Будемо битися.
Ну, що ж,— каже Костій,— бий ти перший.
Ні,— відповідає Іван,— бий ти перший. Ти у своєму краї найстарший.
Почали вони битися. Коли це до Змієвої конюшні прилітає й сідає на дверях яструб. Та не яструб то, а сам Ох сюди прибув, щоб Івана — мужицького сина зі світу звести.
Причинив він двері конюшні ще й замок повісив на тих дверях.
А на мосту мідяному вже б'ється Іван з Костієм. Уже по коліна загруз Іван у землю, і вище колін стоїть в землі Костій.
Кінь Добрян позирає на рукавичку, а з неї вже не піт, а кров капає. Почав він у двері копитами гатити... Затріщали двері... А на мосту б'ється Іван зі Змієм-Костієм. Сам уже по пояс в землі стоїть, а Костій — вище пояса.
Послухай! — каже Костій.— У твого батька були воли?
У батька не було, та були в хазяїна, у якого мій батько наймитував.
А хазяїн волів запрягав?
Запрягав.
А давав їм відпочивати?
Давав.
То давай і ми відпочинемо.
Саме в цю хвилину вирвався з конюшні кінь Добрян, прибіг до Івана і давай навколо нього землю копитом одгрібати. Звільнився Іван, підійшов до Змія-Костія та й каже:
Тепер я тебе вбиватиму.
Гаразд, убивай. Та хоч і візьмеш у мене коня, але не доїдеш ти на ньому до королівського палацу, бо є в мене старші брати. Є сестри-Зміївни, вони все одно тебе зі світу зживуть.
Забив Іван Костія, спалив і попіл той за вітром розвіяв. Підійшов тоді до свого хазяїна кінь Добрян.
— Служив я тобі, Іване, вірою і правдою, тепер дозволь мені в ранню росу на рідних лугах попастися, щоб набратися нової сили. Коли тобі потрібний буду — свиснеш свистом богатирським, я той свист почую і до тебе прибіжу.
А цю розмову підслуховує Ох, посміхається в зелену бороду, виймає лук і стрілу.
— Ніколи, мій коню Добряне, я не забуду твоєї послуги. Прощай!..
Не встиг кінь Добрян і розгону взяти, як впилася йому в шию смертельна стріла. Упав кінь. Підбіг до нього Іван, вийняв стрілу скривавлену...
— Пропаду... Вже не жити мені на світі, бо відчуваю: не простою,— отруйною стрілою мене поранено. Бережись, Іване. І тут, і в дорозі бережись!.. А я, мабуть, помиратиму... Ніхто не може мене тепер врятувати.
' Озирається Іван, а навколо — ні душі. Тільки біжить дорогою собачка отієї бабусі, якій він колись укривав убогу хатину соломою.
Підбігла та собачка до Івана та й каже:
— Мене прислала бабуся і веліла таке передати. Загрожує тобі, Іване, велика біда. Отож, коли будеш назад повертатися і в дорозі захочеться пити,— праворуч буде озерце. Вода в ньому, як сльоза, чиста, а ти ж, гляди, не пий тієї води. Удар по ній своїм мечем, то й побачиш, що воно буде.
їхатимеш далі,— стоятиме явір, а під тим явором ліжко і стіл, а на столі всякі наїдки та напитки. І хоч як ти захочеш їсти — не їж і не пий там нічого, а вдар по столі своїм мечем, то й побачиш, що воно буде.
— А що ж буде?
— Ще не все я сказала,— продовжує собачка.— Як їхатимеш на коні, а назустріч тобі вискочить з лісу кульгавий дід на дерев'янці і скаже: "Ну, молодець, та який же кінь у тебе бистрий, але все одно ти мене не обженеш", так ти не здумай його обганяти, бо буде тоді біда. Все запам'ятав, що я сказала?
Все.
Тепер назад повертатимусь.
Побігла собачка, а Іван — мужицький син загнуздав того коня, що жар їсть, скочив на нього та й помчав у далеку путь.
А за тридев'ять земель звідси, на високій кручі, отаборились жити Іванові друзі.
Ось Слухало приклав вухо до землі, а всі в нього питаються :
— Що чуєш?
