В тій церкві був старий священик. Він збудував для богомольців, зараз коло цвинтаря, на церковному дворі довгу комору з перегородками, але без вікон, і пускав туди прочан на ніч. Тією коморою він притягував до себе велику силу богомольців і заробляв добрі гроші. Монастирі навіть не поробили для селян і таких комор.
Баба Палажка завела прочан у ту комору. Там вони поскладали свої клуночки й замкнули двері. Раненько в велику суботу прочани пішли в церкву говіти.
Старий священик сповідав людей. Сотня богомольців стояла кругом його і ждала. Баба Палажка кивнула на своїх рукою і повернулась до дверей. Вона боялась, що не діждеться сповіді. А гріх тієї ночі мучив бідну бабу, як пекельний огонь.
Тільки що семигорці застукотіли чобітьми по залізному помості, священик покинув сповідати якусь бабу, обернувся, махнув до баби Палажки рукою і крикнув на всю церкву:
— Куди ви, бабки! Йдіть до мене сповідатись! В мене шагом дешевше, ніж у Мокрого Миколая. Вертайтесь сюда! В мене сповідь шагом дешевше й покута більша.
Баба Палажка махнула до своїх, і вся ватага повернула од дверей назад і знов застукала чобітьми по залізному помості.
Тим часом як баба Палажка сповідалась, Мелашка вийшла з церкви й сіла між довгими рядками бабів на церковних східнях, під стовпами. Скраю недалечко від неї сиділа старенька проскурниця й продавала проскури.
Мелашка задумалась. Третій день прожила Мелашка в Києві, як у раї. Вона згадала, що через день для неї треба буде вертатись додому, і зітхнула дуже важко. Сльози виступили на її очах. Вона в Києві не бачила ні свекрухи, ні свекра, ні Мотрі, не чула ні од кого лихого слова. Ніхто не гриз їй тут голови.
Проскурниця почула те важке зітхання, глянула на молодицю й задивилась на неї.
— Чого ти, молодице, так тяжко зітхаєш? — спитала вона Мелашки.
— Господи, як тут у Києві гарно! А як подумаю, що треба вертаться додому, то мені здається, що оце треба через день умирать.
Мелашка розказала проскурниці за своє горе. Добра проскурниця слухала й жалкувала за нею. В Мелашки блиснула в голові чудна думка. Несподівано їй стало на думку зостаться в Києві. Краса міста, краса церков, монастирів одібрала од неї думку навіть про Лавріна.
— Найміть мене, матушко, за наймичку. Не піду я додому.
— Коли хоч, то й ставай помісячно. В мене одна робота — пекти щодня проскури, — сказала проскурниця.
Мелашка сподобалась проскурниці, а од неї саме тоді одходила наймичка.
— Тут у церкві наші односельчани. Сховайте мене, матушко, в свою хату, поки вони підуть з Києва додому.
Проскурниця повела її в свою хату. Хата була зараз коло церкви на цвинтарі, в великому домі, в нижньому етажі, тільки двері в хату були за брамою, на другому дворі. Проскурниця привела Мелашку в пекарню. Пекарня була невеличка, але висока, з одним здоровим вікном, переплетеним залізними гратками. Під вікном од стіни до стіни стояв довгий стіл. Ввесь стіл був укритий рядками проскур і великих, і маленьких, і малесеньких. На ліжку коло печі, на подушках, застелених білим простирадлом, лежали здорові проскури, як паляниці. Наймичка печатала проскури знамеником.
Проскурниця звеліла Мелашці помить руки і поставила її в кінці стола вироблять проскури. Мелашка викачувала тісто та все поглядала на двері. Вона боялась, щоб баба Палажка не вислідкувала її.
Здорова піч була вже витоплена й пашіла вогнем. Через двері було видно маленьку кімнату, де жила проскурниця. В кімнаті було чисто й гарно, як у віночку. На ліжку біліли чисті подушки. На вікні червоніли між зеленим листом китайські рожі. Коло образів з золотими широкими рамами блищала лампадка. На Мелашку неначе повіяв тихий теплий вітер у літній день, такий спокій був розлитий в тих кімнатах. Вона викачувала проскури, а її думки літали в Семигорах, коло Лавріна. Сльози закапали в неї з очей. Вона втерла їх рукавом.
