— Всі курені приметені снігом так, що нічому горіти... Отже, згорів би тільки Переяславський.
Наперед випхався Спихальський.
— Холера! — вигукнув він. — Але ж то справді мудро, прошу панство, втнути таку штукенцію! Чи ктурий з нас додумався б до такого, питам вас? Не! Як бога кохам, нє!.. А курінь наш Переяславський — одна тільки слава, що курінь, скажу я вам! Стіни покривилися, погнили — вітер аж свище! Покрівля продірявилась так, що коли йде дощ, то ми промокаємо до кісток або тікаємо до сусідів! Хай мене грім поб'є, коли брешу!
— Правду козак каже! Їй-богу, правду! — втрутився Метелиця і повернувся до Стягайла та його прибічників. — А ви, сучі сини, хотіли за оберемок гнилого очерету піддати чоловіка стовповій смерті! Та дякувати треба йому, що примусив нас перекрити своє житло! Що спалив ік лихій мамі оте гниляччя!.. Чи у Дніпровських плавнях перевівся очерет? А чи руки нам відсохнуть, коли ми по кулику зв'яжемо його і гуртом заново перекриємо курінь?..
— Та й не даром я палив його, — знову заговорив Гурко. — Я прийшов до вас, братчики, не з порожніми руками, а з копою срібних талярів, які з радістю дарую переяславцям, щоб за ці гроші полагодили свій курінь... Або й збудували новий... — Він витягнув з кишені туго набитий оксамитовий кисет і подав Метелиці. — Ось держи, батьку!
— Спасибі тобі, брате! — обняв його Метелиця. — От тільки так і не знаю, як тебе звати, бо прийняти в курінь — прийняли, а прізвиська не встигли дати!
— Як назвете, так і добре буде.
— Дозвольте, пани-брати, мені слово мовити, — сказав Сірко.
— Говори, батьку, говори! — загукали козаки.
— Подобається мені цей козак, ніде правди діти... І чує моє серце, що не раз і не два стане він у пригоді товариству нашому... Тож приймемо ми його до свого коша і дамо йому прізвисько Палій, бо таке він сьогодні заслужив...
— Палієм, Палієм прозвати! Хай віднині буде Палій! — загомоніли козаки.
— Імені не будемо, за нашим звичаєм, змінювати, бо ім'я — від бога, його дав піп... — вів далі Сірко. — А прізвище — від людей, от його ми й змінили... Чи згоден, козаче?
Семен Гурко, який відтепер мав прозиватися Семеном Палієм, а своє родове прізвище забути, вклонився товариству і кошовому.
— Спасибі, батьку кошовий, спасибі, батьку хрещений! Доки й житиму — пам'ятатиму, хто дав мені це запорозьке наймення! І постараюся не осоромити його ніколи... А вам, братчики, дякую за шану, якої ви удостоїли мене! Бо коли б ви не прив'язали сьогодні до цього стовпа, щоб усипати мені в спину півтисячі київ, то хто б тут зараз знав якогось там Семена Гурка?.. Ніхто... Тож дякую за те, що без слави прославили Семена Палія! Ну, а славу я вже постараюся здобути шаблею своєю!
— Ти дивися, як чеше! Хоч і молодий, а голова! — прошамкотів дід Шевчик, блискаючи єдиним зубом.
Палій уклонився ще раз, потім подлубався в кишенях — витягнув кілька золотих, підкинув на долоні.
— Од тепер, браття, годиться і хрестини справити! Ставлю на всіх дві бочки горілки... Гукайте шинкаря!
Над натовпом прокотився схвальний гомін, і в ньому найчастіше чулося нікому досі не знане, щойно народжене наймення — Палій, яке враз стало відоме усьому Запорозькому війську.
Як і сподівався Арсен, Сірко дозволив набрати охочих для походу на Правобережжя, наказавши за рахунок запорозької казни спорядити загін порохом, сухарями, пшоном, салом і сушеною рибою.
