Іван... Той самий, що мої кораблі потопив, знищив моє військо хоробре?
Не я топив твої кораблі. Допомогли мені в цьому мої вірні друзі.
Водяник здивовано, але не без остраху, оглядає Івана — мужицького сина.
Просимо тебе по-доброму, по-хорошому: відпусти на волю Олену, відпусти дівчину-Лебідоньку і всіх невільників, що томляться в твоєму царстві.
Що ж, може й відпущу, коли ти, Іване, мої загадки відгадаєш. Коли ж ти загадок не відгадаєш, тоді мій меч — твоя голова з плеч.
Іване,— попереджає свого судженого Олена,— не домовляйся з ним про таке. Він тебе і твоїх друзів знищить.
Не бійся, Олено. Коли потрібно, ми зуміємо себе захистити. — І богатир Іван відповідає Смертоносцю: — Загадуй свої загадки!
Сурмить сурмач. З'являються слуги, танцівниці, охорона. Сідає Водяник на трон, оздоблений золотом та самоцвітним камінням, запитує:
Що є в світі найситіше, найпрудкіше і наймиліше? Говорить Вернидуб:
Найситіше... Хіба що кабани годовані.
— Прудкіше від ластівки немає пташки,— додає Верни-гора.
— А наймиліше, мабуть, гроші,— подає голос Морозко. Сміється Водяник. Сміються всі його прихильники й однодумці.
Що скажеш ти? — звертається морський володар до Івана — мужицького сина.
Найситіша в світі — земля-мати. Вона всіх годує, та всіх же й поїдає. Найпрудкіша в світі — думка, бо думкою враз куди хочеш перелетиш. А наймиліше в світі — сон, бо хоч як добре та мило людині, а все покидає, щоб заснути.
— Бачу.
Ти, Іване, бачиш оту гору?
Відгадав,— говорить Водяник, підводячись з трону.—
Чи зможеш з неї пошити мені кожуха?
— Чом не пошити? Пошию, але тоді, коли ти, Водянику, з піску ниток зсукаєш.
Водяник сердиться. Радіють Іванові друзі.
— Язик твій мужичий гострий, мов бритва, а розум меткий, що та блискавиця. Подайте мені горщик.
Слуги виконують наказ, даючи горщик без днища.
Залатай, Іване, оцю дірку, та залатай так, щоб і шва на ньому не видно було.
Чом не залатати? Залатаю, але тоді, коли ти, Водянику, вивернеш його навиворіт.
Водяник сердиться дужче і дірявий горщик розбиває на черепки.
Ще не все. Я хочу, щоб ти обігнав мою сестру Бистро-гонку.
Коли ти сестру виставляєш, дозволь і мені виставити на змагання мого друга Скорохода.
Бистрогонка взуває чоботи. Поряд неї стає Скороход.
Попереджаю, коли змагання ви програєте, мій меч, а твоя голова з плеч! Чи згодний ти змагатися?
Будемо змагатись! — відповів Скороход.— А куди бігти?
— Он до тієї гори й назад.
Глянув Скороход на Бистрогонку, презирливо сказав:
— Курча!
І помчали. Бистрогонка біжить нарівні з Скороходом. До гори добігла навіть першою. А коли стали повертатися назад, Скороход почав її обганяти, і тоді Бистрогонка кинула в лице йому сонний порошок.
Скороход нюхнув раз, упав під кущем та й заснув. Це помітив Стрілець, вчасно пустив стрілу. Вдарила та стріла у кущ, розбудила Скорохода. Схопився він, помчав з усіх сил. Наздогнав, випередив Бистрогонку і прибув першим.
Сказав Іван:
Загадки твої, Водянику, відгадано. Бігуна переможено.
Це ще не все! — кричить розлючений Смертоносець.— Дістань мені черевички, золотом шиті, сріблом підбиті, щоб вони якраз прийшлися по нозі Олені. Не дістанеш: мій меч, твоя голова з плеч!
Оце загадав задачу.
Де ж їх дістати?
Мабуть, не відпустить він нас по-доброму.
Що ж робити? Що?
Не хвилюйтеся, друзі. Спробую чарівну силу не на горішній землі, а тут, під водою.— І дістав Іван голубу хустину, майнув нею в повітрі, сказав:
Хочу я, щоб зараз же тут були черевички не прості, а золотом шиті, сріблом підбиті, і щоб вони якраз прийшлися по нозі моїй судженій Олені.
