На ногах, правда, замість стоптаних шкарбанів добре вшнуровані постоли.
Серце їй забилося ще дужче, коли до кобзаря підійшов хлопчина. На ньому недбало висів колись підкинутий нею піджак. Він уже зовсім зносився, мав десятки латок, а все ж, видно, служив іще поводиреві і постіллю, і захистом у негоду. Напоївши старого водою, хлопець заховав кухлика в торбину і сів, байдуже глянувши на людей. На мить його погляд затримався на тоненькій Лесиній постаті, і дівчинка знітилась. Шзнав чи просто так, випадково глянув? Кров ударила в скроні. Здавалося, присутні помітили той погляд і тепер дивляться на неї запитливо.
— Діду, чи давно ви не бачите? — запитав хтось кобзаря.
Старий одірвався від своїх думок, мовив:
— А відколи пам'ятаю себе. І до того, кажуть, незрячим був.
— І нічого в світі не бачили?
— Отак собі ходжу по землі, топчу її, а зроду-віку не бачив, яка вона.
— Заграли б, діду, — попросили ті, що прийшли недавно.
— Заграти не штука, та чи немає тутечки... — Він не сказав, кого саме остерігався, проте в юрбі загомоніли:
— Нема, діду... І близько не видно.
Кобзар ледь помітно торкнув струни, прихилився до бандури і вслухався. Поводир присунувся до нього ближче, зняв і поклав біля ніг картузика.
І от забриніли струни. Старий враз ожив, підвів сиву голову і заспівав, що були у вдови три сини, як соколи.
Вигодувала їх, довела до ума, а вони й віддячили неньці.
Ой іди ж ти, мати старая,
На чуже подвір'я проживати,
Ой годі наших діток малих пужати, лякати,
То будуть у нас куми і побратими гуляти!
Старечий, а такий дзвінкий голос. Стільки жалю в тих виголосах та виводах! Аж серце щемить.
Кобзар співав довго, а закінчив немовби закликом:
Гей, то-то ж, пани-молодці!
То треба ж отцеву молитву та матчину
Штити і поважати!
Дома, побачивши Судовщикову, Леся згадала, що сьогодні заняття з німецької. Михайлик і Шура вже сиділи за столом над розгорнутими підручниками, а Ганна Іванівна щось їм пояснювала. — От і пусти тебе саму. Не можна ж так, — кинула з докором мати, як тільки Леся зайшла.
Дівчинка розгубилася: за що їй догана? Ага! Несвоєчасно вернулась додому. За це треба перепрошувати. І дочка винувато пригорнулась до матері.
— Мамочко, люба моя, прехороша. Та коли б ти знала, кого я бачила!
— Ото-то... Завжди в тебе зустрічі, якісь побачення.
— Ні-ні, мамуню. Ось послухай. — І розповіла про бачене у скверику. Змовчала тільки про піджачину — не варто нагадувати старе.
— А про те, що розучувала в Ольги Олександрівни, бач, забула, — зауважила Ольга Петрівна.
Леся збагнула. Справді-бо! Тільки не забула вона, ні, а якось сплелися в ній обидві пісні — "Садок вишневий", що розучувала сьогодні в Лисенків, і ота, про вдову з її глибокими жалями. Яка ж із них ближче була до серця — сама не знала. З чемності відповіла:
— "Садок вишневий". А знаєш, мамочко, Ольга Олександрівна сказала, що в мене гарний голос... Тільки нерозвинений.
— То треба частіше співати, розвивати його. Ну, гаразд, про це потім... І так спізнилася.
— Іди до мене, Лесю, — покликала подругу Шура. Та не встигли дівчатка всістися, як у кімнату веселою юрбою влетіли Оксана, Маня і Люда, а слідом, широко розпустивши бороду і поскубуючи пишного вуса, зайшов і їхній батько, Михайло Петрович Старицький. Біля порога він зупинився, зняв капелюха і пробасив:
— Ходить гарбуз по городу, питається свого роду: ой чи живі, чи здорові ще родичі гарбузові?
