Невже справді заворушилися обри и погрожують походом через кутригурські землі? Дуже можливо. Досі вони, сидячи за Дніпром, на уличів та полян ходили яко таті, тепер могли обійти їх і правитись до Дністра через Кутригурську землю. Чом би й ні? Скільки тих нутригурів і що для обрів кутригури? Ті пруги і не таких здатні поглинути.
Хан не поспішав об'явитися в гридниці Черна, одначе й не зволікав аж надто. Коли ж завітав, був по-асійському ввічливий і щедрий на хвалу. А ще вразив князя Волота молодечою ставпістю і доброликістю. Не лише кров, сила і здоров'я буяли в ньому.
— Припіс я кпязіо на Тиворі, — схиляв покірно голову і клав руку до серця, — жопі та дітям його низький уклін і найсолодпіі іюб.іжаїїіш здоров'я та супокою від сгбе і всього люду па Кутригурах. Хай славиться ім'я його яко гонителя ромеїв і буде доброю пам'ять про цього пе лишень серед сущіїх, а й серед нащадків.
— Спаси біг.
— А ще кланяюсь мужам його та воеводам, усім, хто і підпорою князеві в ділах ратних та вічових.
"А він добре обізнаний з нами, як і з тим, що діється в нас", — міркує тим часом Волот і дошукується нагоди заговорити про суттєвіше.
— Ще раз дякую хапові за прихильність серця, як і за добрі побажання. Привідця кутригурів, сподіваюсь, вперше у нашій землі?
— Так.
— То най буде повен: па добро вона завжди відповідає добром. Висловлюємо й свою найсердечнішу здравицю ханові, усьому родові його, мужам ратним та думаючим й просимо бути серед нас, як серед своїх. Сідай, хане, на чільне місце, най сідають по обі руч мужі твої та й кажіть, що привело вас у землю нашу.
Заверган не примушував господаря просити вдруге. А поки всідавсь та розглядавсь, зважував давно виважені думки й прицілювався, котра з них буде зараз найбільш слушна.
— Князь мусить знати: у привідців люду немає нічого вищого за потреби люду. Те, що зняло мене та моїх кметів із насиджених місць і повело в Тиверську землю, не в винятком.
Опустив на мить долу зір, схоже, що черпав там десь, поза гридницею, своєму серцю снагу, і вже потім почав оповідати, які безліття переслідують його люд, і доволі часто. Тож і намислили кутригури: чи не пошукати їм щедрішої на злаки, а відтак і на благодать землі? Раз уже прибули до них, тиверців, як до добрих сусідів і не приховали того, з чим прибули, то не ховатимуться й далі: усі вбачають таке благо в задунайських землях Візантії, не інакше мислять і кутригури: коли вже йти кудись, то йти треба лиш туди.
— Чим же може прислужитися вам Тивер? — не зовсім розумів князь хана чи підганяв ііого, аби одкрився шиидше з тим, заради чого прибився до Черна.
— Прийшли просити князя, аби пропустив нас туди, по ставав на нашій нуті з раттю. Лихого наміру до люду тиверського у нас немає. Пройдемо до Дунаю і зникнемо за Дунаєм.
— А що скаже нам Візантія?
— Йдете ж не ви, ми підемо, і підемо з добрим наміром — поселитися.
"Ви не щирни зі мною", — казав на дуліці князь Водит і ни вагався вже.
— Не діло кажеш, хане. У нас із Візантією давно укладено ряд на мир і злагоду, ми не можемо порушувати його і тнм ставити себе нід загрозу ромсйського вторгнення.
— Досі ж за Дунаі, як і з-за Дунаю, вільно було ходити. Невже князь не може послатися на це, коли заремствує Візантія?
— Тіш, хто йде туди з добрими намірами, і зараз вільно йти. Кутригури ж хочуть піти й сісти на ромейських землях гвалтом — так, як сідають склавини. А між ними й ромеями — хан, сподіваюсь, знає те — йде справжня січа. Як же ми, соузники ромейські, можемо напустити па ромсїв ще й вас?
