У подраних капцях на босу ногу йшла Марина Сукачова з сином, Метеличиха, Базаліїха. Спільне горе, злидні зріднили солдаток, міцно скріпили їхню дружбу. Всі вони скаржились на Лук'яна Безсалого. Позичив він їм хліб і картоплю, але за те доводилося працювати на Лук'янових полях від зорі до зорі.
— Всім нам тепер погано,— говорила Сукачиха,— а він, хапуга, став жити ще краще, аніж раніше. Позичить що-небудь солдатці, а та своєчасно не поверне боргу — він до суду подає, відбирає землю; бо що, крім землі, у нас візьмеш?
— Не кращий і його брат Трохим. Прийшла до нього моя сусідка — діти в неї захворіли, прийшла, щоб хліба дав хоч шматочок,— не дав... Вигнав з крамниці, мов старчиху якусь.
Уважно слухав розмову старших Серьожа, син Кузьми Сукачова — синьоокий хлопчина в рябенькій сорочці, у старих батьківських штанях, підкачаних майже до колін. Він мовчки йшов слідом за матір'ю.
— Кажуть, буцімто до солдатів можна їздити на побачення,— сказала Сукачиха.— Ну, я гадаю, може, хто багатший та знатніший,— тим можна, а простій людині не дозволять.
Солдатки незабаром звернули в кущі, бо там швидше можна було знайти сухе гілля.
— Жінки, а давайте підемо до п'ятого кварталу,— запропонувала Метеличиха.— Я знаю, там спілі груші є.
— І терну багато, і дикі яблуні є. Ми з хлопцями вже там були,— сказав Серьожа, поблискуючи очима, ладний хоч зараз же йти знайомою дорогою. Так і вирішили: спочатку підуть до п'ятого кварталу по груші та яблука, а вже повертаючись, збиратимуть сушняк. З синенького в білу смужечку фартуха Мете-личиха вийняла кілька засмажених на конопляній олії горішків, почастувала ними дітей і солдаток.
— Дав мені Лук'ян Безсалий замість грошей житнього борошна. Продала йому чоловікову рушницю.
— А мене Софія запрошує,— без особливої радості сказала Базаліїха.
— У майстерні працювати?
— Ні, служницею. А я ось і не знаю: іти мені чи ні. Запитувала в листі чоловіка, хотіла порадитися з ним, так він чомусь не відповідає.
— Іди, гірше не буде, якусь копійчину заробиш.
— Я б пішла, так куди дочку подіти? Не хоче Софія, щоб дівчинка при мені жила. А на кого ж я її залишу?
— Попроси Македониху, в них дітей нема, жінка вона добра, сердечна, догляне за твоєю дівчинкою.
Серьожа слухав розмови, а сам пильно оглядав стовбури. Адже кому доведеться лазити на дерева? Йому ж, Серьожі. У нього під сорочкою схована невелика, але дуже гостра ножівка. Кожного разу, як тільки він чіпкими рученятами обіймав стовбур і ліз на дуба, мати, не зводячи з нього тривожних очей, застережливо гукала: "Гляди, синку, не обірвись". Серьожі смішно. І як це мати не розуміють, що йому не вперше доводиться лазити на дерева? Він добре знає, на яку гілку можна навіть сісти, а за яку досить тільки взятися рукою, як вона одразу ж ламається і летить вниз, розбиваючись на кілька частин. Такі "дрова" Софія дозволяла збирати в своєму лісі солдаткам.
Здалеку долинув звук лісникової дудки.
— Це Мефодій Дробот в обхід пішов,— сказала Сукачиха, прислухаючись до того, як у лісовій хащі відгукнулася луна.-— Кажуть, Софія наказала йому відбирати ножівки і заборонила ламати сухе гілля на деревах. Тільки хмиз можна збирати. Що з дерева впало — те бери, а зрізувати не смій.
— Мефодій якщо й зустріне — не страшно. Він своя людина. Чула я, жінки, що у лісову сторожку до нього ходять солдатки.
