Хай ця хусточка лишається при тобі. Вона ще не раз тобі послужить. Тримайся ж, Іване.
Глянув король, глянули королевичі, та княжичі, та інші гості імениті, а перед ними стоїть Іван — мужицький син. Сорочка на ньому — латка на латці, штани старі, прості, а чобіт — то й зовсім немає.
Почали імениті гості нашіптувати королю:
— Ваша величність! Та як можна отаку красуню віддати заміж за мужицького сина!
—: їй до пари — королевичі!
— їй до пари — княжичі!
То що ж робити? Що? — питається, розгубившись, король.— Адже перстень таки він дістав.
Відберіть у нього перстень, ваша величність, та йому загадайте нову задачу...
— Яку ж, яку?
— Ну хоча б таку...— І почали нашіптувати. Повеселішав король, підходить до Івана, брови хмурить,
знімає з руки перстень дорогоцінний, говорить:
Щоб я, король, та молоду королівну за такого холопа заміж видав? Не бувати цьому! — І, звернувшись до народу, проголошує:
Слухайте мій наказ. Королівське слово даю і на тому присягаюся: королівну Олену тільки за того молодця видам заміж, хто змайструє летючий корабель і прилетить на ньому до мого палацу.— Та на цім слові взяв за руку Олену і повів її до іменитих гостей...
Не журися, Іване, я тебе ждатиму,— промовила стиха Олена, а в очах її заблищали сльози.
Над Дніпром стоять високі кручі, а на тих кручах сплелося зелене мереживо лісу, а в тому лісі вже пораються хазяйські сини. Зрубали вони дерево, обрубують гілля. Коли це підходить до них дідусь у білому одязі, в солом'яному брилі, з палицею в руках.
Драстуйте, люди добрі! А чи не знайдеться у вас вогнику,— люлечку припалити?
Ніколи нам, старий, з тобою возитися. Треба майструвати летючий корабель.
Іди собі, діду, звідси. Не заважай! — Та й прогнали його від себе.
Подивився на них дідусь, сказав:
— Славне свиняче корито у вас буде. А королівну ви тоді побачите, як у жаби крила виростуть.
Та одразу хтозна-де й подівся.
Мудрували, мудрували хазяйські сини, майструючи летючий корабель, та так нічого в них і не вийшло, крім корита.
— Поїдемо, мабуть, кіньми! — сказав старший брат.—
На королівні не одружимось, так хоч добре там погуляємо.— Та й покинули роботу.
А до лісу заходить Іван — мужицький син. Зустрічає його дідусь, той самий, що золоту стрілу йому вручав.
Добрий день, дідусю!
Здоров був, синку! А куди це ти йдеш?
Розказав йому Іван, як скривдив його король та гості імениті, розказав і про нову умову королівську. Вислухав коваля дідусь та й каже:
— Я знаю, що в королів та панів очі завидющі, руки загребущі. А ти, синку, не падай духом. За тобою правда, і я тобі допоможу. Слухай, що казатиму.
— Слухаю, дідусю.
— Іди оцією стежкою і нікуди не звертай, потрапиш до високої гори, а на тій горі росте дуб віковий, у якого віти хрест-навхрест зрослися. З того дуба і починай майструвати летючий корабель.
І дід'одразу хтозна-де й подівся.
Пішов Іван стежкою до високої гори, а на тій горі дуб шумить під вітром (Могутній та розлогий, а на тому дубі віти хрест-навхрест сплелися.
Поставив тут Іван курінь, прикрив гіллям, намостив сіна, щоб було на чому спати, підкріпився окрайцем хліба та цибулиною і взявся до роботи.
Вставав Іван — мужицький син до схід сонця, а спати лягав, коли в небі зорі світилися.
І ось на горі вже стоїть корабель, тільки немає на ньому вітрил і хто знає, де їх узяти.
Ліг Іван у своєму курені та й заснув богатирським сном, коли чує — хтось його кличе і голос той схожий на голос дідуся:
— Вставай, друже, твоє щастя поспіло!
