І звивалася молодиця, як на витушці – то до столу, то до печі, то в комору, не глядючи на те, що й помішниці були. Не без того вже, що як заведе хто розмову жалібну про померлу Вівдю, – той скотиться сльозина, як той біб, але що робити? Швидче втре її Мотря і знов до людей звивайся! Досить вже, що той начудотворив.
Другого лиш дня вернувся Карпо додому. Прийшов, і узявся до роботи. Усе пішло, як і досі йшлося: праця змінялася працею, клопоти надіями, ті – знов клопотом. Дітки росли, як з води. Мотря так само порядкувала у хаті. Але Карпо з того часу одмінивсь схуд – не схуд, а тільки неначе пилом припав: ні ясного погляду, ні веселої усмішки на виду, ні красної та прикладної промови на вустах.
– Чого це ти тужиш – га? Чого ходиш, як туман тая? Ще, хай бог милує, притужиш собі покійницю! а в тебе ж дітки маленькі – вмовляли було його баби.
– Ет, вигадки! Притужиш! Та я б може й радий притужити, хай би прийшла та забрала мене у свій тихий рай. Коли ж годі: мертвий з гробу не встає! Хоч би приснилася коли!
– Чи бачили таке! – спліскували в долоні баби.
– Притужити бажає! Й перельоту не боїться! Це вже, дух святий при нас, – бог його знає що й таке!
– Та ти б помолився за її душу! – пораїли йому старі сиві діди: – й їй легше було б на тім світі, тай тобі трохи б смутку одібрало.
– Молитись за оту праведну янгольску душу?! Та нехай краще вона за нас богу молить! Наші молитви грішні і брудні проти неї.
І що ні казали, вже й дяк вмовляв, і чорниця Горпина, щоб моливсь та на часточку подавав або щось на сорокоуст пожертвув, – одно тобі править: не буду я за неї молитись! не вартий того!
– Ну, чи не штундар же? – ще більше пішла по голоска по всьому селу.
А той, кого звали штундарем, не раз сидів з розгорненою євангелією і, забувши те, що зараз прочитав, усе перевертав думку, що цвяшком засіла йому в голові: "возьміте іго моє, ібо іго моє благо і бремя моє легко єсть".
Не легке було йому те бремя, бо здається ж робив він так, як бог приказав: проти крові, проти душі своєї робив, переборов усе грішне – людське у собі і легшало було, але от бач! Не слухають його, сміються, як він, проповідник, отепер сам собі ради не дасть. І такий він самотній, такий нерозрадний, навіть у рідній своїй родині!
Якось приснилася йому Вівдя: вона з ласкавим докором нагадала йому, як просила його прихилитися душею до малих і їм викладати проповідь Христову.
Аж прояснів Карпо.
Незабаром, як тільки впорався трохи з оранкою, з зяблею, назбірав дітвори до своїх двох, почав учити їx читати-писати, молитов, а тим часом розказував їм про Христа та про його святих. Знов повіяло миром і згодою у Карповій хаті: Мотря тішилася, як менші діти беруться грамоти, які вони, нівроку, розумненькі, їй було краще прилягало до серця, коли мале у голос виводе яку молитву, ніж сам Карпо. Люде не боронили Карпові, ще й раді були, що грошей не бере, і діти не пустують, і сами набиватися з дітьми.