Тим часом гість стягнув закляклими руками шапку.
— Федір?! — впізнав Тарас слугу Платона Лукашевича, — Яким ти вітром?
— Панським, — скривився той, зриваючи бурульки з вусів. — Прямо із Березані...
— На конях їхав?
--— Пішки...
---— Всі тридцять верст?!
--— Я р-рано в-вийшов... — раптом почав тремтіти Федір.
Тарас побіг в їдальню, налив горілки в келих (добре, що був учора Фішер з своїм запасом!) і влив, —у гостя рука не слухалася, — прибульцю в рот. Той хекнув, весь стенувся, немов витрушуючи з грудей мороз, й лише тоді поліз за пазуху й дістав якусь цидулку.
— Вам пан прислав...
Тарас схопив той папірець і прочитав, злякавшись, що там таке нагальне діло, в якому кожна мить на вагу життя чи смерті. "Брате! — писав Платон. — Як зможеш, прибудь до мене. Маю листа зі Львова від Головацького. А ще — вино токайське, яке мені привезли вчора з Києва. Платон".
— Це все? — спитав похмуро Федора.
— Нічого більше не давали Платон Якимович...
— Скотина твій Платон Якимович! — скипів Тарас. — Скидай скоріше чоботи й лягай у ліжко! — крикнув. — Погнать людину за тридцять верст чортзна-чого... Скотина!.. Чого стоїш? Негайно знімай свою взувачку і — в тепле ліжко!..
— Треба назад іти... — озвався сумно Федір. — Наказано сьогодні ж бути вдома...
— В степу замерзнеш!
— Мушу. А то приб'є. Вже краще...
— Я не пущу!
— Спасибі... Ліпше я вже піду. Назад дорога довша.
Федір став одягатися.
Тарас пішов до кабінету, вмочив перо і написав, роздрипуючи чорнило: "Як можеш ти, козацький син, через якусь дурницю чинить таку жорстокість?! В мороз, в завію послати людину пішки за тридцять верст! Оце любов до ближнього? Оце козацька воля, якої ти бажаєш для України? Катюги всі ви, змії, що ссете кров з грудей свого народу! Ноги моєї не буде більше у Березані!"
Згорнув, тицьнув у руку Федорові.
— На. Віддаси своєму панові, — сказав похмуро. — 3 богом!.. Стривай! Ти їв сьогодні?
— В корчмі, недавно... Може, не віддавати панові цей папірець? — спитав тривожно.
— Треба, — сказав Тарас. — Ми надто вже терплячі до цих свиней годованих, їх треба всіх!.. — махнув рукою.
— Добре... Здорові будьте, батьку!
Пішов у сніг, в хурделицю. А чи дійде?..
Метався по кабінету, й думки також металися, пекли нестерпно душу. Хотів піти до князя, щоб попросити коней до Березані, і не пішов: одного поля ягоди! Словами добрі, лагідні, а як до діла... Смішно! Свої пани, не шляхта!.. Розвісив губи, радий, що всі до нього приязні, приймають, ніби рідного, ще й називають братом!.. Ось він, твій "брат" Платон в натурі, без машкари. Собачник, собача кров!..
На другий день ополудні той самий Федір знову прийшов до нього за тридцять верст і мовчки подав шматок одірваного сяк-так паперу. Цидула ця була коротка й така відверта, що далі нікуди: "У мене таких олухів, як той, що привіз тебе до мене, триста!"
— Ти знаєш, що написано на цім папері? — спитав Тарас у Федора.
— Мені того пан не казав.
— Що він вродзоний шляхтич, а я кріпак недавній і що таких, як брат мій, який привіз мене у жовтні до Березані, у нього триста душ.
— Дозвольте мені піти,— сказав похмуро Федір.
— Не змерз?
— Ні. Пан помазав оцтом біля хвоста...
— Бив?!
— Лиш погладив. Якихось два десятки всипав, і то не сам!.. — всміхнувся криво Федір.
Від гніву дух перехопило. Безсилий був щось вдіяти, і це найбільше мучило.
