Так, я не шкодував на все це вашого поту, як і вас. А хіба я сам мало пролив його? Може, чревоугодничав, володіючи такою імперією, може, дозволив собі бодай раз побути на дозвіллі, по-людськи виспатись? Не було того, ви пе знаєте, як знаєте й те, що я нікого не відштовхував від себе, був доступний для всіх і щедрий з усіма, коли йшлося про творення імперії, а не про руйнацію її. Хто, крім Юстиніана, дбав так про ратну спроможність ромеїв, про розвиток ремесла, торгівлі? Хіба не моїми зусиллями добута золота жила візантійської економіки — шовк-сирець? Хіба той найбільший за всі віки здобуток мало дав вам? Таке не забувають, вельможні і невельможні крикуни, як не забуде люд візантійський і того, скільки сили й розуму доклав імператор Юстиніан, аби здійснити давно сподівані законодавчі реформи, обмежити владу сенату і сенаторів, заборонити крупним землевласникам мати свої в'язниці, творити суд над підлеглими, аби подолати згубне для імперії запустіння земель у провінціях.
Звичайно, знайдуться й такі, що нарікатимуть. Яиже, ввів таможні мита для тих, що привозять і продають у його гаванях товари, стягує високі проценти з боржників, зберіг рабство і ні на йоту пе полегшив долю рабів, ввів примусову скупку хліба, підвищив старі і вигадав нові податки, серед них такий навіть, як податок на повітря — аери-і кон, був жорстокий як із знаттю, так і з охлосом, пе брезгував доносами таємних послухів, карав по їхньому доносу всіх, навіть тих, що творили з ним імперію й булгі свого часу улюбленцями. А хіба влада не є насиллям, може, папбільїппм і найжорстокішимУ Хіба такою імперією, як Візантія, можна управляти без таємних послухів, вивідувачів, донощиків? Усім подобається те, що здолав силою меча свого варварів і повернув у лоно імперії Північну Африку, Італію, відновив, по суті, славнозвісну Римську імперію в її історичних обводах. А хіба усе те можна було зробити без належних витрат? Хіба державний фіск — бездонна бочка, я якої можна черпати та й черпати соліди? Он скільки йде їх на велич і славу Візантійської імперії, — ту саму велич, яка всім веселить серце і плодить гординю. А за які небесні дарствспиці можна творити її? За які?! Може, повернеться в когось язик сказати, що всі оті податі-здирства імператор впроваджує заради себе, свого благополуччя?
Юстипіап полишає нарешті облюбоване біля вікна, що виходить па Босфор, місце і звільна йде через простору залу. В один куток, затим — у другий.
"Чому це минуле так невідступне переслідує мене, будить неспокійну думку, більше того, полишає в серці неприємний щем? Постарів, чую, педалеко той час, колії доведеться стати перед всевишнім і дати відповідь за всі свої дянпя. Господи, пспжо тс стлпсться і стапотт.ся ті ПРДЛЛРкім часі? А-а... — чує в собі силу і доволі рішуче зривається з місця, йде до дверей. — Чи цим маю сушити собі голову? Живий дбає про живе, а наділений владою імператор — про владу".
— Кличте до мене настоятелів храмів святої Софії і святої Ірини. Скажіть, хай прибудуть з ученою братією, і негайно.
Останнім часом становище імперії, а відповідно і церкви в імперії, чи не найбільше хвилює його. Певен, не таке тверде й міцне воно, як декому здається. Західні землі он як довго перебували під варварами. Чи то так собі? Чи за ті численні літа мало нашкоджено християнству і найпаче % люду християнському, його побуту, віруванню, мбралі? Варвари, як і варварські покони — ізчадіє єресі, якої й без того доста. Одні манихеї чого варті. А монтаністи, самаритяни, а монофісити, яким, ніде гріха таїть, потурав сама імператриця і до яких причетна мало не вся знать.
Там, на заході, а переміною влади не все саме по собі нереміниться, і імператор яко глава держави та церкви не може не дбати про це. Мусить дбати.
Ходив і розмислював, з чого почне її, бесіду, а може, й суперечку, з богословами. Та йому не дали зібратись з мислями, ба змусили навіть перенести призначену вже бесіду на інший час. Прибув до Константинополя гінець із Фракії й заніс до Августіона тривожні вісті: варвари перейшли через Істр не лише в середній, а й у нижній течії, плюндрують Скіфію та Нижню Мізію.
— Хто такі? Наші зрадливі соузники анти?
— Ба ні, за сим разом не вони. Вторгнулось знайоме імператорові по недавній січі плем'я, іменоване гуннамикутригурами.
— Всього лиш? Що вдіяв намісник, аби зупинити? Чому не зупинив і шле до мене вістуна з лихими вістями?
— Бо варварів не так уже й мало. Вони обминули фортеці й пішли гуляти по провінціях. Беруть у поселян лиш живність, самих же не чіпають, пускають поголос, ніби прийшли обрати собі землю й сісти на ній.
— Мають намір осісти, а тим часом оббирають люд? Імператор був явно ііепдоволопий вістуном, як і вістям її.
— Чого хоче намісник?
— Просить помочі, василсвсс. Так і сказав: самим ла стримати, хай імператор шле палатійські легіони.
Юстиніапа аж пересмикнуло од тієї наглої вимоги.
— Усі шукають захисту в імператора, усім подай палатійські легіони! А де провінційні? На що покладався намісник Фракії, боришгіи иилуиочиі обииди, коли неспроможний оборонитися навіть від кутригурів?
Па крик його нагодилася, і нагодилась, як завжди, вчасно імператриця.
— Що сталося, Божественний? Хто збентежив твою душу, порушив такий жаданий супокій?