Збиралися швидко, бо час не ждав. Охочих було чимало, однак вирушали тільки ті, хто мав коня. Таких виявилося небагато — всього сто сімдесят чоловік. До заходу сонця вони одержали у зброярці порох і олово, в гамазеях — пшоно, сало, сухарі, рибу і сіль. Хто обносився, той нашвидкуруч латав одяг і взуття або мінявся з товаришами на щось краще, тепліше...
Виступити мали рано-вранці. А ввечері Сірко зібрав усіх у військовій канцелярії на раду.
Простора кімната переповнена вщерть. Сиділи на лавах, на ослонах, внесених джурою кошового, стояли попід стінами і посередині — де хто міг. Від жовтавого світла воскових свічок по суворих, зосереджених обличчях ходили мерехтливі тіні.
Сірко вийшов з бокової кімнати — став за столом. Останнім часом він помітно почав старіти. Вуса зовсім побіліли, а під очима з'явилися сині набряки. Однак тримався ще молодцем: груди колесом, плечі розправлені, як у парубка, голова високо піднята. У себе на хуторі, в Грушівці, він встиг відпочити, і приїзд Звенигори був досить вчасним приводом, щоб повернутися назад у Січ, до якої вже сам рвався.
Окинувши поглядом принишклих запорожців, кошовий почав говорити.
— Браття, я зібрав вас для того, щоб перед вашою далекою дорогою сказати кілька слів... Причина поїздки всім відома: кожен з вас зголосився добровільно допомогти нашому товаришеві Арсену Звенигорі визволити його рідних. Про це знаєте ви, про це знає вся Січ, а отже, можуть знати і ті, хто цікавиться, як ми тут і чим живемо... Але це, так би мовити, для сторонніх ушей. Насправді завдання ваше буде далеко ширше, важливіше...
Над головами прошелестіло здивування. Невже батько кошовий підозрює, що серед них є чужоземні вивідачі?
— Я нікого не підозрюю, — вів далі Сірко, — але ми живемо в тривожний час, серед ворогів, і повинні не тільки діями, а й словами не зашкодити собі... Отже, перша передумова успіху — цілковита таємниця!.. Трапилося так, що після облоги Чигирина і здачі його, в чому я звинувачую не військо, а наших полководців, про що я, до речі, відверто написав Самойловичу в своєму листі, Правобережна Україна зосталася під владою турків, які настановили там гетьманом Юрася Хмельницького. Ми всі любили і поважали великого Богдана, але не можемо тим же платити його безпутному синові, який з-поміж усіх гетьманів, що були після Богдана, найбільше завинив перед нашою вітчизною і завдав їй найбільшої, може, непоправної шкоди. Я це говорю для того, щоб ви знали, що з турками і татарами у мене ніколи не було ніяких дружніх договорів, я ніколи збройною силою не ставав на їхній бік і ніколи не стану на бік тих, хто їм допомагає!
— Ми це знаємо, батьку, — басовито сказав Метелиця.
— Ви завтра вирушаєте на Правобережжя і зіткнетеся з тими, хто служить султанові Магомету. Не багато їх, але мені хотілося б, щоб зовсім не було!
— Розуміємо, батьку, — знову прогув Метелиця.
— А як розумієте, то про це більше не говоритиму... Скажу друге: головне ваше завдання буде ось яке. До Корсуня ви підете одним загоном, зробите там що потрібно, тобто визволите Арсенових рідних, а потім розділитесь на чотири купи. Головним наказним отаманом, або полковником, я призначаю Семена Палія... А після Корсуня — отаманство над загонами приймуть Самусь, Іскра, Абазин і Палій. Ви пройдете від Корсуня до Дністра, до Збруча, до Случі й Ірпеня, розвідаєте, що там діється, як живе народ, покажете йому, що ми про нього не забули, піднімете його і спільно поб'єте невеликі татарські і турецькі залоги, де зустрінете... А на весну повернетесь на Січ!
