Санкт-Петербург — простий, трудящий — ставав до праці. Панський ще міцно спав... Коли ж за нього візьмуться його нові мучителі? Десь серед дня, напевно. А може, їх примусить нагальність справи і значення, яке, з усього видно, їй надають, приїхати сюди ще зранку... Жаль, не звільнив свою рідню!.. Для того, — аби добути гроші, — він розпочав, як повернувся до Петербурга, свою офортну серію про Україну. Тепер вона приречена, як і багато дечого в його житті!.. Не мав ілюзій щодо своєї долі, бо тут було недремне "око государево", а він посмів у віршах сказати щиру правду й про августійших катів народу. Спочатку мав би викупити братів, сестер, а потім уже до діла братися... А втім, у цьому теж є небезпека відступу: свої, приватні справи, коли на них зважати, так нас засмоктують, що на велике діло не залишають уже снаги. Вони ж нам служать часто і виправданням байдужості чи небажання офірувати в ім'я народу, волі та справедливості. Своя сорочка до тіла ближча — істина, чи постулат, що робить народ безсилим, кволим і непридатним до громадянських рішучих дій...
— Ви й досі ще не встали? — приніс Сидоренко з трактиру тацю з їжею.
— Журюсь, що дечого не доробив, — сказав Тарас. — Коли б знаття...
— То ж недаремно кажуть, що від суми та від тюрми...
— Тоді про це не думалося...
День проминув у марному чеканні виклику до кабінету слідчого. Уже надходив вечір, коли цей друг сердечний і рідний батько заблудлих душ з'явився сам. В партикулярнім одязі, з привітним, милим усміхом.
— Ну, як ви тут? — спитав з порога, ніби прийшов у гості.
— Кукаємо, — сказав Тарас.
— Це що... — оглянув Попов похмуру камеру, неначе був уперше. — У Петропавловській — ото, скажу вам, камери! Каміння, вогкість, а на додачу — ще й пацюки... Зайдеш по службі іноді на п'ять хвилин — п'ять днів потому моторошно... Не дай вам бог!..
— Сідайте, — вказав Тарас на ліжко.
— Спасибі. Я вже якось... — всміхнувся Попов, — Хоч тут не камери, а номери, як у готелі, сидіти в них не з медом! — пожартував. І все ж присів на край вузького ліжка. — Сідайте й ви.
— Я й так сиджу, — підтримав жарт.
— Печально...
— Радуватись нема підстав.
— Ви знаєте, я всю добу продумав, шукаючи для вас якогось виходу... Не поспішайте мене спростовувати! — підніс рішуче руку. — Гадаєте, мені приємно, коли такі таланти, такі уми Росії марнуються, йдуть у Сибір, на каторгу або в солдати? Я патріот... Не смійтеся! Так, патріот. І гірко мені дивитися, як із дурного розуму... Пардон! Через свою наївність і недосвідченість такі чудові люди занапащають собі життя.
— Дивно мені це слухати, — сказав Тарас.
— Не сподівались, що й тут є чесні, порядні люди?
— Та ні... По правді кажучи, не сподівався, що ви мене вважатимете за простачка, якого можна пошити в дурні баєчкою.
— Не вірите, — промовив сумно. — А я ж до вас зі щирим серцем... Як здумаю про вашу зустріч з Дубельтом або Орловим, мені стає не по собі. Ото жандарми істинні! Ми, вся молодша чиновна братія, їх боїмося, ніби самі у чомусь винні, самі дерзнули в помислах... Бр-р!..
— І чого ж ви хочете? — спитав Тарас.
— Вам слід признатися, — сказав Попов схвильовано. — Покаятись і попросити милості у государя...
— У чому маю каятися?
— В своїх злочинних намірах.
— А признаватися?
— Все розказать одверто, назвати співучасників, розкрити всі нюанси злочину...
— І що за те?
— Гадаю, що государ зважатиме на каяття і на всіляку поміч у розкритті...