Завергап перезирнувся з кметями.
— А колії за Дунай схочуть піти ис лише кутригури, — сказав і глибоко заглянув Волотові у вічі, — а й утигури обри? Невже князь усім їм стане на путі? Невже він захо^ че знекровлювати себе лиш тому, що має з ромеями ряд?
Волот відчув себе загнаним у глухий кут. Сидів, дивився на привідцю кутригурів і відмовчувався.
Хап не забарився скористатися тим.
— Кутригури пе хотіли б знекровлювати себе у січі з тиверцями, — сказав довірливо. — Віддавна мають їх за добрих сусідів, тож і воліли б мати тільки за таких. Пошлись, кпяже, на правічний покоп — вільно ходити гостинною путтю на обводах — і тим уймеш ромеїв, матимеш, як і мав, із ними мир та злагоду.
— Ні, хане, про злагоду годі тоді й помишляти. Це було схоже па відмову, і Завергап занепав духом. Дивився па привідцю тиверців усе ще благальне, та разом з тим і примітне ніяково. Волот заглсдів те і, мабуть зглянувся па нього і його бідкання.
— Най хан погостює в пас день-другий, — обізвався перегодом. — Мушу зібрати всіх ліпших мужів Черпа та його околій і порадитися, як нам повестися в сім ділі, аби і з ромеями не розбити глека, і з вами, сусідами в Помор'ї, також. А зараз прошу всіх за княжий стіл, одвідати страв господині мосї, знесолити серце і розум питієм.
Вдовольітилися стравами та паноями княгині Миловиди за дня, вдонилі, нялися іі тоді, як стемніло, зайшло па ніч. І не лише князь із ханом та ті, що стояли коло них.
Прибули на княжий пир чільні мужі тверської дружини, було немало і з городських, надто мужів думаючих, нагодився з Воліша й иарочіїтпіі муж князя Доброта Мєзамір. Тигк і бесіда весь час точилася довкола одиою й тою ж: чи гоже, справді, сваритися з кутригурами? Чи віддавна не так було: хто хотів, той і йшов за Дунай, кому треба було правитися з-за Дунаю, той і правився? Племена-сусіди, як і привідці племен, не в одвіті за тих, що приходять, вони в одвіті за себе — і тільки. Хан правду каже: Тивері на всіх не вистачить і всіх собою вона не прикриє. Так мають і сказати ромеям: ви пильнуйте себе, ми — себе. А те, що є ряд про невторгнення, то так воно і є: Тивер не вторгається, вторгнулись кутригури, користуючись поконом вільно ходити обводами чужої землі.
Хан розчулився в тих бесідах і поривався присягнути кров'ю, що буде вірний обіцянці, що матиме Тивер і тиверців за добрих сусідів як нині, так і в віках. Йому вірили, з— ним були щедрі на питіє і ще більше на благоволіє. А другого дня по обіді вже князь зібрав радних і вчинив із ними осібну від гостей раду: як бути з кутригурами?
Радилися довго і ставилися до того, чого хотів хан, повсякому, а утвердилися на несподіваній і, як видалося всім, єдино можливій гадці: хай ідуть кутригури за Дунай, одначе не там, де є тиверські сторожові вежі й проторені до них путі. Самі мають прокласти їх і переправитися в місцях, де на них ніхто не сподівається, Тивер удаватиме, що не відала про те.
Князь Волот не одразу, все ж змушений був визнати: то справді слушна порада, і не барився уже ознайомити з нею привідцю кутригурів.