"Не вернуся додому, зостанусь тут, що бог дасть, а потім що буде, то й буде", — думала Мелашка, втираючи сльози рукавом.
Тим часом баба Палажка простояла службу, запричастилась і повела бабів з церкви. Вона хотіла вести їх у печери, але на цвинтарі оглянулась на всі боки й примітила, що нема Мелашки.
— Де ж це ділася Мелашка? — питала Палажка, оглядаючись на всі боки. — Чи не зосталась у церкві?
Палажка вернулась до церковних дверей; паламар зачиняв двері і замикав замком.
— Куди це вона пішла? Може, вона десь за церквою? — говорили баби.
Палажка обійшла з бабами кругом церкви, заглянула в комору, обдивилась увесь двір, — Мелашки ніде не було.
— Оце, боже мій! Де це вона загаялась? — бідкались баби і посідали під стовпами на східцях.
Сиділи вони, сиділи, ждали-ждали, а Мелашки не було.
— Куди це її нечистий поніс? — почала вже лаятися Палажка. — А може, вона потяглася з другими людьми. Та чого ми будемо її ждати.
— Авжеж ходім, а то ще й в печери опізнимось.
Баби знялися з місця й швиденько почимчикували з цвинтаря.
Ввечері баби вернулись з Лаври за Мелашкою, а Мелашка не приходила. Палажці треба було йти знову у Лавру на діяння, щоб їсти паску у лаврі, а Мелашка неначе скрізь землю пішла. Баби пішли в Лавру, діждались свяченого, розговілись, знов вернулись на Поділ, а Мелашка все-таки не приходила. Вони замету— шились і забідкались, кинулись шукати Мелашку по монастирях, скрізь питали в прочан і нічого не допитались. Просиділи ще день-другий у Києві та й пішли в Семигори.
Баба Палажка, вернувшись у Семигори, боялась зайти сказать Кайдашам про Мелашку, пішла собі додому та й сіла. Але по селі пішла чутка, що Мелашка десь одбилась од своїх і не вернулась в Семигори. Та чутка дійшла до Кайдашів: її принесла баба Параска Гришиха, лютий Палажчин ворог, відома на все село брехуха.
Христос воскрес! З святками будьте здорові! — сказала Параска, переступаючи через Кайдашів поріг.
— Чи ви пак знаєте, де ваша Мелашка? Це ж наша Палазя розгубила свою череду десь по Києві. Водила, водила, поки доводилась. Мелашка зосталась у Києві, а з Києва, мабуть, пішла на заробітки за границю або на Бассарабію. Вже правда! Палажці тільки б сліпих блиндарів водити по селах, а не людей до Києва.
— Та це я перечула вже через людей на селі, — сказала Кайдашиха, — а Палажка завела нашу Мелашку десь, мабуть, під шум чи під греблю та й очей не показує.
— Еге! Знаєш ти, чого вона ходить щороку до Києва паску їсти? Та вона цілу ніч в Братському монастирі обнімалась та цілувалась, вже й не знаю, чи з ченцями, чи з чортами. Знає вона там усі входи! Побачиш, коли вона не принесе з Києва другого байстрюка в приполі, бо одного вже має: ще й твою невістку навчить добру.
Параска розказала Кайдашам всю комедію з бабою Палажкою в Братському монастирі у велику п'ятницю.
— Ти, Кайдашихо, не пускай з нею більше Мелашки до Києва, як ще Мелашка вернеться додому. Тепер я знаю, як вона розговляється в Києві, — говорила баба Параска.
Лаврін стояв ні живий ні мертвий. В його й руки опали. :
— Ой боже мій! Що ж тепер нам робити? Де Мелашку шукати? Завела ота стара, бодай її завело в безодню, — говорила Кайдашиха.
