Потім тато завіз їх "Запорожцем" аж у сусіднє село в гості до баби.
Дівчинці дуже сподобалися бабині курчата — чорні і одне біле. Квочка зовсім не гнівалася на Ганнусю, коли та гралася білим клубочком з двома чорними цятками і жовтим дзьобиком. А як збиралися додому, то дівчинка випросила у баби біле курчатко.
Ганнуся з мамою влаштували маля у картонній коробці з-під татових черевиків: постелили чисту байкову ганчірку, а зверху накрили шматком марлі.
Назвали курчатко Ромашкою.
Щодня Ганнуся бавилася з малятком, бо у дитячий садок не ходила. Серед літа затіяли там ремонт приміщення.
Для Ромашки з кубиків збудувала хатинку, катала її в іграшковій автомашині, водила у садок на травичку. І оберігала від сусідського кота Васька. Той декілька разів хижо блискав жовтими очима на пухнастий клубочок.
Курчатко так звикло до Ганнусі, що не відставало від неї ні на крок: куди дівчинка, туди й воно.
Аж тут повідомили, що через кілька днів Ганнуся повинна йти у дитячий садок. Зажурилася: що ж буде з Ромашкою? На кого залишить мале?
У дівчинки була давня подруга — велика целулоїдова лялька Маринка. З нею вона часто розмовляла, про щось радилася. І тепер посадила її на подвір'ї на споришевий килим. Поруч стала і Ромашка.
— Маринко, — звернулася Ганнуся до ляльки. — На кого я залишу маленьку Ромашку, як піду у садок?
— Залишай зі мною, я догляну, — за ляльку сама ж відповіла дівчинка.
— Хіба тебе вона буде слухатися?
— А ти пшонця насип кругом мене побільше. Курчатко буде їсти і від мене нікуди не піде. І кіт Васько не посміє підступитися. Так, Ромашко?
Послухалася Ганнуся порад ляльки Маринки і прорвала кругом неї спориш. Насипала пшона, налила у бляшанку води, і Ромашка заходилася клювати смачні зерна. Ганнуся сіла під хатою на лаві і тішилася, що має пастушку для своєї улюблениці.
З того часу лялька Маринка доглядала Ромашку...
Минуло декілька місяців. З курчатка виросла велика поважна курка Ромашка. Вона продовжувала дружити з лялькою Маринкою. Коло неї і знесла своє перше яйце. З того дуже тішилася Ганнуся.
СІРКО І ШПАК
Біля цегляного хліва у дерев'яній буді живе собака Сірко. Весь чорний, ноги ж внизу білі, ніби взуті у світлі сап'янці, а над очима — сніжно-білі великі кружальця, що нагадують скельця окулярів.
Його всі люблять. І він намагається віддячити за це і дорослим, і малюкам.
Кожного, хто відчинить хвіртку і ступить на подвір'я, собака зустрічає по-різному: поштарку — кількома глухуватими "гав-гав-гав", дитину —ніжним скиглінням, батька чи матір, коли ті повертаються з роботи, радісним, щирим "гаву-гаву-гаву", ніби хоче сказати: нарешті ви прийшли, я дуже скучив за вами.
Змалечку Сірко подружився з нашими горобцями, які мешкають у хліві на горищі. Коло нього птахи харчуються взимку і влітку.
Якось напровесні, коли повернулися із вирію до рідних домівок шпаки, вночі землю припорошив сніг. Вранці мати вилила у Сіркову миску рештки борщу і макаронів. Собака почав снідати.
Над будою нависла яблунева гілка, яку, наче намистини, густо нанизали горобці. Цього разу з ними прилетів худющий-прехудющий шпак.
Поки Сірко чогось вередував коло миски, птахи, причаївшись, ніби поприлипали до гілок. Терпляче вони чекали своєї черги.
Як тільки собака почистив лапою морду і повільно заліз до буди, виставивши в отворі голову, горобці м'ячиками скотились з гілок на землю і обліпили велику миску.
