— Я думаю, я прикидаю… Коли б нам вас за отамана...
— То що було б? — спитав Тарас, відчувши під серцем холод.
— Не відаю... Та щось було б! За батьком таким, як ви, пішли б усі. Ми вигребли б царя і панство начисто!
— Козаче, то не жарти.
— Я не жартую, — мовив Антін спокійніше, але так само вперто. — Ми почали б, а там — поляки, далі — простий народ московський. Хіба холопство їхнє солодше, батьку, нашого?
— Неволя скрізь однакова. Проте ще треба спершу збудить людей, розбурхати...
— А ви пишіть! Правдиве ваше слово гучніше дзвонів, дужче од ста гармат! Я знаю це по собі. Я ніби став стосилим. Читаю, гніваюся і наливаюсь міццю, скидаю пута з серця, підношусь духом!..
— Антоне, де ви вчилися? — спитав Тарас, здивований його словами.
— В дячка. А що?
— Говорите, немов поет.
— До "Гайдамаків" ваших я знай мовчав, душа моя дрімала, як віл у спеку.
— Будемо будить людей, знімать з очей полуду, з душі — байдужість, відчай. А там саме покаже...
— Будити і запасатись зброєю!
— Тихіше...
— Ех, злетіти б на вороного та вихопити із піхов шаблю! — блиснув козак очима. — Хоч перед смертю глянути б... — пригас, пригас. І заспівав, на подив, словами із "Гайдамаків":
Літа орел, літа сивий
Попід небесами;
Ґуля Максим, гуля батько
Степами-лісами.
Ой літає орел сизий,
А за ним, орлята;
Ґуля Максим, гуля батько,
А за ним хлоп'ята...
— Хто склав до слів цих музику? — здивовано спитав Тарас.
— Не знаю, — знизав Антін плечима. — Її співав під кобзу старий кобзар, коли ножі святили.
— Ти ж там не був.
— Хто знає... Дід, може, був... Чи прадід...
Запорожці ті хлоп'ята,
Сини його, діти.
Поміркує, загадає,
Чи бити, чи пити...
На другий день він виїхав з Чигирина, і всю дорогу, аж до Кирилівки, де мав хрестить дитину у брата Йосипа, в його душі лунала та дивна пісня, створена хто знає ким.
Нема в його ні оселі,
Ні саду, ні ставу...
Степ і море; скрізь битий шлях,
Скрізь золото, слава...
...Тривожні й щемні слова Антонові про кошового спливли на думку знову, як він побачив княжну Варвару Рєпніну. Власне це вже була не перша зустріч, коли вважати за першу ту, під час грози. Княжна і правнучка, хоча й не обраного народом, гетьмана! Нехай і з волі царської, та все ж носив таке звання її химерний прадід. Козацький син, граф, президент Академії наук і гетьман. Бідняк і власник тисяч кріпацьких душ. Брат фаворита імператриці...
Його привів до неї Варварин брат Василь, який зустрів художника і влаштував у флігелі. У вітальні були також княгиня, князь, дві дівчини, одна з яких одразу впала в око.
Спочатку його представили княгині й князеві, а потім уже княжні Варварі.
— Моя сестра, — сказав Василь.
— Шевченко.
— А ми знайомі з .вами, — всміхнулася княжна Варвара, й лице її враз засвітилось ніжністю. — Ви пам'ятаєте оту раптову зливу?
— Ще б пак! — всміхнувся Тарас також. — Я вимок геть. А через мене й Капніст!..
Цей спільний спогад прибрав одразу всі перепони, що розділяють людей, які допіру лиш познайомилися. А може, в тому зрушенні було й щось інше, дужче. Нова людина часто несе в собі дух перемін, прийдешню нашу долю.
— А це Глафіра й Таня, — знайомив далі Василь Миколайович. — Глафіра теж малює...
Ось чим вона сподобалася одразу! А може, й тим, що молода і гарна... Поруч з княжною Варварою вона здавалась підлітком.
— Ви малюватимете портрет папа? — спитала княжна Варвара.
— Ні. Тільки копії з портрета Горнунга.
— Ви бачили його?
