Друзі

Микола Магера

Сторінка 5 з 6

Прив'язаний біля хліва собака сердито заволав на все обійстя. Одягнена у червоне пальто і таку ж шапочку, з хати вийшла Оленка.

— Заходь, Микитко, собака прив'язаний,— гукнула дівчинка.

— Оленко,— ще здалеку почав хлопець,— де почепити тобі шпаківню?

— Мені?— здивувалася дівчинка.

— Тобі ж.

— А де ти взяв її?

— Сам зробив.

— Сам?

— Ну от, ще й не вірить.

— Ні, правда, Микитко?— радісно вигукнула дівчинка.

— То де почепити?

— Мабуть, у саду.

— Пошукай якогось дроту, щоб прив'язати до стовбура яблуні.

— Я зараз,— кинулася дівчинка до хліва.

Микита постояв трохи, а потім, грузнучи у неглибокому снігу, пішов у садок, вибрав молоду високу яблуню і став чекати Оленку.

Дівчинка принесла мотузку і дріт, і хлопець поліз на дерево. Він став на гілку і гукнув до Оленки:

— Подай шпаківню!

— Може, полізти до тебе?— запитала дівчинка.

— Ні, я сам.

Коли шпаківня з'явилася над верхніми вітами яблуні, дівчинка заплескала в долоні:

— Ой, як гарно стало у садку! Дякую, Микитко, дякую тобі і від тата і мами!

— Нема за що,— просто сказав хлопець, обтрушуючи сніг з шапки і пальта.

— Зайди до хати, я тебе чаєм з трояндовим варенням почастую,— запропонувала Оленка.— Я сьогодні сама господиня.

— Хай іншим разом,— поважно сказав Микита,— бо ще є робота.

— Микитко!

— Що?

— Ти справді сам зробив шпаківню?

— Отакої,— знизав плечима хлопець.— Та у мене у хліві ще є одинадцять шпаківень. Ну, до побачення.

— До побачення, Микитко. Дякую за подарунок.

— Нема за що дякувати. А варення всього не з'їж. Я колись прийду.

* * *

Радісний і збуджений повертався Микита від Оленки. Ще вчувався її ніжний голосок: "До побачення, Микитко", "Дякую, Микитко", "Зайди до хати, Микитко". Оте "Микитко" він чув лише від неньки та іноді від батька. І вперше так назвала його однокласниця, сама Оленка! Він давно мріяв, щоб його теж звали не Микитою, а якось ласкавіше, як Олесь, чи Володя, чи Миколка.

А ще не хотілося йому бути рудим. Як часто він заглядав у дзеркало, але звідти завжди дивився на нього хлопчисько із задерикуватим носом, із густою буйною чуприною з рудуватим відблиском.

Якось мати помітила його скривлене у дзеркалі обличчя, підійшла і ніжно:

— Микитко, у тебе чуприна і брови потемніли.

— Справді, мамо?

— Скоро, сину, твоє волосся стане такого кольору, як у батька.

— А ще довго чекати?

— Подорослішаєш — і потемніє у тебе чуприна,— впевнено сказала мати.— А тепер у містах навіть мода на руде волосся, спеціально фарбуються жінки.

— А хлопці?

— Що хлопці?— не зрозуміла мати сина.

— Теж фарбуються, щоб бути рудими?

— Ні, сину, це міські жінки завжди чогось шукають, бо, мабуть, мають багато часу себе доглядати.

— Шкода,— буркнув Микита і одвернувся од дзеркала.

— Чого шкода?— перепитала мати.

— Що хлопці не фарбуються.

— Хлопці, сину, завжди гарні. їм личать будь-яке

волосся і брови.

На тому й обірвалася тоді щира розмова матері з сином, бо якраз до кімнати увійшов батько. Але хлопець з того часу не так вже прискіпливо приглядався до свого лиця і чуприни.

Микита прийшов додому з наміром зараз же почепити шпаківню на груші у баби Мотрі. Вдома не було нікого: мати чергувала у лікарні, бо працювала там фельдшером, а батько, мабуть, ще був у майстерні. Та коли взяв у руки шпаківню, то пригадалося, як улітку баба Мотря зловила його на груші і лаяла на все село. І навіщо він нарвав тоді ще не достиглих грушок повну пазуху — і досі не знає. Чогось присмакували йому, і таких плодів у їх саду не було.