І не встиг він промовити ці слова, як одразу просто до її ніг опустилися черевички, золотом шиті, сріблом підбиті. Взула їх Олена.
Як на мене шиті.
Дістань іще...
Остання загадка,— попередив Іван.
Остання... Дістань мені... зорю ясную з неба, щоб світила вона в моїм підводнім царстві день і ніч. Не дістанеш: мій меч, твоя голова з плеч!
Майнув знову Іван голубою хусточкою, сказав:
— Зірко,— з'явись!
І дивним сяйвом сповнилось підводне царство. Розлютований Водяник-Смертоносець вихопив меч.
— Досі ніхто не знав шляхів до мого царства. Ви першими прийшли сюди, але не вийдете назад. Всім вам тут буде смерть!
Не злякалися ні Іван, ні його друзі погроз Водяника-Смертоносця.
— Що ж, Водянику-Смертоносцю. Бився вже я з твоїми братами, попробую ще й твою силу.
І почався поєдинок.
— Може, будемо миритися?
— Ні, Водянику, будемо битися! — І знову ще з більшим запалом наступає Іван на Смертоносця. Збиває з голови його корону царську, а потім сильним ударом валить з ніг свого супротивника.
В обійми до Івана кидається Олена. Обіймає свого названого брата дівчина-Лебідонька.
Слава тобі, Іване! Слава! — гукають невільниці, гукають танцівниці. Підходить Іван разом з Оленою до свого друга.
Друже мій Крутивусе, веди нас з підводного царства на горішню землю. Веди до сонця!
Наперед виходить Крутивус, розганяє воду. А біля моря на камені сидить тітонька з вузликом у руках. Літають над водою чайки, квилять, наганяють журбу.
— Донечко моя... Лебідонько моя! — промовляє мати, дивлячись на тихе, спокійне море.
Займається в небі ранкова зоря. Викочується з-за обрію сонце.
На морський берег першим виходить Крутивус, за ним Іван з Оленою та з дівчиною-Лебідонькою... Виходять Іванові друзі, виходять полонянки.
Доню моя... Лебідонько! — скрикує мати, кидаючись дочці назустріч.
Мамо! — обіймають одна одну, цілують, плачуть від радості.
Стоять Іван з Оленою на морському березі, дивляться на схід сонця.
Олена розводить руки, мов крила, говорить:
— Сонце!.. Любе моє... Здрастуй!..
А вже біжать люди вільні, щасливі, звільнені з рабства Змія. Славлять богатиря.
Стоять біля Івана друзі, говорить Крутивус:
Прощай, Іване. Сослужили ми тобі службу, були вірними помічниками у всіх твоїх добрих ділах, а тепер підемо кожний своєю дорогою.
Ні Іван.— Прощатися мені з вами ще не час. Ми ось разом з Оленою запрошуємо вас на наше весілля.
— Просимо...— вклоняється Олена.— Дуже просимо.
Завагалися друзі.
А може, й справді погуляємо? — сказав Крутивус, і погодилися з ним всі товариші.
Дякуємо вам! — І Олена знову вклонилася, а Іван вийняв хусточку голубу, чарівну, майнув нею, сказав:
Хочу я, щоб до синього моря прибув летючий корабель.
І з'являється корабель, опускається на воду край берега.
Підходить до Івана Лебідоньчина мати, розв'язує вузлик, виймає з нього шитий золотом та сріблом рушник, що його сама гаптувала, пов'язує ним молодого богатиря. Подякували їй молоді за подарунок, а тоді Іван віддав голубу хусточку Олені. Як майнула вона нею на свого судженого, так одразу став Іван у вбранні дорогому, коштовному.
— Полетимо, мій голубе, тепер до рідного краю.
А навколо стоять люди, бажають щасливої дороги та довгих літ життя.
Славлять коваля Івана — мужицького сина, славлять його вірних друзів.
Повіяв вітер морський, дужий, нап'яв барвисті вітрила, здригнув, знявся з води летючий корабель і полетів,
над морем,
над горами,
над полями та ріками,
над лісами дрімучими
до сонця, до щастя, до рідного краю.
Київ, 1959 р.