— У вересні, як ви були у Седневі, я заїздив навмисне, щоб, подивитися.
— Жаль... Де були ви потім? Мабуть, у тих Закревських?..
— Їздив на Запорожжя, у Чигирин, додому, в своє село Кирилівку...
--— Як ваші рідні? Усі живі, здорові?
Тарас нахмурився, і те княжна помітила.
— Пробачте. Певно, я завдала вам болю?
— Батьки давно померли... Брати і сестри тягнуть своє ярмо кріпацьке...
В очах княжни з'явились сльози.
— Треба їх якось викупити, — сказала згодом твердо.
— Для цього я і беруся за всі замовлення. За рік чи два добуду таким ось робом гроші і визволю.
— Тарасе, ви свята людина! — запальне вигукнула княжна. І спохватилася: — Дозвольте вас так називати...
— Дякую.
— За що?
— За ваше добре слово.
Вона помовчала якусь часину, видно, на щось одважуючись, і запитала:
— Взялися б ви намалювати портрет папа і двох маленьких діток Базіля?
— Я ж вам сказав.
— Домовилися!
Хоча довкіл снували інші гості та домочадці, в них утворився якийсь осібний, лише для двох призначений духовний світ. Слова, які тут вимовлялися, були прості, звичайні, проте вони лунали для них обох по-іншому, бо в них була якась своя тональність, свій колорит. Лице княжни Варвари взялось легким рум'янцем, великі карі очі осяяло душевне чисте світло, змінились жести, рухи... Співзвучність душ! Княжни й сільського хлопця, ще й кріпака?.. Ти ж вільний, поет, художник!.. Душу не переробиш. Вона така ж, та сама, що і колись. П'ять вільних років — то тільки шоста частка мого життя... Зате яка!.. Це правда. За них прожито більше, ніж за усі кріпацькі... Тепер тебе приймають як рівного в такій сім'ї!.. Приймають, бо я артист... Не тільки. Ти став борцем за волю, за свій народ, твої пісні доходять до найглухіших сердець по всій Вкраїні!..
Він помічає раптом у найвіддаленішому кутку вітальні Глафірині уважні, гарні очі, й душа його вже опускається на грішну землю.
— Кого чи що ви там побачили? — спитала нараз княжна стурбовано.
— Прекрасний твір, — всміхнувся.
— У нас картин чимало, — зраділа чомусь княжна. — Ви ж оглядали деякі, як заїздили...
— Є твори, в які вдивлятись можна усе життя.
— Це правда. В Женеві я...
— Григоровичу, вам не набридло це тет-а-тет? — підплив Базіль. — Моя сестра — філософ. І взагалі, як для слабкої статі, вона розумна надто.
— Розум не може бути вадою, — сказав Тарас.
— От бачиш, злий Базілю! — торжествувала княжна Варвара. — Ти кажеш так, бо любиш жінок вродливих, але дурненьких...
— Краса — це розум жінки!
— Краса від бога, братику, а розум можна і вдосконалювати, — не залишилася в боргу княжна Варвара.
— Навіщо, Варю? — спитав Базіль і взяв під руку гостя. — Ходімо ліпше вип'ємо чогось міцного!..
— Нікуди він не піде, Базілю! — сказала владно, хоча і зовсім тихо княжна Варвара, й Базіль одразу знітився. — Йди сам, коли бажаєш. А він — поет, володар душ!.. Ви ж не п'єте, Тарасе?
— Т-а... як коли... — зам'явся.
— Вливати вино в уста, якими говорить бог, — блюзнірство. Ви згодні з цим?
— Звичайно. От тільки... де ви бачили такі вуста?
— Кажу про вас, Тарасе.
— Ну, я піду, — озвався Базіль, задкуючи. — Мої вуста ще, слава богу, лише мої!
— Пробачте, що я так грубо... — мовила княжна Варвара. — У нас пішла тут мода на вільнодумців, що п'ють на знак протесту, чи мочеморд. (Бридке яке придумали собі наймення!) Закревський Віктор у них тепер отаманом... Не піддавайтеся хоч ви на цю оману!
--— Я постараюся, — вклонився чемно.