— Хіба ж до нього? Ти, Метеличихо, не знаєш. А мені вірна людина казала,— і голос Базаліїхи став тихішим.— Це все ота руда мавпа — Лук'ян — таке придумав. Він там з молодими вдовами пиячить, щоб дружина не бачила. Та хіба від людей сховаєшся?
— Літня вже людина, а в нього ні сорому, ні совісті.
— Навіщо ж йому совість, такому бабієві?
Непомітно прийшли до п'ятого кварталу.
Шелестіло під ногами опале листя. На землі під першою грушею, на яку вони натрапили, лежали почорнілі, спілі й дуже смачні груші лісівки. Визбирували їх солдатки і діти.
— Серьожо, синку, ану вилізь та потруси гарненько. Хлопчина швидко видерся на вершину, почав трусити. Разом з грушами зривалося й падало на землю червоне листя.
У жіночих пеленах — груші, спілий терен, яблука. Повертаючись додому, солдатки згрібали сухе листя, набивали ним повні латані мішки та чували. Але тут проходили вони не вперше й не перші, тому рідко кому щастило знаходити сушняк. Серьо-жа вибрав уже дуби, на яких можна буде спиляти ножівкою кілька засохлих гілок.
— Г ляда, синку, не обірвись,— попередила, як завжди, мати, тривожно стежачи за ним.
Сухий мох, що густо вкривав дубову кору, сипався йому за подерту сорочку, неприємно лоскотав тіло. Та хлопчина не звертав на це ніякісінької уваги. Чіпко вхопився за сучок, але несподівано той сучок зламався. Серьожа впав би, коли б своєчасно не затримався ногами.
Цього ніхто не помітив. Легкий вітер гойдав пожовклі крони дерев, і від того в лісі стояв одноманітний шум. При такому шумі можна сміливо пиляти — все одно ніхто не почує. Серьо-жі з вершини добре видно всіх жінок і дітей. Вони ходять між кущами, згрібають листя. Обнявши руками стовбур і притискуючись до нього грудьми, Серьожа з усієї сили вдарив ногою по гілці. Затріщала вона, обломилась, і відразу ж знизу почувся рідний, сповнений тривоги голос:
— Обережніше, синку!
Вітер розгойдував крону, і разом з нею гойдався підліток, пильно озираючи лісову дорогу. Упевнившись, що йому ніщо не загрожує, він вийняв ножівку.
З-під гострих зубів полетіла жовтувата тирса. Захоплений своєю справою, Серьожа не помітив, та й ніхто не помітив, як навпростець, через чагарники орішини, до дуба підійшов Лук'ян з мисливською рушницею, купленою у Метеличихи.
— Пиляєш?
Серьожа завмер. Він зрозумів, що тепер сховати ножівку не пощастить. У сірому піджаку, у великих мисливських чоботях стояв унизу Лук'ян і колючими очима стежив за підлітком.
— Ну, хлопче, кидай пилку.
Але Серьожа, не кидаючи ножівки, поліз вище, наче це могло врятувати його від розправи. Така неслухняність розлютила Лук'яна, і він закричав, багровіючи від злості:
— Злазь! Злазь, кажу тобі!
— Не кричіть на нього,— стала на захист свого хлопчика мати.— Не лякайте. Я йому сама скажу, і він злізе.
Але Лук'ян, не звертаючи уваги на Сукачиху, зняв з плеча рушницю.
— Довго я тебе проситиму? Злазь, чортеня, злазь зараз же, а то стрілятиму!
— Не лякайте дитину! Не дам! — метнулася до Лук'япа Марина. Та в цей момент біля вуха у неї просвистіла ремінна нагайка і з усього розмаху опустилась на її сатинову кофточку. Марина зойкнула від різкого несподіваного болю. Але не заплакала. Дика лють раптом засвітилася в очах матері, готової на все заради своєї дитини. Схопивши першу ломаку, що потрапила їй на очі, страшна в своєму гніві, вона сміливо пішла на Лук'яна. Несподівано гримнув постріл, віддавшись луною у хащах, і слідом за пострілом розпачливий материнський крик. З вершини дуба, чіпляючись за гілля, падав Серьожа. Забувши про все на світі, мати, як безумна, кинулась до сина, обмацуючи його руки, ноги, голову.
