Поздоров, боже, нашого кума та пошли, господи, синові великому зрости, а виглядіти — виглядимо! Хіба моя Марина мала? Хіба в неї руки чужі, щоб вона сина не виняньчила та не виносила? Та я сам її припну до дитини... Стій, ані з місця! Очей не зводь! Не давай і порошині на його впасти!
— Спасибі, спасибі тобі, Федоре! — дякує Олексій Іванович. — Ти такий добрий чоловік. Вип'ємо ж ще. То за сина було, а се вже за батька!
— Та ще ж, куме, й за матір треба, бо вона ж його носила, родила, муки приймала, — базіка Федір, вже посоловівши від другої.
— А треба, треба! — одказує Олексій Іванович, дивуючись про себе, що в мужика таке тепле серце та добрий розум. — Я от що тобі, Федоре, скажу, — каже далі Олексій Іванович, — то твоя хата через яр?
— Яка вона моя? — ухмиляючись, пита Федір.
— А чия ж?
— Як чия? Панова!.. Ми панські — і хата панська. Олексій Іванович ще більше здивувався... Сей Федір хоч і зове його тепер кумом, а своє стійло зна, свого не забуває!
— Так, так, Федоре! Ти правду кажеш: ви панські й хата панська, — одказує Олексій Іванович, — Отже як ти живеш у тій хаті, то вона все-таки твоя. То слухай же, що я тобі казатиму: хата твоя стара, кривобока. Дам я тобі другу хату, нову, простору, отут у садочку та в холодочку звелю вибудувати, щоб тобі вільніше було до сина доступити, повсякчас його бачити. Чи винесуть його надвір прогулятись, то й ти на нього позирнеш, своє серце порадуєш... Або дочці твоїй заманеться з тобою побачитися, поговорити — недалеко їй буде ходити. Чи так я кажу?
— Так, так!.. Поздоров, боже, вас, пане! — кланяючись, дякує Федір. — Що як у нас пан, то й по цілому світові другого такого немає. А все-таки я вам по правді скажу, ні крихти не втаю, як перед богом признаюся. Ото, значить, як ви нас устріли, пане, і страху ж я набрався, господи! А як почали закликати в куми, то ще більший страх мене пройняв. "О-о, — думаю, — та й похристять же мене з дочкою!.." До самого посліднього, ото вже як увели нас у горниці, дали вина до рук та постановили перед євангеллю — тоді тільки я дойняв віри, що воно не жарти. А то все думав: "Та й жартовливий же який наш пан, пошли йому, боже, здоров'я, — жартуючи й шкуру здіймає!"
Не подобалося Олексію Івановичу посліднє Федорове слово; отже п'яненький Федір з такою усмішкою його вимовив, немов розказував про яку втішну іграшку або щиру ласку, що Олексій Іванович не розсердився, а тільки засміявся.
— Отже що я тобі, Федоре, скажу, — почав Олексій Іванович, — щоб ти не думав про мене такого, щоб часом і гадка ніколи не западала про те в твою голову, то я тебе навіки від панщини увільняю. Житимеш у мене, як у бога за пазухою, і ситий, і одітий, і не голодний. Я б тебе й зовсім на волю випустив, та що, як ти, бува, мене покинеш? Все одно — ти й не на волі, а житимеш, як на волі. А як настане мій час сей світ покидати, от тоді я тобі дам вольну, щоб після мене ніхто тобі не зміг чого лихого заподіяти.
Федір, коливаючись, підвівся й не підійшов — звалився на пана.
— Рученьку!.. Рученьку вашу білу! — скрикнув він, ловлячи панову руку й обдаючи її гарячими поцілунками. — Барин... кумочку-барин! — і Федір заплакав.
Ще довго п'яний Федір сидів би та базікав з паном, якби панові не обридла його розмова.
— Ну, Федоре, — сказав він, — ти тепер іди додому та справляй свої діла, а я з неділі накажу, щоб задля тебе хату будували.
