Тореадори з Васюківки

Всеволод Нестайко

Сторінка 8 з 83

Рраз! — фанерний чоловічок з-за кущів: "Здрастуйте! Ласкаво просимо!" Книш механічно кивнув йому, як живому, і на ганочок. Рипнули двері (Фарадейович ніколи не замикав своєї хати), і Книш зник усередині.

— Хоче висадити Фарадейовича в повітря, — метнув на мене Ява гострий погляд.

— Нащо?!

— Мабудь, Фарадейович щось таке винайшов, що отам-о не сподобалось, Ява багатозначно тицьнув відстовбурченим пальцем кудись убік — за океан.

І враз розбурхана уява моя малює здоровеннецький темний зловісний кабінет. За величезним столом сидить страшний генерал із свастикою на рукаві. Перед ним виструнчились Книш і Бурмило. Генерал дістає з шухляди пачки грошей і кидає на стіл. Книш і Бурмило хапають гроші і пожадливо запихають у кишені, за пазуху. Генерал щось наказує і робить руками жест, показуючи вибух. Книш і Бурмило, киваючи, задкують до дверей.

…Вибухає, летить у повітря хатинка Фарадейовича… І тут — шосе. На крутому повороті мчать на мотоциклах Книш і Бурмило. Бурмило мокрий, у масці від акваланга, з трубкою в зубах. А за ними на моторолерах — ми з Явою. Раз у раз Книш обертається і стріляє в нас з пістолета. Свистять кулі, шалено ревуть мотори… Мужні наші обличчя сповнені героїзму і відваги.

Потім — хоп! — моторолери вислизають з-під нас, мчать по шосе і зникають… І от ми уже на трибуні в оточенні генералів, знатних людей, трохи не членів уряду. На наших грудях виблискують новенькі медалі "За отвагу". Внизу — море людей. Вони тримають наші портрети і транспаранти з написами: "Слава героям!", "Хай живуть Ява і Павлуша!", "Назвемо Київське метро іменами героїв!", "Перейменуємо Поштову площу на площу імені Яви і Павлуші!" Оркестр грає туш… І раптом ззаду мене хтось боляче-боляче щип! "Ти що?.." Це я так захопився, що забув усе на світі, почав вигравать на губах туш: "Тра-та-рам-та-ра-ра-рай-ра рам!" — і не помітив, як з хати Фарадейовича вийшов Книш.

І наскільки повільно під'їхав грузовик, настільки швидко він від'їздить.

Ми перезираємося і якийсь час мовчимо. Потім Ява гучно хукає і каже.

— Пішли! Ми не можемо цього допустить! Я теж хукаю, але значно тихіше, й кажу:

— Риск! Може й зірватися.

— Може, — говорить Ява і знову хукає.

Я уявляю собі гучні похорони, заплаканих односельців, наші портрети в траурних рамках — і мені щипле в носі, як від цибулі.

— Але не можемо ж ми допустить… — каже Ява — історія нам не пробачить.

Мені хочеться сказать, що історії до лампочки ми з Явою, у неї більш поважні справи, та я не наважуюсь. Надто серйозне обличчя в Яви.

— Ну, тоді на всяк випадок — прощай! — зітхаю я

— Прощай! — зітхає Ява, і ми стримано, по—солдатському обіймаємось Мені щипле в носі дедалі більше.

Хоч двері відчинені і можна спокійнісінько собі зайти, проте ми ліземо через вікно — де ви бачили, щоб герої на небезпечну операцію ходили крізь двері!

Таємнича довгаста коробка стоїть на столі.

Ява бере її.

Одкриває…

В коробці.. синій термос, з кришки якого стирчить скляна трубочка, обгорнута марлею.

Ява, одставивши вбік руки і одвернувшись від термоса, поволі-поволі відгвинчує кришку Ще трохи, ще…

— Обережно… Обережно… Обере… — завмираю я, відступаючи.

Ба-ббах-х!

Я гепаюсь на підлогу і заплющую очі. Все! Нас розірвало.

Але чому ж тоді я чую, як щось дзюркотить і булькає?

Невже це на тому світі дзюркотить і булькає?

