чить і знає, що ти вже є".
Ну й мамця, в який сором ввели тоді, мовби вогнем опалили. Та ба, й радість затріпалася в грудях така, що йой. Як сиділа, так і впала їм на груди. І ховалася, аби не бачили, як паленіє, і раділа. Коли ж несила було тримати ту радість свою, стала казати, які мамця золотце: вона, Миловидка, ще й питати не зважувалася, чи можна йти між дорослих, бути на святі Ярила з дорослими, а вони уже догадалися й дозволили. Боги світлі та боги ясні! Чи більшого та ліпшого можна жадати? Це ж така втіха! Це та синичка, що манитиме всю зиму кудись аж на Макарійські острови і грітиме леготом-теплом серце, так грітиме, що й зима — не зима буде, і ждання — не ждання. Навіть у дідуневій непривітній хижі.
Хотіла б знати, чи той Божейко з Сонцепіку теж буде на святі Ярила. Казав, Сонцепікська весь сусідить із випальським городищем, їй немає куди горнутися, крім Випалу, отож не минатиме жодного свята, а Ярила та Купала — і поготів.
Такий веселий і такий зугарний, що й ну. Як наздогнав у путі та став конем своїм обіч воза, то мало не до самого Випалу їхав та смішив усіх: і її, і стариню. Казав, народився у місяці травені, коли яре сонце погожий день благословляє, тому такий веселий та красний на вроду.
Миловида сміялася, потішена, а він, не думавши і не гадавши, став допитуватися:
— А ти в липні, мабуть?
— Чом так гадаєш?
— Бо така синьоока, як небо в липні.
— Ніби в самого не сині.
— Ба не такі, як у тебе, а коли й такі, то не інакше, як від твоїх.
— Ото який пустомелько.
— Чом пустомелько? Я правду кажу. Хіба не знаєш, вода в озерах завжди така, як небо над ними. Бо вбирають синяву неба, як мої очі — твою.
— Я тиверська, тому й синьоока.
— Ба й тиверці не всі такі, як ти.
Сміялась, потішена, і в свою чергу не забарилася покепкувати з молодця.
— Йой, господине гожа, — збив на потилицю шапку й звернувся до матері Купави. — Чи ваша доня така й на розум гостра, як на слово?
— Пізнай.
— А ось і пізнаю. Відгадай загадку, — знов до Миловиди: — "Біжить пустунець, в роті корінець; голодний — не з'їсть, ситий — не викине".
— Х-ха чи й не загадка: твій гнідиш із вудилами в роті. Божейко знов турбує шапку — насовує її мало не на
очі і, осміхаючись, длубається в тім'ї. Зрештою зирить на
дівчину весело і ще веселіше каже:
— А ось цієї не відгадаєш: "Прийшов гість та й сів на поміст, розпустив коні по всій оболоні".
Дівчина зосередилася, думає; вітець її обернувся, хотів шепнути, та Божейко встиг помітити те й зарепетував:
— Е ні, ласкавий господарю, цього не можна. Най Миловидка сама відгадує.
— І відгадала! — крикнула потішено. — Прийшла ніч і висіяла зорі.
— Тобі підказали.
— А отже й ні.
— Ну, коли ні, то слухай далі. "Є три брати рідні:
один їсть — не наїсться, другий п'є — не нап'ється, третій гуляє — не нагуляється".
Він знав їх безліч, бо загадував та й загадував. Миловида не завжди відгадувала. Тоді в розмову втручалася стариня. Або старалася підказати дівчині, або брала на глузи: йой, яка нетямковита в нас дівка! І дивно: коли підказували, перечив: не гоже, най сама; коли глузували, ставав на захист. Тоді їй було чи не наймиліше. Бо вітець Ярослав не підбирає, коли глузує, слів, таке часом скаже, що й ну, хоч крізь землю йди. А Божейко з тих, що за словом далеко не ходять. Вкине його, мов хмиз у вогонь, — і вже так, ніби й не було глузів.
Сміялися чи всього лиш бесідували — не помічали, як верстається в розмові путь. Зате зима видається Миловиді он якою затяжною та помітною. Чом так? Чи вперше зимує у цій хижі, під цією ж крівлею?
