А візьмемо привідців, візьмемо і весь табір.
Він був не такий уже й велеречивий, цей Коврат, зате сміливості й рішучості йому справді не бракувало. Не просто ознайомлював свого привідцю з тим, що виніс із вивідин, запевняв, і запевняв гаряче: слід робити так і тільки так. А ще умів запевняти. Хан ішов слідами реїей його й бачив стезю, котра виведе до наметів, у яких спочивають ромейські привідці, видів, як віддалені вони від когорт, що протистоять їм, кутригурам, розумів, що то важитиме, коли кутригури знімуться поночі і підуть на ромеїв, а від ромейських привідців ані згуку, ані відгуку. То справді може бути звитяга, і неабияка.
— Ти певен, там, де пройшло кілька вас, пройдуть і десятки, ба навіть вотня?
— Пройде, хане, щоправда, тільки пішо. Замислився Заверган і все ж ненадовго.
— А що буде, коли хтось оповістить ромейські когорти: привідці в біді, і ті кинуть супроти вас комонну сотню, а то й дві? Встигнете зникнути в яругах і переховатися купно з полоненими привідцями, доки надійдуть наші?
— А ми не ховатимемося. Ми вдаримо ромеям у спину й підемо назустріч тим з наших, що ломитимуться в ромейський табір.
Хан не приховував втіхи від того, що чув з уст свого вивідника.
— Діло речеш, Коврате. Присяйбіг, діло! Ось тільки чи стане на те сотні?
— То візьмемо більше, хоча б і три. Де пройде сотня, там пройдуть і всі інші.
І то правда. Ніч он яка затяжна, такої ночі багато можна встигнути. Лишається в одному визначитись: хто поведе ці сотні? Виправа достойна твердої руки хапа, а хана й тут треба. Коли дійде до пічного вторгнення у ромеііський табір, до удару, що має зламати ромеїв, хан мусить бути тут. Отож вести сотні за спину ромеям, крім Коврага, немає кому.
Так і сказав:
— Віпірава ця неабияка. Візьмеш її на себе?
— Коли хап зпірясті.сп, чому по вчптп?
— На тому й станемо, — поспішив виректи Завергап і, ніби засвідчуючи своє вдоволення згодою, простягнув десницю й довірливо поклав її кмет'еві на плече.
На те, щоб розмислиш і розтлумачиш, хто, де і як діятиме у цій виправі, був даний день і половина ночі. А па саму виправу відводиться куций із куцих час. Бо покладаються не так на силу і обізнаність, як на зухвалість. А її може дозволити собі лиш той, хто вміє бути і мужнім, і мудрим, і беззастережно одважним.
Нагадував усім про це, а чи будуть такими, коли Коврат і його сотні подадуть знак, не певен. Ломитися доведеться в ніч, по суті наосліп, та й ромеї можуть виявитися не такими вже й безпечними, як сподіваються. Звідки знати, як буде, що буде насправді?
А втім, чого тепер вагатися та ворохобити себе? Коврат пішов, вороття немає вже й бути не може. Оскільки ромеї відмовилися від перетрактацій, січа неминуча, і буде ліпше, коли почне її саме так.
Тихо як у селищі й поза селищем. Сплять усі чи затаїлися? Ромеї, напевно, сплять, чого мали б не спати? Вої ж його не повинні б. Там, куди пішов Коврат, ось-ось мають запалати хижі, зніметься до неба трьома багаттями вогонь, а то й буде знак, що всіх покличе на січу.
Заверган підводиться із старанно вистеленого йому ложа й виходить з намету. Стоїть під зорями, дослухається до околій. Зрештою кидає доскіпливий погляд на небо, шукає зорю, котра має повідати йому, чи довго ждати ще сподіваного знаку.
— Хан так і не заснув, мабуть?
Оглянувся — позаду намету, біля напівпригаслого багаття сиділо кілька і серед них кметь, котрому велено бути сьогодні при ханові й робити гласними для всіх його повеління.
