Небагато треба, щоб уражене дитяче серце переболіло, замовкло. Івасевому поміг бичок, з-за котрого і схопилася недавня спірка. Передрочившись, він підійшов до Івася і, як вірна собака, почав лизати своїм шорстким язиком ноги. Івась дригав ними, а бичок наставляв круто лоб, хотів, видно, битись.
Івась угамував бичка любими словами. Він звав його і бицею, і бичушкою, і славним бицунею. Бичок, награвшись, ліг біля Івася, положивши на його голову. Така дружба, таке товариство пішло між бузівком і невеличким хлоп'ям.
— Івасю! Івасю! — трохи перегодом гукав Грицько, несучись полем до бурти.
— Чого? — одгукнувся Івась, забуваючи про недавню спірку.
— Ох! — передихав Грицько,— ти, мабуть, зроду-віку не бачив такого.
— Якого?
— Збиваю будяки,— важко дишучи, почав Грицько.—Тілько по одній будячині... Аж ген туди до води... Дивлюся, щось блищить проти сонця, як золото горить... А само так і в'ється, так і в'ється. Я підходжу... Аж, брат,— отакенна гадючище! Оповила кругом будячину, голову наставила проти сонця та й сичить.
— Ну? Їй-богу?
— От побий мене хрест святий! — скрикнув Грицько, махнувши поперед себе рукою.
— Що ж ти не вдарив її?
— Який розумний! Щоб укусила. Піди, коли хоч, займи!
— А ти запримітив місце? Покажи.
— Нехай їй всячина, і вести не хочу.
— Ходім-бо, я хоч подивлюся,— прохав Івась.
— Не хочу, боюся.
— Чого ж ти боїшся? Хіба вже вона так і вкусить?
— Авжеж укусить.
— А ми паліччя наберемо та її паліччям! Ходім-бо,— прохав Івась, піднімаючись з місця.
Грицькові того тільки й треба. Він нігде нічого не бачив, а знав, що брат сердиться, і, щоб скоріше помиритись, бо надолужило самому швендяти по полю і збивати будяки,— він і вигадав ту гадюку.
Івась ніколи не бачив її, не знав, яка вона; він тільки наслухався про неї всякої страховини, і як вона кусається, і як сичить, і яка страшна-страшна, довга та чорна, а голова, як жар, червона. Йому так хотілося бачити того страшного ворога і людського і товарячого,— скільки від його пропало скоту в городі! Там, чутка була, дитину вкусила, там — дній жінці уп'ялась у груди, та поти ссала її, поки та й не вмерла, так разом з гадюкою і в домовину положили... Страшно, ух, як страшно! А кортить бачити, от так мов за поли тягне... Івась почав прохати брата, щоб повів; Грицько не згоджувавсь, боявся; Івась намагавсь, казав, що він набере і груддя у пазуху, і цегли в кишені, і ломаччя у руки... Нехай тільки нападе! А коли не одіб'ємось, то невже не втечемо? Невже вона така прудка?.. Насилу уломив брата згодитись і, радий, кинувся зразу за груддям, підбирав по дорозі усякі камінці, паліччя.
Незабаром два брати, назброївшись, потягли степом на страшного ворога. Івась пішов уперед і хвалився, що хай тільки її забачить,— так і зацідить у голову кирпичиною! Грицько плівся позаду, одставав, боявся мов, а про себе пригадував, як би його викрутитись так, щоб Івась не дізнавсь, що він його обдурює.
— Де ж ти її бачив? — допитувався Івась.
— Підожди. Он там — недалеко від саги, на тому бугорці,— і Грицько показав рукою.
Перед ними відкрилося невелике озеро, густо заросле болотяною травою, оситнягом, явором; тільки на середині леліло чисте плесо, до котрого вела згружена стежка, то її згрузили ноги скотини, простуючи до водопою. По деяких ямках тії стежки блищала водиця, другі були сухі, порепалися, тута ж валявсь пом'ятий явір, збита різучка-трава, осока, через неї плигали здоровенні чорні жаби; у воді вони кумкали; по тім боці в осоці щось свистало.
