Сідалковський завжди аж млів, зберіг цю звичку й донині. Хоча у ванні в нього цілодобово була гаряча вода, Сідалковський все одно вмивався так, як це робив колись удома…
Євграф ще довго маніпулював з кремами, милом, одеколоном, пастами, дезодорантами, теплою водою і всілякими еліксирами. Спочатку в склянці теплої води розвів бактерицидну піну, прополоскав нею рот, попшикав м'ятним дезодорантом з трицетолом піднебіння, щоб не тільки зберегти аромат, а й запобігти карієсові зубів, які у Сідалковського, треба сказати, були такі рівні та білі, що могла закрастися підозра, ніби вони пластмасові. Упоравшись із зубами, Євграф перейшов до торса, красиво посадженого на пояс. Обтираючи його рушником, втираючи різноманітні спеції парфюмерного порядку, він вийшов, задоволений собою, з ванни і зупинився перед Граком, ніби даючи і йому помилуватися собою. Євграф відірвав погляд од заяложених журналів, зиркнув на Сідалковського і потягнув своїм довгим носом повітря.
— Що ви мене так пильно вивчаєте, Грак? — поцікавився Євграф, зупиняючись біля кімнатного трюмо, щоб укласти вологий чуб у зачіску, яку після певної процедури можна було демонструвати у салоні мод.
— Я гадав, Сідалковський, що вже знаю тебе, як самого себе, але при ближчому знайомстві…
— Ви хочете сказати, що при ближчому знайомстві в мені, як у безбережному океані, відкрили ще один, досі невідомий вам острів?
— Я знав, доктор, що ти такий, але щоб отакий, що навіть у черевики наливаєш одеколон, — ніколи не думав…
— Цнотливість — понад усе! Це мій девіз! Хочете, Грак, бути пахучим — їжте хвою. Зміцнює зуби, терпнуть, як при активних поцілунках, губи, і в роті така духмяність, ніби ви все життя були лісником і працювали в сосняку. А щодо мене, то я, Грак, — наче жінка. Точніше — як цікава жінка. Чим більше її розкриваєш, тим більше у ній загадок. Отаке се ля ві! Ви коли-небудь таких жінок зустрічали? Мовчите? То ж бо! Вам таких навіть ваш дядя Філя не покаже. Такі на адреси не йдуть.
Сідалковський не спускав очей зі свого відображення в дзеркалі і тягнув, стискуючи, носа: з таким розрахунком, щоб він не розширявся, а звужувався біля ніздрів, набуваючи аристократичної форми — тонкої і рівної. Грак дивився на нього і не міг приховати свого захоплення.
Сідалковський випнув груди колесом і, весь пахучий і стрункий, дав можливість Гракові ще раз роздивитися себе з найкращого боку — в профіль.
— Як кедр ліванський. Чи не так, Грак?
— Від скромності ти не помреш!
— Факт — не реклама. Це мені, Грак, не загрожує. А про кого це ви мрієте, як каже Ковбик, онук Монтеск'є і друг Платона? — поглянув пильніше на замріяне обличчя Євмена Миколайовича. — Невже про отаких жіночок, що позують журнальним фотографам?
— Ні, Сідалковський. Я мрію про сина. Мені хочеться, щоб у мене від Зосі був спадкоємець…
— Ви?! — заломив змочені водою брови Сідалковський, не даючи їм просохнути. — Ніколи не думав, Грак, що у вас проглядаються ознаки царського комплексу. Відпрацьовуйте поставу. А Зосі порадьте сидіти цілий день біля вікна і дивитися на таких красенів… Ну, скажімо, як я. І ви матимете не молодого імператора, а бога. А втім, я заговорився, Грак, а ви мене не підганяєте: я палаю від бажання побачити ваше подільське світило — дядю Філю, оспіваного вами у прозі й поезії.
— Ти смієшся, а коли б ти його побачив, то…
— Грак, не інтригуйте. У мене на таксі сьогодні грошей нема. Не примушуйте мене, повноцінного чоловіка, і до дяді Філі мчати з швидкістю кур'єрського поїзда.