— Ось, послухай та полюбуйся, — показав на посланника з Фракії і відійшов набік.
Феодора — сама цікавість і увага. Ані в очах її, без того великих і насторожених, ані на виду жодної тіні гніву чи невдоволення, лише подив і благання, благання і подив. Те й підкупило, певно, посланця. Без захвату, часто затинаючись, однак переповів імператриці все, що розповідав уже, не поминув і подробиць, якими з ляку чи через забудькуватість не удостоїв імператора.
— Скільки ж все-таки війська у кутригурів? Казав чи не казав се намісник?
— Достеменно ніхто не знає, судячи з того, як густо і нестримно йдуть по провінції, далебі, не менше десяти тисяч.
— Бог милостивий, упораємось. Іди й перепочинь з дороги, а імператор подумає тим часом, що вдіяти, аби витурити варварів, уберегти Фракію і фракійців від напасті.
Ждала, коли стихне хода вістуна, чи збиралася з мислями василіса, — вагкко сказати. Стояла при вході, виважувала допитливим зором Юстиніана й відмовчувалась.
— Ці варвари не дадуть спокійно дожити віку, — перший озвався імператор. — Усім стоїть в очах і в тім'ї багатство Візантії, всі прагнуть поживитися ним. Лізуть і лізуть, мовби ті пруги.
— Коли прийшли лиш за багатством, — півбіди. Гірше, коли справді хочуть поселитися.
— Нащо вони мені, раби і конюхи! — розгнівався Юстиніан. — Своїх не маю?
— І я кажу: нащо? Гнати треба, і негайно. Василеве не обізвався. Міряв простору залу Августіопа й своє щось думав. Зрештою надумався й покликав придворних.
— Де зараз полководець Велісаріі?
— Далебі, спочиває після виснажливих походів.
— Скажіть йому: поволі наем бачити у себе.
І вже тоді, як придворний мав намір іти, додав:
— І небожу моєму Герману те саме скажіть. Феодора, як і завжди, лишалася не по-жіночому зосерод/шшию і думною. Та ось очі її загорілися пішим, піж досі, вогнем і, як здалося Юетиніаниві, хай і ііеііримітно, все ж розширились.
— Кого ж пошлеш, василевсе, з Велісарієм? Ті рештки, що маєш у Константинополі та околіях, чи від Наросса відкличеш когорти?
— Може, й рештки, що вдієш. Важливо, аби було кому вести їх. Там, у провінціях, злютують силу і з провінційних когорт. Гадаєш, немає чи замало їх? Привідці бевзі і страхопуди — ось в чому вся біда. Поховалися по фортецях і ждуть милості від імператора.
— Можливо, й так. Поява Велісарія серед тих, що вийдуть супроти кутригурів, не завадить. Одначе я на твоєму місці покликала б насамперед слів, котрі не так уже й давно укладали ряд із утагурами та обрами. Хай би нагадали і обрам, і утигурам: брали соліди, давали обітницю бути на боці Візантії, стинатися з усіма, хто йтиме у її обводи з полуночі, то хай стають тепер на наш бік.
Юстиніан не поспішав радіти знахідці імператриці.
— То давно було, Феодоро. Утигури вичерпали з наших міхів соліди й забули про обітницю. Інший уклали ряд і саме з кутригурами: Санділ віддав за їхнього хана свою дочку.
— Це ще не каже: забув про укладений із нами ряд. Із кутригурами Санділ не пішов все-таки. Збагни, василевсе: не пішов! А коли так, не зовсім, виходить, забув.
Імператор зиркнув на неї і замислився.
— Не підуть, Феодоро, утигури на кутригурів. Де ти бачила, щоб родак ішов на родака?
Василіса не осміхнулася, одначе щось схоже на усмішку накреслилось на її устах, заіскрилося в погляді.
— Ну, а обри?
— Обрам, щоб іти па кутригурів, треба вторгатися в землі антів чи утигурів.
— Ти забуваєш, Божественний, що то безбожний люд, варвари, до всього ж гуннське поріддя. Вони на все спроможні. Коли певний, що встигли забути про щедро висипане перед їхні ласі очі золото, висип ще чи принаймні побрязкай ним і побачиш, що з того буде.
"А й справді, — схилявся до її мислі Юстиніан. — Це варвари, вони на все здатні. Хай Велісарій іде у фракійські провінції з когортами, а сли з солідами — до утигурів та обрів. Чи одне другому завадить?"
"Стривай! — вихопився сумнів. — Де візьму стільки солід? На те, щоб утримувати за собою відвойовані у варварів західні' иривіиції, треба їх, щоб стояти проти склав;'Нін, іди затопали Іллірик, те-к —гриби. Щи й цим, обрам •іл утигурам, мушу готувати. Чи не забагато всі хочуть?"
Феодора не вмовкає, знай підшукує резони й переконує цими імператора, а імператор стоїть, мовби шарпане вітрами дерево, і не може зважитися на те, що радять. Розкидається ж пе чимось, розкидається скарбами, стягнутими з тих, котрі он як попрікають його. Коли піде на це, змушений буде знову оподатковувати.
"А-а, — махає зрештою рукою і велить кликати когось із сольства. — Мають піддані аерикон, матимуть ще й податок на воду, що б'є з імперської землі, на дим, що йде з осель зледачілих. Не хочуть чи не можуть самі стати на оборону отньої землі, хай дають соліди".
VII
Самолюбство молодого хана на Кутригурах могло бути й нотішеним уже. Якже, таки взяв гору над кметями. Одне, обстояв для себе і жони своєї дозвілля — все нередзим'я і всю зиму був із Каломелою, а друге, он як возніс себе в очах кметів.