Вона відверто насміхалась: а що ти, вчителю, відповіси? Дивлячись на жваве, досить гарненьке, хоч і трохи повнувате, обличчя дівиці, Котляревський стримано відпіовів, що панні Марії нічого такого не загрожує, бо розмсовляти з нею, а тим більше давати їй уроки, він, на жаль, не матиме часу, та й не наважиться, бо навряд щоб чогось нового навчив він таку освічену панночку.
— Ого, паніє вчителю, та у вас, виявляється, ясна вимова, й, здається, ви досить зрозуміло можете відповідати, й навіть... дівицям. — Панна Марія невідомо чого збентежилась, щось хотіла додати, та в цей час із дому вийшов дядечко; відсапуючись — він тільки-но перед дорогою випив добру кварту меду, вліз у карету й покликав племінницю. Нічого більше не сказавши, підхопивши спідниці, вона проворненько забралась услід за паном Степаном і визирнула звідти іна вчителя, що скромно стояв і чекав, як видно, розпоряджень свого нового пана. Але пан Степан махнув рукою, і сірі в яблуках коні рвонули а місця, легко винесли карету за ворота...
Нічого нема ліпшого, як їхати з візником і говорити, що на думку спаде, співати, якщо захочеш, спинитись, де застане ніч — біля придорожньої корчми або біля закинутої степової криниці, у якій-небудь улоговині, де не чутно вітру, чи на околиці якогось хутірця; знову погойдуватись у візку між небом і землею.
Візник Лука Жук, почувши із уст учителя рідну мову, охоче розповідав, як вони, коврайські, живуть під паном Томарою, сказав, що в нього, Луки Жука, чотири сини (один з ними в обозі їде) і дочка — всі на панському подвір'ї: У стайнях, на псарні, а дочка куховарка. Так що він, Лука, майже не бачить своїх дітей, зрідка Одарка навідається, спитає, "чи ми ще з матір'ю живі", і побіжить. І сини — все в роботі та в роботі. На Великдень хіба що приходять. Молоді ще, нежонаті, тільки старший збирається, а пан не дозволяє... "Я, батько, благословив, а він — ні".
Похиливши сиву голову. Лука мовчить, щось шепоче, неначе молиться чи прислухається до того шелесту осоки на березі річки, вподовж якої тягнеться дорога.
Іванові жаль старої людини, йому зрозумілий її смуток, і він говорить якомога м'якше, сердечніше.
— Журбою горя не зарадиш, дядьку Луко. Тільки собі серце розвередиш. Може, прийде час — і легше стане жити вам і вашим дітям.
— Хоч би онукам, — зітхнув старий фурман.
— Людині без надії ніяк не можна.
— Однієї надії мало, пане вчителю. Он і мій кум Харитон Груша так каже. Спинимось на нічліг, послухайте його.
— А чого ж треба ще?
Лука помахав над кіньми батіжком, і вони пішли веселіше, візок гойднуло на кореневищі, кинуло у ковдобину і винесло на рівне. Позаду почулося торохтіння: то наближалися підводи; на передках, як граки, насурмонившись, сиділи погоничі. Хрест-навхрест перев'язані вози з кладдю хилились то вліво, то вправо, здавалося, готові в першу-ліпшу хвилину перекинутись.
— Чого ж треба, дядьку Луко?
Жук озирнувся навколо, натягнув віжки;
— Багацько чого... Та краще вже помовчати. — І знову змахнув батіжком, ворухнув віжками.
— А чого ж краще?
— Бо до гріха недовго.
Іван перекусив соломину, підсунувся до фурмана ближче:
— Пан ваш, дядьку Луко, добрий?
— Добрий... — І додав: — Поки що не кусається... Е-гей, соколики!.. Ось уже швидко спинимось, спочинете...
