Десь у хатині світиться вогник. Видно річку. Подаються звідти світляні сигнали, а праворуч горять багаття, яскраві, великі.
Може, то палають хати?
Дошкуляє холод. Я даремно вдивляюся вниз. Тьмяною смугою майнула якась річка, а над нею змійкою знялись вогні трасуючих куль.
Що там таке?
Із тьми вихоплюється несподівано промінь прожектора, шарить по небу і, не знайшовши в ньому нашого літака, швидко гасне. Тут стоїть, очевидно, якась застава або гарнізон противника.
Спереду знову велике багаття. Наближаємось до нього. Може, це і є партизанські вогні? Мені хочеться пересвідчитись, і я запитую про це в кулеметника. Він посміхається:
— А то ж німці палять, ловлять нас, думають, що наші льотчики не розберуть і посадять машину. А ми вже знаємо, де партизанські вогні горять, а де ворожі. Нас не одуриш.
Я дивлюся вниз. Де-не-де блимне світло в хаті. І знову лежить темна й наче змертвіла земля. Одноманітно гудуть мотори. З вихлопної труби літака вириваються часом пасма іскор і швидко гаснуть на вітрі. Уже не ширяють прожектори, не видно спалахів зеніток, не видно трасуючих куль. Чи довго ще летіти — не знаю.
Та ось знову з'являється багаття. Може, це німецьке? Я не відриваю від нього очей. Я стежу за ним.
— Ото наші партизанські воші горять! — кричить мені на вухо кулеметник.
Серце забилося схвильовано. Швидше б уже на посадку. Три великих багаття вряд і четверте збоку палають дуже яскраво серед нічної пітьми.
Знижуємось. Одразу стає тепліше. Збоку від нас помічаємо літак, потім іще один. Вони кружляють над аеродромом. 'Звиваються в небо сліпучі зелені ракети. Приземлився перший "дуглас", другий. Ми йдемо на посадку третіми. В освітленні яскравих вогнів видно коней, вози, людей.
Ось колеса торкаються землі, мчать по ній, та поволі стишується їхній біг; біля першого багаття наш "дуглас" зупиняється. Відчиняємо дверцята. До літака біжать озброєні... німЦі. На серце війнуло холодом. Як же це? Ми потрапили на ворожий аеродром?
Високий офіцер у погонах з парабелумом і німецьким автоматом, а поруч нього низенький вояк у словацькій чи мадьяр-ській формі, а там он далі поспішає жандарм. Вони стоять перед нами, зацікавлено нас оглядають.
— Та швидше виходьте,— озивається раптом "німецький офіцер",— душа мре, так хочеться московську цигарку закурити.
Кожного з нас оточує одразу юрба партизанів. Заготовлені на дорогу цигарки тануть швидше, ніж морозиво, виставлене на сонце.
— Оце так тютюнець! — говорить один.
— Добрий тютюнець,— вимовляє другий, смачно затягаю-чись димом.— Закуриш — аж на душі світлішає. Дай іще, товаришу, одну.
— Почастували ж тебе, і годі, а то їм самим не лишиться нічого.
— А ми тоді нашого, партизанського, дістанемо.
І десятки рук тягнуться до другої коробки, так само швидко спустошуючи її, як і першу.
Поблизу літака росло жито. Рідке, засмічене, воно вигравало під місяцем росою. За житом було невеличке озерце чи болото. Там мирно кумкали жаби, і якось не вірилось в ті хвилини, що це тил противника, що поблизу стоять ворожі гарнізони, що в тутешніх селах немає колгоспів і немає голів сільрад, а є старости.
Я жадібно оглядав людей, з якими згодом мені довелось познайомитися ближче, шукав очима серед них командира.
— А Сабуров тут? — спитав я одного з партизанів. Він обернувся, глянув навколо.
— А онде ж і Сабуров.
В оточенні бійців стояв високий чоловік у генеральській формі з люлькою в зубах. При світлі місяця добре помітив сивину його скронь. Ми познайомилися.
Густіше вкривала роса некошену траву. Здіймався над болітцем передсвітанковий туман. Гасилися багаття, розвантажувались літаки, і підводи одна за одною зникали в темнім лісі, мов у льоху.
Якийсь партизан повів нас ночувати до найближчих хат хутора Дубницького.
Розмістились ми на підлозі. Спали дві-три години. Зранку небо було похмуре, сіре. Падав дрібний дощ. На подвір'ї цвіли маки. Тут же й криниця. Високо підводився над нею журавель. Хат на хуторі небагато, але хати рублені, просторі, почорнілі від часу. Зразу ж за хатами починався ліс.
До нашої господині увійшла дівчинка років семи, босонога, білява, в старенькому платтячку. Особливо вражали її очі. Вони були голубі, допитливі, налякані.
— Де твій батько, дівчинко? — запитав у неї один з моїх супутників.
Дівчинка мовчала, оглядала всіх нас недовірливо, позирала на зброю.
— Як тебе звати?
— Нема,— відповіла вона згодом на перше запитання,— в Красній Армії.
І знову замовкла. Личко в неї бліде, а розумні очі повиті смутком дорослої людини.
Нічого більще не сказавши, вона вийшла з хати і попрямувала повз грядки непрополеної капусти до сусідського подвір'я.
За городом виднілася невелика галявина з житом, на якій росло кілька столітніх дубів.
В обідню пору ми вирушили до партизанського табору.
Ліс і ліс. Ставало на годині. Голубіло небо. Співали пташки. Ми під'їхали до річки Уборть. Які тут мальовничі краєвиди, яка захоплююча краса! Замріяна лісова річка, немов дзеркало, відбивала в собі й гілля старого дуба, що широко розкинув могутню крону свою, і білокору березу, що, нахилившись над водою, милувалася своїми вітами. А далі лягли піскуваті береги, чисті, незаймані. І знову зеленою смугою простяглися дуби, берези, сосни, такі свіжі, умиті після дощу.
