Який же він величезний! В Луцьку жодного такого нема. Леся пильніше придивляється до вікон — за ними снують люди, стоять верстати, машини. От би поглянути на них! Та ні, коні несуть усе далі й далі.
А це що? Видно, базар. Народу — не злічити. Рядами і так, гуртом, стоять, торгуються. Навіть вулицею важко проїхати. Кучер сердиться, погукує, натягаючи віжки. А натовп вирує, мов ріка, що вийшла з берегів.
Вузенька вуличка повела їх угору, і незабаром, минувши Велику Підвальну, вони зупинилися перед високим сірим будинком на Стрілецькій.
— От і приїхали, — сказала Ольга Петрівна. Михайлик і Леся хутко позіскакували на брук і допомогли злізти Лілі. В коридорі почулися голоси, поспішні кроки, і в дверях з'явився середніх літ чоловік в окулярах, а за ним — дві жінки.
— Ольго Петрівно, голубонько!.. Хоч би ж були телеграму дали. — Він чемно цілував Косачевій руки, обіймав дітей, метушився. — Ярино, бери мерщій речі... А ми ждали, ждали, та й надію втратили...
Петро Миколайович Солонина був давнім знайомим Косачів. Вони часто в нього зупинялися, приїжджаючи до Києва, і кожного разу при зустрічі господар прохав свого тезка привезти малих показати їм місто.
Гостям відвели дві невеличкі кімнати. В одній помістилися Михайлик і Леся, в іншій — Ольга Петрівна з Лілею, влаштувавши там щось на зразок кабінету. Мама саме взялася за видання "Співомовок" С. Руданського, і робоче місце їй було необхідне.
Після короткого перепочинку оглядали місто. Воно було чарівне у своїй весняній красі. Залиті теплінню широкі вулиці, чепурні сквери і палісаднички між сірим громаддям будинків, зелені схили Печорську... А там, за Подолом, коли дивитися з Володимирської гірки, вільно тече широченною заплавою Дніпро-Славутич. Який же він величний та гордий! Недаремно стільки пісень про нього складено, стільки легенд між людьми ходить. "Стояла б отак і дивилась-дивилась", — думає Леся, міряючи поглядом пропахлий весною простір.
— Мамочко, а які річки впадають у Дніпро? — запитує вона.
Ольга Петрівна відриває погляд від манливої далини.
— Багато... он голубіє Десна, а там, за отими лісами, Прип'ять... У Прип'ять впадає Стир.
Он як! У голубих хвилях Дніпра плещуть і їхні волинські води. Це якщо сісти в Луцьку на човен, то можна допливти до Києва.
— Чуєш, Михайлику? Як повернемося додому, зробимо такого човна і подамося... до Києва, потім у Канів, на Тарасову могилу, гаразд?
Михайлик дивиться на сестричку насмішкувато.
— Вигадаєш... Хіба ж наш човен стільки вдержиться на воді?
Як вона про це не подумала? Полонила її Дніпрова краса, зачарували оті далекі гаї, що ледь мріють на обрії, рутвяні луки з дзеркалами старих річищ і верболозами.
— Мамо, а чого ми не живемо в Києві? Що їй сказати? Це питання не менше хвилює і Ольгу Петрівну, а от вирішити його вони з чоловіком не можуть. І, мабуть, тому, що він у немилості в начальства. Інші давно вже обжилися собі на місці, а вони й досі не мають постійного кутка...
— Всі не можуть тут жити, донечко. Колись і ми будемо.
— Хай тато приїздить, і зоставаймося. Йому ж там скучно без нас?
— А ми хутенько й подамося назад, будемо усі при купці.
Так не хочеться. Вона ще не роздивилася як слід міста. "Ліпше помовчать, а то мама справді почне поспішати", — міркує Леся і зводить розмову на інше.
Находились досхочу. Повернулися стомлені, переповнені вражень.
Микола Віталійович Лисенко і його дружина Ольга Олександрівна чекали їх уже з годину.
