Озерянки

Анатолій Шиян

Сторінка 4 з 5

Скільки бідноти тієї полягло. Та вже як заступила Радянська влада,— не припало до душі Лук'янові життя нове. Все сподівався, все ждав, що знайдуться ж люди, прийдуть, проженуть комітетчиків. Але ніхто в село не приходив, ніхто їх не проганяв, і Лук'ян Іванович зрозумів: міцна влада, як віковий дуб... Ніякі сили її не зломлять.

Довелося в сільраді складати на Варку договір. Платню за тим договором давати більшу, і одежу доброякісну, і щонеділі призначено їй вихідний день, та ще й до школи неписьменних треба відпускати. Такого понаписувано, що не наймичкою Барці — баринею можна жити.

Аж за серце шкребло, та що зробиш — закон. Без наймички Лук'янові не обійтися, а таку робітницю пошукати треба. Сам підписав договір, розписалася на тому договорі й Варка'.

І тоді настирливіше почала мучити Лук'яна думка. Одружити сина. Взяти в дім Варку — тоді ніяких договорів не треба і ніякої плати.

Увечері Варка, упоравши скотину і птицю, сиділа в кімнатці за латанням тітчиної кофти. Хазяйки вдома не було, не було й дітей. Горіла лампа, горіли в грубі дрова. Тиха й журна пісня неслася по хаті:

Ой матінко, вишня,

Чи я в тебе лишня,

Що ти мене в строк найняла,

Де я непривишна?

Добре співала Варка. Лук'ян сидів у другій кімнаті і залюбки слухав. Шкода тільки, що вибрала вона таку сумну пісню.

А в неділю рано Синє море грає. Мати дочку молоденьку В найми виряджає.

Варка підклала в грубу дров, знову сіла на стільчику, знову тиха й журна мелодія попливла по хаті:

Ти думаєш, моя ненько, Що я тут пе плачу,— За дрібними слізоньками Доріжки не бачу.

Лук'ян стежив за Варкою. Його приваблював гнучкий стан дівочий, тугі груди. Тихенько відчинивши двері, підкрався до наймички, несподівано обійняв її за плечі.

Не скрикнула, не злякалась Варка. Тільки мовчки подивилась в Лук'янове обличчя, не випускаючи навіть з рук кофти.

— І вам не соромно? А коли я тітці Горпині розкажу?

— Не розкажеш. Я тобі кашемірове плаття наберу. Юхтові чоботи справлю. Таких ти ще зроду не носила.— Його рука міцніше здавлювала дівоче плече.— Ти не СІУІЇЙСЯ з мене, Варко. Я, коли хочеш знати, я...— і він несподівано по-хижацькому зломив дівочий стан, хотів поцілувати, але відчув сильний удар в обличчя. Лук'ян, сахнувшись, випустив Варку. Люта, ображена, сповнена гніву й огиди, налетіла вона на хазяїна:

— Рощот мені, рощот давайте... Обіймати? Насильничати? Це вам не старі часи! Я пожаліюся в комнезам. Хай вас викличуть туди, поговорять. Що це воно за сім'я? Санько намагається обіймати, батько теж... Не хочу я, чуєте, не хочу!

Переляканий Лук'ян тільки кліпав очима. Дошкульно вдарила його Варка, але ще дошкульніші були її слова.

— Що ти, Варко? Я пожартував, а ти зразу "рощот". У комнезам жалітись. Не буду більше. От хрест святий, не буду.

Варка ні слова не сказала Лук'яновій дружині, не пожалілася в комнезам. Тільки зрозумів Лук'ян — не бути Варці його невісткою.

А комнезам "насідав" на Лук'яна, а сільрада обкладала його податками. "Уже продав пару кабанів, корову, а вони знову тягнуть і тягнуть",— жалівся друзям Лук'ян. Вечорами він кудись зникав і повертався додому мов та хмара.

Заходили до нього сини, заходила Горпина, зачинялися двері. Чути було тільки зрадливе шепотіння. Тієї ж ночі у хліві горів ліхтарик. Потай від Варки батько й сини закопували в землю хліб.

