Це Зінька знає... У неї розпитаюсь на дозвіллі... Вона мені правду скаже. А навіщо? Навіщо мені це знати? Не треба. Ось так дивитимусь на нього, милуватимуся ним".
Але ж сама не сміла глянути йому в обличчя й дивувалася з того, мимоволі червоніючи, як і він.
Раптом Зінька, набравши пригорщ води, хлюпнула нею на Єгора.
— Охолонь трошки, а то, я бачу, ти Ольгу своїм вогнем запалиш.
— Ти здуріла, Зінько?.. Таке робиш і таке говориш. Зінька сміялась.
— Л може, ти мені подобаєшся більше за всіх па світі!
— Тю, дурна! — незлобиво вилаявся Єгор.— У тебе ж чоловік є, а я ще не жонатий...
— А може, я тебе оженю..
— На кому?
— То вже моя справа...
— Ой Зінько, не жартуй зі мною, не займай мене!
— А от і займатиму! Що ти мені зробиш? — І бісова молодиця, сяючи очима, дивилась сміливо й нахабно в його очі.— От візьму і одіб'ю тебе від Катерини!
Наче іскри гарячі впали на серце Ользі. Те, чого вона не хотіла й боялась знати, справдилось.
"Нема чого думати. Він має якусь Катерину і, певне, її любить, любить..." Тільки ця думка, витиснувши всі інші, застряла у неї в голові, тривожить і завдає болю й розчарування.
"Смішна я, смішна... Хіба може такий хлопець досі не кохати?.."
І все ж якась непереборна сила вабила Ольгу подивитися на нього. Він не розгубився від тих слів, а чомусь засмутився, махнувши рукою.
— В'їч, що згадала...— і, ні слова більше не сказавши про ту дівчину, Єгор спритно нахилився до ночов, зачерпнув великою долонею, мов ковшем, чистої води й хлюпнув нею на Зіньку.
— А це тобі здачі даю. А це ще й на.додачу. Зінька скрикувала від холодних краплин, сміялась:
— Ой що-бо ти?.. Не смій більше! Всю воду розхлюпав, нічим буде й квіти домити.
— Ну не буду вже, не буду,— сказав примирливо Єгор, позираючи на сонце.— Заговорився з вами, а в мене ще є інші справи. Так отож дивися, Ольго, роби все так, як тобі раджу. Прощавайте!
— Ходи здоров! — відповіла Зінька, оглядаючи ного ставну постать і широкі плечі.— Гарний він парубок, добрий. Серцем чистий. Ми з тім змалечку дружимо.
Та нічого не говорила і навіть не дивилася йому вслід Ольга, бо те, що почула з її вуст про Катерину, не давало спокою, тривожило серце й душу, завдавало болю.
— Зінько, ти краще його знаєш... Скажи, він справді має якусь Катерину?.. Хто вона? Ваша слобідська?
Зінька відчула одразу, що творилося зараз в душі подруги. "Навіщо їй розпитувати про Катерину? А очі... Боже мій, скільки в них болю й муки!" Зінька, взявши горщик з рясною геранню, спитала:
— Ти його дуже любиш?
Ольга дивилася їй просто в очі. їй не хотілося кривити душею, але вона й сама не розуміла як слід того нового, незнаного досі почуття, що народжувалося в ній, що порушувало її спокій, примушувало серце часом солодко завмирати, будило мрії крилаті й водночас сповняло її смутком, болем і стражданням отаким, як зараз. Можливо, це і є любов? Але звідки їй про таке знати, коли вона ще нікого в житті не любила. Тому зараз так схвильовано Ольга дивиться в обличчя досвідченішій і старшій за неї Зіньці.
— Я бачу... По твої очах бачу — любиш ти Єгора.
— Не знаю... Не знаю,— вимовляє, розгубившись, дівчина, відчуваючи, як очі її проти волі наливаються слізьми.
— Гуляв він трохи з Катериною, та вона вийшла заміж па хутори.