— Що воно свище? — питавсь Івась.
— Черепаха,— одказав Грицько.
— Проклята, як здорово,— і Івась почав до неї собі свистіти.
— Та де ж ти бачив гадюку? — допитувався він, коли йому надолужило дражнити черепаху.
— Та кажу ж, он там. Тільки я не піду.
Івась покрався сам. Бистро його очі бігали по траві, по будяках, він шарив ними і все подавався уперед.
— Та де ж?! — нетерпляче одгукнувсь, не знаходячи на тому місці, де вказував Грицько, нічого.
— Та кажу ж, там.
— Тут нема нічого.
— Їй-богу? — здивувавсь Грицько.
— То вже ж би я не стояв, коли б було що! — гукнув Івась.
Грицько підтюпцем побіг до брата. Хвилина була крута для Грицька,— Івась так і впився у його очима, а його сміх-регіт розбирає.
— Еге-е,— затяг він,— значить, утекла, проклята! Отут, отут, на оцій самій будячині,— бач, і головка збита,— отут вона сиділа, отут її голова лежала червона та люта,— розказував Грицько.
Івась подививсь на будячину, зелена, нерозцвічена квітка її лежала свіжо збита долі,— подивився в очі брата, чи не бреше лиш,— ні, Грицько так сміло дивився на його.
— Так, так, утекла! — промовив він, і досада ущипнула за серце.— От раз приходилось побачити,— узяла і втекла, проклята! Куди ж би їй тікати?
— Куди? у болото! — одказав Грицько.
Івась задумавсь і пішов уперед. Разів з двадцять окрутнувсь він коло того місця, проходив його і вздовж і впоперек, додивлявся, чи немає де ямки, прогортав траву,— нігде немає гадюки, і сліду ніякого не видно.
— Хай їй біс! Ходім назад,— рішив він.
Вертаючись, хлопці почали шпурляти груддям і цеглинням на озеро; милувалися, як вони, падаючи, здіймали угору стовп зеленої, аж чорної, води; накидалися на жаб, і — боже! — який радий був Івась, коли йому довелось одну розчавучити здоровенною цеглиною.
— Ото б було і гадюці! — скрикнув він...
— Де то се наш Василь? — спитав Грицько, опускаючись на землю, коли вони дійшли до бурти.
— Та він і не вертався з того часу, як пішов ховатись,— одказав Івась, сідаючи коло брата.
— Дума, що шукають? Чудний! — рішив Грицько і повернувсь на траві лицем до неба. Глибоке і широке, круглим шатром спускалося воно над землею, на йому ні хмарочки, ні плямочки, ні об віщо очам зачепитись по його аж синій блакиті.
— А ти знаєш, його мати з ким не стрінеться, то все розказує, який він у неї розумний,— перекидаючись на живіт, знову почав Грицько. Івась ліг на бік і підпер голову рукою.
— Оце, каже, у дяка вивчу та ще і в школу віддам. І батько, каже, пише з полку: віддай безпремінно Василя у школу.
— То що, як у школу віддасть? — якось призро спитав Івась.— Щоб навчитися сестру дужче бити.
— Вивчу, каже, та й одішлю до батька,— батько, кажуть, полковим писарем, чи що,— так до батька ото й відішле, а не то, каже, по духовному поведу, у паламарі або в дяки.
— Буде горобців на дзвіниці лякати! — додав Івась.
— Піди ж ти! А он як розказує та розписує, коли лучилося раз апостола у церкві прочитати,— так читав, так читав, як по-писаному! А дяк хвалився батькові: попомучився, каже, з ним, поки того апостола витвердив, щось з місяць усе учив, та й то разів скільки у церкві помилявсь. І що б він не зробив — то все гаразд, усе до ладу, а от Галя що зробить — то все не так,— помовчавши, додав Грицько.
Іван нічого не одказав, тілько глибоко зітхнув.