Шпак з хвилину дивився, як горобці снідали, потім обережно спустився на нижню гілочку, боязко поглядаючи на собаку. Але той ніби нічого не бачив. Здавалося, що він милується своїми крилатими друзями, що тому й вередував коло миски, щоб більше їжі залишити зголоднілим птахам.
Нарешті шпак набрався хоробрості, зіскочив на землю і швидко підійшов до гурту горобців. Він схопив щось з миски, відбіг до стовбура яблуні і почав похапливо їсти.
Сірко здивовано подивився на незнайомця. Мовчки спостерігав за птахом, поки той не заліз у миску, розігнавши горобців.
Тоді собака, не піднімаючи голови з лап, сердито блиснув очима і кілька разів суворо гавкнув.
Але шпак не розгубився. Він схопив грудочку макаронів і злетів на гілку.
Собака не спуска очей з новачка. А той, попоївши, несподівано заспівав: "Фіють-фіють-фі-фі-фі! Фіють-фіють-фі-фі-фі!"
Птах так радісно і щиро висвистував, що Сірко від задоволення аж зажмурився. Так тривало декілька хвилин. Потім, перепочивши, знову повторив свою вдячну пісню. І собака зрозумів свого гостя.
З того часу шпак щодня прилітав до Сіркової миски попоїсти і так, аж поки не зійшов сніг. Поснідає чи пообідає, сяде на яблуневу гілку і давай висвистувати на все подвір'я. Сірко лежить і слухає, слухає... А той: "Фіють-фіють-фі-фі-фі! Фіють-фіють-фі-фі-фі!"
МОЯ УЛЮБЛЕНИЦЯ
То було за Виборгом, що недалеко Санкт-Петербурга, у липні 1944 року. Ми тримали оборону у лісі, який нагадував частокіл з товстих цурпалок. Це була робота снарядів і бомб, куль і мін. А ще не бачив там жодної живої пташки, навіть комарі покинули ті вогняні місця.
Десь о десятій ранку почався запеклий бій з німецько-фашистськими військами. І раптом щось вдарило мене у плече так сильно, що я звалився без пам'яті.
Скільки я тоді лежав і стікав кров'ю, то один Бог знає. А прийшов до свідомості від того, що десь зверху, наді мною, журно співала пташка:
— Цінь-цінь-цінь, цінь-цінь-цінь, цінь-цінь-цінь...
Я розплющив очі, глянув на сонце (а лежав тоді горілиць) — і попливли величезні широкі жовті круги... Я знову впав у забуття. І прокинувся від уже чутого "Цінь-цінь-цінь". Розкрив очі, глянув на спиляний снарядами сосновий стовбур і помітив на зламаній гілочці невелику пташку, що кликала мене до життя. То була синичка! Фінська синичка, не наша, українська, але рятувала вона мене, українця, що завойовником прийшов у її, фінські, ліси. Прийшов, правда, не з власного бажання...
Тоді синичка не давала мені заснути, вона співала безугаву, ніби була посланцем від Бога чи від рідної неньки з далекої України.
З того часу синичка — то моя улюблена пташка!
ЗНАХІДКА
У неділю сонячний день покликав Сашка і його тата в садок до роботи.
Вони згортали перепріле за зиму торішнє листя кожен своїми граблями. Ще взимку батько виготовив для сина залізні граблі, лопату і сапу. Звичайно, кожна ця річ відрізнялася від справжньої лише трохи меншими розмірами.
Сашкові граблі наче під нечутну музику танцювали між кущами смородини і порічок, обережно гралися з навислими до землі аґрусовими колючими вітами.
Від роботи у хлопчика розчервонілися щоки, до спітнілого чола поприлипали темні кучері, які вибилися з-під коричневого беретика. Він розстебнув ґудзики на нейлоновій куртці і взявся до листя навколо розлогого куща калини. Раптом побачившу неглибокій ямці щось схоже на м'яч. Що це? Підійшов ближче, нагнувся — і впізнав їжака.