— Оце так гості! — почав жартома докоряти Микола Віталійович. — Не встигли приїхати — вже й не знайдеш їх.
— Малі не дають посидіти, — виправдовується Ольга Петрівна. — То туди ходімо, то туди... І майже весь день згаяли...
— Ану ж бо, де вони, ті малі? Дітей покликали до вітальні.
— Ольго Петрівно! Та як же вони виросли! — захоплено вигукнув Лисенко, коли Михайлик і Леся, мружачись од яскравого світла, несміливо переступили поріг. — Ні, ви подивіться, Петре Миколайовичу... Що зріст, що врода...
Лесею тим часом зайнялася Ольга Олександрівна. На її прохання дівчина декламувала "Русалку" Міцкевича, час від часу зиркаючи на матір.
Микола Віталійович мимоволі заслухався. В голосі дівчинки було стільки зворушення і натхнення, що його серце забилося схвильовано. Коли Леся скінчила, він підійшов, поклав на її плічко широку долоню і поцілував у чоло.
— Молодчина. — Взявши Лесю на руки, Лисеико сів на дивані. — А ще що ти знаєш?
Леся засоромлено мовчала, перебирала пальцями кіску.
— Вона й грати вміє, — похвалився Михайлик.
— Та невже? На фортепіано? — щиро дивувався Микола Віталійович. — Ану ж, ну. — Він переніс Лесю на стілець перед фортепіано і зупинився, чекаючи, що буде далі.
Леся подумала хвилинку, звично взяла акорд і плавно почала "Хлопці-молодці". Лисенко підійшов до Косачевої і мовчки потиснув їй руку. У виразі його обличчя були і подив, і замилування.
Леся скінчила грати, жінки голосно заплескали в долоні, а Микола Віталійович ледве стримував сльозу, що несамохіть викотилася. Він теж зааплодував.
А Леся знову заграла. Товариство додавало їй снаги і сміливості. Рученята легенько перебігали по клавішах, дівчинка грала й грала, викликаючи з пам'яті напівзабуті, давно розучені мелодії. Краєчком вуха дослухалася до розмов, ловила уривки фраз, та мало над ними задумувалась. Але раптом вчулося їй знайоме ім'я. Стишила гру, збилася з ритму і зрештою перестала зовсім... Так, говорили про тіточку. І яку ж страшну звістку принесли Лисенки! її кохану тіточку Оленочку заслали в далекі, незнані краї, де й сонце світить по-іншому, де на кожному кроці на людину чатує смерть.
"...Тіточко, люба моя", — кликала в думках Леся. Згадалися розповіді Ганни Іванівни, Шура, смерть її батька... Все це так вразило, що Леся непомітно залишила дорослих.
Другого дня Леся нездужала. Вночі жахалася страшних привидів, які, здавалося, кишіли в темряві, а вдень усе нагадувало їй про тіточку. Ще оті фотокартки на стінах, з яких усміхаються великі, розумні тіточчині очі. Хоч би познімали їх. "Хто ж мені пісень заспіває тепер?.. А ще збиралися разом до гаю — слухать пташок, збирати ягоди..."
— Матусенько, їдьмо додому, — прохала.
Ольга Петрівна й господарі, як могли, розважали її, та дівчинка більше відмовчувалась. Довелося Косаче-вій так-сяк закінчувати справи і поспішати до Луцька.
Дорога трохи розвіяла Лесину тугу. Проте ненадовго. Вдома, як тільки побачила Шимановських, — Павлик і Антін уже були з матір'ю в Луцьку, — це почуття оволоділо Лесею з повною силою. В пам'яті оживали тіточчині розповіді, палкі пісні, що їх співали вечорами. Вони бриніли, ятрили душевну рану. Леся ненавиділа тих далеких людей, які осиротили Антона й Пав-лика, забрали тіточку. То ж вони, видно, вкоротили віку Шевченкові... А що, коли й тіточку жде те саме? Декабристи... Серед них і Яків, материн дядько. Ніхто, мабуть, звідти не повертається.
