Поблукавши по городу без служби, вернувся до батька. Дома нічого не робив і до хазяйства не брався.
— Вот, мене хороше место ждьоть, а я буду в гною руки паганить!..
Батько сам потурав тому:
— У мене син образований!
Сам робив, а "образований" син лежав під грушею, дожидаючися, щоб груші самі в рот падали. Зате дивував Микита всіх на вулиці своїм убранням: чоботи "бутілками", штанці-галанці вузенькі, сорочка ситцева червона навипуск, ще й поясом синім з китицями підперезана, а зверху ще й "паджак з іскрою", так він сам його звав.
— Яка ж у йому іскра? — питалися проміж себе дівчата.
— А що рябенький...
З' себе Микита був здоровий, червонопикий, а на язик — гострий,— кожному забивав баки. Над парубками верховодив, бо одні вподобали його "образованость" та що він їх часто напував горілкою, а другі боялись його здорових кулаків. Тільки Васюта ніяк його не шанував і часто глузував із його, і за те Микита ненавидів без міри не то самого Васюту, а й усіх, хто з їм приятелював.
Тепер Микита стояв серед гурту парубків, у боки взявшись, одставивши ногу, ще й виляючи носком, і патякав:
— Ну й баба ета Гаїнка! Ну прямо така, што умєсто сахару чай би з нею піл.
— Хах-ха-ха! — реготалися парубки.
— Їй-бо — не я буду,— одоб'ю її в етого дурака Зінька.
— Тю на тебе! — озвавсь якийсь парубок.— Вона ж чуже подружжя!
— Вот — пустяк униманія, нуль обращенія! Какое нам до етого дело? Аби мінє понаравилась,— моя буде! Це по вашому, сельскому, дак нікак нільзя, ще й нівоз-можно, а в городі — го-го! Там, брат, кажна бариня свого любовника ймєїть і даже не то што барині, а й горнишні, й кухарки. Мені один лакей знакомий росказувал. Діла — первий сорт!
— Дак це ти і в нас, чи що, хочеш таке завести? — спитав Васюта, ставши проти його.
— А тобі што за дєло? Хоч би й хотів! Што ж ти мінє— переп'янство йздєлаєш, чи как?
— Я тобі якогось там переп'янства не робитиму, а коли ти ще раз так озвешся за Гаїнку, дак і зуби визбираєш! — сказав сердито Васюта.
— Хто — я? Хі-вва! Бальшая бариня твоя Гаїнка! Наплювать мені! Не таких видали!
— Да й ті на вас плювали! — доточив Васюта, починаючи вже своїм звичаєм глузувати. Парубки й дівчата зареготалися.
— Оце дак утяв! А ну, Микито, а ну — одкажи йому.
Микита позакладав руки в кишені в штани, відкинув голову назад і промовив:
— Штука мені йому одказать! Как би одказав, то й носом би землю зарив, да не стоїть з'язуваться з усяким каким-нібудь!..
— А знаєте, хлопці й дівчата,— не вгавав Васюта,— я навчився нової пісні, та й ловкої!
— Ану-ну! Якої? — загомоніли всі, цікаві на нову пісню.
— Слухайте ж! Я буду співати, а ви розбирайте добре, бо це пісня городська, дак гарна. Ех, біс його батькові! Нема в мене двох кишень у штанях,— нікуди обох рук позакладати!.. Ну, та дарма,— гаразд буде й так! Ну, роззявляйте роти та слухайте!
І він почав триндикати:
Закладає руки в бруки
Та й говорить, што вон пан,—
Розсмотрівшись хорошенько —
Настоящий шарлатан!
— Ха-ха-ха! — загаласувала вся купа, а Микита аж затрусився.
— Ти будеш мені шарлатана притулять? — скрикнув він і кинувся до Васюти з кулаками.
— Тю-тю на тебе! Оханись! Та він несамовитий!.. Свят! свят!..— казав Васюта, поступаючись назад та хрестячи Микиту.— Чого ти до мене причепився? То ж не я, то ж пісня моя!.. А ти її й до себе тулиш? Де ж таки? Хіба ж воно на тебе похоже? То ж про пана, чи пак про шарлатана, а ти ж мужлай репаний, такий самий, як і ми, тільки що, знаєш, ізверху тією ваксою помазаний,— отією чорною, що смердить так, що й носа не навернеш.
