Хотів лизнути Віталію руку, але той щось нетерпляче буркнув. Тоді припав до хазяїнових ніг і щасливо заскавучав, коли відчув солодкуватий запах поту, що проціджувався крізь дірки у стоптаних сандалетах.
Але Віталія не зворушили ті ніжні почуття. Тупнувши ногою, гаркнув:
— До буди!
Шарко відсахнувся від хлопця, ба ще не чув од нього такого різкого окрику. Видивився на молодого хазяїна, а той, не витримавши здивованого погляду, винувато всміхнувся і лагідно промовив:
— Не дивися так на мене, Шарку... Ну, іди до буди, бо тут зараз працюватимуть. Зрозумів? Ну, іди, іди.
І собака пішов, опустивши голову. Наче весь зів'яв, ніби його тяжко побили.
Дверцята буди були зачинені на клямку, і Шаркові нічого було робити, як зігнутися у три погибелі і дати хропака.
Іншого разу так і було б. Але зараз не до сну. З його очей текли сльози... За що так образив Віталій? За що? Хіба не міг він зразу по-людськи заговорити, а не тупати ногою і кричати? Ніби на маленького чи якогось чужинця...
Шаркові було дуже і дуже боляче. Бо нікого у нього на білому світі не було рідніших за Віталія і бабусю. Одного холодного березневого дня Віталій, тоді ще хлопчик-п'ятикласник, підібрав маленьке цуценя на вулиці і, пригорнувши до грудей, приніс додому. З того часу разів дев'ять чи десять наставали холодні зими. Та колись ті зими не були такими лютими, як минула. Здавалося, не витримає того холоду, що котроїсь ночі замерзне у благенькій буді. А може, тому давніші зими були теплішими, що кров молода нуртувала у жилах?
Багато років щиро дружили Віталій з Шарком. Прийде, бувало, хлопець із школи, візьме окраєць хліба, половину вділить своєму другові, і побіжать навипередки аж до ставка чи на річку. Влітку разом і купалися.
А раз страшна пригода сталася на ставку: ледь не втонув Віталій. Добре, що гралися вони у воді недалеко від берега і були ще там старші хлопці. Несподівано щось сталося з Віталієм, і він пішов на дно. Шарко злякано загавкав і кинувся під воду, а за ним — якийсь високий юнак. Він і врятував тоді Віталія. Але діти, які були свідками тієї пригоди, чомусь вважали рятівником Шарка. І Вітя не раз про це нагадував, пригортаючи собаку до своїх грудей.
Раптом щось голосно зашипіло, зашкварчало. Шарко зиркнув у щілину — і в ту ж мить зажмурився від яскравого світла. Аж очі заболіли. Коли шкварчання на хвилину стихло, наважився знову подивитися на подвір'я. Там були ті самі чоловіки, тільки тепер уже в чорних окулярах. Вусатий тримав тонку зігнуту трубку, до якоїтяглися довгі гумові шланги від металевої сигари і високого заляпаного бака. З.тої кривої трубки і виривалося аж біле полум'я. І шипіло, нагадуючи примус, на якому бабуся не раз варила їсти під хатою.
Довго спостерігав за робітниками. Так натомив очі, що заболіла голова. Під одноманітне набридливе шкварчання заснув. А прокинувся від того, що боліло все тіло. Хотілося вийти надвір, вирівняти хребет, шию, ноги. Але буда була зачинена. Ще вразила тиша. Глянув у щілину — нікого. Зате поряд з гаражем появилася металева вольєра.
Вже сонце нижнім краєчком доторкнулося до далеких дерев, як знову заторохтіла вулицею автомашина. Невдовзі щось поруч грюкнуло по залізу. І вчулося тихе скигління цуценяти. Так, так, цуценяти. Шарко здригнувся, злякано гавкнув раз, ще раз і ще раз...
Нарешті, згадали і про нього, бо чиїсь кроки почали наближатись. Прислухався: то йшов молодий хазяїн.
