А сталося. Тоді саме, як вої його підійшли і стали табором за сто сорок миль від Константинополя, прискакали гінці з Онгулу і заволали перепуджено:
— Біда, хане! Утигури пішли в нашу землю. Палять стійбища, беруть живність і полон!
Не міг повірити тому, що чув, та й не хотів вірити. Що вони верзуть, ці перепуджені гіпці з далекого Онгулу? Як це — пішли утигури, палять стійбища, беруть полон? Чихап Санділ не відає: доки муж його доньки ходить поза обводами своєї землі, пе хтось там іпший, жона кутригурсі.кого хапа в одсіті за тоту землю? Но — підступ, лиха з лихих змова?
— Ви тямите, що кажете?
— Хотіли б не казати, хотіли б не нести тобі цієї чорної осмути, та що вдіємо, коли те, що привело нас сюди, за Дунай, — правда?
— А що ж Каломела? По зуміла чи не захотіла покликати воїв, стати на захист людності і землі?
— Кликала, хане, та не дійшов її клич до вух оборонців. Навала була повсюдна і нещадна, багато хто й отямитись не встиг, не те що взятись за меча.
Прокляття! Як же це могло статися? Вітець не зважив на те, що в одвіті за Кутригурську землю його донька, й пішов супроти доньки чи таки був у змові з нею? Що ж його штовхнуло па те і друге? Нагода: немає хана, можна чинити із його людністю усе, що заманеться. А кревні зв'язки? А загроза мсти-відплати? Гадає, це так собі, легкий туман перед сонячною дниною?
Ну, ні! У хана Завергана е сила, щоб прийти і сказати: ні! І е здоровий глузд, щоб знайти спосіб помститися. Ти навіть не уявляєш собі, степовий жовтобрюху, якою може бути вона, помста Завергана! Вовком витимеш, жалкуючи, змією звиватимешся, шукаючи рятунку, та пізно буде. За ту твою жадобу, за чорні умисли і ще чорніші діла заплатиш сторицею!
Таким вийшов перед воїв своїх і сказав принишклим по його речниці воям:
— Чули, що вчинив із нами хан Санділ і його жадібиі до поживи воронячі зграї?
— Смерть за це! Помста і смерть!
— І я кажу: помста і смерть! Можна зрозуміти недруга: він дихає злим духом, від нього годі сподіватися чогось, окрім зла. Можна зрозуміти супостата: він затим і став ним, аби не думати про благо, дбати про чорні наміри і чорні діла. А як розуміти тих, котрі ширять перед нами братні обійми, а впорскують зміїну отруту? Чи може бути таким прощення і пощада?
— Ні і ні! Помста і смерть! Помста і смерть!
— Ви довели хапові своєму і кметям своїм, яку маєте ївс'рду руку і які крицеві серця. Он як широко розмахнулись на ромейських землях, якого жаху нагнали уславленим у січах ромеям. Під вашим ударом могли рухнути.
Довгі стіни, міг замислитись і думати, чим одкупитись, сам Константинополь. Та пе той час, кутригури. Нам суііути йіоча u сшшу, мусшю иоссріїуш килшпий і ніш на аахисг кревних свиїл, иіднивісш ударим на удар. Силу маємо! Сила після здобутих тут звитяг, вважайте, удвоїлась, бо удвоїлось число комоней у раті, маємо живність, а воїв на тотих комоней знайдемо в своїй землі. Тож і повеліваю: доста тішитись чужими жонами і чужим вином. Па комопей, кутригури! Кров кревних і недоля кревних кличуть вернутися па Опгул, серце і розум повелівають: помста і смерть!
— На Онгул! На Онгул! Помста і смерть!!! Помста і смерть!!!