VI
Флавію Петру Саватію Юстиніану не було підстав парі пати на давно померлу й забуту в житейських клопотах матір. Як би там не було, не хтось інший — таки вона, убога селянка з Верхньої Македонії, винагородила його по тільки ликом і статурою Аполлона, а й щасливою долею, коли начистоту, може, найщасливішою з усіх смертних. Хто він був, коли правився з загубленого між гір, іііігому не відомого селища Таурісій у таємничу столицю Візантійської імперії? Звичайнісінький пастух: босий, паііівзодягнений, з висмаленою сонцем кучмою волосся на голові і з полотняною бесагою за плечима. А он як обернулося; став імператором найбільшої в світі імперії, повіювладним володарем мало не півсвіту — всієї Передньої А-пї з числоііпшіи провіпціямп, почшіаючії дід Палестини Сірії, Аравії, Фішкії, Мисиїштамії м кінчаючи Вірменією' а ще Понта Пелемона, Єленоионта, Дакії, Фракії стародавнього Іллірика і ще стародавніших грецьких провінцій полупочпої Африки, мало не всієї Італії. Чи це так собі і чи тому тільки, що в Константинополі сидів тоді, в день його, Юстиніанової, появи, кревний дядечко в 'іпостасі імператора Юстина? Ба ні, пе тільки тому. Була ще й воля Всевишнього, покликана молитвами матері, що проводжала сина в таку далеку і таку попевну путь, як була й дарована тією ж матір'ю в день появи Флавія Петра Савагія па світ всеблага заступниця — доля. Це вона подбала тоді ще, як Флавія колисали в колисці, аби імператор Анастасій не залишив для трону, на якому он скільки возсідав, спадкоємця, аби серед тих, хто щойно оплакував його, восторжествувала не злагода — ворохобня, і така що не лишала найменшої надії па примирення. Сенат, циркові партії, аристократи Константинополя уповали на Іпатія Анастасійового небожа, а всесильний Амантій, тимчасо^ вий правитель по Анастасію — на розпалені в собі'жадання: ні в якому разі не випустити з рук даровану богом владу. І пішло, і завертілося. Поки аристократи справляли по Анастасію поминки та обходжували Іпатія (а то ж як слід було втокмачити йому, чого сідає в .імператорське крісло, чию руку має тримати, коли сяде), Амантій накинув оком на дядечка Юстина, тодішнього привідцю сили що на неї спирався трон — імператорської гвардії, і сунув йому до рук яко особі впливовій серед гвардійців немалу купу солід, а заодно і повеління: не скупитися ними сипати щедро й навсібіч, одначе з неухильною метою: ' аби гвардія посадила на трон не Іпатія, а Феокрита, особу довірепу і в усьому покірну Амантію. "Досить аристократам правити нами", — сказав утаємничено і гнівно, уповаючи ясна річ, на те, що дядечко яко колишній плебей візьме той гнів до серця й подбає, аби па трон сів Фоокрит, коли вже він, Амантій-евнух, не може сісти. Не хтось інший, саме вона, всесильна і всеблага доля, надоумила тієї дни-' пи й сенаторів не поступатися своїм, віддати скипетр імператора кому завгодно, тільки пе Амантію і його креатурі_ Феокриту. "Пріч євнухів!" — заволали й почали гуртуватися та розкидати мізками, хто може стати Амаптію на перепутті. "Юстип, привідця імператорської гвардії!" — підказала та ж доля, і оскільки іншої сили при Августіоні справді не було, а дядечко Юстип теж був особою не без олії в тім'ї, обернулося так, що гвардійці по стали па бід Феокрита, одначе не стали й на бік Інатія, проголосили і'.іпрратором Пілпптії Юстіпіп. Лмиптніі лмуіпнівіп бупубрити голову в плечі, а сенатори, як і циркові партії, схилитися па бік гвардійців. "Ліпше буде, — сказали собі, — коли імперією правитиме в усьому покірний нам смерд, до того ж літній і бездітний, аніж владппй і підстуїший євнух".
Швидко перетасували між собою наявиі в сенаті місця, підняли вітрила й, упевнившись — корабель ідо своєю, раз і назавжди обраною путтю, стали співати новому імператорові осанну.