— Живий... живий...
Крові не було, тільки на обличчі виднілися червоні дряпини.
— В повітря баХнув я, в повітря...— белькотів переляканий Лук'ян, зрозумівши всю серйозність того, що сталося, і так же швидко й непомітно, як з'явився, зник у чагарниках.
Мати обіймала хлопчика, тормошила його, а він, блідий, лежав на спині без будь-якого руху. Затуманені очі були ледь відкриті, але він, втративши свідомість, нікого не бачив перед собою.
— Серьожо... Синочку мій... Серьожеиько! — ридаючи, кричала мати, і жах нестерпним болем стискав серце, бив, наче молот, в її мозок.— Живий?.. Ти живий... скажи мені... скажи хоч словечко... Серьожо!
Хлопчик лежав, байдужий до її криків, благань і ридання. Раптом мати затихла, підвела голову. В очі їй страшно було глянути, стільки світилося в них горя, відчаю, тупої розгубленості, майже божевілля.
— Помер...— ледве чутно прошепотіла вона,— помер мій Серьоженька, по-омер! — і впала на тіло синочка, безтямно ридаючи...
Можливо, цей крик, можливо, її сльози, що капали на зблідле личко, привели Серьожу до пам'яті. Яснішими стали його очі, заворушилися губи, почувся тихий голос:
— Води...
Але води не було. Йому дали соковиту грушу, потім іще одну. Він жадібно ковтав сік, не розуміючи, певне, що з ним трапилось. Мати дивилась на сина, ніжно гладила його обличчя, руки, відчуваючи приємну теплоту живого тіла.
— Треба піти до пристава поскаржитись. Адже він міг згубити хлопчика... Міг скалічити на все життя. Такого не можна прощати,— сказала більш рішуча Метеличиха.
І тут же їй заперечила Базаліїха:
— Кому скаржитись? Приставу? Та він майже щодня в гостях у Лук'яна буває. Разом горілку п'ють. Хай наші чоловіки з фронту повернуться. їм розкажемо... Вони заступляться за нас. А у пристава на Лук'яна управи не знайдеш.
— Встану я...
Серьожа спробував було підвестися, але, зойкнувши від болю, знову впав на землю. І цей зойк, мов сильний удар, приголомшив матір. Передчуття якоїсь страшної, неминучої катастрофи нависло над нею з новою силою, погасивши в душі її недавню надію.
— Пропав мій хлопчик! — сказала вона, ледве ворухнувши губами. Але Серьожа почув ці слова, зрозумів її страх, і йому стало дуже шкода мами. Щоб хоч трохи її заспокоїти, він узяв матір за руку своєю теплою ручкою.
— А мені вже краще. Я зараз устану,— і дійсно, напружуючи сили, підвівся на ноги, підтримуваний солдатками.— Я думав, у мене... вистрілив... І чого я злякався?..— Серьожі не вистачало повітря, тому й говорив він поволі, задихаючись, немовби на груди йому поклали щось велике й важке, від чого ніяк не можна було звільнитися.— А за ножівкою... я завтра... прийду... Вона лишилась там... на дубі...
Серьожу вели під руки солдатки, а слідом ішла мати, зірко стежачи за сином, готова в першу-ліпшу секунду підхопити його ослабле тіло. Ішов він, плутаючи ногами, напружував усі сили, щоб не застогнати від болю і цим зайвий раз не злякати матір. Шуміло в голові, а йому здавалося, що звідкись налетів раптом вихор і перед очима заметалися в страшному єдиноборстві дуби, липи, ясени; виверталися з корінням могутні стовбури, починався невиданої сили ураган, і Серьожа з жахом зашепотів:
— Стійте! Не можна... Ви бачите, там падають дерева.