— Та піди в волость та попроси, щоб її погнали в Київ шукать Мелашки. Нехай знає, як поводатарю-вать, — намовляла Параска, — та піди та побий їй морду, та натовчи добре потилицю. Шкода, що вона не завела моєї невістки.. Я б оце показала їй Київ.
— Це, мамо, Мелашка покинула нас через вас, — обізвався Лаврін.
— От і через мене! Ще що вигадай! Хіба я гнала її в потилицю до Києва чи що ? — говорила Кайдашиха.
— Бо ви її гризли, гризли, доки до свого не догризлись. Як пропаде Мелашка, то я вам цього не подарую, — говорив Лаврін, блідий, як смерть. — А оту стару відьму я за коси потягну в Київ, нехай мені шукає Мелашку.
— Авжеж за коси, та ще й батогом ззаду підганяй! — намовляла Параска.-— Та чого ви сидите? Чом ви не підете до неї? Ви думаєте, що вона сама до вас прийде? Підіть до неї та розпитайте, та наступіть на неї, та придавіть коліном, то вона й розкажи вам, де діла Мелашку. Певно, завела десь на спасіння.
— А справді ти, Параско, добре радиш, — сказала Кайдашиха, — ходім та присікаймось до тієї дурисвітки, може, вона знає, де Мелашка, та тільки не хоче признаватись.
— Авжеж, ідіть усі гуртом та насидьте на неї, то вона й признається, де старців водила, —— намовляла Параска.
Кайдаш, Кайдашиха та Лаврін пішли з бабою Параскою до Палажки.
Палажка сиділа під хатою на призьбі й грілась на весняному сонці. Вона вгледіла Кайдашів з бабою Параскою за ворітьми, догадалась, чого вони до неї йдуть, і трохи злякалась.
— Христос воскрес, Палажко! — сказала Параска.
— А я оце до тебе гостей навела і сама в гості прийшла.
Баба Параска одчинила ворота, впустила Кайдашів, знов зачинила, сперлась на ворота обома руками, поклала голову на руки і тільки поглядала на Палажку веселими сірими очима. В неї губи осміхались, неначе хто їх помазав свіжим медом. Вона налагодилась дивиться на кумедію.
Баба Палажка не одказала на її привітання. Вона тільки блиснула на неї злими маленькими чорними очима. Кайдаші обступили Палажку.
— А що, Палажко! Водила, водила нашу Мелашку, доки не завела, — сказала Кайдашиха. — Де наша молодиця?
— А хіба я знаю, де вона? Одбилась од нас коло церкви на Подолі, ще й нам наробила клопоту. Ми через неї просиділи в Києві цілих два дні, ще й мусили бігати по монастирях та по церквах.
— Чом же ти хоч не зайшла до нас та не сказала? — спитав Кайдаш.
— Де ви, бабо, діли Мелашку? — кричав Лаврін.
— Куди ви її завели? Навіщо ви її покинули в Києві?
— Оце, боже милостивий! Хіба ж я її в пазуху сховала, чи з'їла, чи що? Завела та й завела... Хіба Мелашка мала дитина, що я її за руку заводила!
— Навіщо ви її підмовляли йти в Київ? Чого ви притаскались до нас з своїми брехнями, розпустили дурного язика про чуда? Нащо ви підманили молодицю? — репетував Лаврін, згорнувши руки на грудях.
— Про які брехні це ти провадиш? Я розказувала про чуда, а не про якісь брехні. Бреши сам, бо ти од мене молодший. Не на те я щороку ходжу в Київ, щоб брехні точити. В тебе, Лавріне, молоко на губах не обсохло, з ти брехню завдаєш преподобним жонам.
— Йдіть, бабо, до Києва та пошукайте Мелашки, бо як не підете, то я вас силою потягну, — сказав Лаврін.
— Авжеж потягни, та ще й за коси, та підганяй її батогом ззаду! — крикнула з-за воріт баба Параска.
— А тобі яке діло? Чого ти прийшла паскудити мої ворота! Он послинила ворота, як скажена корова! — крикнула од призьби баба Палажка.
— Я, бабо, піду в волость жалітись на вас.