Над колискою не спить.
Над дитиною схилилась,
Сон рожевий зовучи:
"Спи, мій сину, спи, маленький,
Треба спати уночі.
Сплять давно уже хозари,
Печеніги сплять в степах.
Всі заснули… Спи, мій сину,
В золотих дитячих снах.
Та яким же неслухняним
Народився мій синок!
Ні сповивачів не любить,
Ні шовкових пелюшок.
Знову рученьки згинає —
Наче стримує коня…
Спи, моє мале зернятко,
Спи, пташинонька моя!
Знов схопився! Щось приснилось?!
Оченята аж горять!
Правда — щось страшне приснилось?!
Спи: давно всі діти сплять.
Соне, соне срібнокрилий,
Не жахай страхами ти,
А на віченьки дитячі
Тихим янголом злети,
Поведи його за руку
На заквітчані степи…
Знов прокинувсь!.. Святославе!
Заспокойся, тихо спи…"
Ллється місячне проміння,
Над землею ніч летить.
Все заснуло, тільки Ольга
Над колискою не спить.
ДИТИНСТВО СВЯТОСЛАВА
Тихо лине рік за роком,
Підростає Святослав,
Вже він має лук і стріли,
Вже й меча собі придбав.
З лопухами він воює,
Тяжко нищить будяки,
Горобці його бояться
І жахаються шпаки.
Й свойому товаристві
Він давно за ватажка,
Хай хто-небудь не поцілить
В саму шию будяка, —
Одбере меча і лука
І не візьме на війну:
Боронити сторону.
Прибіжить на стайню часом,
На коня — і в степ летить,
Не натішиться вояцтво, —
Серце матері тремтить.
ЮНАЦТВО СВЯТОСЛАВА
Непомітно линуть роки
Серед ігрищ і забав,
Непомітно в товаристві
Виростав і Святослав.
Ось і парубком стає він,
Кремезний, міцний, як дуб,
Сині очі, чорні брови,
Над чолом козацький чуб.
Скрізь і завжди він з вояцтвом,
Разом всі їдять і п'ють.
Сплять — вкриваються вітрами,
Сідла в голови кладуть.
Не беруть в похід з собою
Ні майна, ні казанів:
Є цього добра багато
І в сусідів-ворогів.
А в боях, кривавих січах
Всюди перший Святослав,
Першим він ставав до бою
І останнім бій кінчав.
Був він чесний, справжній лицар.
І коли на бій ішов,
Посилав гінців, щоб ворог
До змагання був готов.
Посилав гінців сказати —
Скільки в його війська єсть
І що буде до останку
Боронити волю й честь.
І здобув він скрізь пошану:
І в чужих, і у своїх…
І боялись Святослава
Грек, хозарин й печеніг.
ПОХІД НА ХОЗАР
Над Каспійським буйним морем,
Понад Волгою в степах
Здавна жив народ хозарський
В побудованих містах.
Торгував усяким крамом,
Вів з сусідами війну
І давно вже задивлявся
"За хозарами не встигнеш!
Бо пройдисвіти оці
Все забрали в свої руки", —
Наші гнівались купці.
Довго, довго придивлявся
До торгівлі Святослав
І в метких купцях-хозарах
Ворогів своїх пізнав.
І сказав: "Іду на вас я,
Приготуйтесь до боїв!"
Сам же військо він збирає
І веде на ворогів.
Розбиває їх твердиню —
Білу Вежу на Дону —
І мечем руйнує Ітіль —
їх столицю головну.
Розганяє їх по світу,
Наче вітер зграї хмар,
І з того часу держави
Не було вже у хозар.
І з того часу наш ворог
Приймаком в чужинця жив…
Так колись ма рахувались
З тим, хто кривду нам робив.
ВІЙНА З БОЛГАРАМИ
Повертається з походу
І рідний Київ Святослав —
Скільки здобичі привіз він
І невольників забрав!
Криком всі його стрівають,
Квіти кидають йому:
"Слава, слава Святославу,
Слава лицарству всьому!"
Та не довго забавлявся
Після бою Святослав.
Рано вдосвіта вставав він
І опівночі лягав.
І коли в своїй державі
Він тривалий лад завів,
Він до матері звернувся:
"Мати, син твій відпочив,
Хоче син твій Україні
Щастя й долю принести.
Не розгнівайся на його
І в новий похід пусти.
Мед несе Дунай широкий,
Дно Дунаю — золоте,
А на березі, як квітка,
Переяславець цвіте.
Греки злото шлють до його,
Угри — коней табуни,
Чехи й ляхи сріблом, крамом
Навантажують човни.
Там я, мати, ставши паном,
Не боятимусь біди…"
І замислилась княгиня,
І сказала: "Що ж, іди!.."
І, зібравши десять тисяч
Найміцніших вояків,
Святослав Дніпром на південь,
На Болгарію поплив.
Далі військо він степами
Серед спеки, серед злив,
Буг зустрів, Дністер широкий —
І обидва переплив.
Довго, довго йшов степами.
Ось уже й Дунай блищить,
І, як писанка, на горах
Переяславець стоїть.
