Тоді ще, як повернувся з Тивері, зібрав їх і сказав: "Нам і дозволено, і не дозволено іти землею Тиверською. Думайте, як пройдемо. Даю вам на те иередзим'я і зиму, бо лише по зимі підемо". Не відає, думали кметі чи ні, одне знає: не міг пристати до того, що надумали. Коли зібрав їх перед походом та став питати, всяке казали і на все указували, не вказали лиш достойної путі.
— А коли так зробимо, — виніс на їхній розсуд свою думу-рішенець. — Не тоді підемо за Дунай, як спаде та вигріється в ньому вода, а тоді, як сніги вже стануть мало не до решти, а крига па Дунаї буде ще міцна — така, що витримає і воя, і його огира.
Якусь мить німували всі, потім заговорили навперебій, зрештою стали схоплюватися іі виголошувати своему привідці здравиці.
— Слава мудрому ханові!
— Слава й хвала! Слава й хвала!
— З таким — хоч на край світу!
Не кривитиме серцем: радий був чути такі здравиці. А ще більше радів опісля, коли замисел його виявився н" просто вдалим — на диво угодним для всіх та щасливим.
І Дністер перейшли по льоду, ніким но були помічені, і Придністров'я та Придунав'я здолали, уникнули того, чого найбільше боялися — занесеного сиіюм безнуття, і на Дунаї вийшли в тім місці, де не було ані тиверських сторожових веж, ані ромейських фортець. Зате ріка лежала скована ще льодом — від берега до берега полискувала ним під скісними й холодними па передлітті променями сонця.
Правились через неї по одному і вдень. Правились і потерпали, ясна річ: а раптом під котримсь із воїв, що йшов поруч із огирем, чи під огир'ем виявиться промоїна? Зате коли вийшли на супротивний берег, та обігрілись при багатті, та наситились їдою, та вилаштувались сотнями, радощам всіх не було меж.
— Слава хану Завергану! — кричали тисячоголосе і не зважали на те, що хтось десь почує, їх десять тисяч, і всі мечники, під кожним гарячий степовий кінь. Хай спробують ромеї спинити таку лаву. Присяйбіг, доки отямляться та зберуться з силою, вони, кутригури, доможуться свого. Тепер під ними твердь, теяер ніщо їх не спинить.
Хан не мав тут наперед посланих вивідників, як мав повсюдно їх ромейський імператор, тож і не сподівався довідатися, що вчинить Юстиніан, почувши про вторгнення. Хай що хоче, те й чинить, розмовляти все одно доведеться тоді лиш, як кутригури знімуть тут веремію, до якої змушений буде прислухатися не лише імператор, а й ті, що здійснюватимуть його волю. А так, іншої путі до перетрактацій із ромеями немає й бути не може. їх тільки силою й можна примусити розмовляти з варварами.
Мусить зізнатися сам собі, і зараз не відає, чого домагатиметься від ромеїв: таки облюбує, гуляючи по Мізії, землю й скаже імператорові: "Уступи її мені", чи візьме, що можна взяти вістрям меча, й поверне комопей за Дунай? Кметі усе ще тішать себе сподіванкою, що сядуть тут, у ромеях, з родами на вічні часи, а йому, признатися, но ві риться, що буде саме так. Хай і про себе, все ж схильний думати інш'е: з добутою в цих землях здобиччю і на Онгулі непогано буде. А здобич, з усього видно, матимуть добрячу. Ромеї менш за все сподівалися нападу та ще в такий час — раннього передліття. Спочивають, либонь, но натоплених оселях і гадки не мають, що хтось звідкись може вторгнутися. Уявляє, як перепудяться довідавшись. Або ж кидатимуть усе, чим володіють, і тікатимуть куди очі дивляться, або одкуповуватимуться товаром, солідами і нишкнутимуть за стінами возвсдешіх імператором фортеці. Від тих, що ховатимуться за стінами, всього, звичайно, можна сподіватися. Коли сила буде на боці кутригурін, нишкнутимуть, уповаючи на милість звитяжців, коли не станс її, вийдуть із засідок і вдарять у спину. То напевно. А проте іншої ради немає. Йде ж бо в цю землю з далекосяжним наміром — сісти на ній. Ті, що лишаються в фортецях, можуть бути перегодом сусідами, а сусідів усім дозволено дражнити, тільки не кров'ю. Крові піхто не прощає.
Тисячі не довго йшли скіфським трактом. Нагулявшись по околіях і не натрапивши на опір з боку ромеїв, розбилися на сотні й подалися геп далі — в широкі й безмежні, як і там, на Онгулі, степи. Не спиняв: хай ідуть. Казавбо вже: ромеї не сподівалися вторгнення. Доки довідаються про те, доки зберуться та вийдуть, не одна седмиця мине. Тож хай гуляють кутригури, доки гуляється, хай беруть усе, що можна взяти у тих, що втекли або ховаються по яругах. Гляди, наберуться та й вдовольняться тим.
Він не казав сотням, як і тисячам: "Вперед, тільки вперед!" Та вони й без казань розуміли: хан мислить саме так. Єдине, чим поцікавились, коли відходили: де здибаються з хапом?
— На тракті, що веде до Маркіанополя або ж під самим Маркіанополем.
Були слухняні: ждали на нього і тих, що з ним, там, де велів ждати. І раз отак, і вдруге, і втретє. Полишать при обозі нахапаний по околіях товар — і знову зникають на кілька днів, полишать — і зникають. Аж поки не перетнули їм путь і не сказали: доста.
Не ліз па рожен. Спинився й став розглядатися. А тим часом гнав по коліях гінців і збирав розпорошені тисячі.
На щастя, й ромеї не поривалися до січі. Заслонили путі, іцо вели в гори, й ждали чогось.