Схопився на ноги Іван, глянув, а на краю гори стоїть корабель увесь золотий, щогли срібні, а паруси шовкові, барвисті — так і надимаються під ранковим вітром.
— Сідай і лети.
Скочив Іван на корабель, паруси натягнув і полетів плавно та швидко.
Летить, летить, коли бачить: людина припала до землі вухом і щось слухає. Гукає до нього Іван:
Здорові будьте, добрий чоловіче! А що то ви робите?
Слухаю, чи зібрались до короля гості на обід.
А ви до короля йдете?
До короля.
То сідайте, я вас підвезу. Сів Слухало, полетіли далі.
Летять та й летять, коли дивляться — на дорозі людина: одна нога прив'язана до плеча, а на другій скаче.
Здорові будьте, добрий чоловіче, — гукає Іван. — А чому це ви на одній нозі скачете?
А тому скачу на одній нозі,— відповідає чоловік,— що коли б я одв'язав другу ногу, то за один день увесь світ би обійшов. А я цього не хочу.
Куди ж ви скачете?
До короля на обід.
То сідайте до нас.
Добре.
Сів Скороход, полетіли далі.
Летять та й летять, коли це стоїть на дорозі стрілець і приціляється з лука, хоч навколо нічого не видно.
— Здорові будьте, добрий чоловіче! — гукає Іван.— Куди це ви цілитесь? Не видно ж ніде ні пташини, ні звіра.
Це вам не видно, а я бачу.
Та що ж ви бачите?
— Еге! Он там, за дальнім лісом, за сто верст звідси на скелі орел сидить.
А куди йдете?
До короля на обід.
І ми туди, сідайте до нас.
Сів Стрілець, полетів далі. Летять та й летять, дивлять* ся: йде дідусь, несе в'язку хмизу.
Здорові будьте, дідусю! Куди несете хмиз? і— Куди сам іду, туди й хмиз несу.
А куди ж саме?
До короля на обід.
То навіщо ж вам здався хмиз?
А це такий хмиз, що я ніде з ним не розлучаюсь.
Сідайте до нас.
Сів Морозко, полетіли далі. Летять та й летять, дивляться: стоїть чоловік на мосту, а біля мосту по один бік і по другий розташовано шість водяних млинів. Чоловік на цей бік вусом поверне — ці шість млинів мелють, поверне в інший бік другим вусом — ті шість млинів мелють.
Здорові будьте, добрий чоловіче!
Здрастуйте! А куди це ви летите?
До короля на обід...
— Пішов би і я туди, та боюсь пана, бо він такий лютий, де мене наздожене, там і заб'є.
— Не бійтеся, сідайте до нас, а панові ми напишемо. Взяв Іван олівець та й почав писати:
"Гляди, падлюко! Летів тут Іван — мужицький син, взяв з собою товариша вірного Крутивуса. Не здумай його доганяти, бо як доженеш, то смерть свою знайдеш!"
Залишили ту записку на мосту, а самі полетіли далі.
Летять та й летять, коли бачать: і відтіль гора і відціль гора, а між тими горами чоловік руками й ногами уп'явся та й розсуває їх.
— Здорові будьте, добрий чоловіче! А що це ви робите?
Гори розпихаю, аби ширший шлях був для тих людей, що йдуть до короля на обід.
А ви хіба не хочете там побувати?
Якщо візьмете мене з собою, то я залюбки пристану до вас.
Сідайте.
Сів Вернигора, полетіли далі. Летять та й летять, коли дивляться: стоїть чоловік, вивертає з корінням дуби, де вони густо ростуть, і пересаджує туди, де зовсім їх немає.
— Здорові будьте, добрий чоловіче. А що це ви робите?
Землю прикрашаю для людей, щоб і косар, і жниця у спеку могли в холодку відпочити. А ви ж це куди летите?
До короля на обід.
Хотів би і я там побувати.
— То рушаймо з нами.