Іван мимохіть посміхнувся: "Не кусається". Спасибі і на тому. Та що йому, власне, потрібно? Учитель мусить навчати — і тільки. Отже, виходить, повинен жити, як дерево росте? Залишатись байдужим до всього, що його оточує, радує або дратує, викликає біль?.. Можливо, не варто було їхати? Залишитись у канцелярії ще на рік-два? Ні-ні, він добре вчинив, послухавши отця Іоанна, вчителя й друга. Коли ж то тепер з ним стрінеться, розрадить душу в бесіді? Та чи й стрінеться взагалі? Хто може знати, що його жде на той рік, ба навіть завтра, через годину?..
Задивився на поле, що бігло поряд з візком, то зелене, то чорне, як ніч, то освітлене сонцем. Боже, скільки землі навкруги, скільки багатства, кожного можна б зробити щасливим, щоб люди ніколи не знали злиднів. Але ні, одному все замало, гребе та й гребе під себе, ніяк не вдовольнить своєї жадоби, а іншому бідоласі і дихати ніяк. І згадались раптом слова, сказані сміливо й одверто: "Будуть ще, пане, Турбаї!.. І не одні..." Відомо, що таке Турбаї. Іван сам читав доповідні поліції, робив виписки для керуючого канцелярією. Сумно, як згадаєш, скільки невинних загинуло в тім селі, і все через те, що одному всього замало, а іншому — хоч живим у домовину. Коли ж зрозуміють це Новожилов і пани землевласники? Не можна так жити — в темряві, неуцтві, в неповазі до простого люду!
— Не журіться і ви, пане вчителю. — огвався до Івана фурман. — Ви ще молоді, багацько чого побачите в житті своїм. Гей-гей, скільки! В дорозі кожен раз думки з'являються: а що там, за рогом? Може, там що й краще...
— Та ви, дядьку, філософ, — усміхнувся Іван.
— Аз чим же їдять те слово?
— Філософ — це мудра людина. Життя вміє пояснити, знає, що від чого береться.
— Ет, пояснити. Такі знайдуться. А ти навчи, як зробити його кращим. Чи є такі вчені?
Іван здивовано подивився на Луку, ніяково знизав плечима:
— Не чув таких.
— А я чув.
— Хто ж то, коли ваша ласка?
— Жив у нашому селі один. Теж учитель. Я хлопчаком бігав тоді.
— Хто ж він?
— Сковорода. Григорій Савич.
— Ви знали його? — ще більше здивувався Іван.
— Хто ж його не знав? Усі його анали, І не тільки в нашому селі, а, вважай, вся округа. Сміливо панам правду казав. Людей учив гурту триматись, тоді, мовляв, ні яка тварюка не страшна.
— Так він казав?
— Саме так... Та він же, пане учителю, наш, полтавський. Буцім із Чорнух. У чужих землях учився, світу По видав чимало. Мудра людина — це навіть і хто скаже, Бідних боронив. Пани його, звісно, не любили. Він їм яі кістка поперек горла. Хе-хе, боялись його слова. — Лука повеселішав навіть.
— Спасибі, дядьку, за слово добре про Сковороду, — розчулено сказав Іван. — І за те спасибі, що вірите у мою зірку, в дорогу мою... А я, дядьку, вірю в таких, як ви, ваші сини, в силу вашу.
Лука сів упівоберта до вчителя, широко розкритими очима дивився на нього, на молоде тонке обличчя, одухотворене думкою і почуттям, і зовсім забув про коней, вони самі йшли по дорозі, кинуті віжки давали їм волю рухатись як заманеться.
— Свята правда, пане вчителю! — сказав нарешті Лука. Похилі плечі його випростались, стали набагато ширші й начебто міцніші. В останніх променях сонця голова фурмана на сильній обвітреній шиї здалась головою Сократа, а руки, жилаві, міцні, скидались на коріння столітнього дуба.
Лука кілька разів поривався щось спитати — і не зважувався.
Візок котився путівцем, коні легко несли його. Вечірнє сонце вже черкалося верхівок темної лісової смуги. Услід за візком рухався обоз — три підводи, вантажені сушеною і солоною рибою, свічками, дьогтем, сіллю, віжками, кожухами і всякою всячиною, що закупив сам пан Томара на полтавському ярмарку.