— Тату, — закричав Сашко на весь сад, — я знайшов мертвого їжака! Батько оглянув згорненого в клубок звірка і сказав:
— Їжак, Сашуню, живий. Він всю зиму проспав під калиновим листям. Тепер вже скоро прокинеться.
— А що він їв узимку? — запитав хлопчик.
— Нічого не їв, бо спав, — пояснив батько.
— Тату, візьмемо їжачка до хати, — попросив Сашко.
— Ні, сину, накриємо його листям, хай ще поспить. Гаразд?
— Гаразд. А коли його пригріє сонечко і присниться зелена травичка, тоді він прокинеться?
— Так,сину.
Вони накрили їжака листям і пішли працювати подалі від того місця, аби дочасно не розбудити звірка.
КОТЯТА-АКРОБАТИ
Сказати щиро, я з дитинства недолюблював котів. Мабуть, тому, що наша чорна кішка, бувало, то перекине гладущик з молоком, то вкраде з-під маминих рук шматок м'яса чи сала, то ще скоїть якусь шкоду в хаті. А коли вона задавила п'ятеро курчат, то батько відвіз її аж за двадцять кілометрів і випустив у чужому селі.
Два тижні не було кішки. За неї вже й почали забувати. Аж одного надвечір'я, коли сім'я зібралася на лаві перед хатою, почулося кволе-кво-ле: м'яу-у-у, м'яу-у-у-у.
— Ніби наша кішка голос подає? — сказала мати.
— Тобі вчувається, — промовив батько. — Хіба вона знайде дорогу аж з-під Солобковець?
— Ой, лишенько! — зойкнула мати. — Он вона від хвіртки повзе.
І справді, наша чорна кішка, худа-прехудюща, на череві повільно повзла стежкою. Зупинилась за кілька кроків від лави, тихенько нявкнула два рази і опустила голову на передні витягнуті лапи.
— Вона просить у нас пробачення за курчат, — сказала мати, витираючи кінчиком хустини очі. Швидко збігала до хати, винесла у блюдечку молока, поставила перед кішкою і жалісливо промовила:
— Їж, нещасна, їж.
— І як вона добилася додому? — дивувався батько, погладжуючи руді прокурені вуса. Я ж її віз у мішку, щоб не бачила дороги. Чи в неї нюх такий, чи зір, чи щось інше, що знайшла свою хату?
З того часу ніхто кішку не кривдив, а вона десятою дорогою обминала не тільки курчат, але й не полохала наших горобців, які завжди товклися на деревах перед хатою і на подвір'ї. Не робила шкоди і в хаті.
Все це пригадалося мені, коли у липні я залишився за хазяїна на сестриному господарстві. Всією сім'єю вони поїхали купатися у Чорному морі, а мені доручили доглядати курей, собаку, рибок в акваріумі і...
І кого ви думаєте?
Але давайте по порядку...
Коли я автобусом добрався до Дунаєвець, то своїх родичів уже не застав. Перше, що мені здалеку кинулося в очі на сестриній хаті, це приколений кнопками до дверей аркуш цупкого паперу. На ньому кольоровими фломастерами було намальовано двоє чорних котенят з жовтими очима і написане таке: "Дорогий дядьку! Догляньте, будь ласка, моїх маленьких вихованців. Вони зачинені у хліві. Олесь".
— Яких ще вихованців залишив на мої руки Олесь? — розмірковував я, підходячи до хліва. Лише прочинив двері, як звідти одне за одним вискочили двоє чорних кошенят і стрімголов подалися у густий малинник. А кури, мабуть, сприйняли їх за тхорів, бо наробили такого репету, що загавкали сусідські собаки.
— Ось і доглянув Олесевих вихованців, — пожалівся я Рексові, який зацікавлено поглядав у малинник із-за густої сітки вольєри. — Що ж тепер робити? Як їх звати? Де шукати? Це ж вони бур'янами подадуться хтозна-куди.
Я сів на лаву. Кури трохи втихомирилися. Коли це знову знявся крик до неба.
Я підвівся і побачив котенят: вони вже були на яблуні.