А на другий день на Лукьянове подвір'я зайшли незаможники і яму, що її засипали пшеницею, знайшли. Знову звечора пішов Лук'ян з дому і повернувся п'яний пізно вночі. Ліг спати. Може, годину, а може, й дві лежав, потім його сутула постать з'явилась в кімнатці Варки. Прокинулась дівчина, лячно стежила за хазяїном. Вона ладна вже була здійняти галас, але Лук'ян дістав під скринею сокиру і, крадучись мов злодій, тихо вийшов з хати.

"Куди він пішов? Що він робитиме?" Варка встала з ліжка. Стривожена недобрим передчуттям, вона тихенько гукнула:

— Тітко Горпино, чуєте, тітко! Прокинулась хазяйка.

— Вставайте. Лук'ян Іванович нащось взяли сокиру. Боюсь, щоб лиха якого не вдіяли.

Горпина перевернулася на другий бік.

— Хай що хоче робить. Він хазяїн...

Крізь подвійні рами знадвору долетів короткий крик кабана. Наче хто в серце вдарив Варку. Зробилося чогось страшно-страшно...

Сплять хазяйські сини. Не встала з ліжка й Горпина. "Якась змова в них",— подумала Варка. Невідома сила тягне її з хати подивитись, що робить Лук'ян.

Швиденько взулася, накинула на себе хустку, подалася з хати. Непорушними стояли засніжені яблуні. Попрямувала до хліва, та на півдорозі спинилась. Стежкою, що на ній Варка розтрусила звечора попіл, ішов Лук'ян. На нього страшно було дивитись.

Наче хто жменю снігу вкинув за комір Варці, коли вона побачила в руках хазяїна скривавлену сокиру. В хліві було тихо, і тихо в саду. Ясно світив місяць, виблискував в його сяйві холодний сніг.

Лук'ян на мить спинився. Змутнілий погляд очей пронизав наймичку.

"Уб'є",— промайнула в голові думка, але Варка не зрушила з місця.

Вона бачила, як глибоко пірнув у сніг хазяйський чобіт. Плюнув Лук'ян у долоні. Майнуло в нього над головою скривавлене лезо сокири, з розмаху вгризаючись в яблуню.

Варка стежила, як відлітали тріски, як з надсадним хеканням падав удар за ударом.

"Він збожеволів. Треба людей гукнути..." Варка не могла відірвати очей від спотвореного обличчя хазяїна. Захиталася яблуня. Гілля її, мов живі руки, хапалося за своїх сестер, збиваючи з них іній.

Лук'ян підійшов потім до молодої яблуні, що росла поруч, і тоді щось дивне сталося з Варкою. Загрузаючи в сніг, вона метнулася до хазяїна, спинилась перед ним, затуливши собою стовбур яблуні. Місяць світив їй прямо в обличчя.

Помічала дівчина, як багровіло хазяйське лице, як насуплювалися брови, набрякало густе плетиво жил на сильній руці.

— Уб'ю! — сказав тихо Лук'ян.— Одійди від гріха, Варко. Моє добро не дістанеться колгоспові... Сам ним розпоряджаюсь.

— Не дам! — відповіла рішуче наймичка.

Лук'ян, кліпаючи повіками, скаженів, засліплений безмежною люттю.

— І ти хіба з ними? — прошепотів він, не володіючи вже собою.

— З ними.

— Будь же ти проклята, тварюко!

Ухилилась від удару Варка. Гостре лезо лягло в розсішок яблуні, струснувши іній.

Дужі руки наймички вп'ялися хазяїнові в горло. Хто знає, чим могла б закінчитися ніч, коли б не вибігли з хати сини. Забрали сокиру, повели його до хати, а біля яблуні так і лишилася стояти Варка. Руки в неї тремтіли з переляку. Обличчя стало бліде-бліде... Опам'ятавшись трохи, вона, не обтрушуючи з себе снігу, побігла з двору, побігла до бабусі. Гнав її страх. Чомусь з'явився він тільки тепер. Ніг під собою не почувала. А на вулицях ніде ні душі, ніде ні вогника. Тільки білів сніг та ввижалося в неї перед очима залите кров'ю лезо, спотворене обличчя хазяїна, останній розмах сокирою.