На базар вони їхали швидкісним трамваєм, який від звичайних трамваїв відрізнявся хіба що тим, що за проїзд у ньому платили на дві копійки дорожче. Зіскочивши біля базару, Грак пішов по рядах так упевнено, ніби його щойно призначили директором ринку і він знайомиться зі своїм господарством. На місці, де завжди стояв лоток дяді Філі, біліла приклеєна записочка: "Дядя Філя покидає базар, но он ісчо верньотся. Уїхал на базу за новою літературою".
— Ну що ж, пішли по рядах. Треба підкріпитися, — мовив Грак, широко розставляючи черевики і водночас кумедно розкидаючи їх у різні боки. — Почому ваші кисляки? — зупинився він у фруктовому ряду.
— Це — симиренка. А це кальвіль мліївський, — розізлилась жінка в старовинному кожусі, які на Україні носили ще десь у чотирнадцятому столітті, а модними вони стали лише в двадцятому.
— Я, тіточко, вас не про сорти питаю. Про смак. Які на смак? Як укусиш, Харків видно з першого разу чи тільки з третього?
— А ви попробуйте, — подала вона довірливо, по-сільському ножа.
Грак узяв і відчахнув майже половину яблука. Вкусив і скривився:
— Виплюнув би одразу, якби урна поруч була… — Та що це вам бог дав? Гіркі чи кислі?
— І кислі, й гіркі,— не моргнувши оком, відповів Грак. — А може, це тому, що у мене підвищена кислотність. А як оте мліївське?
Поки Грак дегустував яблуко, Сідалковський посилено думав, які ж сорти він знає. Нарешті згадав:
— Мене цікавить роз де сант або кінз оранж?
— Що-о-о?! — перепитало одразу аж кілька жінок, змірявши модний голландський кожушок Сідалковського від нижньої поли до відлогого коміра. — А ви по-нашому балакать не можете?
— По-нашому він не може, — тут же підхопив Євмен Миколайович. — Уже не може. У нього ж, бачите, усе французьке, тільки сам він із Крижополя.
— А воно й видно, — сказала котрась із жіночок. — Як він сказав? — перепитала в сусідки.
— Коза оранжева.
— Він думає, якщо ми з села, то не знаємо де коза, а де яблука!
— Кінз оранж, — повторив, ніби виправдовуючись Сідалковський. І хотів додати: "Темнота ви несусвітна…"
— Ну що ви з людини хочете, — наминаючи яблука, говорив їм Грак. — Я ж вам кажу, він із Голландії. Ви що, по кожухові не бачите? У кого на базарі ще такий кожух? Ви його краще не зачіпайте. А то він зараз почне: ренклод, штрей-флінг, голь-ден, стар-кінг. Він же як німець. По-нашому ні слова. То за Крижопіль я так. То я з Крижополя, а він з Тулузи…
— Ви обоє рябоє… Ану кинь жувати! — гримнула жінка на Грака. — Як порося. Усі яблука перепортив…
— Ну Грак, — мовив Сідалковський, коли вони відійшли од фруктово-овочевого ряду і втратили всяку надію побачити сьогодні маклера дядю Філю, — я знав, що ви здібний, але що аж такий талановитий? Навіть не підозрював. Що то рідна стихія! На базарі ви як півонія— просто розквітаєте, ще й пахнете. Вам навіть не потрібно їсти хвою. З вас достатньо тих яблук, що ви наковтались, ризикуючи своїм горлом і шлунком. Тільки тепер я зрозумів, чому такі нездари, як я, завжди їдять старе сало, п'ють кислу сметану… До речі, витріть сметану з губів. Це не естетично — йти по базарній площі з сметаною на губах… Де ви виховувалися!
Киньте промінь світла на своє минуле… Невже сільгоспакадемія дає такі багатогранні знання життєвого досвіду? Ви що там — більше практикувались, ніж учились?..
— А я на базарі завжди так, — гордо похвалився Грак і, як імператорський пінгвін, випнув груди. — Стипендія кінчалася, то я на базар. Починав із сала…
— Ну, м'яса сирого, сподіваюсь, ви не їли? З канібалістами у вас мало спільного…
— М'ясо я брав додому, — відповів Грак таким тоном, ніби пишався своїми студентськими успіхами.
— Як, ви ще й крали? Ні, у вас таки є божа іскра.