Бачать: замкнуті ворота,
Тихо, пусто навкруги,
Наче з міста повтікали
Чи сховались вороги.
Ждали наступу болгари,
Ждали наступу дарма.
"Святослав не наступає:
Мабуть, сил в його нема!"
І пішли йому назустріч,
Стали битись вояки…
Вже, здавалось, Святослава
Захиталися полки,
Вже не так мечі рубають,
В'яне пісня бойова…
І із уст у Святослава
Вириваються слова:
"Вояки! Ім'я свого ми
На наругу не дамо,
Як судилося нам вмерти,
То, як лицарі, вмремо!"
Загриміли знову сурми,
Полилася знову кров…
Святослав, як лев, боровся,
І нарешті поборов.
Святослав, як лев, боровся,
І тому він поборов,
З переможними піснями
В Переяславець ввійшов.
Хто готов за край, за волю,
Скласти голову свою,
Той бував, і є, і буде
Переможцем у бою.
ВІЙНА З ГРЕКАМИ
Поховавши свою матір,
Знов в поході Святослав:
Він іде уже на греків,
Він уже й гінців послав.
"Я зову на бій вас, греки,
Я на Грецію іду,
На лукавство й хитрість вашу
Я полки свої веду".
І сказали хитрі греки:
"Князю, ти на нас не йди,
На якусь країну іншу
Ти вояцтво поведи.
А у нас земля багата,
Ми заплатимо тобі…
Нащо будем ми сваритись
І вмирати в боротьбі?!
Скільки в тебе війська, князю,
Ти скажи нам це одно, —
І вояк твій кожний має
Зброю, золото й вино".
І, довідавшись про кількість
Святославових полків,
Греки вдесятеро більше
Виставляють вояків.
І коли на бій зійшлися,
Князя жах на мент пройняв:
"Одурили хитрі греки!" —
Гнівно крикнув Святослав.
"Вояки! Як мури стійте,
Не гасіть у серці гнів,
Не вкривайтеся ганьбою
Безсоромних боюнів!
Умремо — ганьби не буде.
Втечемо — навік ганьба!
Ще нікому не відомо,
Чим скінчиться боротьба!
Хай же сурмлять наші сурми,
Ллється пісня бойова,
Хай поляже серед бою
Перша княжа голова!.."
"Де твоя поляже, князю,
Від ворожої руки,
Там і наші хай поляжуть!" —
Закричали вояки.
І заграли срібні сурми,
І забрязкали мечі,
І земля укрилась трупом,
Кров розілляну п'ючи.
Як тікав хозарин битий,
І болгарин, й печеніг,
Так тікали й греки з бою…
Святослав їх переміг.
О, коли б бажання тільки,
Віра, сміливість, любов!
Так, як лицарі колишні,
Били б ворога ми знов.
ПЕЧЕНІЗЬКА ОБЛОГА КИЄВА
Раз дізнались печеніги,
Що для бою час настав,
Що в Болгарїї далекій
Забарився Святослав.
Наче хмари, бідний Київ
Печеніги облягли,
Загриміли всюди сурми,
Тарабани загули.
А у місті плач і стогін:
Ані вийти, ні ввійти,
Став людей косити голод,
Став в могили їх нести.
А в той час гуляє Претич
З дужим військом за Дніпром…
Та не станеш буйним вітром
І не зробишся орлом.
Полетіли б і сказати:
"Ви на волі, соколи,
А наш Київ сірим муром
Печеніги облягли".
Стали думати кияни,
Де їм лицаря знайти,
Щоб із міста на той берег
Сміло зважився пройти.
"Я піду!" — хлоп'я говорить.
"Ти ж мале ще, молоде…"
"Я піду", — хлоп'я говорить
І з вуздечкою іде.
Вийшов з міста, в яр спустився,
Полем швидко перебіг,
Став, постояв, вийшов з гаю,
Йде, неначе печеніг.
Ось і табір, Глянув — війська,
Як тієї сарани!
Коні ржуть, реве худоба,
На триногах казани.
А на сонці сяє зброя,
Сяють, блискають списи…
Як пробитися крізь хмару,
Як пройти через ліси?!
"Де ти, Претич-воєводо,
Де ти, князю Святослав?!" —
Так собі подумав хлопець
І у когось запитав:
"Чи не бачили ви, дядьку,
Тут буланого коня?
Я пустив його на пашу,
Та й заснув на хвильку я…"
"Ні, не бачив… ач, роззява!
Так колись ти і в бою
Задрімаєш і за хвильку…
Стратиш голову свою".
"Треба йти питати інших…
Де ж він, лишенько моє?!
Гей ти, коню мій буланий,
Гей, озвися, де ти є?!"
Вдалині Дніпро синіє…
Хлопчик плаче, як ягня:
"Чи не бачили ви, дядьку,
Тут буланого коня?"
Ось уже і любий берег,
Хвилі весело шумлять…
Він оглянувся — далеко
Вороги його стоять.
І схопив себе за груди,
На собі одежу рве,
Через мить уже по хвилях
На той берег він пливе.