— Коли не заснув досі, то тепер уже й не спатиму. Віз он як круто опустив дишло, не так далеко той час, коли світ благословлятиметься.
— І все ж тієї зорі, що благословляє світ, немає ще, хане.
— А так.
Постояв, міркуючи, що робити далі, і таки звернув туди, де жевріло багаття. Йому уступили місце, подбали, аби ленко і зручно було сидіти та й за ромойським табором снежити.
— Хан, можи, закроиигь cuue ромийським кумисом;' Зиркнув на кметя і вже потім запитав:
— Тим, що всього лиш гріє кров, чи тим, що валить з ніг?
Кметь сміється і тут же, не відходячи від вогпища, дістає баклажок із вином.
— Це, хане, з тих, що гріє і веселить. Того, що валить з иіг, при собі пе маємо. Те хіба після звитяги вживатимемо, коли станемо надовго.
Одкривав баклажок і гомонів, наливав у братницю — і знову гомонів. А хан слухав ту пе на часі веселу бесіду й не знав, як йому бути: підтримати кметя чи нагримати за невчасну веселість?
"Він не один такий, — став на мислі. — А так, коли вже кметь визнав за можливе веселитися перед січею, то вої тим паче визнають. Що коли веселилися до безтями і пе піднімуться на клич?
Хотів було так і сказати кметю, та братницю подавали вже до рук. Націлився випити й нагледів тієї миті: там, куди пішов Коврат, знялася, полохаючи небо, заграва.
Схопився Заверган, став на рівні, доглядається, бентежачись і радіючи водночас.
— Либонь, наші подають знак?
І кметь, і вої його промовчали. А поки мовчали, там, попереду, розгорілося друге, за ним і третє багаття.
— Так і є! — Хан заяснів видом і, перезирнувшись із воями, підніс братницю. — За звитягу, кутригури!
Все інше сталося без його веління. По один і по другий бік від намету, що був осередком кутригурського табору, почулися зичні голоси, вгадувалась метушня, і, доки ханові подавали огира під сідлом, меч, щит, всі інші обладунки, збудилася темінь у тихому донедавна селищі, чувся тупіт кінських копит, гаряче дихання людей і комопой, пе лише ближній, а й віддалений стугін потривоженої в сонній тиші землі.
Заверган виїхав наперед сотень, що шикувалися поблизу, й зняв над собою меча.
— Обабіч від пас почали вже. Почнімо й ми. Вперед, кутригури! Навалом і тільки навалом!
Далі не доглядався, скільки їх ідо за ним і як ідуть. Одно знав: ідуть усі. Бо чув, як дужо стугонить земля під копитами, як норовлять настигнути його й ніяк не настигнуть багатоголосий кінський храп, нестримне пориванця. Воістину підцвьохувало тією хвилею, додавало попності, сили, снаги. А ще зухвалості, того одчайдушною яажашш ли і у, иуєиті, лісш і ііеодмішіи .іішіяги, що ни знає сумнівів, а отжи і міри.
Нe думав, як поведеться, що чинитиме, коли доскаче до ромейського табору. Стинатиметься, як всякий муж, чи не обмежиться тим, захоче поглянути, що діється довкруж, бодай якось вплинути на те, що діятиметься, — скакав у піч і вірив: недаремно скаче. Несподіване вторгнення в ромейський табір, та ще таке навальне, та ще поночі, не може не нагнати страху, а страх погонить хвалений ромейський розум у п'яти, примусить стенутися дух. То — без 'сумніву, то — напевно!
Коли те сталося: і табору досягли безборонно, і в табір вломилися, не до того було, щоб брати на себе все і всіх. Кричали сполохані вторгненням люди, іржали язвлені чи й смертельно вражені комоні, вирувало видиме і те, про яке міг лише догадуватися, побоїсько. Тож і не думав про рать, якось і не згадав у тій круговерті, що на його сумлінні виправа. Відбивав мечем націлені в нього сулиці, стинав голови необачним і розтинав вчасно підставлені щити обачних, топтав огирем знетямлених і знову здіймав та опускав на чиюсь шию меча, чув передсмертні зойки і сам хрипів од люті, надмірної в молодечім тілі завзятості.
