Тореадори з Васюківки (2004)

Всеволод Нестайко

Сторінка 8 з 84

Ви тільки зайдіть до нього!

Одчиняєш хвіртку — і одразу з-за куща вискакує на тичці кумедний усміхнений фанерний чоловічок. Одною рукою він на ходу з голови капелюх знімає, а в другій тримає дощечку з написом: "Здрастуйте! Ласкаво просимо!".

Ідеш від хвіртки по біленькій, посипаній річковим піском доріжці. Праворуч — дивіться! — кущ якоїсь городини по спеціальній штахеті метрів на два вгору видерся, і плодів на ньому червоних рясно, аж в очах мерехтить. Ви думаєте, що то якась ягода, а то помідори. Карликовий сорт. А онде здоровенницька зелена ковбасяка на землі лежить. То не гарбуз, ні, то — огірок. А буряки які, а морква, бачили б ви — однією морквиною бегемота можна вбити!

Ліворуч — колодязь, білими кахлями обкладений, як амбулаторія. Ну, де ви такий колодязь найдете?

Біля колодязя паровий двигун на примусі, про який я казав, і схожа на гармату ота гідрогазова поливальниця. Та взагалі всіх хитромудрих штуковин і пристроїв не злічити.

Ні, недаремно прозвали його Едісон Фарадейович (насправді він Антон Фадейович). Але то прізвисько не образливе, вимовляли його люди лагідно, бо всі любили старого. Він високий, худий, кощавий і весь якийсь аж світиться — волосся світле, брови світлі, вії світлі, — не зрозумієш, чи то він такий блондин, чи то сивий (років йому під сімдесят), а от очі голубі-голубі, аж сині.

Він не з наших країв, прихідько. Років п'ятдесят тому в громадянську він воював тут, познайомився з бабою Оксаною (вона тоді молода була) і зачепився на все життя.

Був він добряга, якого світ не бачив. Завжди в нього можна було випросити все, що хочеш, — останнє оддавав. І весь час усміхався. Сердився він тільки тоді, коли бачив подерту якимось "юним читачем" бібліотечну книгу.

— Ех, — казав він, — і який же це академік читав! Дав би я йому по западному полушарію!

Але ніхто не пригадує, щоб коли-небудь кому-небудь дав він по "западному полушарію".

Дітей він любив страшенно. Своїх вони з бабою Оксаною не мали — ні дітей, ні онуків. Жили тільки удвох. І весь урожай свого чудернацького саду роздавали нам — просто навіть незручно. Останнім часом, уже місяців зо два, баба Оксана хворіла, лежала у районній лікарні, і Фарадейович через день їздив туди. І саме сьогодні поїхав — ми точно знали.

А в цей час Книш...

Сховавшись у кущах під тином, ми бачимо, як одчинилися дверцята кабіни і звідти показалося спершу Книшеве сідало у лиснючих, забруднених штанях, а далі уже весь Книш, обережно тримаючи в руках оту загадкову довгасту коробку з трубочкою. Ступаючи по землі, як канатоходець, він пішов до хвіртки. Штовхнув її ногою. Рраз! — фанерний чоловічок з-за кущів: "Здрастуйте! Ласкаво просимо!" Книш механічно кивнув йому, як живому, і на ґаночок. Рипнули двері (Фарадейович ніколи не замикав своєї хати), і Книш зник усередині.

— Хоче висадити Фарадейовича в повітря, — метнув на мене Ява гострий погляд.

— Нащо?!

— Мабуть, Фарадейович щось таке винайшов, що отам-о не сподобалось, — Ява багатозначно тицьнув відстовбурченим пальцем кудись убік — за океан.

І враз розбурхана уява моя малює величезний темний, зловісний кабінет. За величезним столом сидить страшний генерал із свастикою на рукаві. Перед ним виструнчились Книш і Бурмило. Генерал дістає з шухляди пачки грошей і кидає на стіл. Книш і Бурмило хапають гроші і пожадливо запихають у кишені, за пазуху. Генерал щось наказує і робить руками жест, показуючи вибух. Книш і Бурмило, киваючи, задкують до дверей.