"Не інакше як на підмогу сподіваються. То, може, скористатися цим і повести перетрактації про поселення?"
Надумався і спорядив нарочитих мужів.
— Хочу говорити з привідцею, — сказав через них.
— Про що?
— Хай виходить за стрельбище перед воїв своїх, там почує.
Не одразу відповіли, думали. Л може, й радились. . — 3 татями одна розмова, — сказали нарешті, — меч і сулиця.
— Хто привідця легіону?
У відповідь — мовчання.
І збагнув Заверган: то недобрий знак. А збагнувши, схолонув сорпем. Нін не вперше виходить па січу, однак не так і часто, щоб почувати себе непохитно твердим. А, окрім того, раніш виходив яко сотенний, тепер є привідця всієї раті. Хто, крім нього, подбає, аби знати, що помишляє супостат, куди і які сили кине? Хто має розкинути мізком і упередити його, супостата, зустріти там, де вдарить, і вдарити там, де не жде? Хан і тільки хап. А коли так, де тут до супокою і яка мова може йти про супокій? Настає вирішальна мить, мусить бути готовий до пеї, коли хоче стати достойним слави, що так щедро воздали йому нещодавно родаки, і звитяжцем на боролищі.
Найперше, про що подбав із тими тисячами, що були при ньому, аби ромеї не обійшли їх і не вдарили в спину. То вагома запорука безпеки, над усі заповіді — заповідь. А все ж твердості духу не почував у собі: гримав на воїв, що поверталися, не розшукавши котрогось із кметів, гримав і на кметів, коли з'являлися перед його очі не тоді, коли хотів би бачити.
— Ви чого йшли сюди? — допитувався, забуваючи, що сам дозволив свого часу промишляти в околіях и підбирати все, що негаразд чи без догляду лежить там. — Гадаєте, ромеї до самого Константинополя тікатимуть, зачувши ваше ім'я? Ставайте там, — показував, — і робіть усе, що належить робити воям, коли доходить до січі.
З десяти тисяч комонників, що йшли з ним через Дунай, при Заверганові було менше половини. І це не могло не бентежити привідцю кутригурів.
— Бевзі! Байберечники! — нарікав на тих, що все ще гасали невідомо де. — Ба, як голосно кричали на радах:
"Люд знемагає в нестатках! Не задля себе, задля люду кутригурського маємо йти і добувати землю, що стала б годувальницею не на літа — на віки". А прийшли на таку землю — й забули про люд, жіночий байберек затуманив мізки!
Єдино, що тішило, — йото таки почитали в раті. І нипікли, коли гримав, і в поміч старалися стати, коли виділи: в пій с потреба. Хап мас тяму, та яко привідця оп якиіі небувалий і нетвердий у собі.
Бачили, ромеї теж збирають силу й ставлять її так, аби при нападі було кому захищатися, у наступі напирати по лише чоловими, а й тими, що на крилах, когортами. Тому й не могли почувати себе спокійними, а неспокій гнаїі ближче до ромойського табору, змушував приглядатися, що робиться в таборі. В тих розглядинах натрапив котрийсь на спокусливу щілину в лавах супостата й загадався, стаг,ши перед ханом: .іумиг.ии залишили її імператорські стратити яко спокусу, чи такії не бачать, яка їй спокуса?
Заверган приглядався до неї з узвишшя чи з огира, сходив у доли — і знову приглядався.
— Покличте сюди кавхана, — повелів тим, що були найближче.
Сам до пуття не розумів, чому кличе саме Коврата. Одначе коли він над'їхав і став перед ханом, не міг не потішити себе певністю: лише Коврат і спроможний здійснити те, що намислив, якщо його взагалі можна здійснити.
— Бачиш той густо порослий деревом виярок?
— Бачу.
— Ромеї, з усього видно, не осідлали його. Приглянься за дня і вивідай, чи так це, або іншу щілину знайди в їхньому таборі. Вночі маєш проникнути тією щілиною, затаїтися за спиною когорт і вивідати, що діється в таборі, яку силу мають стратиги, чи надходить їм поміч, куди простують ті, що надходять. Коли це знатимемо, знатимемо й усе інше: де ждати ромейського нападу, куди вдарити, коли зважимося вдарити першими.
Коврат одразу ж, як здалося ханові, не вагаючись, погодився вволити волю привідці. І та його ладиість неабияк потішила Завергапа. Радів кожній сотні, що відшукаласьтаки й прибувала чи обіцяла прибути слідом за гінцем, і все пильнував та повелівав, аби пильнували й інші. "І омеї, — казав, — вправно володіють мечем, та ще вправніше підступністю. Стережіться її".
Кметі не гайнували часу, зміцнювали табір, ставили, де треба було, сторожу. Проте не вдавалися до хана і не радилися з ханом. Усе, що робили, робили на власний.
"Не біда, — втішав себе, одходячи до сну, — аби робилося так, як треба".
Пізно заспув, тому й не певен, що спав. Здавалось, тільки-но забувся, уже й розбудили.
— Хане — сказали утаємнично, — кметь поврат воліє бачити тебе.
Схопився рвійно й, здавалося, змахнув із себе тією рвійністю дрімоту.
Булане ніч, і тс, що Коврат зважився будити серед ночі казало все: він недаремно ходив до ромеїв. А проте повідано перевершило всякі сподіванки.
— Хане, — сказав неголосно, однак піднесено й твердо, — Є можливість заволодіти ромейським табором і без надмірної крові.
— Такші малочисольшш вій?
— Ні. Числом їх немало. Може, не стільки, скільки пас, одначе немало. Інше нагледів я, будучи в ромеїв: знаю, де привідці табору, як підійти до них і вдарити зненацька.