Наче важкий камінь звалився з дівочих плечей, але не спинити вже сліз, що виступили й тремтять на довгих віях... Тільки погляд темно-синіх очей став іншим, заіскрившись радісними вогнями, нестримним щастям, чистими почуттями. "Так можуть світитися очі тільки в людини, яка любить",— подумала Зінька, обіймаючи подругу.
— Ось ми й щасливі з тобою... Обидві щасливі.
— А ти, Зінько, ти теж любиш?
— Ой не питай! Караюсь, мучуся з того, а люблю... Люблю так, що власне б життя йому віддала.
— А як же твій чоловік?
— Не думаю я тепер за нього. І боюся думати,— з сумом промовила молодиця.
Ні слова більше не говорячи, вона захлюпотіла в ночвах. Води виявилось мало, і Зінька, взявши відра й коромисло, подалась до річки.
Не бачила вона, як з-під воріт Шумейкового дворища з ґелґанням вилізла стара гуска, а за нею викотились маленькі гусенята в темно-жовтуватому пушку. Вони дріботіли червоними ніжками слідом за гускою, зашпортувались об траву, падали, підводились і бігли далі.
За ворітьми лунав жіночий голос:
— Гиля! Гиля!
Ось розчинилася хвіртка, і з двору на вулицю вийшла Віра з хворостиною в руках.
Гусячий виводок поспішав до річки. Незабаром гуска-мати, вигинаючи шию, пила воду, а їй наслідували гусенята, задираючи в небо ніжпо-рожеві дзьобики.
Зінька набрала повні відра води, поставила їх на кучерявому спориші, а сама заходилася мити ноги. Вода була ще прохолодна, але така чиста й прозора, що було добре видно, як пересувались за течією дрібні черепашки й пісок. Табунці дрібної риби пливли проти течії, виблискуючи під сонцем лускою, і Зінька замилувалася ними.
Раптом чиясь тінь упала на воду. Зінька обернулась і побачила зблідле обличчя Віри. В тонких пальцях її гнулася лозина, а в очах світилась така палаюча лють, такі неприховані ревнощі, що Зінька теж одразу зблідла, стежачи за лозиною, а в голові вихором знялися думки:
"Вона знає, що я зустрічаюся з Прохором. Знає... Певне, сказали їй... Бач, як злиться. Невже мене вдарить?.."
Кілька секунд вони мовчки дивились одна одній в очі.
— Ти навіщо мого чоловіка баламутиш? — запитала Віра якимсь неприродно задишним голосом. Губи в неї тремтіли, вуха стали рожевими, а на виску нервово пульсувала жилка.
Зінька дивилася сміливо на свою суперницю. їй навіть було приємно бачити Віру саме отакою лютою. "Нехай і вона помучиться. Не мені одній страждати. Чим я гірша від неї? Сама винна... З Прохором живе, а на Карпа задивляється. Про це всі люди знають, і Прохор знає... Він сам мені скаржився..."
— Любися з своїм Карпом,— промовила Зінька, сміливо дивлячись їй в очі.— Що, тобі одного чоловіка мало? Хочеш одразу двох мати. Гадаєш, люди нічого не бачать, не знають. А я полюбила твого Прохора й любитимуся з ним... І все одно моїм він буде! — говорила Зінька, вже не боячись сказати правду.— Що ти мені зробиш? Ну що? От знай, зустрічаюсь з ним... і зустрічатимусь. На зло тобі зустрічатимусь!
Віра широко розкритими очима дивилась на Зіньку, ше більше бліднучи на виду.
— У тебе є чоловік,— нагадала Віра, і Зінька болісно посміхнулася.
— Шукай вітра в полі... Він, певне, давно вже собі там якусь шахтарочку знайшов.
— Побійся бога, Зінько...
— А ти його боїшся? Сама чоловіка маєш і ще до іншого...
— Цить! Хтось почує...
— А мені що? — зухвало промовила молодиця.— Нехай чують. Нехай знають.
У Віриних руках тріснула лозина. Примруживши розлючені очі, вона погрозила:
— Запам'ятай, Зінько, я тобі цього ніколи не забуду й не прощу! Запам'ятай! — І, рвучко обернувшись, пішла додому. Вслід їй линув переможний Зіньчин сміх:
— Моїм Прохор буде! Знай! Причарую його ще дужче! Коли Віра зникла за ворітьми, тільки тоді Зінька опам'яталась.