Віталій мовчки відчинив дверцята і став оддалік. Шарко повільно виліз із своєї непривітної домівки, подивився на величезну металеву клітку і рудувате клаповухе цуценя, що товклося біля нової просторої буди, оббитої зверху білою блискучою бляхою і, навіть не глянувши на господаря, побрів до буди. Його здавило щось у горлі. 1 він, скрутившись калачиком, ліг і тихо заскавучав.
Віталію здалося, що Шаркове ридання — то докір йому і за оту напівзогнилу буду, і за важкий іржавий ланцюг, який за останні кілька років ніхто не скидав собаці з шиї, і за оту нову вольєру для породистого цуценяти.
Шарко ридав уголос. А хлопцеві, що стояв, опустивши голову, вже ввижалася зруйнована часом металева клітка, потрухлявіла буда, старий кривоногий собака...
Віталій приніс Шаркові поїсти, але той навіть не вийшов з буди, хоч дверцята були відчинені...
А вранці, на подвір'ї, поспішаючи на роботу, хлопець запитав у старенької:
— Мамо, Шарко поїв?
— Ні, нагнівався.
— Скиньте з нього ланцюг, хай побігає.
— Добре.
Бабуся підійшла до буди, присіла навпочіпки і покликала:
— Шаруню, йди-но, рідний, до мене.
Почувши сердечний голос хазяйки, собака повільно виліз надвір, довірливо поклав голову їй на коліна, і та, розв'язуючи ремінець на шиї, приказувала:
— Ой, розумнику мій, невже ти збагнув, що сказав Віталій?
Шарко, відчувши, як з шиї впав на землю важкий залізний ланцюг, вдячно облизав сухенькі, помережані синіми жилами, бабусині руки.
Випростався на весь свій зріст і, не глянувши на цуценя, яке виглядало з новенької буди і боязко цявкало, повільно побрів стежкою на вулицю.
— Шаруню, Шаруню, куди ти?! — кричала навздогін собаці старенька. Але той вже поминув відчинену хвіртку і повільно побрів вулицею.
ГАЛЯ
Сашко був собі звичайним хлопцем. Він нічим не відрізнявся від своїх ровесників: ні зростом, ні якимось особливим обдаруванням. Ганяв м'яча на шкільному майданчику, збирав макулатуру і металобрухт, влітку пас корову, допомагав матері по господарству.
Правда, іноді хизувався тим, що його старший брат служить пілотом.
І в класі хлопець був не з перших і не з останніх. Ще й сидів за партою посередині середнього ряду. Його білява м'яка чуприна полюбляла горнутися до темних дугастих брів, але Сашко завжди відгортав її на лівий бік, ближче до настовбурченого вуха. Ніс у нього був, як не раз говорила мати, батьків, тобто кирпатий, зате очі, сірі з жовтими цяточками,-материні.
Якось, повертаючись надвечір з матір'ю з поля, де допомагав збирати картоплю, Сашко побачив ворону, яка сиділа, зіщулившись, при дорозі. Вона сумно дивилася на перехожих, ніби прохала у них допомоги.
Хлопчик кинувся до птаха, присів коло нього і простягнув руку. Той не тікав. Тільки тепер звернув увагу на опущене до землі крило і засохлу кров на пір'ї.
— Болить, болить, Галю? — прошепотів Сашко і пальцем погладив птаха по голові.
— Що там?— запитала мати.
— Ворона з перебитим крилом.
— Мабуть, дід Григорій підстрелив, полохав з кукурудзи.
— Мамо, я візьму її додому,— попросив Сашко. — Вилікую і пущу на волю.
— Ти завжди знайдеш собі якусь роботу,— невдоволено промовила мати. — Ну, чого сидиш над нею? Бери вже ту бідолаху.
Сашко обережно взяв птаха, пригорнув до грудей.
— Чим же ти її лікуватимеш? — запитала мати.
— Рану змащу йодом.
— Ти краще збігай до Ніни Іванівни.
— А можна?
— Та вже...