— Та час, паночку, час і додому, бо там у мене жінка хвора, — згадав Федір про Хіврю, — От би тільки роздягтись треба, у своє одягтися.
— Навіщо? — пита Олексій Іванович. — Що тепер на тобі та на твоїй дочці — я вам дарую, щоб ви пам'ятали той день, коли в мене кумували.
Федір знову було кинувся цілувати пана, та Олексій Іванович остеріг:
— Буде, буде вже, Федоре! А то ти зразу всі поцілунки витратиш — на друге й не зостанеться!..
Федір п'яний, у своєму пишному уборі, поколивав через двір. Марина піддержувала його, щоб часом, бува, він не впав. Усі дворові витріщилися на них, як вони проходили двором. Були такі, що й кепкували:
— Он як нового кума прибрали, як того снігура!
— Та й кум же набрався — ледве ноги волоче!
— Бо важка, бач, робота була!
— А чи будуть же й кума на стайню водити, як і всіх?
— А чому ж? Кум хрестив, то й кума похрестити! Так гомоніли між собою дворові, а проте все-таки кожного завидки брали, що Федорові випало таке щастя. Та й Федір не таївся з ним. Він, простуючи через яр до своєї хати, тільки й знав, що плескав про нього.
— От ти й знай!.. Отаке! — гомонів сам з ообою. — І наїлися, і напилися, і... діло зробили... Тепер ти Федора голими руками не бери!.. Федір — панів кум, Федір — батько хрещений його синові!.. Он то що Федір! Он то як!.. А ти думав як?.. — І Федір, зостановлюючись і коливаючись, тикав поперед себе пальцем, ніби бачив перед собою кого другого, що перечив йому. Потім, похитавшись, знову йшов.
Вийшовши нагору, вже перед хатою, він знову зупинився й Марину зостановив.
— Марино! — повернувсь він до неї. — Ти мені от що скажи: хто я такий?
— Хто ж! Звісно, батько!
— Ні, брешеш! Я кум панський, а ти — кума. Ну, а Хівря що? От що ти мені скажи — Хівря що? Я — кум, ти — кума, а Хівря— дуля з хвостом!.. От ти й знай, додав Федір, придержуючи Марину за рукав.
— Та годі вже вам базікати! Хоч мене пустіть; я вперед піду, бо, може, там матері треба в чому допомогти, — сказала Марина, одводячи його руку.
— Ну, то йди... йди! І я прийду... Ти думаєш, — може, не втраплю?.. Утраплю! А як по правді розсудити, то все-таки на мов вийде, що Хівря — дуля з хвостом! Бо я, значить, кум, а ти — кума, а Хівря?.. — патякав Федір сам з собою, колихаючись у присінки.
Тільки що Федір уступив у хату, як його ще на порозі привітав нестямний крик.
— Ой моя матінко, моя голубонько! На кого ж ти нас покинула? — голосила Марина над помершою матір'ю.
Федора наче в груди кулаком шелепнуло. Він хитнувся, трохи не впав, отже, встояв і наче бадьоріше підійшов до полу, де лежала мертва Хівря, а над нею, припавши, голосила Марина.
— Умерла? — промовив Федір. — Так швидко? От ти й знай!.. Хоч би було довелося побачити їй, які ми тепер, дочко, стали з тобою! Шкода!.. Покійниця добра була людина: вік з нею зжили, а не билися, не лаялися, — промовив він із жалем, подивився на холодне Хіврине лице, на її мертві очі, потім положив руку дочці на спину.
— Марино! Годі, не плач... Може, воно й краще, що господь її прийняв... Бо що вона таке була між нами?.. Я — кум, ти — кума, а вона?.. Не плач! — потішав п'яний Федір свою дочку.
Марина не слухала батька, навіть не глянула на нього, а ще дужче заголосила...