.. .Вибухає, летить у повітря хатинка Фарадейовича...

І тут — шосе. На крутому повороті мчать на мотоциклах Книш і Бурмило. Бурмило мокрий, у масці від акваланга, з трубкою в зубах. А за ними на моторолерах— ми з Явою. Раз у раз Книш обертається і стріляє в нас з пістолета. Свистять кулі, шалено ревуть мотори... Мужні наші обличчя сповнені героїзму і відваги.

Потім — хоп! — моторолери вислизають з-під нас, мчать по шосе і зникають... І от ми уже на трибуні в оточенні генералів, відомих людей, трохи не членів уряду. На наших грудях виблискують новенькі медалі "За відвагу". Внизу — море людей. Вони тримають наші портрети і транспаранти з написами: "Слава героям!", "Хай живуть Ява і Павлуша!", "Назвемо київське метро іменами героїв!", "Перейменуємо Поштову площу на площу імені Яви і Павлуші!". Оркестр грає туш... І раптом ззаду мене хтось боляче-боляче — щип! "Тії що?.." Це я так захопився, що забув усе на світі, почав вигравать на губах туш: "Тра-та-рам-та-ра-ра-рай-ра-рам!" — і не помітив, як з хати Фарадейовича вийшов Книш. І наскільки повільно під'їхала вантажівка, настільки швидко вона й від'їздить.

Ми перезираємося і якийсь час мовчимо.

Потім Ява гучно хукає і каже:

— Пішли! Ми не можемо цього допустить! Я теж хукаю, але значно тихіше, й кажу:

— Ризик! Може й зірватися.

— Може, — каже Ява і знову хукає.

Я уявляю собі гучні похорони, заплаканих односельців, наші портрети в траурних рамках — і мені щипає в носі, як від цибулі.

— Але не можемо ж ми допустити... — каже Ява. — Історія нам не пробачить.

Мені хочеться сказати, що історії до лампочки ми з Явою, у неї є й поважніші справи, та я не наважуюсь. У Яви надто серйозне обличчя.

— Ну, тоді про всяк випадок — прощай! — зітхаю я.

— Прощай! — зітхає Ява, і ми стримано, по-солдатському обіймаємось. Мені щипає в носі дедалі більше.

Хоч двері відчинені і можна спокійнісінько собі зайти, проте ми ліземо через вікно — де ви бачили, щоб герої на небезпечну операцію ходили через двері!

Таємнича довгаста коробка стоїть на столі.

Ява бере її.

Одкриває...

В коробці... синій термос, з кришки якого стирчить скляна трубочка, обгорнута марлею.

Ява, одставивши вбік руки і одвернувшись від термоса, поволі-поволі відгвинчує кришку. Ще трохи, ще...

— Обережно... Обережно... Обере... — завмираю я, відступаючи.

Ба-ббах-х!

Я гепаюся на підлогу і заплющую очі. Все! Нас розірвало...

Але чому ж тоді я чую, як щось дзюркотить і булькає? Невже це на тому світі дзюркотить і булькає? Я розплющую одне око, потім друге.

Я сиджу на підлозі у мокрій калюжі.

Навпроти мене сидить скривлений, із заплющеними очима Ява. В руках у нього синій термос, з якого щось ллється...

Біля мене валяються черепки від глечика. Ясно: відступаючи, я ненароком скинув з припічка глечик з водою. От тобі й "ба-бах!".

— Яво! — гукаю я. — Відбій!

Ява вмить розплющує очі й підхоплюється.

— Пильнуй термоса!

Але вже пізно — майже половина вилилася. Тремтячими руками Ява загвинчує кришку термоса і ставить його на стіл. А потім...

Ви бачили коли-небудь у кіно прискорену зйомку, коли люди рухаються з шаленою, неймовірною швидкістю?

Отож якби нас з Явою хтось захотів у цю мить зняти в кіно з такою метою, то не треба було б ніякої прискореної зйомки.

