Особливо старалася баба Мотря. Вже котрий раз розповідала жінкам, яка оказія трапилася, коли побачила хлопця на груші.
У селі на кількох хатах з давніх-давен щороку селилися бузьки. Люди любили їх, всіляко оберігали. А щоб діти не розорювали лелечачих гнізд, то діди і баби внукам втовкмачували, що коли котрий-небудь хлопчисько скривдить птахів, то вони спалять хату. Принесуть у дзьобі тліючу головешку із забутого байдужими людьми вогнища і кинуть на будинок.
Недалеко від Андрійового обійстя дядько Митрофан спорудив нову хату, а стару розібрав і лелечаче гніздо скинув і спалив разом із сміттям. Андрія це так схвилювало, що він, покликавши Микиту, прибіг до Олеся. Хлопці стояли серед подвір'я і думали, як допомогти лелекам.
Скоро бузьки прилетять із теплих країв, а де будуть жити?— запитав Андрій хлопців, ніби ті могли знати, де ж мають тепер оселитися птахи.
— Може, піти до дядька Митрофана і попросити його знову влаштувати гніздо на хаті?— якось невпевнено запропонував Олесь.
— Давайте влаштуємо гніздо бузькам на дереві,— сказав Микита.— Я бачив такі гнізда коло дороги, коли торік їздив з батьком до міста Вінниці.
— А де ж візьмемо дерево?—запитав Андрій. Олесь почухав для чогось носа, ніби шукав там відповідь на Андрісве питання, і порадив:
— Підемо до дядька Митрофана. Його лелеки, то хай і він про них потурбується. Йдемо?
Скоро друзі опинилися на подвір'ї дядька Митрофана. Той здивовано зиркнув на дітей, чемно відповів на привітання і запитав:
— Ви до мене?
— Так, дядьку Митрофане,— відповів за всіх Андрій.— Ми хотіли запитати: а де житимуть лелеки, коли повернуться з вирію?
— Ох-хо-хо-хо! Ох-хо-хо-хо! — зареготав на все подвір'я здоровенний, червонощокий дядько з посивілими скронями, аж з голови злетів засмальцьований картуз, відкривши лисину на всю голову.— Ну й насміпіили!
— Ми серйозно,— спохмурнів Микита.
— Якщо ви серйозно, то я серйозно і відповідаю: як прилетять бузьки, то й полетять собі інше місце шукати. Досить з мене такої рідні.
— І не боїтеся, що лелеки хату спалять?— запитав Олесь.
— Шифер не спалять,— байдуже сказав дядько.— У вас все?
— Дядьку Митрофане,— звернувся Андрій до чоловіка.— Дозвольте на отому ясені гніздо лелекам влаштувати?
— Це ж навіщо?
— Так лелеки додому спішать аж десь із далекої Африки,— схвильовано сказав Олесь.— Десятки тисяч кілометрів летять і тільки й думають про вашу хату, шукають її по всьому білому світу, бо ж це їхня рідна домівка. Невже ви пожалієте отого ясеня для справжніх своїх родичів і друзів — лелек? Дядечку Митрофане?!
Олесь говорив так пристрасно і так переконливо, що у дядька потеплішали очі. І він здався:
— А хто ж те гніздо висадить на ясеня?
— Ми!— хором відгукнулися хлопці.
— І де ви на мою біду взялися?— почухав потилицю чоловік.— Тут роботи непочатий край, та ще й ці пуцьвірінки завдають мороки.
— Ми самі все зробимо, дядьку,— запевнив Микита.
— А колесо від воза де взяти?— запитав чоловік.— Без нього нічого не вийде.
— Колесо зараз буде!— впевнено сказав Микита і до хлопців:— Гайда до мого батька у майстерню!
Як з'явилися діти на обійсті, так і зникли. Дядько Митрофан аж засміявся, щиро й добродушно:
— Ну й спритні, дияволята.
І, не гаючи часу, чоловік взяв пилу, драбину і пішов до високого ясеня, який ріс неподалік хліва. Ще не встиг він зрізати сухий верх, як хлопці прикотили старе колесо від воза. З ними прийшов і дядько Іван.
Через якусь годину чоловіки приладнали на дереві колесо, переплели шпиці вербовими гілками, накидали туди сухого хмизу — і гніздо для бузьків було готове.
Прощаючись з дітьми, дядько Митрофан, насунув картуза на очі і почав виправдовуватися:
— Ви думаєте, що я не журився, де житимуть бузьки? Та все за роботою руки не доходили. Ще й не додумався, що гніздо можна влаштувати на дереві. Дякую вам, хлопці, за науку і допомогу. Від усієї сім'ї дякую.
А дядько Іван кожному потиснув руку, як дорослому, і напівсерйозно, напівжартома:
— Не забувайте, що для доброго діла — я четвертий.
* * *
Березневе сонце змітало сніги із землі так завзято, що вулицями села заспівали гомінкі ручаї, а над почорнілими горбами полів задзвонили у срібні дзвоники жайвори.
Вже шпаки заселили виготовлені для них будиночки і щоранку радісним свистом зустрічали ласкаві промені сонця. А вдень птахи чорними грудочками розкочувалися по городах, садках і полях, вишукуючи їжу на ще мокрій від недавнього снігу землі.
Не раз розповідав Микита однокласникам, як втішилася баба Мотря, коли побачила на своїй груші шпака (але й словом не обмовився, як стара зустріла його появу на дереві).
Якось, уздрівши хлопця, баба запитала:
— Скажи, синочку, чи не можна на отій старезній вербі коло копанки влаштувати гніздо для бузьків, як у Митрофана?