За Решетилівкою трапилась маленька пригода, яка трохи згодом спонукала дядька Луку розповісти досить цікаву притичину. Трапилось це в той момент, коли подорожні, заколисувані повільною ходою обозу, віддались своїм думкам і нічого особливого не ждали. Та ось перед хистким містком через зарослу жовтим очеретом річечку із-за пагорбка раптом вимчала дорожня карета. Трійка гнідих коней, низько пригнувши морди, до крові закусивши мундштуки, рвала під собою землю. Із-за фігурної дуги, на козлах, виднілось бородате обличчя машталіра. Дорога була вузька, і, щоб не зчепитись з каретою. Лука різко повернув коней убік, але не встиг — ліві колеса ще лишились на дорозі. Карета мало не врізалась у візок, розлючений машталір змахнув ремінним батогом, щоб дістати Луку, але ту ж мить і Лука підвівся і, теж змахнувши своїм цупким батіжком, погрозливо блиснув очима.
— Повертай! — загорлав машталір і стьобнув корінника.
— Дороги не бачиш? Так можна вказати!..
— Ах ти ж! — Машталір з усієї сили потягнув віжки на себе, і карета — вісь біля осі з візком — пронеслась мимо; з-під копит оскаженілої трійки полетіло груддя, забарабанило по обшивці візка.
Іван не встиг нічого сказати: так швидко — в одну мить — налетіла й проскочила карета.
Лука спрямував коней на дорогу, нековані колеса, з'їхавши на дерев'яний місток, неначе зраділи, заторохтіли весело й жваво.
За містком Лука спинився, зліз і оглянув хомути, черезсідельники — чи все там гаразд? Надто круто звернув він, чи не обірвалась де збруя? Ні, все на місці.
Їхали мовчки. Іван дістав табакерку, люльку. Кашлянув, щоб привернути увагу Луки, але той не обертався.
— Може, закурите? Ось візьміть.
— У мене свій. — І дістав із глибокої кишені капшука. Коли закурили, Іван, ніби між іншим, спитав:
— А був би шмагонув, тоді як?
— Тоді б і побачили.
— Сміливий ви, одначе, дядьку.
— Де там... То, може, через вас так повівся.
— Через мене? — здивувався Іван.
— Атож... Чую, нашої віри ви чоловік. Підмога, значить. Не те що наші підпанки. Як той фурман. Думаєте, в нашому селі нема таких? Вистачає. Хочете, притичину вам розповім?
— А послухаю, — затягнувся Іван димком і приготувався слухати.
— Ось послухайте. — Лука копирснув нігтем у люльці, потягнув разок, і вона ожила, задиміла, — Одного разу були в городі мужики. Спродались, а по дорозі додому спинилися біля придорожньої корчми трохи спочити й попоїсти, бо за цілий день зголодніли. Отож сидять, закушують галушками і бідкаються, що торгувалося погано, їдуть додому, а пусті, нічим і подушне заплатити. А тут, де й узявся, заходить у тую ж корчму і пан їхній. Десь він теж був у дорозі. Входить ото він, сідає за стіл, а за сусіднім столом — його кріпаки. Вони встали, кланяються, а він побачив їх і питає: "Добре торгувалось?" — "Де там, пане, погано, — відповідають. — Навіть на подушне не веземо". А панові, мабуть, чи торгувалось, чи гулялось у той день добряче, і був він веселий. Випив чарку оковитої і каже: "Хай" уже буде, приходьте завтра до мене, позичу вам грошей, а може, і подушне за цей рік подарую... Я сьогодні добрий..." — "От спасибі!" — кланяються йому мужики мало не до землі, лобами долівку дістають. А пан випив ще чарку, сів у карету та й поїхав. Мужики наші взяли кварту горілки і з радощів добряче випили, потім ще одну, останні гроші лишили в корчмі.