— Листа звелів не брати, — долинув хриплий голос.
— То йди... — промовив, стримуючи сльози. — Вибач, тебе підставив під батоги.
--— Йому що є причина, а що нема!..
Як справився з осклілим серцем, Федір уже пішов. Чорніло тільки розталим снігом, де він стояв...
Останній акт "Варваріади" розіграно було на рівні поганих драм. Капніст узяв на себе роль духівника, довіреної особи батька-матері і виконавця вироку, що за всіма ознаками був остаточний й оскарженню не підлягав.
Почав з княжни Варвари, а як добився успіху й скарав її самотністю на все життя, узявсь за іншу жертву.
Коляска вже була готова, коли ввійшов до флігеля і запропонував, а може, просто оголосив:
--— Ну що, Тарасе Григоровичу, засиділись ви, мабуть, тут. Поїхали до Ковалівки! Моя дружина скучила, та й є про що погомоніти нам тет-а-тет...
— 3 речами чи без речей?
— Навіщо ж так! Нам треба поговорити. Без зайвих вух, не кваплячись...
— Ця прямота вам робить честь.
— Я ж офіцер, Тарасе, а не манірна панночка.
— Там знають?
— Так.
— Поїхали!
Як тільки вихопилися з Яготина, Капніст почав розмову;
— Я можу бути з вами цілком одвертим?
— Дивно... Боюсь, що ви не зможете, — сказав Тарас, дратуючись. Аби чогось не сталось, заметушилися, мов шершні!..
— Ви розумний, Тарасе, добрий, і не хотіли б, аби сімейству, яке вас щиро любить і поважає, зробилось зле?..
— Я не замислив нічого злого для Рєпніних.
— Буває зло приховане...
--— Ви обіцяли бути цілком одвертим.
Капніст помовчав, глянув краєчком ока на співрозмовника (сиділи поряд) і запитав:
— Ви бачите, в якому стані княжна Варвара?
— В доброму, живому стані.
— Ви не шануєте її нітрохи?
— Люблю, як може брат любити свою сестру.
--— Облиште ці химери! Княжна також мені про це співала. Ми ж не малі й не з'їхали ще, слава богу, з розуму, аби повірити в безглузду байку. Братство таке, як правило, веде до шлюбу...
— Це не природно?
Капніст промовчав. Потім сказав із притиском:
— Варвара роду княжого...
— А я — кріпак! — скипів Тарас. — Із цього й треба було почати.
— Ви не кріпак — художник, — мовив Капніст спокійно. — І все ж княжні Варварі...
— Потрібен князь?
— Принаймні...
— Даремно ви так сполошилися! Із неї вийшла б гарна, розумна, добра жінка, та вся біда у тому, що серед ваших княжичів та усіляких інших панів-псарів немає їй до пари жодного.
— Вважаєте, що тільки ви...— всміхнувсь Капніст.
— Ні, не вважаю! Мені її безмірно жаль, та я нічим не можу допомогти... Я з кріпаків, з народу, і місце моє між бідних, простих людей. Варварі ж зась. Для вас народ закритий, як і для нього жорстока ваша каста. У нас дороги різні, й вони зійтися можуть лише в бою — лице в лице, у лавах, повних зненависті!..
Капніст нічого не відповів.
— Даремно її козацький прадід беріг батіг у шафі. Хто паном став, напився з народу поту й крові, тому нема шляху назад, між ним і нами прірва.
— В тобі кричить образа, — сказав Капніст, вдоволений, що так успішно (і швидко!) виконав свою нелегку місію.
--— Ні, гнів, — сказав Тарас. — Ви стямитеся, та буде пізно!
— Згоден, що нас колись приріжуть свої ж селяни, — мовив на те Капніст. — А поки що прошу вас більше не повертатись у Яготин.
— Тепер все ясно. Дякую. Одне питання тільки. Це воля князя чи і княжни Варвари?
— Й княжни Варвари.
