Чула всіми нервами, що ся молода людина здібна до благородних учинків. І вже ввижався їй у далекій мрії рідний Рогатин, і церковця св. Духа, і сад біля неї, і луги над Липою, і великі стави, і білий шлях до Львова... Аж покрасніла від мрії, як сніжний квіт калини, сонцем закрашений.
А він не сподівався, що між невольницями одної зі своїх одалісок зустріне чужинку, яка кепською мовою, але зовсім влучно говоритиме про Коран і не схоче відразу кинутися йому до ніг — йому, наймогутнішому з султанів! Здавалося йому, що в її так скромно спущених оченятах замигтів відблиск гніву. На одну мить.
На хвилинку забушував також у нім гнів. Особливо вразило його слово про "насилування". Хотів їй сказати, що не мае ще ніякої підстави говорити ані навіть думати про се. Але вчас зміркував, що такий висказ може зразити безборонну невольницю та замурувати їй уста. І перемогла в нім цікавість молодої людини, як дальше розвинеться розмова з сею невольницею, і успокоювало його гнів її признання, що він наймогутніший сторож святої читанки Пророка.
Взяв її знов за руку і сказав:
— Чи ти віриш у Пророка?
— Я християнка,— відповіла виминаюче, але доволі виразно.
Усміхнувся, думаючи, що вже має перевагу над нею.
— І як же ти можеш покликуватися на читанку Пророка, коли не віриш у нього?
— Але ти віриш,— відповіла так природно й весело, що роззброїла його.— А ти тут рішаєш, не я,— додала.
— Та й розумна ж ти! — сказав здивований Сулейман.— А відки ти родом, як називаєшся і як сюди попала? Скромно спустилася очі й відповіла тихо:
— Яз Червоної Руси. Твої люде називають мене Роксоляна Хуррем34[34]. Татари вивезли мене силою з дому батьків, в день вінчання мого. І продали мене як невольницю, раз у Криму, а раз тут, на Авретбазарі.
— Ти була вже жінкою другого? — запитав.
— Ні,— відповіла.— В сам день вінчання вивезли мене. Молодий Сулейман хвилину боровся зі собою. Потім взяв її за обидві ручки, подивився в очі й запитав:
— А чи ти по своїй волі лишилася б тут, якби я прирік взяти тебе до свого гарему на правах одаліски?
— Ти не зробиш сього,— відповіла.
— Чому?
— По-перше, тому, що я християнка.
— А по-друге?
— По-друге, тому, що я тільки яко служниця слухняна... Засміявся і сказав:
— По-перше, ти і яко служниця не зовсім слухняна!
— А по-друге? — запитала.
— По-друге, говори ти по-трете, бо не скінчила.
— Скінчу! Отож, по-трете, я думаю, що тільки тоді можна віддаватися мужчині, коли його любиться...
Молодий султан знав, що в цілій величезній державі його нема ні одного дому, ні одного роду мослемів, з котрого найкраща дівчина не впала б йому до ніг, якби лиш проявив охоту взяти її до свого гарему. Він дуже здивувався, що тут, одна з його служниць,— ба, невольниця! — може мати такі думки... "Що за диво?" — подумав.
— Значить, тобі треба сподобатися? — запитав напів з глумом, який одначе щораз більше перемагала цікавість.
— Так,— відповіла наївно.
— І як же можна тобі сподобатися? — питав з іще виразнішим глумом. Одначе рівночасно чув у глибині душі, що ся дивно відважна дівчина зачинає його дуже інтересувати.
А вона спокійно відповіла:
— Подобається мені тільки такий мужчина, який не думає, що мас право й може зі мною робити, що хоче...
— А чи ти знаєш, що я міг би за такі слова взяти тебе силою до свого гарему як невольницю?
— І мав би тільки невольницю...
— Розумію. А як жінка ти хотіла б, щоби твоїй волі підлягали всі палати мої. Правда?
— Ні.— відповіла щиро, як дитина.— Не тільки палати, але й уся твоя земля — від тихого Дунаю до Базри і Багдаду, і до кам'яних могил фараонів, і по найдальші стійки твоїх військ у пустинях. І не тільки земля, але й води, по котрих бушують розбишацькі судна рудого Хайреддіна.
Молодий падишах підняв голову, як лев, котрому на могутню гриву хоче сісти легка пташина. Так до нього не говорив ще ніхто!
Був у найвищій мірі здивований і — роззброєний. Тінь твердості зовсім щезла довкруги його уст. Велике зацікавлення сею молодою дівчиною, що так основне ріжнилася від усіх жінок в його гаремі, перемогло в нім усі інші почування. Пустив знов її руки і почав поводитися як супроти дівчини з найповажнішого дому.
— Де тебе виховували? — запитав.
— Вдома і два роки в Криму.
— Чи ти, о Хуррем, знаєш, чого домагаєшся?
Мовчала.
В тій хвилі чула, що звела першу боротьбу з могутнім падишахом, з десятим і найбільшим султаном Османів — і що тепер наступить кристалізування їх взаємин. Інстинктом відчула, що се кристалізування не сміє поступати скоро, коли має бути тривке. Глибоко відчувала, що се не остання розмова з султаном.
А молодий Сулейман почав якимсь м'ягким розмріяним тоном:
— У старих книгах написано, що були могутні султанки, які по завзятих боях брали в підданство султанів. Але ти, о Хуррем, хотіла б мене взяти в підданство зовсім без бою!..
— Без бою неможливо нікого взяти в підданство,— відповіла.
Довшу хвилю вдивлявся в її молоде, інтелігентне личко. Потому сказав:
— Так, маєш слушність. Чи ти, може, не виграла вже бою?..
Не відповіла.
Він приступив до вікна і схопив кілька разів запашного воздуху, як ранений.