— Якби і в нашого батька були такі достатки, Грицьку, як у його, хіба б нас не вчили...— не швидко обізвавсь Івась.
— Якби ж то! — зразу одказав Грицько та й схопився.—Ти думаєш, і в Василевого батька багато їх? То тілько вона слебезує всюди, що він сотню рублів у рік получа. Получа, а де вони? Додому ж ніколи нічогісінько не шле. То вона тільки таку ману пуска та витіва і грамоти, і школу. Дума, як з ратієвської дворні, так і велика пані. Прищиться куди як! А про Василя вже того — і такий, і он який, трохи не зорі з неба зніма. А батько каже, що Василь її ні к бісу нікчемний, отак по бур'янах ховатись, мов вовцюга, та цілі дні вилежуватись — йому дай. От і тепер, що хоч дам, тілько ходімо шукати,— то десь у бур'яні і знайдемо.
Іван зареготавсь.
— Ану ходімо, справді.
— Ходімо.
Брати разом посхоплювались і кинулись іти.
— Ти бачив, куди він ішов? — спитав Грицько.
— Він туди, на Ратієвщину подався.
— Ну, так і є. Десь у рові або спить, або лежить.
— Васси-и-лю! — гуконув Івась своїм чистим і тонким голосом, аж луна роздалася.
— Підожди, не гукай. Ми його і так десь у рові або в бур'яні набредемо. Ти йди туди, а я — сюди.— І брати розійшлися, похиливши в обхід Ратієвщини.
Кругом високої кам'яної стіни, колись білої, а тепер полупаної, проліг не так глибокий, як широкий рів. Окіп поріс чорнобиллю, шипшиною, увився березкою, хмелем, а дно рову укрилося широколистою лопушиною, зеленою бугилою. Від того, що сонце ніколи не заглядало у се тінисте місце, дощова вода нікуди не стікала, тут завжди було вогко, аж холодно. На дні рову під лопухами копицями гніздились жаби, чорні, здорові, окаті, а на окопі знай бігали сірі та зелені ящірки. Тута ж іноді і дохла собака або кішка дотлівали; мурав'я здоровенна, як пучка, метушилась, павуки снували павутиння, комарі дзижчали, мошка хмарами носилась. Дике і пустельне місце! І нащо цей рів здався коло такої високої кам'яної стіни? Від татарви лихої? Від злодіїв, розбишак лютих? — Ні.
Покійний князь Ратієв, як заходився будувати собі дворище, велів той рів викопати. Сотні кріпаків місяців зо два тілько й знали, що рили сиру землю. Вирили баюру страшенну; в деяких місцях і до води докопалися, а то воду спускали аж із озера,— тоді і озеро не таке, як тепер, гниле та миршаве, а глибоке та водяне було,— кругом двору, наче річка текла, облягав його водяний рів; тілько коли глухої залізної брами перекинули залізний місток, та й той часто-густо приймався. І ніяким побитом тоді не можна було добратися до двору. Як кріпость та, стояло те дворище у степу проти міста і грізно дивилося на його своїми високими бійницями, у широких пробоях тих бійниць тирчали горлаті жерла пушок, з котрих у великі свята, от як на різдво або на паску, стріляли. Дворище займало десятин з десять поля; багато там люду було поселено, і ніхто не знав, як там живуть вони, ото хіба тільки пушки давали ознаку, що ратієвці святкують свято... Чудний той був князь Ратієв,— низенький, окадкуватий, оброслий волоссям, як звір, воно у його не тільки на щоках і під очима поп'ялося, а й на самому кінці носа, мов бородавка, чорнів кущик; а очі у його? страшні-страшні, як у кроля, червоні, і угору він ними ніколи не дивиться, все у землю; коли ж зводив їх на кого — то недаром! Грізний він був, палючий, як порох, упертий, як камінь, і вередливий, як дитина. Сказав що робити — роби. Оце висила кріпаків ловити живих зайців і напускати у садок...