І нарешті бачать хлопця
Печенізьки вояки,
І за ним біжать, женуться,
Як за сарною вовки.
Туго луки натягають,
Стріли кидають вперед,
То пірне хлоп'я у воду,
То заб'ється в очерет.
Стріли падають у воду,
Наче чорні блискавки…
Попливти б, — але бояться
Печенізьки вояки.
А мале хлоп'я давно вже
Степом котиться-летить…
Сяють вогниками очі,
Серце пташкою тремтить.
Ось уже і рідний табір,
Ось і Претич, вояки…
Ах, здається, по степу він
Розгубив свої думки.
Прибігає, важко диха,
Ледве встоїть на ногах…
Закричав — і гнів палає
В огняних його словах.
"Воєводо і вояцтво!
Ви гуляєте, орли,
А наш Київ, наче хмари,
Печеніги облягли.
Ви гуляєте, а люде
Швидко з голоду помруть,
Швидко з голоду наш Київ
Печенігам віддадуть".
Пильно слухає вояцтво,
Що розказує хлоп'я…
Меч стискає воєвода
І сідає на коня.
"Вояки! вперед! на поміч! —
Вірний Претич закричав, —
Хай живе наш славний Київ,
Хай живе наш Святослав".
Обернувся в вулик табір…
Крики, ржання, метушня…
Кожний бравсь за спис, за зброю
І… на огиря-коня.
І злякались печеніги…
Крик пішов і залунав,
Що вертається з походу
Переможець Святослав.
Безліч літ уже минуло,
Вже давно в землі хлоп'я.
І давно вже в серці нашім
Вмерло лицаря ім'я.
СМЕРТЬ СВЯТОСЛАВА
Святослав, розбивши греків,
Повертається з війни,
Тихо плинуть по Дунаю
Навантажені човни.
Ллється легко вільна пісня,
Молодецька, бойова…
Святослав і сам безжурно
Разом з лицарством співа.
Тільки Свенельд не співає
І сидить, як ніч, сумний,
Не голубить його пісня,
І не тішить день ясний.
Святославові говорить:
"Святославе, князю мій,
Повертайся ти на конях
По дорозі степовій.
Греки, певно, печенігам
Уже вістку подали,
Що Дніпром, через пороги,
Повертаються орли,
Що ти маєш мало війська,
Що човни твої з добром…
Славний князю Святославе,
Не вертайся ти Дніпром".
Похитавши головою,
Усміхнувся Святослав:
"Любий Свенельд, воєводо,
Я з дороги не звертав!
Що ж — поміряємось з ними,
Воєводо вірний мій,
Нам не вперше їх стрівати
На дорозі бойовій".
І старого воєводи
Не послухав Святослав,
І пісні ще веселіше
Перед лицарством співав.
Ллється пісня без упину,
На човнах пливе добро,
Переплите чорне море,
Вже синіє і Дніпро.
Швидше в грудях б'ється серце,
Швидше весла хвилі б'ють…
Рідна мати Україно,
Що сини твої везуть!
Осб біліють білим шумом
І пороги Дніпрові,
Мов цвітуть сади зелені
Або трави степові.
Нагло стріли полетіли,
Наче чорні блискавки…
"Печеніги, печеніги!!" —
Закричали вояки.
"Приставай, виходь на берег,
Міцно меч в руці тримай,
Не бери в полон лукавих:
Всіх на місці їх рубай!"
І почався бій кривавий,
Б'ються лицарі-борці…
А попереду вояцтва
Святослав з мечем в руці.
І з мечем в руці поліг він
Смертю лицаря в бою,
За народ, за Україну
Склав він голову свою.
Поруч з ним лягло немало
І відважних вояків…
Тільки дехто в рідний Київ
Повернутися зумів…
Так колись козаче серце
Не боялося біди…
Так колись за нас вмирали
Наші прадіди й діди.
ВОЛОДИМИР ВЕЛИКИЙ
Не жили в братерській згоді
Святославові сини:
Все змагалися за владу,
Все сварилися вони.
Ярополк убив Олега,
Володимир смерті ждав,
Та покликав він варягів,
Врятувавсь і князем став.
Де тепер розташувались
Холмщина, Галичина,
Там віддавна проживали
Українські племена.
Неспокійно їм жилося,
Дні проходили в боях,
Набігали на їх чехи,
Нападав на їх і лях.
Та найгіршими катами
Були орди-дикуни.
Як вони людей гнітили,
Як знущалися вони!
І поклявся Володимир,
Що він люто їм помстить,
Що дулібів і хорватів
Від недолі захистить.
Що прилучить до держави
Холмщину, Галичину,
Що збудує Україну
Вільну, дужу і міцну.
І воює Володимир,
І щастить йому війна,
І злились в одну родину
Українські племена.
КОЖУМ'ЯКА
Убивши князя Святослава.
Печеніги раз у раз
Йдуть ордою на Вкраїну,
Раз у раз грабують нас.
І тепер їх шатра сірі
Вкрили луг над Трубежем,
Печеніги знов з'явились
І погрожують мечем.
Наші ждуть.