Націлилася вступити в черев'я та вийти бодай за ворота, коли не на посиденьки до когось, аж тут вітець на поріг.
— Куди це, Миловидо?
— Та так... До Добромири.
— Чи так? — не повірив.
— Мовби я неправду колись казала.
— Колись, може, й не казала, а зараз не певен. Чи не до того, що з Сонцепікської весі, поспішаєш?
— Иой...
— Еге ж. Стоїть он під лісом, тому й кажу.
Певно, он як спаленіла, бо чула: палають вуха, лице, і, щоб вітець не думав, що таки до нього поспішає, заходилася роззуватись.
— Ну чом же, — по-доброму спинив її Ярослав. — Піди. Піди та скажи: най не морозить ані себе, ані коня, най повертається до своєї весі. До тебе, коли того хоче, навідається не раніш Купали. До Купали зась. Ще надто зелена, щоб виходити до молодців. Чула?
— Чула, татуню.
Ішла й німіла серцем. Невже то правда, що Божейко стоїть? Однак татуньо саме так казали: стоїть. Йой, то ж, мабуть, не вперше, коли знає, де її куток у Випалі, де подвір'я. У когось питався, біднятко. Бо Випал он який великий і Миловидка у Випалі теж не одна.
Удавала, що боїться стужі, і вбирала голову в плечі, далі ніг своїх нічого не бачила, хоча й хотіла бачити. А так, чи то ж камінна, щоб могла не цікавитися, де стоїть Божейко, що робитиме, як загледить її? І все ж коли й зиркає в той бік, то так, щоб не примітив. Присяйбіг, якби не повеління вітця піти й сказати, аби не приїздив до якогось часу, нізащо не вийшла б. Бо то ж сором і осудовисько. Що буде, коли угледить хтось та скаже: "Пробі ! Чи ви бачили таке, людоньки? Не бачили, то дивіться: Ярославова Миловидка, пуп'янок ще, а вже чужих молодців зманює. І коли, серед зими. Не жде й повеління Лади".
Людоньки добрі та людоньки гожі. Не судіть так і не думайте, ніби Миловидка он яка. Миловидці велено піти, тому і йде. Ось тільки чи зважиться сказати Божейкові: не приїзди аж до Купали. То ж не день і не два, то цілу вічність ждати. Та й що це татуньо вигадали — аж до Купали? Мамця ж казали, на Ярила можна вже піти до гурту.
Коли виходила з воріт, спинилась на мить і розглянулася:
чи нагледів Божейко, що вийшла з двору? А розглянувшись, скам'яніла: що бачить — їде вже. Пустив коня й жене по глибоких снігах прямісінько до неї.
Прикинулася, що не помічає його, й заспішила вулицею, далі від свого двору.. Та й тоді, як наздогнав та покликав, не виказала себе: йойкнула, удаючи перелякану, й випучила, дивуючись, очі.
— Божейко!..
— Таки він. Їжджу та й їжджу, виглядаю та й виглядаю, а Миловидка не виходить. Чом так?
— Звідки мала знати, що їздиш, — мовила тихо та знічено й відчула: паленіє вся. Бо збагнула нараз: це ж вона зізнається Божейкові: коли б знала, що їздить, вийшла б.
— То знай: не можу без тебе, бачу у снах і наяву, кличу денно й нощно і хочу, чуєш, Миловидко, хочу, аби пішла зі мною до злюбу, стала навік моєю. Ані з ким іншим, тільки з тобою волію узяти злюб.
— Йой, таке кажеш...
— А чому маю не казати, коли горю вогнем?
— Ніби не видиш: я ще не дозріла до злюбу.
— Ти так вважаєш?
— Стариня так вважає.
— І всього?
— Стариня каже... — насмілилася повідати йому, та одразу ж і стямилася: чи то ж можна? — Каже, не раніш Купали.
— Ов! Ну, а ти? Ти що скажеш?
Голівонько бідна! Чого він хоче від неї, цей Божейко? Чи ж то мало сказала?
— Стариня правдиво мислить: злюб беруть лиш тоді, коли мають на нього благословення Лади.