Вона жіночим інстинктом відчула, що доволі глибоко загнала йому в нутро солодку, але затроєну стрілу першого вражіння симпатії і любові. І відчувала, що він зараз спробує виривати з серця ту стрілу.
Молодий Сулейман задумано вдивлявся в ясну ніч. Нараз став близько перед нею і запитав:
— Чи можна більше разів любити в життю?
— Я молода й недосвідчена в тім,— відповіла.— Але я недавно чула, як співали про се невольники зі сербської землі, що працюють у твоїм парку.
— Як же вони співали?
— Вони співали так:
Любов перша — чаша запахучих квітів,
Любов друга — чаша з червоним вином.
Любов третя — чаша чорної отруї...
Сказала се напівспівучим тоном, причім, як могла, так перекладала сербську пісню на турецьку мову. По хвилі докинула:
— Але я гадаю, що і перша, і друга любов може стати отруєю, коли не поблагословить її Бог всемогучий.
Сулейман признавав їй у душі глибоку рацію, бо розчарувався був на своїй першій любові.
Став як вкопаний. Був переконаний, що вона думає, що він уже перебув і третю любов... Не хотів оставити її в тім переконанню. По хвилі промовив помалу не то до себе, не то до неї:
— Першу чашу я вже випив. Тепер, мабуть, другу зачинаю пити, хоч вино заборонене Пророком. І вже чуюся п'яний від нього. Тільки третьої чаші ніколи не хотів би я пити...
Дивився допитливо в її очі. І був далеко кращий ніж недавно, коли побачила його, як ішов до її пані. Тепер здавалося їй, що вже не від сьогодня знає його. Мовчки слухала биття власного серця.
По хвилі Сулейман. сказав:
— Ти завдала за весь час тільки.одно питання, а я завдав тобі багато питань. Запитай мене ще за що... — й усміхнувся. Був дуже цікавий, що її зацікавить.
Настуня подивилася на нього уважно, чи не глумиться. Зміркувавши, що ні,— спитала дуже поважно:
— Чому ти маєш зачервонілі очі?
Такого питання не сподівався від невольниці, з котрою вперве говорив. Бо привик його чути тільки від одної жінки — від своєї матері, коли вертав утомлений з нарад Високої Порти, або з довгої їзди конем в часі вітру, або коли задовго читав книги, або звіти намісників і дефтердарів.
Відповів з приємністю:
— Сильніший кінь повинен більше тягнути... Несподівано схопив її в рамена й почав цілувати з усею жагою молодості. Боронилася, чуючи, що між ним і нею стоїть на перешкоді передовсім ріжниця віри. Із-за тої ріжниці чулася ще невольницею мимо горячих поцілунків падишаха. Із-за хрестика від матері, який чула на грудях, боронилася перед першим вибухом пристрасті молодого мужчини. В шамотанню з нею побачив молодий Сулейман срібний хрестик на грудях Настуні. І всупереч звичаєві мовчки зняв свій золотий, султанський сигнет, який мав ще його прадід Магомет у хвилі, як в'їздив у здобутий Царгород.
На нім був чудовий, синій туркус, що хоронить від роздратування й божевілля, від отруї і повітря, що дає красу і розум, і довге життя та й темніє, коли його власник хорий. Поклавши сигнет на шовкову подушку, вдивився в оксамитні, великі, вже втомлені очі невольниці. Але вона — не зняла малого хрестика, хоч зрозуміла його і хоч він сподобався їй тепер. І се рішило про її вартість в очах великого султана...
Шамотання з молодим і сильним мужчиною втомило її. Щоб мати змогу відпочати, сказала, ловлячи воздух:
— Будь чемний, а завдам тобі ще одно цікаве питання!
— Завдавай! — відповів Сулейман, також віддихаючи глибоко.
— Як ти можеш спроневірюватися своїй найлюбішій жінці, залицяючись так до мене, хоч ти мене вперве побачив!
— Якій найлюбішій жінці?
— Казав мені побожний учитель Абдуллаг, що твоя найлюбіша жінка зоветься Місафір. Зійшла, казав, у серці десятого султана, немов ясна зоря, і зробила багато добра у всіх землях Халіфа... Я сама бачила у святій каравані гарне дитя твоє, певно, від тої жінки,— додала.
Повторяла слова учителя без ніякого заміру і з повною вірою, що султан уже має найлюбішу жінку, котра називається Місафір. А слова учителя, що та жінка зробила і багато лиха, пропустила, щоб не вразити падишаха.
Молодий Сулейман зачав слухати з великою увагою. Не тільки зміст її слів зацікавив його, але й свобідна форма і вже перший акорд її, перші два слова. Хоч люде се такі єства, що якби їх було тільки трьох на світі, то оден з них був би їх головою, то все-таки в кождім, без виїмку, є природне бажання бодай ілюзії рівності. Має се бажання і цар, і жебрак, і велетень, і дитина, бо се прояв вічної правди про рівність всіх перед обличчям Бога.
Султан не чув довкруги себе атмосфери рівності, хіба при одній своїй матері, і тому з великою приємністю вчув від служниці слова:
— Будь чемний!
Але коли вона скінчила, з тим більшим захопленням заатакував її, кажучи:
— Не маю найлюбішої жінки! Хіба, може, буду мати...
Не могла догадатися, чи знає він передання, які оповідали про нього. Але якийсь внутрішній стрим не радив їй питати про се.
Опиралася постійно дальше.
Опиралася — аж поки від укритої в мурах Брами яничарів не залунали надзвичайні молитви улемів35[35]. Бо в круговороті часу наближався великий день Османської держави, в котрій її військо вдерлося в столицю греків.
І турецькі улеми молилися досвіта.
Султан, хоч збурений був до самого дна, переміг себе.