IX
Ханові не треба було губитися в догадках, що змушує кутригурів розмахувати бичами й бути однаково жорстокими як із знесиленим у путі товаром, так і з полоненими ромеями. Як через одних, так і через других не можуть прискорити ходу, а бажання прискорити її пре з кожного і пре потужно. Як же, таку тривогу і такі страхи посіяно в серцях. Кому не забагнеться пустити вскач комоней, не парасангами-переходами міряти зворотну з ромеїв путь. Одного вдень і вночі не полишав бентега, що з дівою, кот,ру назнав на Онгулі і мав узяти одразу по поверненні на Онгул, іншого — страх за жону, дітей, за все, що мав у стійбищі і не певен тепер, чи відшукає місце, де слався дим від обжитого перед сим безліттям стійбища. Гаразд, коли старійшини роду і жона були обачними і встигли сховати якщо не всіх і все, то принаймні себе, дітей в нсходжених степах. А коли забракло обачності чи сталося так, що утигури пішли всією своєю силою і не лишили не те що неходженого степу, навіть надії на схованку? Як повівся рід і що учинилося з родом? Стали на захист себе, тих, що неспроможні захищатися, і вистояли чи впали потяті, пішли, хто не впав, у зашморгу за Широку ріку, а звідтам — у землі, де багато золота, а сила і розум раба — нива, на якій зріс достаток зледачілих у золоті. О Небо! Як можна стерпіти таке і чи стерплять? Гадали: утигури — крсвняки, за утигурами — мов за крутими горами. А ба, як обернулося.
Важкий бич знай злітає у котрогось над головою і надає, куди втрапить — па голову необачному ромесві-полоненику чіі на перепалі здухвіши попоєної й несгодоваїют тварі. І ромей, і скотиняка прискорюють по тім ударі ходу, чіпляють знесиленими ногами перетерту в порох землю, тиснуть на сородичів, і тим, і іншим, что не лишається, як перейнятися страхом удостинних бича, збіївали без того збиту пилюгу.
Крик, гам, ревище чи не на всю Нижню Мізію, а пилюга — від краю до краю, далі, ніж здатен сягати звиклий до степових обширів зір.
Хан із вірною йому тисяччю — попереду всіх: аби не чути ревища, скрипу навантажених ромейським добром возів, не ковтати пилюгу, що її збиває людський і тваринний тлум. Всі інші — з обозом та полоном або ж прикривають полон з тилу. Погоня, коли й буде, то настигне передусім задніх. Тож і сила кутригурська має бути не десьінде — там, де кінчається тлумисько.
Аби не туманіти від розмірене одноманітного похитування в сідлі, хан приострожує огира і тим повеліває всім, що йдуть за ним: "Вперед. Одірвемося від обозу, тих, що мають клопотатися ним, й розвіємо по вітрові тугу. А там десь, дожидаючись, втопимо рештки її у вині".
Веління хана — закон для вірних. Тим паче, що в цих те саме на серці, що й у їхнього привідці: хотілося б гцатп та й гпати отак гірих, гнідих, вороних, а коліт гнати довго lie дозволено, xnfi буде втіха і воля бодаіі на час.
Так було раз, так було і вдруге. А за третім разом не встигли відірватися від полону і тих, що були з полоном, як вислані наперед звідуїш зупинили хапа й сказали:
— Достойний. Будь обачний і спини свій лет: попереду ромеї.
Знав: і таке може статися. Пройшов, вертаючись назад, не всією Мізійською землею, а крім Нижньої Мізіі в ромеїв є землі Дакії Прибережної, Дакії Внутрішньої, є зрештою Скіфія; по тих землях — фортеці з обійденими в свій час залогами. Чи їм попрікне хтось, коли з'єднаються, довідавшись, з яким полоном повертаються кутри" гури, і стануть на путі? Одне, достойно віддячить імпера* тор, а друге, он як подякують стратиги, коли визволять їх іа біди, а третє, усе, добуте в одступаючого супостата, стане, за законами звитяжних, набутком тих, хто добув. І все ж чи могла зібратися по сусідніх фортецях сила, що одважйлася б перетнути путь кутригурській сплі? Щось ію схоже. Для цього треба довго збирати і з багатьох земель.