Сів Вернидуб, полетіли далі. Летять та й летять, коли вже ось перед очима з'явився королівський палац і сад, а в саду столи накриті, а на столах всяке частування: бики смажені, ковбаси, і птиця, і каша молочна. Всього наготовлено вдосталь. Бочки пива й вина стоять: пий, душа, їж, душа, чого забажаєш! А людей — півцарства зібралося: і старі, й малі, і пани, і багатії, і бідняки,— якого тільки там люду немає.
Тут же й хазяйські сини примостилися.
І ось раптом увесь простий народ, і король, і його імениті гості побачили в небі летючий корабель. Та пильніше від усіх стежила за тим кораблем Олена. Опустився він, мов лебідь, на озері, край берега. Зійшов з нього першим Іван— мужицький син, а слідом за ним вийшли його товариші.
Здивувався король, впізнавши Івана. Здивувалися й гості імениті: королевичі та княжичі, а сам король аж за голову схопився.
— Як? Іван — мужицький син на кораблі прилетів? Не бувати такому, щоб я, король, та мав зятем Івана — мужицького сина!
Оточили короля імениті гості, радять:
А ви йому, ваша величність, загадайте щось таке дістати, чого ніхто в світі не дістане. Ну, хоча б живої води.
Правда! — зрадів король і посилає до Івана свого слугу.— Піди скажи тому холопові: хоч він і на кораблі прилетів, а не бачити йому Олени, якщо не принесе він живої води, поки гості мої пообідають. А не дістане води — мій меч, його голова з плеч!
Слухало те все почув та й каже Іванові:
— Недобре діло замишляє проти тебе король. Загадує тобі, Іване, дістати живої води. Якщо її не дістанеш — королівський меч, твоя голова з плеч.
Зажурився Іван.
Де ж я тую воду дістану? Підійшов до нього Скороход та й каже:
Не журися, Іване. Я тобі живої води дістану. А тут уже королівський слуга приходить:
Наказав король... А Іван його перебиває:
Я вже знаю той наказ.
Пішов собі слуга, а Іван допомагає Скороходові одв'яза-ти другу ногу. Як одв'язав,— побіг він швидше буряного вітру до лісу, до озера чарівного.
Набрав з нього живої води та й промовляє сам до себе: . "Поки вони там пообідають, то я можу трохи ще відпочити".
Примостився Скороход під кущем і задрімав. А в короля вже обід кінчається. Сидить Іван за столом, і ніщо йому не миле. Сидить Олена між іменитими гостями, і ніщо їй не миле. Радіють імениті гості, а сам король уже пробує свій меч.
— Друже мій Слухало, ану притули вухо та послухай, чи не біжить Скороход.
Притулив той вухо до землі та й каже:
— Не біжить Скороход, але чую, як він хропе.
— Що ж ми тепер будемо робити? Як його розбудити? Озивається Стрілець:
— Не турбуйся, Іване, я в2кє бачу, де він спить. Зараз його розбуджу.— І тут же взяв до рук стрілу.
Стріла влучила в кущ. Загойдалося гілля, вкололо Скорохода, розбудило його. Схопився він на ноги і помчав.
Ще гості обідати не кінчили, а вже доставив Скороход живу воду, віддав її Іванові.
Підходить Іван до короля, вклоняється:
— Ось вам, ваша королівська величність, жива вода. Загомоніли навколо королевичі, та княжичі, та інші імениті гості:
Не може того бути! Десь, мабуть, простої набрав.
Де це видано, щоб так швидко живу воду дістав?!
Перевірити треба, перевірити.
Сам король зламав тут же суху гілочку з яблуні, вставив у воду, і та гілочка одразу вкрилася рясно яблуневим цвітом.
А тепер, ваша величність,— каже Іван,— додержуйте слова, що його ви дали перед народом.
Що?! — закричав обурений король.— Ти смієш мене, короля, повчати? Геть з моїх очей! Жди там. Ще буде тобі загадка.
Пішов Іван до своїх друзів, а королеві на вухо щось шепоче іменитий гість.