Очі з кутка молили, кликали. Княжна також помітила те притягання.
— Глафіру ми взяли в сім'ю маленькою, — сказала раптом сухо. — Я їй була за матір, бо рідна вмерла ще при пологах. А за три місяці помер і їхній батько.
— Тяжка сирітська доля... Сам сиротою виріс. Згадаю — страшно робиться... Хто йде, скубне, як той бур'ян, що при дорозі...
— Бідний...
— В селі в нас мало хто дожива до старості. Тяжка робота, злидні...
--— Яка ганьба — це рабство! — промовила княжна Варвара палко. — Коли б я мала владу, я знаю, що зробила б!..
Вона була цієї миті така прекрасно-гнівна, така піднесена в своїм пориві творить добро, що у Тараса пробіг мороз по спині. Ось жінка — друг, натхненниця, чийсь добрий ангел! Досі він не стрічав такої і, правду кажучи, не сподівався колись зустріти.
— Мені Капніст розповідав, що ви та гетьман Розумовський... — тихо почав Тарас.
— У прадіда мого у шафі лежав батіг, з яким він пас худобу в Лемешах, — сказала княжна Варвара просто. — І я пишаюсь тим батогом не менше, аніж гербами князів Волконських та Рєпніних.
— Ви дивна жінка!
— Дивна... Бо ви не знаєте, що декабрист Волконський — мій рідний дядько, що батько мій давно в опалі, ще й під ганебним слідством, що ми усі тут, власне, як на засланні... Ваш друг Капніст, між іншим, сидів також у Петропавловській...
— Як декабрист?
— Принаймні у тій же справі. Й звільнений був у відставку...
— Все філософствуєте? — прийшов з буфетної Варварин брат, причмокуючи губами.— А дами там ображені, що ти, сестрице, заволоділа гостем і не даєш можливості нікому з ним погомоніти.
— Про що? — примружила княжна Варвара очі. — Цікавлять вас, Тарасе, нові паризькі моди й плітки місцевих паній? — спитала різко, з викликом. І схаменулася: — Пробачте ще раз...
— Варет, сьогодні ти помилилася. Вони бажають, аби Тарас Григорович їм прочитав поему про Катерину.
— Дива, та й годі, — мовила на те княжна Варвара. — Тарасе, ви розворушили й таку застиглу силу, як маєткове панство! Ідіть, ідіть читайте. Я теж послухаю.
Тарас пройшов на інший край вітальні й, коли Базіль оголосив, хто й що читатиме, почав гранично просто, мов ведучи розмову на добрій, дружній бесіді:
Катерино, серце моє!
Лишенько з тобою!
Де ти в світі подінешся
З малим сиротою?
Хто спитає, привітає
Без милого в світі?
Батько, мати — чужі люде,
Тяжко а ними жити!..
Передихнув, понизив трохи голос, бо й сам чомусь розхвилювався:
Вичуняла Катерина,
Одсуне кватирку,
Поглядає на вулицю,
Колише дитинку...
Читав, і серце бралось мукою, тією, що п'ять років тому примусила його полишити чарівні пензлі, фарби і взяти до рук перо. Вже не було вітальні, укоханих в добрі жінок, а тільки ліс, та поле, та в ньому бідна покритка із немовлям...
Реве, стогне хуртовина,
Котить, верне полем...
За що вони страждають, ошукані в своїй довірі чи просто взяті силою? Святе, найвище в жінці осквернено лукавим панством, кинуто на глум під ноги людям! Щастя стає трагедією, любов бідою... Мало їм поневолити труди і дні людини, ще треба вбити душу, не полишити у ній нічого божого, того, що нас тримає на висоті людського духу і не дає нам стати бидлом, яке лиш знає плуга та жмут трави!..
Як дочитав і повернувся душею в затишок вітальні князя Рєпніна, побачив — жіноцтво плакало. Невже і в них ще є в серцях щось схоже на співчуття до скривджених своїх сестер з народу, невже й вони ще здатні пройнятись горем ближнього, коли той ближній тільки простий кріпак!..
Перший озвався князь Миколай Григорович:
— Прекрасно, дивно!..