Я розплющую одне око, потім друге.

Я сиджу на підлозі у мокрій калюжі.

Навпроти мене сидить скривлений, із заплющеними очима Ява. В руках у нього синій термос, з якого щось ллється…

Біля мене валяються черепки від глечика. Ясно: відступаючи, я ненароком скинув з припічка глечик з водою.

От тобі й "ба-бах!" — Яво! — гукаю я. — Отбой! Ява вмить розплющує очі й підхоплюється.

— Пильнуй термоса!

"Але вже пізно — майже половина вилилася. Тремтячими руками Ява загвинчує кришку термоса і ставить його на стіл. А потім…

Ви бачили коли-небудь у кіно прискорену зйомку, коли люди рухаються з шаленою, неймовірною швидкістю?

Так-от, якби нас з Явою хтось захотів у цю мить зняти в кіно з такою метою, то не треба було б ніякої прискореної зйомки.

Ми, як мурахи, метушились по підлозі навкарачках, гарячково збираючи черепки і витираючи калюжі своїми штаньми й сорочками. При цьому ми раз у раз зіштовхувалися лобами та іншими, менш поважними частинами тіла… За хвилину все було чисто чистісінько. І, кулею вилетівши з хатини Фарадейовича (на цей раз через двері), ми щодуху припустили по вулиці.

РОЗДІЛ VI. Виявляється, то глобулус! Космічні мрії Фарадейовича. "Життя заплутана і складна штука!"

— "Атомна бомба"! "На транзисторах"! Барахольщик! — пхикаю я.

— Мовчи! "Давай зліземо!" "Ноги розім'яти!" Герой! — пхикає Ява.

Нам погано. На душі, як то кажуть, коти шкребуться. Отак сісти маком з тією "бомбою"! Та ще й розлити ж отего з термоса. Думка про ту шкоду не давала нам спокою.

Фарадейович приїхав аж надвечір, і того дня так ми нічого й не довідались. Ні, все-таки довідалися. Що Фарадейович дякував Книшеві за "велику послугу". Виявляється, "спецзавдання" давав він, і Книш на його прохання привіз з аеродрому загадковий синій термос.

Наступного дня з самого ранку ми побігли до хатини Фарадейовича. Там уже було повно юннатів—старшокласників, з якими Фарадейович водив дружбу.

Ми прибігли якраз вчасно — Фарадейович саме вийшов на ганок з синім термосом у руках. Його одразу оточили юннати

— Антоне Фадейовичу, ну скажіть! Антоне Фадейовичу, ну, будь ласка! Антоне Фадейовичу, ну хоч натякніть! — заканючили нетерплячі дівчата.

— Потерпіть, товариші-громадяни, потерпіть! Про все на місці дізнаєтесь, на Високому острові.

І Фарадейович, оточений юннатами, вийшов на вулицю.

Ми, звичайно, й собі пристроїлись до гурту.

Але тут двометровий здоровило — дев'ятикласник Гришка Бардадим спіткнувся об нас і загудів, як з бочки:

— Ану киш! Крутитесь під ногами! Не вашого це ума діло! Киш!

І мазнув своїми граблями мене й Яву по потилиці.

У-у, бегемот! Ну пожди, ми повиростаємо, ми тобі дамо!

І чого вони так задаються, оті старшокласники? Подумаєш, мудреці! Теж двійки одержують.

А на Високий острів ми й без вас дорогу знайдемо.

Ми припливли туди ще раніше за них. Недаремно Ява був онук діда Варави, а я — Явин друг. Ми знали у плавнях такі вузесенькі протоки серед очеретів, які рідко хто в селі знав.

Високий острів — один з найбільших у плавнях Високим він названий тому, що в нього стрімкі високі береги. Посередині острова є навіть невеличке озерце, наполовину вкрите ряскою і білими ліліями. Власне, це не озеро, а затока, відділена од плеса невеликою греблею. Напровесні, коли була велика вода, Фарадейович для чогось загатив затоку, і тепер рівень води в тому озерці був вищий, ніж всюди в плавнях.

