Чи думав у ту врочисту годину, що так рано заб'ється тривогою дитяче серце? "Яка ж твоя доленька, доню, яка путь тобі уготована?"
— Спасибі... Ларисо, — мовив зрештою і простягнув дочці руки. Вона постояла якусь мить у нерішучості, а потім кинулась, обвила батькову шию, й Петро Антонович відчув, як схвильовано б'ється її серце.
— Та годі-бо вам! Задушиш дитину, — сказала Ольга Петрівна. — Мені за всі мої поезії ні разу так не дякував, — жартома докоряла чоловікові, — а це ж тільки початок вірша.
— Нічого, який початок, такий буде й кінець, — упевнено мовив Петро Антонович. — Еге ж, Лесенько? Вона лише кивнула на те і ще дужче пригорнулася до батькових грудей, наче вперше зустріла його після розлуки або ж прощалася на довгі роки.
XI
Час — добрий лікар. Минуло кілька тижнів, і Лесине горе стишилося, вгамувалося. Але не забулося. Дівчинка виливала його своїм друзям, коли збиралися в замчищі, виспівувала тужливими піснями. Вона поміт но схудла, стала вразливішою. В ясних оченятах осе лилася постійна задума.
— Ти б відпочила, Лесенько, — сказав якось дочці Петро Антонович, коли та вже надто засиділася над книжками.
— Еге, то хай і Мишко гуляє, щоб я не відстала від нього... А то він усе учить і учить.
— Ну, це ми владнаємо. Михайлику! — гукнув Петро Антонович. — Хочете, одвезу вас до Колодяжного? На вакації.
— А де ж ми там будемо жити?
— От тобі й козак! Літом кожен кущик ночувати пустить.
— Та я — що? Мені однаково, — виправдовувався Михайлик. — От як Леся.
— їдьмо, таточку, їдьмо! — заплигала з радощів Леся. — Зараз квіток там, ягід... їдьмо!
— Треба маму спитати, як вона.
— Я хутко, — метнулася Леся на кухню по матір. Ольга Петрівна не заперечувала. Вона вже й сама не раз думала, що дітям необхідна прогулянка. Колодяжне, з його повними чарівної поліської краси навколишніми гаями та луками, напевне, дасть необхідну їм втіху.
Оселилися в іще не закінченому великому будинку. Одна з трьох просторих його кімнат уже була готова, побілена, а кухню Петро Антонович попросив пічників тимчасово зробити надворі. Під низеньким гонтовим накриттям ті змурували плитку, вивели комина, і куховарка — чепурна, моторна молодиця, яку Ольга Петрівна найняла ще в Луцьку, —щодня готувала там страву.
Саме достигали вишні, садки червоніли від ягід. Ольга Петрівна сушила їх, насипала в бутлі. Весь день вона була заклопотана, порядкувала на будівництві, бо Петро Антонович одразу ж повернувся до міста. Леся й Михайлик почували себе привільно. Вони швидко подружили з сільською малечею і тільки й чекали нагоди чкурнути з нею на пастівень, де сила-силенна квіток, чи до недалекого озерця, напівзарослого ситнягом та покритого зеленим килимом ряски. Скільки там лілей! Білих, жовтеньких... Так і надять до себе. Хоч зірвати їх не так-то легко — драговина засмокче... Та хлопчаки добираються. Скидають одяг, роблять із ситнягу кулики і пливуть на них на самісіньку середину.