Дорога то звивалася під гору, то спадала в долину, і тоді раз у раз розгорталися нові мальовничі краєвиди.
Ось з'явився горілий лісок. Перехрестя. Звернули ліворуч. На горбі біля сосон побачили курені, замасковані зеленню. Тут розмістився партизанський табір сабуровців.
У лісі між соснами варився обід. Стояли на припоні осідлані коні.
Коло свого куреня в натільній сорочці з засуканими рукавами сидів Олександр Сабуров. Він щиро й голосно сміявся, спостерігаючи, як ординарець Степан ловив дике каченя і ніяк не міг його впіймати.
— Єсть,— скрикнув зраділо, несучи маленького пухнастого втікача до столика.— Таке мале і таке бистре, заморити може.
— Дай гляну.
Олександр Миколайович ніжно гладив шовковий пушок каченяти.
— Ну що з тобою робити? Чи супу з тебе наварити, чи на волю тебе випустить?
Він притулив його до щоки, побавився ним, а потім серйозно наказав:
— Однеси, Степане, і поклади там, де взяв... його мати розшукає.
— Добре, віднесу зараз.
І коли Степан пішов навпростець до річки, Сабуров, дивлячись йому вслід, сказав:
— Сибіряк. Виріс у лісі. Птахів любить. Раніше білку приручив... Така втішна була білочка, а потім не стало її. Чи то хтось з дерева її збив. Нема. Степан так вболівав за нею. А оце вчора приходить з річки, приносить в картузі двох каченят. Взяв коритце, налив туди води, пустив їх і милується, як вони плавають.
Осторонь на горбі було викопано землянку. Біля неї сиділи словацькі солдати, які нещодавно перейшли на бік партизанів, і співали. Я підійшов до них послухати незнайомий мені мотив. У народній пісні розповідалось про вояка, що його силоміць погнали на фронт, про матір словачку, про її журбу пекучу і сум, що його нічим не розвіяти, нічим не вгамувати.
Чекає мати рідного соколика. То підійде до ліжка, на якому він спав, то сяде зажурена край віконця і довго-довго дивиться на дорогу, по якій ведуть коня бойового, а сина вже нема. Сина забито на війні.
Велике горе у матері словачки. Погасне радість її навіки, як згасає догоряюча свіча. І день буде — як ніч. І очі її не глянуть на сонце, і люди не побачать на обличчі в неї доброї посмішки. Горе, як зілля отруйне, вкоротить їй віку.
У колі своїх товаришів сидить танкіст Мартин Корбель. Він теж співає, і пісня нагадує Мартинові далекий рідний край, де лишив він стареньку матір та сестер. Чи побачить він їх? Чи зустрінеться з ними? Не раз уночі, коли тихий місяць зазирав у курені, коли ясні зірки горіли в небі, Мартин не спав. Він дивився на їхнє мерехтіння, і здавалось тоді йому, що й зірки яскравіше горять в рідній стороні, і краще світить місяць, і милішої немає землі на світі від землі словацької. Він любить її ніжно й сильно, зберігає про неї пам'ять, вірить: надійде щасливий день — і Мартин Корбель, словацький вояк, буде йти по рідній землі, визволяючи її від ненависного фашиста, чесно гляне в очі землякам, з гордістю скаже: "Я воював у партизанському загоні. Захищаючи Україну, я захищав від ворога свій край".
Ми ближче познайомились з танкістом. Він іще недобре володів російською мовою, але його можна було зрозуміти.
— Думка про втечу до партизанів не давала мені спокою. Не я один. Ціла група нас, вояків 101-го словацького полку, збиралася втікати з армії. Одного разу, годині о другій дня, прочитали нам наказ, в якому повідомлялось, що "офіцери і солдати, які перейдуть на бік партизанів, вважатимуться зрадниками батьківщини і будуть засуджені до смертної кари". Крім цього, в наказі зазначалося: "Родини зрадників будуть розстріляні". Слухав я, і мені аж душно робилося. Адже в мене мати, сестри. Я дуже їх люблю. Старша сестра Ганна була куховаркою, Катерина — кравчиха, а найменша, Марина, працювала з матір'ю на городі. А мати в мене добра. Пам'ятаю, коли виряджала мене на війну,— все плакала.
Мартин помовчав, подивився на сосну, що її віти ледь ворушив вітер. Було помітно, як спогади мимоволі схвилювали його.
— Перейти на бік партизанів — це віддати на смерть маміч-ку стареньку... сестер...— Він переломив у пальцях соснову гілочку й кинув її геть.— А потім я подумав: я син, але я і вояк. На моїй батьківщині гинуть матері, і сестри, і брати. Моя рідна Словакія пограбована німцями, залита кров'ю. Це бачить, це розуміє кожен чесний словак, і якщо він любить свій народ і свою землю, він мусить воювати проти німців, а це можливо тоді, коли перейти до партизанів. І я твердо вирішив: втікати! І не просто втікати, а ще забрати з собою танк. Адже в армії я був танкістом.
Про своє рішення повідомив найближчих друзів, з якими умовлявся про втечу. Один з них відповів: "Треба почекати. У мене дружина, діти..."
До другого підійшов — той теж вагається, бо в нього рідні лишились.
"Більше не можна ждати",— сказав я їм і сам почав готуватися до втечі. Я замінив у машині свічі, а потім поїхав по вулицях Єльська. Перевірив — все діяло безвідмовно. Того ж дня в обідню пору я зайшов до гаража, щоб здійснити свій намір, дивлюсь, а там радист.