— Чую, чую, стугонить земля. Це їде Іван на тому коні;" що жар їсть, полум'я п'є...
Тут же на високій кручі росте дуб віковий. Видерся на самий вершечок Стрілець, а в нього й питаються друзі:
Що бачиш?
Бачу, за тридесять земель лежить кінь Добрян і не підводиться. Та ще бачу Івана — мужицького сина.
Хочеться Іванові пити, а над дорогою озерце, а над озерцем верби. Прив'язав до стовбура коня, а сам хотів було напитися, та згадав про бабусину пораду.
Взяв до рук меча, розмахнувся, щоб ударити по воді? коли несподівано почувся крик:
— Не вбивай мене, Іване — мужицький сину, не вбивай! Я всю правду тобі розкажу.
І вже ніякого озерця немає, а стоїть перед Іваном навколішках русява дівчина. В очах у неї повно сліз. Простягає до нього руки, благає:
Не вбивай. Я бідна полонянка. Зміїв слуга Ох привів мене сюди, чимсь бризнув на мене, і стала я озером з отруйною водою. Коли б напився ти цієї води — відразу б пропав. Бачиш, я правду тобі кажу. Пожалій, не вбивай мене.
А за віщо ж тебе вбивати, коли ти робила це все не з власної волі. Іди собі, дівчино, хай щасливим буде твоє життя.
Пішла Юрза, а Іван сів на коня знову і поїхав далі. Захотілося йому спати. Коли це над дорогою побачив він явір, а під явором пишне ліжко. Спинився, прив'язав коня до стовбура, а сам підійшов до ліжка й хотів було вже лягти,, та згадав про бабусину пораду. Взяв свого меча, розмахнувся, щоб ударити, коли раптом почувся дівочий крик:
— Не вбивай, не вбивай мене. Я всю правду тобі розкажу.
Хтозна-де поділося відразу ліжко, а натомість стоїть перед Іваном навколішках чорнява дівчина. В очах її повно сліз. Простягає вона до нього руки, благає:
— Не вбивай. Я бідна дівчина-полонянка. Привів мене сюди Зміїв слуга Ох, бризнув на мене водою заговорною, і стала я пишним ліжком. Коли б ти ліг у те ліжко — заснув би одразу вічним сном. Я правду тобі кажу. Пожалій... не губи...
А навіщо ж тебе губити, коли ти діяла не з власної волі? Іди собі, дівчино, хай щасливим буде твоє життя!
Ой, спасибі ж тобі, славний молодче! Скільки на світі житиму, не забуду твоєї доброти.— І Зміївна Мурза,, схопивши його руку, хотіла поцілувати, та Іван не дозволив.
Що ти, дівчино?! Я не піп і не пан. Я— мужицький син. Іди, дівчино, хай щасливим буде твоє життя.
Пішла собі Мурза, а Іван сів на коня, поїхав далі.
їде та й їде. Дорога стає покрученою, а над тією дорогою росте дуб старий, розлогий, а біля дуба стіл, а на столі їжа та ласощі. Юрза з Мурзою отруюють їжу.
Добре, що він нас не розгадав. Ми за великодушність йому віддячимо,— посміхається Юрза.— Страшна ця отрута. Чи візьме яблуко, чи пиріжок, чи скибку кавуна, аби хоч раз вкусив, то вже не жити йому на світі.
У дві пастки не потрапив,— говорить Мурза,— то потрапить у третю. Він дуже хоче пити. Він дуже хоче їсти. Його одоліває сон.
Сховалися сестри-Зміївни в дубі, стежать звідти крізь щілини кори, як під'їздить все ближче та ближче Іван — мужицький син. Ось він побачив столи з їжею та питвом. Скочив з коня, прив'язав його, а сам метнувся до столу. І такий він був голодний, що забув у цю хвилину про застереження собачки. Та не встиг і покуштувати, як де не Ьізьмись стріла... ударила, вибила з його руки отруєний пиріжок.
Підійняв ту стрілу Іван, розглядає.
— Пізнаю... Друг мій Стрілець мене попереджає... Нічого більше не бере з того столу Іван, а підводить свій
меч. Як розмахнеться ним, як ударить — все одразу хтозна-де й поділося.