— Скільки їх', ромеїв?
— Того по відасто. Одначе сталп ппступон, з уст.ого видпо: мають памір прийняти бій.
— Скачіть і попередьте тих, що ведуть полон, хай запруть його між тою і тою горою, самі ж опережуться позами и будуть готові стати до січі. Міі зі: підемо па зближення з ромеями і постараємось вивідати, хто і як дуже заступає нам путь.
Тепер тільки, резгледівшись, побачив і збагнув: йому і його воям уготовано чи не найгірше, що можна уготувати. По один бік порослі непрохідним лісом гори та крутопаді в горах і по другий також. Попереду єдина путь — вузька долина між гір і позаду не ліпше тої, що попереду. Стати тут можна і боронитись можна, ба навіть ліпше, аніж на долах. Зате вперед підеш лише по трупах тих, що заступили вихід з долини чи зіпхнувши їх разом із їхнім заступом.
Звідуни правду казали: ромеї вийшли па січу і намір мають твердий. Попереду, від гір і до гір — завали з землі і колод, між завалами — ворота-проходи. Певно, на той випадок, коли треба буде вийти з-за завалів і піти пішими чи й комонними лавами на знесилених чи й зпетямлеппх у січі-двобої кутригурів. Одразу за завалами — юрмиська щитоносців та метальників сулиць. Почувають себе вільпо, одні вилежуються, гріючись па сопці, інші ховаються від сонця в затінок. Усе то, ясна річ, до першої сурми. Подадуть голос сурмачі — і сполошиться ромейське воїнство, обліпить завали, виставить сулиці, щити і стане коли не непідступним, то, в усякім разі, не таким уже й абияким заступом для кутригурів. А що ж є десь мечники, ті, що вихопляться, коли покличуть, на комонях і хлинуть нестримною лавою поза завали. Де вони нині? Одразу за тамтим вигином ширшої, аніж у них, кутригурів, долини чи поза долиною, де кінчаються гори і вгадуються об шири степових долів?
О так, ромеї знали, де нав'язати січу кутригурам. Звідси тільки назад, до Емімонта та його долин, і можна відступити.
Стояв, доглядався із схованки до ромеїв та їхніх приготувань на виході з гір і мислив, а чогось втішного для себе так і не спромігся намислити.
— Коврате, — покликав того, кому наіібі/тьтис вірив і па якого покладався як на самого себе. — Підбери собі падійних воїн і йди до ромеїв яко сол від раті пашої. Спитай чого хочуть, чому перегородили путь.
Коврат не загаявся в ромеїв, бо далі заступу не пустили. Вийшов па іюго клич центуріон і велів переказати привідці кутригурів: з ущелин він може вийти лише в тому разі, коли поверне усе, що взяв у землі ромейській.
Кавхап не став ані виправдовуватись перед ромеем, ані погрожувати.
— Привідця паш, — взяв па себе сміливість виповісти те, чого йому по доручали, — воліє спершу побачитися й переговорити з привідцею ромеїв, а тоді вже зважуватиме, як бути. Чи може достойний муж сказати, хто стоїть на чолі воїв, що ставлять нам такі умови?
— Чом ні? Скажи усім, хто з тобою: супроти вас вивів легіони сам Велісарій.
В речах його було аж надто певності і неприхованої пихи. Коврат відчув те і підібрав поводи.
— Скажу. Одначе й ти повідай своїм: привідцею в кутригурів хан Заверган, той самий, що погромив і везе в обозі двох візантійських стратигів — Сергія і Едермана.
Подумав і вже потім додав:
— А ще скажи Велісарію: ми поважаємо його старість і залишаємо за ним право визначити час і місце зустрічі привідців.
Нарочитих мужів Велісарія ждали того дня, ждали й наступного.