— Розуміємо, батьку, — закивали головами запорожці.
— Ну, а коли розумієте, то щасливої вам дороги!
Всі вийшли, крім Палія, Звенигори, Воїнова і Спихальського, яким кошовий наказав зостатися.
Сірко пройшовся по кімнаті, потім зупинився перед Палієм, поклав йому на плече руку.
— Ти, мабуть, здивований, козаче, що зразу після хрестин отаманом став?
— Здивований, батьку.
— Звикай... Правду кажучи, я хотів призначити Арсена, але він розповідав про тебе таке, що хоч зразу обирай кошовим!
— Він, напевне, перебільшив, батьку.
— От я й хочу сам пересвідчитись, чи ти справді орел, чи тільки схожий на нього... Ну, ну, не ображайся, я жартую... Отаманом справді мав бути Арсен, але, мабуть, у цьому поході в нього буде багато інших турбот. Тому, знаючи про вашу дружбу і про ту славу, якої ти так швидко зажив у Січі, — кошовий усміхнувся, а за ним усміхнувся і Палій, — я й призначив тебе полковником.
— Дякую, батьку.
Сірко деякий час помовчав, думаючи щось своє, потаємне. Потім розігнав на чолі глибокі зморшки і сказав:
— Друзі, у вашого загону буде окреме завдання... Після того як визволите Арсенову сім'ю, ви повинні будете пробратися в Не-мирів, резиденцію Юрася Хмельницького. Я довго був вінницьким полковником і добре знаю ті місця. Там є де сховатися вашому загонові, — один Краковецький ліс може прийняти під свій захист у сто разів більше людей, ніж у вас... Якщо вам пощастить, ви зможете вивідати важливі таємниці турків, потрібні не тільки Січі, а й Батурину та Москві. Ви розумієте, про що я кажу. Війна не закінчена. Можна сподіватися, що цього року, влітку, вона розгориться знову. Тож нам було б цікаво знати, куди вдарить Кара-Мустафа і якими силами... Після того ви підете на Ірпінь, розвідаєте, що робиться на Поліссі.
— Надто важке завдання, — задумливо сказав Палій. — Не уявляю, як ми виконаємо його.
— Про це потурбується Арсен, — усміхнувся доброю усмішкою Сірко. — Йому не звикати...
В ОСИНОМУ ГНІЗДІ
І
На сьомий день важкої дороги, перед полуднем, валка вигнанців з Лівобережжя прибула в супроводі татарського загону до Корсуня. Пощипував бадьорий морозець. В ясно-голубому небі сліпучо сяяло сонце. Та незважаючи на гарну погоду, в місті було безлюдно, як і всюди на Правобережжі, де довелося побувати переселенцям. Цілі кутки вигоріли під час татарських нападів, а там, де оселі уціліли від пожеж, все дихало пусткою. Тини скособочилися, хліви й клуні зяяли ребрами кроков та лат, колись білі стіни хат тепер облупилися, вікна чорніли страхітливими дірами, а по дворах лежали кучугури снігу... Тільки де-не-де виднілися людські сліди. В двох чи трьох хатах скрипнули двері — то виглянули закутані якимись рядюгами старенькі бабусі, але й вони, побачивши озброєних вершників і валку змучених бранців, миттю сховалися в сінях.
Один замок на кам'янистому острові посеред Росі виявляв зримі ознаки життя. Здалеку було видно, як там весело в'ються вгору сизуваті дими, як вештаються темні постаті. Чувся передзвін молотків у замковій кузні.
Залишивши валку на широкому засніженому майдані над Россю, Свирид Многогрішний поскакав до перекидного моста.
Переселенці збилися в купи і тихо розмовляли між собою, насторожено позираючи на татар-дозорців...
— Корсунщина — непоганий край, знаєш-маєш, — міркував уголос схудлий, почорнілий, але, як завжди, балакучий Іваник.