Пер куди бачив і спинився тоді лиш, як не нагледів поперед себе ромеїв, а хтось із кутригурів зловчився й підпалив наготовлений звечора хмиз для багать — в одному, другому й третьому місці.
Вогонь освітив поле січі й одразу ж явив ханові незаперечність його звитяги: кутригури були повсіодно, вони запрудили собою ромейський табір, і коли в таборі хтось боронився ще, то боронив уже не табір — власне життя.
— Хане! — над'їхав волохатий, в овечій шапці і овечій шкурі через плече комонник. — Кметь Фемаш велів сказати тобі: там, — показав обіч, — ромеї обставились возами й не дають підступитися до них, засипають стрілами.
— То й що?
— Як бути з такими? Доки тирлуватимемось та братимемо, інші отямляться і стануть супроти нас лавою.
— Скажи кметю, хай оточить їх сотнею-другою й тримає за возами. Всім іншим переслідувати тих, що оступилися. Стинати чи брати в полон — байдуже, аби звитяга була повною і для всіх явпою.
Тепер тільки помітив: сотня, котрій велено бути при хаіюві й оберігати хапа, робити гласними його повеління в січі, була при ньому, /і-.дала, що новолиіь, куди поведи.
— Де Коврат? lie об являвся ще?
— Не виділи, хане.
— Звеліть першим, що траплять на очі, сотням, хай ідуть назустріч Коврату і будь-що розшукають його у цій круговерті. З ромейським табором і без них упораємось.
Дар'емно бідкався хан Заверган, як правитиме в передсвітанковій темені січею. Хто мав потребу в його помочі, той розшукував і в круговерті побоїська, всі ж інші обходилися й без хана. Всяк-бо знав: там, де іде січа, там і зосередження ромейських когорт. Будуть потяті вони або ж полонені, буде й звитяга. А стинатися хан не навчить, тому мав навчити кожного вітець. Та й привідця ж є поруч. У кутригурів віддавна повелось і понині ведеться: що не рід, то й своя сотня, а сотня має кметя, а на місце кметя яко ж і його посібників рід не поставить когось там. Обирають не безпремінно старійшого серед старійших. Старійшини там, у роді, стоять над усіма й повелівають усім. В січу посилають кметями тих, у кого ясний зір і міцне, на подобу криці, серце, хто вміє тримати в руках не тільки меч, а й сотню, бачити зірко і мислити остро.
Тут, на боролищі, вміли стинатися, щоправда, не лише кутригури. Ромеї чи не ліпше за них були здатні до того. Доки ті з них, на чию долю випадало першими стати супроти кутригурських лав, падали, повержені мечами чи затоптані комонями, найближчі до них ставали на місце потятих і бодай якось стримували лави, всі інші або ж гуртувалися в маніпули й, прикриті щитами, засипали вторгнених стрілами, разили з-за щитів сулицями, або встигали добратися до комоней і йшли на кутригурів яко м'ечники. А з ромейськими мечниками не так просто упоратись. Тоді й кликали на поміч хана і ті, що були у нього під рукою, сотні.
Заверган не лише інших посилав на виручку, сам теж ходив на чолі сотень. Був-бо муж дужий і величавий. Та й серце мав не з бугили. Тож і страшились його ромеї, рано чи пізно розступалися перед ним. А того вже доста було, аби згуртовані для оборони самих себе і своєї честі маніпули переставали бути згуртованою силою і громилися тими, що йшли за ханом, поодинці.
Після одного з таких вчасних ударів на ромеїв настиг Завергана гінець і крикнув, осилюючи брязкіт мечів, клекіт січі-різанини:
— Хане! Коврат тут! Має при собі двох ромейських стра< тигів.