З заходу до села підступав дубовий праліс. Він нагадував Лесі звягельські темні бори, поїздки до навколишніх сіл. І легенди. Про мавок, лісовиків, русалок, водяників. Вони назавжди ввійшли в її серце, жили в уяві звичайним життям, як і всі інші друзі. Скільки разів шукала зустрічі з ними, а все не щастило. Ще тоді, на Купала, як були в Жабориці, сподівалась побачити причинних дівчат, послухати їх веселих пісень, та жодна не з'явилась тоді, не прийшла. Чи то година була не слушна, а чи інше що завадило... "А чому б тут не побачити мавки?" — спало якось на думку. Це було погожого вечора, коли вони з Михайликом поверталися з гулянки. Ще червоніло крайнебо на заході, спадала збита чередою курява, а над головами з приглушеним свистом шугали кажани. "Самотою проти ночі страшно, — думала Леся. — Може, згодиться Михайлик? — Глянула на брата і завагалася: — Ану, як сам не піде ще й мене не пускатиме? Адже вночі вештаються усякі сили — чисті й нечисті". Вирішила обережно вивідати братову думку.
— Михайлику, тобі тут хороше? — закинула здалеку.
— Дуже! Стільки простору, не треба скніти над підручниками. А чому ти спитала? Тобі не подобається?
— Ш, що ти? Я ладна тут назавше зостатися... Ліс, озера. Там-то, видно, мавок га лісовиків! От побачити б!
— Чого заманулося! Таж вони тільки вночі виходять.
— То й що! Хоч би і вночі? Михайлик глянув запитливо на сестричку.
— Чи ти ба, яка одважна! Гляди-но... Сперечатися було б зайвим, і Леся промовчала. Ясно й так, що брат не складе їй товариства. "Доведеться самій... Доберусь до тієї он вежі й назад", — думала.
З таким рішенцем і лягла спочивати.
Не спалося. Та й чи до сну! У відчинене вікно дихала п'янкими, на лугових травах настояними пахощами літня ніч, таємниче шептались молодим листям дерева, а на пастівні, у вільшині, що підступала до самісінького подвір'я, не вгавали соловейки. Леся підвела голівку, виглянула у вікно.
Поруч заворушилася Ліля.
— Що тобі, доню? Лежіть спокійно... Спіть, — почувся сонний материн голос.
Не озвалася на нього, принишкла. Лежала з заплющеними очима й дослухалась. Недалеко, мабуть на вигоні, гуляла молодь: невгамовно заливався голосний бубон у чиїхось дужих руках, то затихала, то знову тонко виводила скрипка; часом зринала пісня, проте ненадовго: видно, ще не настав їй час...
У кімнаті тиша. Всіх здолав міцний сон. Добре, що Джальми нема, а то почула б і почала скавучати.
Затамувавши подих, Леся злізла з полу, навшпиньки підійшла до дверей. "Що, як заскриплять?" Обережно натиснула клямку і пхнула боком двері. Відчинила — аби як-небудь просунутись — і стала в сінцях, прислухаючись... Тихо. Шхто й словом не обізвався. Можна йти.
Поза хатою, минаючи обору, щоб, бува, не зустрітись із куховаркою — вона ночувала надворі, — добралась до пастівня, постояла в нерішучості і, не тямлячи себе від страху, подалася стежкою, яку запримітила ще вдень, коли ходила до озера. Висока густа трава бризкала росою, приємно остуджувала гаряче від хвилювання тіло. По небу блукали сиві хмари. Вони то заступали жовтий молодик, від чого бліді тіні повільно котилися полями, то випускали його, і тоді м'яке сяйво розливалося над землею. Зітхав легенький вітерець між галуззям.
Ось і узлісся. Шд ногами затріщав дрібний хруст, ! його тріск легенько покотивсь між деревами. В кущах, що темними купинками підступали до стежки, застогнав пугач...
Леся здригнулась і зупинилася. Колодяжного не було видно, гінкі тополі ледь бовваніли в місячному світлі... "Може, вернутись?.." — спало на думку. "Як, не побачивши мавки?" — заперечував інший голос. Кому він належав — не знала, лише відчувала в собі якусь роздвоєність. Одна Леся нестримно поривалася вперед, а інша зупиняла її.