— Ні,— промимрив собі під ніс,— хай увечері, коли місяць зійде, зроблю бабі подарунок. А то ще знову лаятиме, як побачить на груші.

* * *

— Микитко, куди ти з лижами?— запитала мати, набираючи під хлівом сухих нарубаних ще влітку дров.

— Покатаюся трохи у саду.

— Тільки не барися, бо ж вечір.

— Добре, мамо.

Микита став на лижі і помчав у садок. Гасав між яблунями доти, аж поки над селом не повис яскраво-жовтий диск місяця, а у хаті баби Мотрі не загорілася електрична лампочка. Тоді лижі він поставив під хлівом, узяв шпаківню і шматок дроту і побрів навпростець через город до бабиної груші. Прив'язав до дрота шпаківню і, як кіт, подерся на дерево. Як тільки почав підтягувати шпаківню, скрипнули сінешні двері, і на порозі стала баба Мотря. Вона була у великій теплій хустці, в кожусі і валянках. Баба заторохтіла відрами і направилася до копанки по воду. А криничка була недалеко від груші. Микита ненароком оступився — і голосно тріснула гілка. Мабуть, стара почула той тріск, бо чалапала по снігу прямо до дерева, на якому ні живий ні мертвий притаївся хлопчисько. Ще здалеку баба гукнула:

— Ти чого, шибенику, витаскався на грушу? Чи мало грушок набрав улітку, а тепер ще й гілля ламаєш? Ану злазь, злазь, кажу!

— Бабусю, не кричіть так голосно,— почав просити Микита.— Це я, Микита. Хіба не впізнали мене?

— Я тебе і на тому світі впізнаю! Зараз мені злазь!

— Я хочу шпаківню на грушу повісити, бабусю

— Що, що?

— Ось шпаківню зробив і повішу.

— Це ж навіщо ту цяцьку притарабанив?

— А в ній шпаки будуть жити.

— Щоб допомогти тобі груші обносити?— крикнула баба.— Злазь, злазь, кажу!

— Бабусю,— пояснював хлопець,— шпаки гусінь виловлять, і груша рясніше вродить.

— То чому ти у себе не повісиш ту скриньку?— запитала баба.— Он який маєте садок великий.

— У мене є ще десять шпаківень, то завтра на кожній яблуньці прив'яжу.

— Ти правду кажеш?—почала здаватися баба.— Чи, мо хочеш знову коника викинути?

— Чесне піонерське, що правду кажу!

— Чого ж ти, як чесний піонер, не зайшов до хати і не поспитав мене, чи хочу я, щоб на грушці шпаки висвистували?

— Я хотів вам несподіванку зробити, дарунок.

— Дарунок?— здивувалася баба Мотря.—Ти правду кажеш?

— Ага, їй-богу, правду.

— Якщо дарунок, то вішай вже,— подобрішала баба.— Тільки гляди не впадь.

— Я тримаюся міцно.

— Це можна було і вдень зробити.

— Я ж хотів несподіванку для вас.

— Тримайся, тримайся міцно!— гукала баба. Стара стояла під грушею, аж поки Микита не зліз на землю. Вона всміхнулася зморщеним беззубим ротом і запитала:

— А шпаки груш не об'їдять?

— Шпаки, бабусю, лише черв'яків та гусінь їдять_

став на захист птахів Микита.— Бачите, дерево наче усміхається до вас.

— Справді, ніби повеселішала груша,— погодилася з хлопцем стара.

— Шпаківню я сам зробив у колгоспній майстерні,-_

похвалився Микита.— Бабусю, дайте я вам води принесу.

— Чи здужаєш?

— Давайте, давайте ваше відерце, я вже великий. І Микита стрімголов побіг до копанки. А баба Мотря,

дивлячись услід хлопцеві, здивовано промовила:

— Невже це той самий шибеник?

* * *

У неділю зранку було по-весняному тепло, хоч стояв кінець лютого. Сонце ласкаво пригрівало, зганяючи з дахів будівель рештки почорнілого снігу.