Хлопець помчав до села. Фельдшерку він застав на подвір'ї медпункту. Та насилу второпала, що сталося з вороною. Ласкаво промовила:
— Що ж, давай свого пацієнта, оглянемо.
Ніна Іванівна тонкими чутливими пальцями обмацала пошкоджене крило і впевнено сказала:
— Літатиме твоя ворона. Заходь до перев'язочної. Тільки прийдеться тобі завтра знову завітати з нею.
— Я принесу її, Ніно Іванівно, як тільки повернуся із школи.
Скоро Сашко йшов сільською вулицею і обережно ніс ворону із забинтованим крилом. По дорозі йому зустрівся дід Григорій, згорблений, з довгими сивими вусами, такими ж кошлатими бровами. І хоч надворі було ще тепло, він не розлучався із заяложеною фуфайкою, хтозна-коли чищеними зашкарублими кирзаками і вилинялою від давності шапкою-вушанкою. За плечима у нього стирчала зв'язана мотузкою старенька рушниця.
— А це що за оказія? — прохрипів здивовано дід.
— Хіба не впізнаєте свою "роботу"? — недружелюбно запитав Сашко.
— Чи не носив до дохторки ворону?
— А навіщо ви тою пукалкою калічите птахів? — в свою чергу запитав хлопець.
— Хіба це птах? — хрипко засміявся дід. — Підкинь-но його, хай стрельну цю пакость, щоб не шкодила людям.
— Ворони, діду, теж корисні птахи,— серйозно сказав Сашко. — І бити їх не треба.
— Яка ж з них користь, хотів би я знати?
— Це санітари землі, діду. Вони поїдають, різну дохлятину, очищають смітники...
— Ще й курчат ловлять і поля спустошують, — докінчив по-своєму Саш-кову думку-дід Григорій. — Давай, я стрельну у твого санітара, га?
— Е, з вами не можна серйозно говорити, — буркнув Сашко і побіг додому.
* * *
Щодня хлопець носив свою Галю на перев'язку. Крило у птаха заживало, від добрих і різноманітних харчів ворона набралася сили і навіть пробувала гратися з котом. Але та гра кінчилася сумно для Любчика, який спершу не розумів добрих намірів Галі.
А було це так. Сашко сидів коло столу і розв'язував задачу. Ворона повільно ходила по підлозі, час від часу стукаючи міцним дзьобом то по ніжці стола, то об двері. Любчик мирно лежав на стільці біля теплої грубки, лише зрідка ліниво зиркаючи на порушницю тиші. Коли ж Галя почала раз за разом молотити дзьобом по стільцю, у Любчика увірвався терпець: він зірвався на ноги, вигнувся дугою і засвітив свої злющі очі-фари. Але птах продовжував свою роботу. Тоді кіт сердито зашипів і скочив на ворону. Галя ж спритно підплигнула і з усієї сили стукнула дзьобом по голові нападника. Любчик жалібно нявкнув і дременув до дверей. Сів на порозі, зіщулився і лапою почав розтирати болюче місце.
А Галя, відчувши перемогу, з байдужим виглядом походжала по кімнаті.
Спостерігаючи за тією драмою між котом і птахом, Сашко вирішив здружити їх. Для цього почав давати їсти обом одночасно: котові наливав молока у бляшанку з-під консервів, а птаху сипав у миску зерна чи крихт хліба. Щодня посудини присував все ближче і ближче. Спочатку зголоднілі недруги боязко підкрадалися до їжі, та скоро звикли одне до одного.
Такий дослід тягнувся два тижні. Потім Сашко наважився у широку миску налити молока і збоку, туди ж, накришити хліба. Першим до посудини прибіг Любчик, а Галя здивовано зиркнула блискучими чорними, як терен, очима на хлопця, потім на кота, який аж захлинався, так хлебтав молоко, і рішуче направилася до крихт хліба. Кіт на мить підняв голову, і знову припав до миски.
Сашко радісно усміхався, дивлячись на таку незвичну картину.
З того часу Любчик і Галя снідали, обідали і вечеряли з спільної миски.