— Мовчи! — скрикнув Микита, все стоячи з затис-неними кулаками, але не зважуючися вдарити, бо й у Васюти були незгірші.
— Ой-ой-ой! Уже занімів! — і Васюта затулив рота рукою... і враз крикнув: — Гвалт! Горить!..
— Де горить? Де? — заметушилася перелякана молодіж, ладна вже бігти на пожежу.
— Паджак з іскрою горить!.. Уся вулиця гримнула реготом.
— Пху на тебе, собако паршива! — крикнув Микита, одвернувся й пішов на другий бік гурту, а Васюта репетував:
— Стривай! Стривай! Гаситимем!.. Іскри розгоряються!..
— Ні, не здержить Микита проти Васюти,— казали парубки.— Проти всіх здержить, а проти тебе, Васюто, ні.
А з Микитою тим часом одділилося кілька парубків і пішли гуртом на другу вулицю.
— Ну й уїдається в тебе цей Васюта! — казав один парубок.— І чом ти його не провчиш?
— Рук поганить не хочу, вот што, Ванька! — одказав іще заклопотаний Микита.
— Здоровий, як тур! — промовив другий парубок.— Сам ще й не подужаєш його.
— Дак давайте гуртом попадемо та й одлатаємо! — порадив той, що його Микита Ванькою звав.— Їй-бо, Микито, ми тобі поможемо.
Микиті стало веселіше.
— Вот спасіба, камаради! Каби їх обоїх із Зіньком!
— Дак що? І Зінька можна! Нехай лиш не величається! А то такий праведник: усе йому парубки поводяться погано — не так, як йому завгодно.
— Бо вон города не видав, дак у його й мужицьке понятія,— сказав Микита.
— А скажи, Микито,— невже справді в городі так живуть, що хто з ким хоче, з тим і любиться — чи вінчаний, чи невінчаний — однаково? — спитав званий Ванькою.
— Ще й як!
— От штука!
— А што, харашо? Не журись, Ванька,— і в нас завидьом! Вот тольки нимного поживу з вами, дак ми такое завидьом, що тільки ну да й оближись! А то ви царамонитесь! Вот я вас навчу!
Ішли далі, і він подавав їм науку.
А тим часом Зінько з Гаїнкою підходили вже до своєї хати.
— Ой, щось свариться! — сказала Гаїнка. Справді, сварилося. Товстий роздратований чоловічий голос кричав:
— Брешеш! Брешеш! Не коситимеш ти, бісова тінь, того жита! Я його скосю, бо на моїй землі.
— Оце вже Момоти за землю лаються,— сказав Зінько.
Момоти були сусіди Зінькові — з одного боку Струк, а з другого Момоти. У старого Момота було троє синів: старший — Грицько, тоді — Панас, обидва жонаті, а тоді Іван, ще парубок,— отой "Ванька", що ходив з Микитою по вулицях. Грицька батько давно вже відділив, оженивши, випрохав йому в громади грунт на краю села, поставив там хату, дав клапоть поля й трохи худоби. Одначе батько віддав не все поле, що мусило йому припадати: десятини не додав, бо ще на свою частку зоставляв, а вмираючи торік, при людях сказав, що Грицько має взяти собі ще одну десятину,— тоді в кожного брата буде рівно землі. От же брати не схотіли віддати йому тієї десятини, кажучи, що батько йому все віддав ще тоді, як одділяв його. Грицько пішов, одміряв сам собі десятину та й посіяв на їй. Панас з Іваном довідалися про це тоді, як Грицько вже й заволочив.
З того часу почалася запекла сварка проміж двома братами — Грицьком та Панасом. Де б не стрівалися вони, то зараз якось зачепляться за ту землю, та й почнеться суперечка, за малим не бійка. Іван, менший, був не такий запеклий, та все ж обстоював за Панасом (він з їм і жив).