Перемогла все ж таки перша. Підкоряючись їй, Леся перехрестилася і сторожко ввійшла в ліс. Кісники їй розмаялись, чіплялись за гілки, та дівчинка цього не відчувала, пробиралась від стовбура до стовбура... Нарешті перед нею відкрилося невеличке лісове озерце із тихим плесом. Блищало воно — спокійне, сонне. Могутні дуби, що росли біля нього, мовчки милувались своєю вродою. "Отут і ждатиму, — вирішила Леся й щільно притулилась до дерева. — Вони найбільше люблять купатися в місячні ночі".
...Чекала, а нічого не бачила. Понуро стояли в задумі дуби, кричало, наганяючи страх, нічне птастві, і хоч би тобі на сміх що привиділось. "Видно, погане я місце вибрала: близько до села й до узлісся. Зайти б далі, та заблудити можна", — міркувала Леся. Щеміли пожалені кропивою ноги, липла до тіла мокра спідничка, хотілось присісти, зігрітися... "А дома, певне, шукають... Мама й Михайлик бігають, кличуть, — снували думки. — Та де там! Вони собі сплять... Але чому ж нічого немає? Чи то ніч така видалась, чи що інше?"
Затихла молодь на вигоні. Заспівали перші півні. Леся постояла трохи, все ще сподіваючись побачити мавку, а потім нехотя, оглядаючись на озерце, пішла назад.
Коли виходила з лісу, щось людським голосом закричало над головою, зашелестіло в бур'янах, залопотіло. Заклякла на місці, а потім, отямившись, щодуху кинулась додому.
XII
Швидко минали дні. Леся нікому не розповідала про свої нічні пригоди, тільки ходила мов зачарована. Бачила тую мавку, високу на зріст, з гарним округлим лицем і довгими косами, що хвильками спадають на плечі, на груди... Одяг мала прозорий, крізь який просвічувало утле тіло... То купалась безгучно в прозорім лісовім потічку, то забавлялась, гойдаючись на тонких березових вітах, то легко, немов на крилах, бігала горами й долами, аж розвівався їй одяг, рвала квіти і заквітчувалася ними...
Як жаль, що нема фортепіано! Поклала б усе це на музику, грала б і грала — безперестанку... Музика завжди повертає бадьорість. Та й не лише тому. Скільки тут чудових мелодій! Вони бринять у серденьку голосними солов'їними переспівами, срібними жайворонковими дзвіночками.
Десь тут була подоляночка,
Десь тут була молодесенька...
Одну за одною відкладала у пам'яті, берегла пісні, як найкоштовніший скарб. "А Михайло Петрович радив записувати", — спав на думку недавній лист від Драгоманова.
Випросила кілька аркушів паперу, зшила його і занотувала всі, що знала, пісні. Ще й Михайлик додав трохи.
Це було куди кориснішим від щоденної біганини. Мама — й то похвалила! Навіть попросила змальовувати для неї найцікавіші узори, що не так уже й важко;
Варка, Йосипа Пирогового, знає, у кого в селі найкращі рушцики.
Ну й бідова та Варка! Тоненька, пожовкла від пропасниці" а метка, мов козеня. Щлий день вертілася б дзигою, і ноги їй не болять. І на город — по бур'ян для кроликів, і до сажалки — по ряску для качок, і на гойдалку — скрізь устигав. Коли б не оте мале на її шиї — хтозна-що б видумувала. А то й забавляй його, і дивися, щоб піску в рот не гребло... Морока, та й годі! Вже скільки Леся просила Федоську, Варчину матір, частіше відпускати її гуляти, — де там! Слухати навіть не хоче. "Вам, — каже, — панно, вільно гулєти, бо є за ким. А Варці, коб ви те знали, вже зароблєти пора. Дівка... Хто на неї приробить? Нехтолиця отой проклє-тий, п'єниця невсипущий?" Це вона про чоловіка так, про Йосипа" Варчиного батька... Шкода його. "Слабий", — каже Варка. А люди подейкують, нібито жінка звела так, аби не пив та не длявся без діла...