Ми, як мурахи, метушилися по підлозі навкарачках, гарячково збираючи черепки і витираючи калюжі своїми штаньми й сорочками. При цьому ми раз у раз зіштовхувалися лобами та іншими, менш поважними частинами тіла... За хвилину все було чисто-чистісінько. І, кулею вилетівши з хатини Фарадейовича (цього разу через двері), ми щодуху наддали по вулиці.

РОЗДІЛ ШОСТИЙ. Виявляється, то глобулус! Космічні мрії Фарадейовича. "Життя заплутана і складна штука!"

— "Атомна бомба"! "На транзисторах"! Барахольщик! — пхикаю я.

— Мовчи! "Давай зліземо"! "Ноги розім'яти"! Герой! — пхикає Ява.

Нам погано. На душі, як то кажуть, коти шкребуться. Отак сісти маком з тією "бомбою"! Та ще й розлити отого термоса. Думка про ту шкоду не давала нам спокою.

Фарадейович приїхав аж надвечір, і того дня ми так нічого й не довідались. Ні, усе ж довідались. Що Фарадейович дякував Книшеві за "велику послугу". Виявляється, "спецзавдання" давав він, і Книш на його прохання привіз з аеродрому загадковий синій термос.

Наступного дня з самого ранку ми побігли до хатини Фарадейовича. Там уже було повно юннатів-старшо-класників, з якими Фарадейович водив дружбу

Ми прибігли якраз вчасно — Фарадейович саме вийшов на ґанок з синім термосом у руках. Його одразу оточили юннати.

— Антоне Фадейовичу, ну скажіть! Антоне Фадейо-вичу ну будь ласка! Антоне Фадейовичу ну хоч натякніть! — заканючили нетерплячі дівчата.

— Потерпіть, панове-товариство, потерпіть! Про все на місці дізнаєтесь, на Високому острові.

І Фарадейович, оточений юннатами, вийшов на вулицю.

Ми, звичайно, й собі пристроїлися до гурту

Але тут двометровий здоровило — дев'ятикласник

Гришко Бардадим — спіткнувся об нас і загудів, як

з бочки:

— Ану киш! Крутитесь під ногами! Не вашого це ума діло! Киш!

І мазнув своїми граблями мене й Яву по потилиці. У-у бегемот! Ну пожди, ми повиростаємо, ми тобі дамо!

І чого вони так задаються, оті старшокласники? Подумаєш, мудреці! Теж двійки одержують.

А на Високий острів ми й без вас дорогу знайдемо.

Ми припливли туди ще раніше за них. Недаремно Ява був онук діда Варави, а я — Явин друг. Ми знали у плавнях такі вузесенькі протоки серед очеретів, які рідко хто в селі знав.

Високий острів — один з найбільших у плавнях. Високим він названий тому, що в нього стрімкі високі береги. Посередині острова є навіть невеличке озерце, наполовину вкрите ряскою і білими ліліями. Власне, це не озеро, а затока, відділена од плеса невеликою греблею. Напровесні, коли була велика вода, Фарадейович для чогось загатив затоку, і тепер рівень води в тому озерці був вищий, ніж всюди в плавнях.

Ми сховали свого човна в очереті, а самі причаїлися в кущах неподалік озерця — не хотілося заводитись з отим Бардадимом, поки ми не виросли.

По той від нас бік озерця стояв курінь Бурмила — то була його мисливська база, або, як він казав, "прези-денція". Самого Бурмила не видно — або рибу ловить, або спить після чарки, або... Та ми про це вже майже не думаємо (після "атомної бомби на транзисторах" якось не думається).

З-за очерету вже чути пискляві голоси дівчат і роблений (наче в нього галушка в роті) Бардадимів басок.

Троє човнів причалює до острова.

Фарадейович з термосом у руках підходить до озерця. Юннати півколом оточують його.

Фарадейович урочисто підносить термос і починає (голос його тремтить і уривається від хвилювання — він завжди хвилюється, коли розказує про якесь нове своє відкриття):

— Отож бо... панове-товариство, оце-о...

5 6 7 8 9 10 11