Така спірка зчинилася й тепер. Грицько йшов улицею, а Панас, стоячи в воротях, зачепив його.
— А не діждеш ти,— відповідав Грицько,— чужого хліба косити! Я буду працювати, а ти будеш моє добро забирати!
— Бо не сій на чужому! І заберу, а ти дулю з'їси! — одгукувався Панас.— їстимеш дулі: так тебе ними нагодую, що аж репнеш. А хліба не їстимеш, бо я його заберу, на всій тій десятині заберу.
— І на поле не пустю! — відказував Грицько.— В мене коса в руках буде.
— Побачимо ще! Не пустиш мене на моє поле, дак сам зогниєш у землі,— нахвалявся Панас.
— От таки вони справді поріжуться колись! — промовила Гаїнка.
Тим часом Грицько вже проминув Панасову хату й був коло Зінькової.
— Добривечір, дядьку,— озвався до його Зінько.
— Добривечір!.. А хто це? Зінько!.. А я за тим шибеником і не добачив тебе.
— І хочеться ото вам, дядьку, змагатися з їм. Грицько махнув рукою:
— Ти ж кажи! От так собі йшов додому проз його хату і в голову того собі не клав, щоб сваритися, а він зачепив.
Грицько вже відсердився трохи: він звичайно скоро прохолоняв, не так, як Панас,— той як розсердиться, то вже злий буде хто й зна поки і все проти того чоловіка копатиме; а як розлютується іноді, то хто й зна що робив би. На його багато людей ремствувало: чи свиня чия до його вбралася, то він уже їй спину переб'є; кіт до його внадився чужий,— лапи йому повідрубує. А одного разу засварився з чоловіком за якусь там дурницю і все нахвалявся: "Ну, будеш же ти без худоби!" Той чоловік і байдуже, а одного разу вранці встає, пішов у повітку,— аж коні його — пара добрих коней — здихають: хтось уночі вліз та ножем кишки їм повипускав... Усе село знало, що це Панас ізробив, а нічим довести,— так і пропало. Через те дибляни не любили Панаса, трохи навіть боялися його, і в спірці з Грицьком більшість до старшого брата прихилялася, надто ж, що Грицькова й правда була. Зате в Панаса був оборонець — Копаниця.
Грицько тим часом, стоячи в Зінька перед ворітьми, оповідав, як почалася сьогодні сварка, і додав:
— От ти кажеш: не сварись! Як же мені не сваритися, сам ти подумай! Це ж мої труда! А земля? Вона ж моя,— це ж усяке знає. А в мене ж діти! Як же я поступлюся нею? Тепер усяке над землею труситься, бо народу багато, а землі мало, а я так і покину її?
— Та ні, я того не кажу,— відповідав Зінько.— Знаю, що земля це ваша, що вам її треба. Тільки що, як почнете ви сваритися та битися, то не буде нічого З того доброго. Ви своє робіть, а коли він до вас чіплятиметься, тоді позивайте його.
Грицько подумав...
— Хто його знає, чи випозиваєш що...— промовив зітхнувши.— А втім, воно справді тоді лучче видно буде, а тепер не варт змагатися... Бувайте здорові!..
— Бувайте й ви!
— Шкода чоловіка! — промовив Зінько.— І путящий чолов'яга, а не щастить йому.
Грицькові справді не таланило. Все було йому якесь лихо: то в нього коняку вкрадено, то віл здох, то град ниву побив — і так мало не щороку якась біда йде та й Другу за собою веде. Напосілася недоля на горопаху. Зовсім підбився чоловік, а найбільше тоді, як йому жінка вмерла, покинувши троє малих дітей. Бився він, бився з їми щось більше як рік, а далі таки оженивсь удруге. Сам він і не хотів того, бо й досі журивсь по першій жінці, та люди кругом казали, і сам бачив, що не видержить без господині з трьома дітьми та з хазяйством. Та яка ж на троє дітей піде? Нараяно йому покритку ївгу — чепурну й здорову, але з дитиною. Та то б іще не лихо, та погано про неї говорено на селі.