"Що я наговорила їй? Навіщо? Вона ж Прохорові розкаже. Вона тестеві поскаржиться. А старий Шумейко крутий норов має. Не треба... Ой не треба ж було мені так говорити з нею".
Та інакше розмовляти з суперницею в ті хвилини Зінька не могла.
"Ну що ж, нехай мене лає, нехай гримає на мене Прохор за це — все стерплю від нього, аби зі мною був. Без нього життя тепер мені немиле". І Зінька, трохи заспокоївшись, взяла коромисло з повними відрами води собі на округлі сильні плечі й не поспішаючи пішла від річки.
Ні слова Зінька не сказала Ользі про свою недавню зустріч і розмову з Вірою, але спостережлива Ольга, глянувши в обличчя подрузі, зрозуміла, що та чимсь схвильована і навмисне уникає стрічатися з нею поглядом.
— Тебе хтось образив, Зінько?
— Ні... Хто ж мене міг образити... А що?
— По тобі бачу — щось ти замовчуєш від мене. Зінька глянула на Ольгу й довірливо запитала:
— Хіба помітно, що я сердилась?
— Помітно.
— Було таке... Оце зараз біля річки з Прохоровою дружиною зустрілася.
Але Зінька не стала розповідати подробиць, і Ольга не допитувалась, розуміючи й сама, що, очевидно, розмова між ними була гостра й дошкульна.
Разом прибирали подвір'я, вимітали сміття, чепурили призьбу, мили вікна, а потім, взявши мішки й лопату, рушили до кручі, й там Зінька зупинилась біля глинища, кінець якого зникав у моторошній темряві.
— Тут не тільки добра глина, тут і пісок є червоний.
— Боюся! — сказала Ольга, зазираючи у темний прохід.
— Чого ж боятися? Ми тут не перші, до нас люди були.— І вона звично й сміливо рушила вперед, а слідом за нею пішла назирці й подруга.
Аж на душі стало легше, коли Ольга вийшла з того страшного глинища, що нагадувало собою могилу.
— Більше я сюди не полізу нізащо в світі! — щиро призналася дівчина.— Віриш, доки я там була, мені все здавалося, що обрушиться над нами грунт і пас привалить. А тут яке сонце світить! — і Ольга, заплющивши очі, повернула своє лице до сходу, відчуваючи приємне тепло весняних променів.— Як хороше!
— Хороше! — промовила Зінька, відповідаючи цим словом на якісь свої потайні думи.— А тепер пішли звідси.
Жовто-червоним піском посипали стежечку від ґанку до воріт і щедро розсівали його й за ворітьми. Коли додому повернувся старий Рубан і побачив, який наведено порядок та чистоту, він мимоволі посміхнувся в довгі вуса й пообіцяв:
— Доведеться на Перше травня купувати обом вам подарунки. Заслужили... Спасибі. Чепурухи ви мої милі! — І, старанно витерши біля сінешніх дверей об ганчірку чоботи, батько переступив поріг чистої, по-святковому прибраної хати.
Звечоріло зовсім.
Ходить поміж рядами крамничок та рундуків дід-сторож, стукалкою порушує тишу, доки втомиться, а тоді сяде перепочити і вже не добрати: чи то дрімота найшла, чи то вже сон склепив старому очі.
Стає тихо на базарі, тільки де-не-де в продуктових крамницях пищать щури та миші, а біля дверей, причаївшись, полюють на них безпритульні коти...
На базарному майдані горить самотній ліхтарик. Тьмяне світло його падає на бляшану вивіску, написану місцевим маляром. Охрою по зеленому тлі розкидано кривулясті літери:
Пивная розпивочно і на винос Севастяна Миколайовича Жигая
Невеликі віконця завішані фіранками.
П'яні вигуки й пісні часом вириваються крізь розчинені двері на безлюдний майдан і губляться в темряві ночі.
Повітря у пивній важке, задимлене міцним самосадом, приправлене пахощами кислої капусти, цибулі, горілчаним духом.
Стеля низька.