Серце її як не розірветься, а вона все бігла й бігла спорожнілими вулицями. Ніхто не бачив і ніхто не знав би: не ухились Варка від удару — лежати б їй тепер під яблунею. І уявляла дівчина, як завтра прийшли б на подвір'я сусіди, прийшли б з комнезаму люди, передали про нещастя бабусі... Страшно.

Прибігла Варка до землянки. Зуб на зуб не попаде. Дивиться на бабусю жахливими очима.

— Що з тобою, Варю? Схаменися! Чого бліда? Чому тремтиш? — Бабуся зняла з її голови хустку, струсила на долівку сніг.— Напийся води.

— Він хотів мене вбити! — І Варя, обійнявши бабусю, заридала.

Ранком на подвір'ї в Лук'яна зібралися люди. У сажнику лежав забитий кабан, а з-під повітки простяглася червона смужка крові, що її до ранку скував мороз. Люди зайшли до повітки й побачили: розкинувши копита, один біля одного лежали буланий кінь і молодий лошак, що їх доглядала Варка. В обох були розкраяні черепи...

* * *

Знову зацвітали яблуні. Старенька жінка виходила в сад обмазувати глиною молоді стовбури. Тут колись був хлівець, а біля нього не раз сиділа Одарка, гріючись проти сонця. Особливо старанно доглядала пеньок зрубаної Лук'яном яблуні, од якої вже росли нові, буйні пагінці.

Варка тепер рідко була вдома. Як тільки розтанули сніги, колгоспниці вирушили в поле. Разом з ними й онука. Та з дому виходить — ще сонце не підводиться, а додому вертається, коли вже Одарка засвітить лампу. І так день у день.

У Варки найбільше зароблених трудоднів.

І не забути осіннього ранку, коли спинилися проти двору дві підводи. Вийшла бабуся за ворота, попробувала на возах мішки з зерном, запитала в онуки:

— Чиє зерно?

— Наше. Я заробила.

А бабуся не вірить, що це Варчин заробіток. Хіба можна одній людині стільки хліба видавати? Та бачить: їздові носять мішки в комору, зсипають зерно в засіки. Розвантажили вози та й поїхали собі, а Варка з бабусею зайшли до хати. Бабуся сіла проти онуки, дивиться па неї, мовчить.

— На два роки мам вистачить? Та грошима дадуть, та привезуть іще нам городини — усього на зиму буде вдосталь.

Незчулася Варка, як бабуся піймала її руку й несподівано поцілувала. Варка зніяковіла навіть, розгубилася.

— Що це ви, бабусю? Хіба ж можна...

— Золоті в тебе руки, Варю, золоті...— говорила схвильована бабуся.— Ніколи не було у нас стільки хліба. Батько твій хазяїнував, дід хазяїиував, а не бачила... зроду стільки не було...

— Чого ж ви плачете? — Варка обняла бабусю, посміхнулася.— Не плакать вам, радіти треба.

— Та це ж від радості в мене... сльози... Згадати страшно, як ми жили колись... Наймити, жебраки...

Довго тієї ночі не могла заснути Одарка.

Тихо стояли за вікном яблуні. Одна гілка простяглась аж до шибок, обважніла від плоду, налитого смачним соком. Бабуся дивилась на ту гілку, а думи її витали далеко.

Чомусь сьогодні перед очима промайнуло все її життя. Проти волі поставало перед Одаркою минуле, і бачила вона себе молодою дівкою, наймичкою. Пропала молодість на чужих роботах. Та хіба тільки її молодість? Скільки мала вона подруг в Озеряиах, а не жили вони так, як живуть дівчата тепер. І плаття в колгоспниць, і черевички добрі, і шуби собі посправляли, а про їжу вже й не згадуй. То поставав перед очима син. То несподівано вчувався їй голос Лук'яна: "Так я, Одарко, хлівець думаю ламати. Так що... не гнівайтесь".

Пролинуло все, мов сон страхітливий. Нема минулому вороття. Нема й не буде вовік!

...Ранком проти їхньої садиби спинилася жінка в чорній хустині, сірій спідниці, з вузликом у руках.

1 2 3 4 5