Спершись об стіну хати, Микита вигрівався на сонці і спостерігав, як зграйка горобців обліпила невелику проталину на подвір'ї. Радісно тріпочучи крильми, з веселим жеботінням один за одним горобчики кидалися у воду. І тоді хлопцеві здалося, що пташки падають на самісіньке сонце, яке, наче у дзеркалі, відбивалося у невеликій льодяній калюжі.

Ці горобчики чимось нагадали Микиті Оленку, коли та плескала у долоні, побачивши шпаківню на дереві. Йому при тій згадці зробилося тепло на серці. Таки добре він тоді зробив, що не побоявся піти до дівчинки. А ще ж піде поласувати трояндовим варенням, бо чесно заробив таке чаювання... А зараз треба зайнятися роботою. Добре, що не полінувався зарані до уроків підготуватися. Ввечері і завтра вранці повторить вірш — і сміло можна дивитися Тетяні Олександрівні у вічі. Ой, ті очі вчительки! Вони наскрізь тебе проймають, як добре не вивчиш чого-небудь. Іноді й не скаже вона нічого, лише гляне на тебе — і ти ладен від сорому голову під парту заховати, як гусак під крило.

— Пора до роботи, хлопче,— промовив сам до себе Микита і весело розсміявся, бо пригадав, що так часто звертається до нього мати. Добре, що поїхала з батьком до міста, а то не дозволила б лазити по деревах.

Хлопець, сполохавши горобців, перестрибнув через проталину і пішов до хліва. Виніс усі десять шпаківень і прислонив до частоколу...

Через кілька годин над яблунями висіло аж шість шпаківень, звеселяючи очі перехожих. Як тільки Микита виліз на сьому яблуню, раптом у саду з'явилися на лижах Андрій та Олесь.

— Ой, молодець, Микитко!— крикнув на весь сад Андрій.

Хлопець, побачивши однокласників, від несподіванки ледь не звалився з яблуні.

— Допомогти, Микито?— дружелюбно запитав Олесь, скидаючи лижі. І, не чекаючи запросин, поліз на яблуню.

— Я сам...

Та Олесь був поруч і почав допомагати прив'язувати шпаківню. Коли і на восьмій деревині заблистіла хатинка для птахів, Микита сказав:

— А ці дарую вам, хлопці.

В Андрія та Олеся від хвилювання почервоніли вуха. На таку щедрість Микити вони не сподівалися. Олесь насилу видавив із себе:

— Ми самі зробимо.

— У мене є дощечки і цвяхи,— пробелькотів Андрій.

— Беріть, беріть,— щиро усміхався Микита.— Я он бабі Мотрі повісив шпаківню на грушу і Оленці подарував.

— Це ж Оленка і розповіла нам,— сказав Олесь.

— Беріть шпаківні та підемо чіпляти у ваших садах,— запропонував Микита.

— Візьмемо, Олесю?— це Андрій.

— Візьмемо, бо ми так не зробимо,— це Олесь. Олесева похвала викликала в Микити буйну радість.

Йому захотілося зняти ще дві шпаківні і подарувати хлопцям. Коли ж він цю думку висловив уголос, то Андрій запротестував:

— Що ні, Микитко, хай висять. Гарно ж як!

Вулицями села йшли хлопці і на плечах несли пташині хатинки, а Микита — дві пари лиж. Вже біля Олесевого обійстя їм зустрівся дядько Іван і по-змовницьки підморгнув Микиті, а вголос запитав:

— Чи скоро прийдеш у гості?

— Прийду не в гості, дядьку Іване, а працювати,—

відповів Микита.— Ще й своїх друзів приведу.

— Приходьте, колгоспний сад великий, то й шпаківень треба багато.

Чи не вперше у своєму житті Микита був по-справжньому щасливий.

* * *

Таки дотримав Микита слова, яке дав дядькові Івану. Шість хлопців у колгоспній майстерні виготовили вісімнадцять шпаківень. І коли у перший день весняних канікул третьокласники справили свято птахів у колгоспному саду (а Микита із яблунь зняв аж п'ять шпаківень і передав учням для загального добра), то про це заговорили не тільки у школі, а навіть передали по сільському радіомовленню.

Ім'я Микити не сходило з уст школярів і односельчан.

1 2 3 4 5 6