Микита пообіцяв бабі порадитися з друзями. Наступного дня хлопці з дядьком Іваном висадили колесо на бабину вербу. Але ніхто стару не міг запевнити, що там облюбують собі місце красені-лелеки. Проте баба так полюбила Микиту, що при кожній зустрічі витягала по дві сушені груші з кишені і вгощала хлопця.
Кожен весняний день хвилював Олеся. Часто він вечорами виходив у садок і поглядав на небо.
Та коли одного ранку над селом закружляли лелеки, Олесь на радощах побіг до дядька Митрофана, щоб переконатися, чи прилетіли бузьки. Ще здалеку побачив птаха, який стояв на новому гнізді на одній нозі і похитував головою, ніби вітаючись з господарями, котрі висипали з хати від старого до малого і радісно про щось гомоніли. Біля воріт уже були Микита й Андрій. Хлопці зраділи появі друга, а Микита, вибачаючись, промовив :
— Я хотів бігти до тебе, але ж далеко.
Дядько Митрофан помітив хлопців і запросив на подвір'я. Старенька бабуся, мабуть, дядькова мати, поманила їх пальцем і сказала:
— Якби не ви, дітоньки дорогі, то нині не було б тої радості, того свята на нашому подвір'ї. Ростіть великі, здорові та щасливі!
— Бабусю,—звернувся Олесь до старої,— йому б їсти чогось дати.
— Он Митрофан виніс,— показала баба на відро серед подвір'я.— Хай відпочине, бідолаха. Потім і попоїсть. Це наш лелека, бо кланяється. Він завжди вітається, як прилетить з теплих країв. Розумний.
— А в баби Мотрі на вербі нема бузьків? — запитав дядько Митрофан хлопців.
Тільки тепер згадали друзі про бабине гніздо і зграйкою побігли городами та садами до старезної верби, обминаючи розгрузлу вулицю. Та гніздо було порожнє. Діти постояли трохи під деревом. Може, стояли б і цілісінький день, коли б котрийсь не згадав, що пора збиратися до школи.
Та бабине гніздо таки заселили бузьки. Якось, повертаючись із школи, Микита побачив бабу Мотрю, яка стояла коло своїх воріт і когось виглядала. Коли ж впізнала хлопця, то дуже зраділа:
—— Микитко, а йди-но сюди.
Той здивовано зиркнув на стару і уповільнив крок, ніби боявся якоїсь неприємності. Баба ж усміхалася зморщеним ротом і простягала подарунок — дві сухих груші. При цьому повідомила:
— У нас, Микитко, радість.
— Яка?— запитав хлопець, забувши подякувати за подарунок.
— Бузьки гніздо лаштують,— засміялася баба.— їй-богу, синочку, правда.
Микита, не чекаючи на запрошення, поминув жінку і вихором пролетів через подвір'я, зупинившись аж коло копанки.
А на вербі, не звертаючи уваги на хлопця, мостили гніздо пара лелек. Микита стояв, задерши голову, і з цікавістю дивився на птахів. Не почув, як поруч стала баба Мотря і прошамкала:
— Не пропала марно твоя робота, синочку.
— Хіба ж тільки моя?!
* * *
Квітневого ранку, коли небо ледь заясніло десь далеко на сході, Олесь крізь сон почув вимогливий стук у шибку. Той стукіт раз у раз повторювався, і хлопець таки прокинувся. Він сів на ліжку і почав протирати кулаками очі, як знову задзеленчала шибка.
— Журавко!— скрикнув на всю хату Олесь, скочив з ліжка і кинувся до дверей.
А під вікном справді стояв журавель. Хлопець з криком "Журавко!" обхопив птаха за шию і так завмер, не відчуваючи, як з очей котяться рясні радісні сльози.
За хвильку з'явилася мати і, сплеснувши руками, вигукнула:
— Журавка! Таки прилетів! Бери, бери його до хати! Олесю, чуєш?
Чотири дні гостював Журавка в Олеся. Він і ночував у кімнаті. А від школярів не було відбою. Цілими класами приходили привітати птаха з поверненням на батьківщину, на рідну землю, приносили йому різні ласощі, навіть тістечка і шоколадні цукерки, від яких навідріз відмовлявся журавель. А Микита й Андрій наловили гостю жаб, але частували його на подвір'ї. Андрій добре пам'ятав неприємність з крякав-ками.
На п'ятий день Журавка з обіду почав хвилюватися, частіше став поглядати у небо. Хлопці пробували розважати гостя тим, що бігали по подвір'ю кругом птаха. А той, ласкаво курликаючи, хитав головою, ніби дякуючи друзям за любов до нього.
Раптом Журавка підійшов до Олеся, потерся головою об його руку і злетів у небо. Він довго кружляв над хатою, то опускаючись до землі, то Знову злітаючи увись, і, махнувши на прощання кілька разів крильми, направився за село, до болота.
Хлопці стояли вражені. В Олеся виступили сльози на очах, і він одвернувся від друзів.
— Журавка буде навідуватися до тебе, Олесю,— впевнено сказав Андрій.
— Прилітатиме,— погодився з Андрієм Микита.—
Добре, що живий повернувся з таких небезпечних мандрів.
— Хлопці, майнемо до болота!— запропонував
Андрій.
— Ні, не треба,— ледь видавив з себе Олесь.— Хай Журавка будує гніздо.
— Правильно,— підтримав Олеся Микита.— Йому тепер чимало клопоту.
І хлопці мовчки розійшлися по домівках.
* * *
Журавка ще декілька разів навідувався до Олеся. Погостює годину-дві, попоїсть — і летить на болото до своєї домівки.