Того ж таки вечора, повертаючись з поля додому, гомоніли одрадяни про несподіване Федорове щастя, жалкували, що безталанній Хіврі не довелося й нарадуватися тим несподіваним щастям. "Тут би тільки жити та бога хвалити, а вона візьми та й умри!" — гомоніли люди.
Один тільки вівчар Улас, білий, як молоко, дідуган, що й побілів, пасучи овець, і не знав та й не признавав іншого щастя на світі, як бути біля овець, — один тільки він якось глухо бубонів сам з собою:
— Толкуються! Про що вони толкуються? Про позаторішні вишкварки!.. Тоді скажеш гоц, як вискочиш!.. Коли б ще не довелося Федорові гіркими слізьми поливати те кумування. Все бридня на світі, окреме праведного бога та вівці смиренної... Та хоч нікому лиха не заподіє — смирна! А то все бридня на світі та омана!..
Одначе люди не звертали уваги на ті Уласові речі.
— Старий став — з ума вижив... Що не кажи, як не верти, а все-таки Федір — кум панів! — плескали вони.
Через тиждень, як поховав Федір з Мариною Хіврю, їх перевели у двір. Марину — прямо в горниці до сина Петра пристановили, а Федорові, поки ще будувалася задля нього хата в садку, наказано в прикажчика в хаті перебути.
Живе Федір у дворі, як у бога за пазухою. Все йому в, чого душа забажає: чи їсти — то й їсти, чи пити — то й пити, чи нарядиться в що — й нарядів усяких 'Федорові нашили. Не знає Федір, де те все береться, нема йому ні про що турботи, не знає він ніякого клопоту — все те неначе з неба падає.
— Ану, Федоре, панів куме! Час тобі вставати — робота важка тебе жде... Треба надумати, де-то його цілісінький день діти, — насміхається Федір, продираючи очі, як уже сонце геть-геть підіб'ється.
Кепкує Федір з свого несподіваного щастя й радіє йому. А проте сам не знає, чого частіш та частіш почало западати йому на думку його трудове життя у своїй кривобокій хатині, його Хівря — така клопотлива та неспокійна. "Добра була вона жінка!" — дума він, і туга, тихо підкравшись, щипає його за серце, в душі жаль прокидається: чого Хівря так швидко вмерла? "От би коли зажили з нею! Не клопоталися б: все є... Не привів же господь!" — дума Федір, а жаль розростається в його душі дужче, копирсає в серці глибше; йому вже шкода й свого трудового життя.
— Хоч і важко було, часом гірко було, а все було чим жити, об чому клопотатися! А тепер? Усе є, всього доволі, а жінки немає, дочки немає... пропала сім'я! Все врозтіч пішло, шкереберть закопирсало! — трохи не з плачем скаржиться Федір.
Поки ще він жив у дворі, у прикажчиковій хаті, то було йому з ким погомоніти, словом перекинутись, і туга його не так доймала. А як перейшов він у садок, у свою хату, як зостався сам собі, без роботи, без клопотів, — тоді туга, мов гадюка, вп'ялася в його серце, немилосердно ссала, кусала. Важкі думки окривали його голову, не давали ніччю спати. Він не знав тоді, що йому робити, де себе подіти.
Частіше та частіше він почав завертати до підвального. Посиде, погомонить і півкварти додому принесе. А горілка в підвалі смаковита та добра!
— Ану, пораднице! — промовляє Федір до пляшки, — Заговори мою тугу! — і витягне зразу до половини.
Загорить, запече коло серця, розіллється по тілу якась тепла радість; голова піде кругом, якісь легкі думки її вкриють.
— А все-таки панів кум — от що! — усміхається сам до себе Федір, лягаючи спати.
Роздобрів від того життя Федір, потовщав. Був колись сухий та замлілий, а тепер?.. "Шия в нього — хоч обіддя гни, пика — як не лусне, очі жиром запливають, сам у шкуру не втовпиться!" — кажуть про нього дворові.
Добре Федорові та ще й як!.. А Марині? Та й Марині в горницях не лихо.