— Живі, живі ще й здорові! Того й вам зичимо! — відповіла Ольга Петрівна.
— Дізнався, що ви тут, і поспішив одвідати. Старицький ніжно цілував жінкам руки і весь час усміхався стримано, здавалося, самими тільки очима.
— Як ви посвіжіли, Михайле Петровичу, — сказала Ганна Іванівна, — помолоділи.
— Щедрістю нашої чарівниці-природи, рай його батька! — кинув свою улюблену примовку Михайло Петрович. — Вона, матінка, хоч кого на ноги поставить.
Він недавно повернувся з Поділля, куди щоліта їздив відпочивати з сім'єю, і був у тому особливому настрої, який викликають у нас відвідини рідних з дитинства місць.
Розповідав дотепно, барвисте, як взагалі умів викласти будь-яку пригоду чи історію.
Зайшов Петро Миколайович.
— Одразу видно, що Старицький приїхав. Чути на весь дім.
— Чути? То й добре! Хай чують! Хай знають: ще не вмерло наше слово — живе й буде жити! Оце ще коли б сюди Драгомана, то й сам чорт не страшний був би. — Він запитливо глянув на присутніх і по-змовницькому додав: — У відповідь на височайший указ 3 я посмів сочинити цей опус. — Михайло Петрович сів до столу і розіклав рукопис. — От, маєте... "Тарас Бульба". Ліб-ретто майбутньої опери, її неодмінно напише Микола Віталійович.
— А прочитайте-но, Михайле Петровичу, трішки, — попросив Солонина.
Старицький подумав хвилину, перегорнув кілька сторінок і зупинився.
— Хіба що оце.
Малі принишкли, заслухались. Леся сиділа поруч матері за столом, зіпершись підборіддям на руку... Один за одним оживали в пам'яті епізоди великої епопеї: козацькі походи, бої зі шляхтою... Зрада Андрія... Смерть Остапа і самого Бульби... Згадалася поїздка в Дубно, і чомусь одразу, мов із туману, випливала Оленка, згорблена постать бабусі, в котрої тоді ночували. "Зачинили синочка мого, в тюрму посадили..." — ніби над вухом, щойно сказані, пролунали слова. Леся аж оглянулася, проте нікого чужого в кімнаті не було. Мати, Ганна Іванівна, Петро Миколайович, дівчатка — всі захоплено слухали Михайла Петровича.
— Яв захопленні! — першою порушила мовчанку Ольга Петрівна, коли Старицький закінчив читати сцену. — А Микола Віталійович знає?
— Знає. Вже, каже, увертюру написав... Ну, а як же молоде покоління? — раптом запитав Старицький. Він злегенька пригорнув Лесю, що стояла поруч, біля матері, ніжно погладив по голівці. — Чим живемо? Хлібом-сіллю?! Молодчина! Швидка. Відразу знайшлася. А напам'ять що знаєш?
— Багато.
— Он як! За це тобі цукерок, найсолодший.
— Ми теж знаємо, — застрибали дівчатка. — І нам цукерок.
— На всіх у мене не вистачить, — глянув на дочок Михайло Петрович, — а коли так, влаштуймо конкурс: хто найкраще прочитає, тому й гостинець найліпший. Жюрі прошу зайняти місця. — Він швидко розставив стільці, посадив жінок, Петра Миколайовича, а сам узявся керувати концертом.
Першою зголосилася Люда. Вона голосно прочитала "Причинну" і одразу ж почала "Мені тринадцятий минало...", та Михайло Петрович зупинив її:
— Досить, досить, голубко. Так ти в мене всі гостинці виманиш. І взагалі — Старицькі, сьогодні помовчте. Вас я і вдома наслухаюсь.
— Тоді я! — попросила Шура.
— Це інше діло.
Шура декламувала уривок із "Русских женщин" Некрасова. Леся вже слухала її, проте й цього разу, як і раніше, не могла стримати хвилювання, що народжувала в ній розповідь про гірку долю засланців.