— А тридцять срібників?
— Не розумію.
— Будуть, питаю, тридцять срібників? Іуда їх одержав, а чим би я поступавсь Іуді Іскаріотському, якби пристав на вашу раду!
— Отже, вам є із чим таїтися?
— Нема.
— Дозвольте тоді спитати, за що давати срібники?
— За принцип зради. Чи за готовність зрадити. Ви думаєте, що, поламавши в людині гідність, зробите її вірнішою престолу і батьківщині? І дерево з гнилим нутром не дерево, а порохня, ні на що вже не годна й недовговічна.
— Коли вже ви так полюбляєте художні образи, я теж скажу: й здоровому, міцному дереву порою слід зігнутися, щоб не зламала буря. Шквал пролетів — розпрямилося і знов живе і зеленіє...
— А як з душею, совістю? — спитав Тарас.
— У дерева нема душі, — зірвався з тону слідчий.
— А в мене є. І в кожного, кого ви нині прагнете зігнути вітром влади, погроз, обіцянок. Нічого ми такого не наробили, щоб нас ламати, нівечити, плювати нам у душі.
— Ви посягнули на лад, у нас існуючий.
— Коли і чим? Я вже сказав, що ні про яке там Товариство...
— А хто писав оці рядки?
За богами — панства, панства
В серебрі та златі'
Мов кабани годовані,—
Пикаті, пузаті!..
Аж потіють та товпляться,
Щоб то ближче стати
Коло самих: може, вдарять
Або дулю дати
Благоволять; хоч маленьку,
Хоч півдулі, аби тілько
Під самую пику ..
--— Не правда, може, скажете? — спитав Тарас похмуро, бо що тут може він заперечити.
Попов знизав плечима:
— Я при дворі, тим паче при виходах їх імператорської величності, не був ні разу...
— І я не був. Хіба що у Петергофі...
— От бачите. А написав, облив багном щонайдостойніших людей імперії!
— Такими їх уявляють люди по їх ділах.
— Хто? Імена! — подавсь Попов до нього, на мить забувши, що він прийшов як добрий друг.
— Візьміть ревізькі книги усіх маєтків панських і прочитайте, — сказав Тарас. — Як мовиться, нєсть їм числа!
— А ти, Шевченко, штучка!.. — скривився на те Попов. — Виходить, правду каже твій землячок Андрузький, що ти у цьому ділі був голова. Ну, може, і не голова... А що душа, то це мені вже ясно!
— Як видно, він сказав вам те, що ви хотіли від нього чути.
— Найбільше кажуть власні твої поезії, — всміхнувся хитро слідчий. — А це ж, звичайно, лиш невеличка частка того, що робиш, думаєш...
— Що я роблю, всім видно. Ну а що думаю, то вже, пробачте, власна моя парафія, і вам до неї зовсім немає діла.
— Нам є до всього діло. Ми — око й вухо государево.
— Звучить, нівроку, гарно. А пахне зле. Послухали б, що про вертеп ваш кажуть у Петербурзі!
— Бояться, отже, — гмикнув самовдоволено. — Й сидять тихенько, мирно. І тільки ви, панове, з дурного розуму затіяли свою возню з слов'янством...
— Принаймні я нічого не затівав, — сказав Тарас, не уловивши, куди він гне.
— Я знаю, ти, Шевченко, дививсь на це як на дитячу забавку... — примружив слідчий очі. — Ти прагнув значно більшого, того, про що твої наївні слов'янофіли не сміли навіть мріяти!...
— У вас тому є докази? — спитав Тарас спокійно, хоча під серце вповз холодок. Як стали їм відомі найпотаємніші його думки?
— Коли б були, ми трусонули б так ті губернії, що тільки пух!.. — розкрився лише на мить і знову вліз в овечу шкуру слідчий: — Це жарт, звичайно. Вибачте. Як патріотові, вам тяжко слухати такі погрози. Все розумію. І співчуваю навіть... Я вже піду, — підвівся. — А ви собі подумайте. По правді мовлячи, у вас нема ніяких шансів на порятунок. Окрім одного. Того, що я пропоную. Похилу голову меч не січе!