— Гадаєш, Лада не дасть його? Невже не відаєш: згорю до Купали.
— Таж стариня... Мамця, правда, обіцяли на Ярила пустити між люд, аби шукала вже собі лада.
— На Ярила?
— Атож.
— Най буде так: викраду тебе і візьму з тобою злюб на Ярила. Та до того виходь. Вийдеш?
— Ба ні, — замахала руками. — Пощо маю робити так, супроти волі старині? Ні і ні! — позадкувала, далі обернулася й подалася мерщій туди, де жила подруга.
— То я прибуду на Ярила! — благав бодай щось, аби не лишитися без нічого.
Проте Миловида не відгукнулася, чи то не почула, чи не захотіла, щоб люд випальський чув, як зголошуватиметься ждати на нього.
Нарешті сталося воно, її сподіване. Удень капало безперестану з крівлі і вночі капає. Через те й не спиться Миловиді. Лежить горілиць, дослухається до голосного хлюпання за вікном й усміхається сама собі. Бо таки радісно: луснули десь Морозкові вериги. Присяйбіг, луснули й пустили з далекого Вираю, з острова Буяна теплі вітри. А вже вітри здолають і поженуть у трин-тарари холоднечу, поруйнують зимові споруди на землі, позбудеться мучителів-вериг і забуяє квітом та зелом розкута земля. А то правдива прикмета передліття. Найправдивіша!
— Бабцю, — надумується Миловида й кличе стару господиню, свою постійну бесідницю, надто пізніми вечорами. — Чулись-те, бабцю!
— Чо тобі?
— Навчіть свою внуцю бути господинею.
— Вчись, хто тобі не дає.
— Та ви ж, мамця й не даєте.
— Схаменися, дівко. Звідки взяла таке?
— Бо ховаєтесь від мене з усім, що є від звичаю родового.
— Таке скажеш. Чом би ховалися, та ще зі звичаями?
— Хіба я знаю? Коли закладали нову оселю й носили туди щось поночі, шепталися поміж себе, мені ж, малечі, ні слова. Чом так? Чужі вам?
— Ба ні, не чужі, — малі. А малим не все можна знати.
— Мені вже можна.
Бабця дрібно і втішно сміється з темряви.
— Глядіть на неї, яка прудка. Коли виростеш, тоді й скажуть.
— Ніби не виросла вже. Глядіть. — Бере бабцю за руку, торкається нею тугих, випнутих під тунікою персів. — Хіба не дівка!
Стара німує бентежачись, а Миловидка користується тим і своєї править:
— Я маю вже лада, бабцю. Такий втішний та ладний, такий ліпотний, що й ну! Казали татуньо, в літі, а то й на передлітті візьму з ним злюб.
— За язика вкусися, дівчино!
— Чом так?
— Малі то солодощі, злюбне життя. Пожий, поки молода та зелена, при татові, мамі, пізнай вільготність молодечу, а вже як пізнаєш її, то й підеш собі. Дівка ти он яка пишна та гожа, на татовім подвір'ї не засидишся.
— А як...
— Що — як?
— Коли ж я не можу без нього. Сниться мені, бабцю, — поривається до старої й міцно обіймає її. —Сниться і видиться. Такий рідний уже і такий солоденький мені, що йой!
Стара пані, певно, не знає, що сказати внуці своїй. Через те відмовчується та гладить її, гладить та відмовчується. "Це Лада в ній заговорила, —думає тим часом. —А все ж як рано. Боженьку, як рано!"
— Не давай волі серцю, дитя наше миле. Чуєш, не давай. Лада вподобала тебе, може, зробила навіть своєю обраницею за щирість серця та ліпоту тілесну. А ти не піддавайся спокусі, стань вище за спокусу. Злюб із милим — солодка ягода, та всього лиш на час. Далі піде клопіт, підуть зморні та чорні дні. Нащо вони в такому віці? Кажу ж, потішся розкішшю, волею при татові, мамі, наберись розуму, сили, а тоді вже й обирай собі, кого хочеш.
— Де наберусь розуму, коли ви ховаєтеся від мене?
— А ти, боже, як своєї та й своєї. Скажу вж