Поїхав далі. Ось уже й ліс стоїть густий, дрімучий. Виходить з того лісу дід на дерев'янці, підводить руку, спиняє вершника.
— Ну, молодець, і кінь же в тебе. Такого, певне, у цілому
світі не знайти. А от, славний молодче, я хоч і кульгавий, а ти мене все одно цим конем не обженеш.
Та я й сперечатися не стану: ні, так ні.— І поїхав Іван собі далі, а кульгавий дід швидко вийняв з торби лук, пустив стрілу навздогін, вибив Івана з сідла, а сам скочив на коня, засміявся:
Що, Іване — мужицький сину, пізнав тепер Оха? Отут тобі й помирати доведеться, бо в мене стріла отруєна.— І помчав Зміїв слуга на тому коні, що жар їсть, а полум'я п'є.
Я тобі цього не прощу. Я до тебе, проклятого, і пішки дійду... Ще поквитаюся з тобою...
Обіперся Іван на свій меч, підвівся на ноги, пішов далі, та, швидко знесилившись, упав.
— Невже мені, молодому, отут і помирати доведеться?.. А в палаці короля гуляють імениті гості. Серед гостей
сидить зажурена та засмучена Олена, хоч біля неї так і в'ються королевичі та княжичі. Всі вони надокучили їй. Всі вони їй осоружні.
— Дозволь мені, названий батьку, до своєї горенки піти. Щось нездужаю я сьогодні.
Спохмурнів король.
— Зарано ще тобі, Олено, до горенки йти. Велю тут бути, гостей розважати. Велю тобі танцювати!
До танцю стає Олена, а на обличчі в неї ні посмішки, ні кровиночки.
Підводиться раптом король, крізь вікно позирає.
— Дивіться!..
Скаче вершник на тому коні, що жар їсть, полум'я п'є. Прикипіла до шибки й Олена, вдивляється. В очах її засвічується радість і надія.
— Іван... Суджений мій...
— Ні, королівно,— каже Змій.— На коні не Іван скаче, а мчить мій вірний слуга Ох.
Недобре стає Олені, та цього ніхто з іменитих гостей не помічає.
До палацу входить Ох, вклоняється королеві, вклоняється Змієві.
Кінь, що жар їсть, а полум'я п'є, стоїть на королівському подвір'ї.
Що мені кінь? Ти про Івана — мужицького сина розказуй... Де він зараз?
Від отруйної стріли помирає.
Як почула Олена ті слова, знепритомніла одразу.
А в далекій стороні, на битому шляху лежить Іван. Співають пташки, кує зозуля. Прислухається до її віщування Іван,запитує:
— Зозуле, зозуле! Скажи... Скільки днів... зосталося мені на світі...
Прокувала зозуля раз і затихла.
— Мало!..
Знесилений Іван заплющує очі. Не бачить він, як шляхом мчить, поспішаючи до нього, Скороход. Ось він, захеканий, зупиняється біля пораненого богатиря.
— Іване!.. Друже!..
Розплющив очі Іван, пізнав свого вірного друга, ледь чутно промовив:
— Помираю...
— Ні, ти житимеш, Іване! Приніс я тобі живої води. Помастив Іванові рану тією водою, і знову він став дужим та сильним.
Спасибі тобі, друже Скороходе. Довіку твоєї послуги не забуду!
Ой, Іване, чи ти відаєш, чи ти знаєш про змову?
Яку? Проти кого?
Проти тебе. Це Змій порадив отого коня діставати, що жар їсть...
Нема. Одібрав його в мене Ох. Це ж він мене стрілою отруйною з сідла вибив...
Знаємо. Наш друг Стрілець з високого дуба все те бачив. А Слухало підслухав, про що змовлялися король з своїми гостями. То ж Змій послав діда Оха і сестер Змії-вен, щоб тебе з світу звести. Скажи, траплялось на твоєму шляху озеро?
Траплялось.
І ліжко було? І стіл накритий?
Було й ліжко. Були і столи. Так то ж дівчата-поло-нянки... їх примушено...
То не дівчата-полонянки, Іване, то сестри-Зміївни Юрза та Мурза хотіли тебе занапастити.