Не попрощавшись, вийшов.
Тарас сидів у сутінках і намагався визначити, що знають тут про нього й по що Попов приходив. Не мав і краплі сумніву в його зміїній суті. Бажав лише дізнатися, чого йому потрібно, яка мета кінцева його відвідин. Щось він уже пронюхав про той ледь-ледь розгорнутий великий замір визволення з-під панства чи тільки вчув, помітив його страшну самодержавству тінь?.. Згадав лише Андрузького, який не знав більше, ніж інші братчики... Добре, що на гарячих диспутах про товариство, його мету й можливості він не сказав нічого про те, над чим три роки трудився сам і люди, які збирали силу без балачок, мовчазно, зате напевно знаючи, на що ідуть, за що готові вмерти!.. Єдине, за що вхопитись можуть цареві пси, — це Кухаренко, точніше, їхнє листування, в якому, правда, нема нічого "предосудительного". Ну й слово вигадала тупа чиновна братія! Язик зламати можна. За півверсти смердить мундиром і канцелярією... Ач, закрутило в носі їм від поеми "Сон"! Образилися за "царствующий благополучно дом" і за придворну зграю — "щонайдостойніших людей імперії". Яка імперія, такі й достойники, що підпирають її устої!.. Ніяких шансів, каже, на порятунок... Окрім одного — зради!.. Йому тепер не страшно, бо він здійснив найголовнішу частку свого призначення: мов Прометей, дав Україні живий вогонь неспокою, самоповаги, гідності й жаги до волі. Правда, лише жаги. А міг би дати й волю. Ще б рік, два, три!.. Тривалий, глибокий сон знесилив його народ, занурив у безнадію... Каже, що трусонули б так ті губернії, що тільки пух!.. Це ж може хтось збудити народ навмисне й кинути катам під ноги... Він розпочав розбурхувати, за кроком крок, поволі, не гарячкуючи, а тут візьмуть і зроблять кровопускання... Господи, якщо ти ще на небесі й якщо тобі не затягло полудою недремні очі, не допусти!.. Що той Сибір, що каторга, якими тут погрожував йому жандарм! Його заслати можна, скарать на горло навіть — то все пусте; поезії його вже вилетіли у білий світ, між люди. Тільки б не вмер народ і воля жила б у нього в серці, хоч ледве тліла б малою іскрою під попелом згорілих душ!..
Схопився і заходив тісною камерою, мов щось його погнало. Думки на мить примовкли, а потім тихо вишикувалися в стрункі рядки поезії і полилися, збурюючи тривожно серце:
Мені однаково, чи буду
Я жить в Україні, чи ні.
Чи хто згадає, чи забуде
Мене в снігу на чужині —
Однаковісінько мені.
В неволі виріс меж чужими,
І, не оплаканий своїми,
В неволі, плачучи, умру,
І все з собою заберу,
Малого сліду не покину
На нашій славній Україні,
На нашій — не своїй землі...
Дістав з кишені згорнутий в маленький зшиток аркуш, шмат олівця і сів мерщій, щоб записати... Темно! Вогню нема. І свічки... Хай буде так! Звикати треба в пам'яті тримати все, що зрине в це врем'я люте його життя...
/ не пом’яне батько з сином,
Не скаже синові: "Молись.
Молися, сину: за Вкраїну
Його замучили колись".
Мені однаково, чи буде
Той син молитися, чи ні...
Ковтнув невольні сльози, що підступили йому до горла, й мовив уже уголос, з болем, неначе був на людях, серед людей:
Та не однаково мені,
Як Україну злії люде
Присплять, лукаві, і в огні
Її, окраденую, збудять...
Ох, не однаково мені.
Заплющив очі і сів, знеможений стрімким душевним спалахом, на арештантське ложе. Всміхнувся.