Ми сховали свого човна в очереті, а самі причаїлися в кущах неподалік від озерця — не хотілось заводитися з отим Бардадимом, поки ми не виросли.

По той від нас бік озерця стояв курінь Бурмила — то була його мисливська база, або, як він казав, "президенція". Самого Бурмила не видно — або рибу ловить, або спить після чарки, або… Та ми про це вже майже не думаємо (після "атомної бомби на транзисторах" якось не думається).

З-за очерету вже чути пискляві голоси дівчат і роблений (наче в нього галушка в роті) Бардадимів басок.

Троє човнів причалює до острова.

Фарадейович з термосом у руках підходить до озерця. Юннати півколом оточують його.

Фарадейович урочисто підносить термос і починає (голос його тремтить і уривається від хвилювання — він завжди хвилюється, коли розказує про якесь нове своє відкриття):

— Так-от… дорогі товариші-громадяни, оце-о… тут… усередині… прилетіло до нас… знаєте звідки?. Із Сахаліну. Да-да… сотні й сотні, як бачите, кілометрів. А попереду, може, мільйони, а то й усі міліарди міліардів кілометрів… Знаєте, що тут? Тут… тут… товариші-громадяни… майбутня їжа астронавтів… зоряних небожителів майбутніх… От воно що! Ви, певно, чули про чудодійну водорість — хлорелу… Га? Так-от… у цьому термосі — новий вид такої водорості. Глобулус! Може, ще кращий ніж хлорела… Мій сахалінський друг вивів у лабораторії… і прислав, щоб ми… це саме… продовжили роботу. Виростили глобулус у природних умовах. Перевірили, як він прийметься і буде рости. Розумієте, яка відповідальність! Може ж, ви собі уявляєте, астронавти коли-небудь пригощатимуть нашим глобулусом марсіян або якихось інших гавриків.

Ми з Явою слухали не дихаючи.

— Чуєш, їжа астрономів, а ми… — шепочу я пересохлими губами.

— Астронавтів, дурило! Астрономи — це ті, що у трубу дивляться. Ті сало їдять і вареники, як ми з тобою.

— Сам дурило! Знаю! То я так… Який розумний! — шепочу я. і уявляється мені:

…Велетенська ракета на старті… астронавти, що заходять у ракету, люди біля підніжжя ракети. Враз вони розступаються, пропускаючи автовізок, на якому штабелі картонних коробок. На коробках великими літерами написано: "Глобулус "Привіт з Васюківки". "Глобулус "Особо-Васюківський…"

…А тоді — Марс… У прозорому шоломі, в скафандрі стоїть астронавт на тлі фантастичного марсіянського пейзажу, оточений марсіянами, що схожі на здоровеннецьких пуголовків, і пригощає їх глобулусом, вичавлюючи його з тюбика, як зубну пасту. Марсіяни пробують, цмокають від задоволення і показують великий палець — во!

Тільки… чим же пригощатимуть, що ж їстимуть бідні астронавти, як ми з Явою вивернули к лихій годині той термос? Помруть, бідолахи, з голоду, не долетять до Марса…

— Глобулус — одноклітинна мікроскопічна водорість, — захоплено говорить Фарадейович, — і неозброєним оком ви його, звичайно, не побачите.

"Ой здається, і озброєним теж…" — тремтить моє серце.

— Сьогодні ми його, так би мовити, посіємо, потім почнемо підгодовувати… він почне швидко розмножуватися, і тоді ви побачите…

"Побачите-побачите… якщо буде, що сіяти… О лишенько, нащо ми полізли, нащо ми чіпали той термос?"

Зараз Фарадейович одкрутить кришку і... І буде страшний "пшик", як каже дід Салимон. Бардадим перший захихикає — я його знаю.

І кого, кого ми підводимо! Людину, перед якою ми ("гангстери") німіємо від захоплення і стаємо смирними, як овечки, людину, що, як спитати "Кого ти найдужче любиш?" — стоїть у нас на третьому призовому місці (після мами й тата), а то й частенько виходить на друге й навіть на перше (коли тато "Ану скидай штани, лобуряко!", а мама: "От пожди-пожди, я тобі вуха пообриваю!").

5 6 7 8 9 10 11