Прости и ты, мой край родной,
Прости, несчастный край!
И ты... о город роковой,
Гнездо царей... прощай!
Які знайомі, близькі серцю слова! Як і в її "Надії"...
Рідний край, нещасний край— Степ, могилки... синій Дніпро...
Шура декламувала:
Мороз сильней, пустынней путь
Чем дале на восток;
На триста верст какой-нибудь
Убогий городок.
Зато как радостно глядеть
На темный ряд домов,
Но где же люди? Всюду тишь,
Не слышно даже псов...
Саме такий поставав перед нею Сибір — безлюдний, холодний, суворий. А як же там людям? Як тіточці? І знову здалося: крізь заметілі дивляться на неї затуманені слізьми тіточчині очі. Дивляться і наче промовляють: "Ні долі, ні волі у мене..."
Ні долі, ні волі у мене нема,
Зосталася тільки надія одна, —
це вже читає вона, Леся. Затихли оплески, адресовані Шурі, і якась незнана сила вивела Лесю на середину кімнати. Слова самі вириваються з уст — спочатку тихо, несміло, а далі дужче, голосніше...
Надія вернутись ще раз на Вкраїну,
Поглянуть іще раз на рідну країну...
Всі вражені, насторожено слухають.
— Це її... сама написала, — шепоче на вухо Старицькому Ольга Петрівна. Вона також приємно здивована:
знала-бо тільки початок вірша, а тут — весь. Правду казав чоловік: який початок, такий буде й кінець.
Поглянуть іще раз на синій Дніпро,
Там жити чи вмерти — мені все одно...
Старицький слухав, кидаючи погляд то у вікно на одноманітне сіре громаддя будинків, то на молоду Косачівну, ще недавно, десяток хвилин тому, таку по-дитячому просту і наївну, а тепер — незрозумілу, загадкову, не по віку дорослу. В її сірих великих очах помітив страждання, і вперше, принаймні за сьогоднішній день, з його обличчя зникла усмішка.
Ніяково стало за свої веселощі. Подивився на Ольгу Петрівну, вона теж сиділа не менше зворушена, слухала, не відриваючи від дочки погляду.
Поглянуть іще раз на степ, могилки,
Востаннє згадати палкії гадки...
Леся читала піднесено. Голос її бився об стіни невеликої кімнати, пташкою рвався на волю, де вітрами осінніми шуміли гаї, де степами безкраїми гордо стугонів між скелями та порогами сивий Дніпро.
І ніхто вже не думав про те, кому дістануться ласощі, — щось незрівнянно більше, важливіше полонило свідомість батьків і дітей. Воно хвилювало, породжувало нові, не буденні чуття.
XIV
У місті багато розмов про Лисенка. Зібрані і видані ним народні пісні знайшли своїх цінителів і виконавців навіть серед аристократичної публіки, яка нехтувала українською культурою.
Звістка про наступний концерт викликала пожвавлення. "Що нового в програмі?", "Чи співатиме дружина композитора?" — допитувались нетерплячі. Чиновники канцелярії генерал-губернатора теж — "на всякий випадок" — запросили репертуарний список, їх найбільше цікавило співвідношення російських і українських номерів та, звичайно, благонадійність програми.
— Ці держиморди виводять мене з терпіння, — обурювався Микола Віталійович. — Вони вважають, що забороною можна витравити любов до рідної культури. Яка близорукість, яке нерозуміння душі народу! Як гадаєш, Михайло?
— Так, рай його батька! — відповідав не менш схвильований Старицький. — Я певен, що їм однаково чуже як українське, так і російське мистецтво... Та ти не журись, Миколо, нехай йому грець.
Леся кілька разів була свідком подібних розмов, хоч багато дечого в них і не розуміла. Для неї було ясно одне: якісь люди хочуть перешкодити концерту, але це Їм навряд чи вдасться. Вона слухатиме Лисенка, насолоджуватиметься чарами його музики.