— Бідна... — зітхнув Тарас. — Не помогла, сердешній, і прадідівська реліквія...
Щоб не було пересудів серед домашніх, йому іще "дозволили" вернутися на кілька днів, скінчити портрет онуків князя і копії з його портрета.
Назовсім поїхав він з Яготина на другім тижні уже нового року.
Княжна Варвара кинулася йому на шию і, плачучи, перехрестила йому чоло.
Тарас хотів щось мовити їй на прощання, але не зміг. Ховаючи налиті слізьми очі, метнувся геть з кімнати.
Баскі булані вже нетерпляче місили білий, дитинно чистий січневий сніг, що під копитами ставав брудним, аж чорним...
Вже почало світати, а він лежав одягнений на ліжку в камері й переживав іще раз сумне прощання в Яготині. Найбільше йому тепер боліло, що за усім тамтешнім побитом і жениханням, — коли так можна висловитися про їхні складні взаємини, — він призабув важливіше — неволю рідних йому людей. Звичайно, брав замовлення і малював портрети, проте не в повну силу. Може, той задум був ще з самого свого початку більше, ніж легковажний і нездійсненний, але ж він був і спробувати його здійснити — святий обов'язок!.. Його п'янила воля, нове становище межи людьми, — чи пак, панами, — і він пустився берега... Страшно тепер подумати, що з ним було б, якби узяв княжну Варвару. Появ жону, як мовилося в старі часи... Від того він не став би князем, та увійшов би в її родину, в кола, в яких він був лиш гостем. "Це хто такий?" — питали б люди, — чи пак, пани, — й відповідали б пошепки: "А-а, муж княжни Варвари..." — "Чого це він такий похмурий?" — "Вірші уже йому не пишуться..."
Всміхнувся. Добре тепер тобі вигадувати, як там було б!.. Так добре, що далі просто нікуди. Лежиш собі, відпочиваєш. Одне погано тільки, що на замку й за гратами і що твоє прийдешнє в чужих руках... Усе в руках господніх!.. Голос княжни Варвари? Мабуть, вона за ним печалиться, шукає, як би вирвати його з жандармських лабетів... Це щастя, що він один як палець, що не страждають нині його дружина, діти!..
Фонтанкою промчав якийсь спізнілий (а може, ранній надто) екіпаж, і знову стало тихо. Як добре, що є в людини пам'ять, що все прожите нами належить нам і що до нього короткі руки навіть синьомундирих!.. Ось тут його мордують (лише морально поки що), а він всю ніч гуляє по рідній своїй землі, мов той козак-нетяга, й ніхто йому того не може заборонити. Йому кують кайдани, а він ширяє соколом над запорозьким безкраїм степом і видивляє крізь чорну млу кріпаччини святую волю, чує пісні свого народу ще тих часів, коли його не змусили зійти з коня, віддати гостру шаблю і похилити голову... Допоки в нас є пам'ять і є душа, ми вільні навіть у казематах, а без душі, без пам'яті — раби й на вольній волі!..
Десь дзигарі пробили п'ять. Почулася різка команда, кроки. Хтось перевірив замок дверей, пристукнув, мов кінь копитом, чоботом, і кроки — інші, сонні — прогупотіли тихнучи...
Заснути б!.. Він заплющив намучені безсонням очі, й сон огорнув його туманним мревом, як немовля...
Прокинувся від обережних поштовхів.
— Як ви мене злякали! — зітхнув солдат полегшено. — Я вже було подумав... Вставати час.
— Не спалося мені всю ніч, земляче...
— З незвички всім не спиться. Та це мине. Людина звика до всього. Спершу, було, в казармі я теж не спав — все думав, думав... А довелося якось ставати в стрій з шпіцрутеном — я навідріз! Усипали й мені з півсотні — допомогло...
— Ну, Сидоров! Опять болтаєш? — почулось десь у коридорі.
Солдат швиденько вийшов і причинив важкі окуті двері.
Було вже зовсім видно. На вулицях усе густішав гуркіт та цокання об брук підків.