Вона готова була вступити в двобій з катами. Тільки ж далеко той Петербург. А до Сибіру їй взагалі не дістатися. Це аж там, де сходить сонце, за лісами дрімучими, за високими горами... Згадувала Кармалюка. От мати б його силу й хоробрість. Пішла б, відшукала дорогу їй людину, визволила. Вона ж, бідна, му читься там, тільки й надіється, певне, вернутись до рідного краю-Думки, мов ті хмари перед грозою, клубочились, туманом повивали свідомість. Наче спалахи блискавок, рядки нанизувалися разками добірних слів... Погля нуть іще раз на рідну країну...
Навколо темрява, ніч. Зморені денними клопотами, сплять тато й мама, щось незрозуміле бурмоче спросоння Михайлик. Тільки од неї все відлітає, ніщо не цікавить. Навіть книжки, що накупили в Києві. Хотіла було читати ввечері, та рядки плутались, і на кожній сторінці з-поміж них дивилися зажурені тіточчині очі. Сліз у них не було — тільки туга й біль. І бажання поглянуть іще раз на синій Дніпро... на степ... могилки, серед яких білоголовим дівчатком промайнуло дитинство, де вперше народились палкі гадки.
Щось нестримне охопило дівчинку. Воно несло її, мов вітер билиноньку, в край далекий, суворий. І не хтось то вже сумував по Вкраїні, а вона, Леся... Ні долі, ні волі у неї, тільки надія гріє зболіле серце... Надія вернутись! Там жити чи вмерти — їй однаково. Аби на своїй, на рідній землі.
Коротка літня ніч танула. Звичною метушнею на вулиці народжувався день. Він прийшов непомітно, викупаний у росах, — свіжий, принадний. Лагідно заглянув у вікна, дихнув прохолодою, змив тривожну дрімоту. Леся підвелась і сіла на ліжку. Від безсоння важкою здавалась голова, проте ні біль її, ні втома не заступали думок. Вони були ясні, хоч і безрадісні.
Нечутно Леся підійшла до столика і, щулячись від ранкової свіжості, поспішно почала записувати:
Ш долі, ні волі у мене нема.
Зосталася тільки надія одна
Надія вернутись ще раз на Вкраїну..
Не помітила, як до спальні зайшла і стала позаду мати, — писала й писала, мережила рядочками папір. Лише як на плече лягла материна рука, обернулася — Мені страшно, мамочко... А що, як її закатують..
Не вернеться тіточка. — Леся горнулась до матері, тремтіла. Проте в очах її не було ні сльозинки — тільки розпач, і жах, і пекучий, немов сіль на рані, затамований біль. Ольга Петрівна дивилась на неї і не впізнавала. За ніч дочка ніби постаршала: не по-дитячому суворо зведені брови, ледь помітна зморщечка хвилясто перетнула високе чоло.
— Вгамуйся, доню. Все з'ясується, і тіточка приїде жива-здорова... Не можна так. Ходи одягайся. Он і Михайлик уже прокинувся.
Заглянув Петро Антонович.
— Що тут у вас? — Він узяв списаний Лесею папірець і довго, уважно його розглядав. — Вірш?
Леся мовчала, з острахом дивилася на своє писання, ніби не папір був у батькових руках, а шматочок її зболілого серця.
— Історія з Оленою остаточно вивела її з рівноваги, — відповіла Ольга Петрівна. — Всю ніч, каже, не спала.
— А для початку непогано, — глянув на дружину Петро Антонович. —"Ні долі, ні волі у мене нема, зосталася тільки надія одна". — Він сів у задумі до столу, вдруге перечитав написане і перевів погляд на Лесю. Вона все ще тулилася до матері, як дитинча, що злякалося свого першого кроку. І десь за цією дев'ятилітньою дівчинкою, мов крізь туман, Петро Антонович бачив зимовий Новоград-Волинський, морозяну лютневу ніч і крихітне, закутане в пелюшки тільце, що його винесла йому від породіллі мати, Єлизавета Іванівна.