Розцілувавшись з якимсь панком, Гребінка взяв його за плечі і підштовхнув легенько у бік Тараса.
— Знайомтеся! Це Олександр Афанасьєв-Чужбинський. А це... Тарас Шевченко.
--— Кобзар?! — засяяв Афанасьєв.
Тарас обняв його: він перший із земляків прислав йому із України відгук на першу книжку. Віршем!
— Спасибі вам, Олександре... То був для мене голос землі моєї, серця, що усміхнулося мені навстріч.
— Прошу до мене, хлопці! — узяв нових гостей під руки Олександр. — Умиєтесь з дороги, струсите з одежі пил. Я маю тут хоч невеличку, проте окрему "комнату", сиріч свою світличку.
Палац Волховської, на диво, був якийсь легкий, прозорий ніби. Може, його таким робили великі, світлі вікна, а може, те, що в нім жили бездумно, пускаючи на вітер тисячі та й сам маєток, бо господиня не вболівала, що і кому залишить після себе. У неї, власне, була одна турбота — розтринькати своє майно, і з цим веселим заміром вона справлялась легко, незважаючи на свій уже похилий вік.
Причепурившись, Гребінка тут же спустився вниз.
— Як прочитав, Тарасе, я твій "Кобзар", щось сталося таке, таке зі мною!.. — розхвилювався Чужбинський. — Сиджу, не бачу світу, і серце ледь не вискочить мені з грудей... "Ось він, прийшов, явився!.. — снується думка. — Господи, невже таки ти зглянувся на Україну!.."
— Спасибі... я... — не знав Тарас, що мовити. Не сподівався, їдучи сюди, почути такі слова.
— Всі тут немов прокинулись від "Кобзаря"!..
— Дозвольте? — з'явилася в порозі усмішка ледь не до вух, а слідом вповзло пузце.— Тут, кажуть, Тарас Григорович?
Тарас підвівся.
— Закревський, Віктор. Прошу не плутати мене з Платоном, моїм єдиноутробним братиком, що зневажає мене за те єдино, що я не вдався в нього, — обняв Тараса, ніби вони давно знайомі. — То ось який він, Тарас Шевченко! — відсторонився, щоб роздивитися. — В такій звичайній чарці таке вино!!
— Софія вам доводиться...
— Моя сестра, — махнув рукою Віктор.
— Читав її роман і повість. Гарно!
— Як сходить сонце, зорі одразу бліднуть...
— Можна? — ввійшов новий відвідувач.
— Пан Лукашевич, — представив його Закревський, і, як здалось Тарасові, не без іронії.— Відомий вам етнограф. Між іншим, теж Платон, як і мій брат...
--— Платон Якимович, — вклонився гречно.
Тарас також вклонився.
— Поручкайся, старий самітнику, зі славним нашим гостем! — гукнув Закревський.
— Здрастуйте,— подав, скривившись, руку пан Лукашевич. Й спитав бридливо в Закревського: — Ти вже залився зранку?
— Не висох ще після вчорашнього, — всміхнувся той. — Mon cher Капніст! — розкрив обійми, вгледівши нового гостя. — Ось він, кобзар Тарас Шевченко!
— Вітаю вас у ріднім краї, — мило всміхнувсь Капніст.— Щасливий, що маю честь...
— Олексо, без церемоній, — спинив його Закревський. — Ми ж козаки, брати свободи й рівності! Облобизай Тараса, а ти — його... Отак... Амінь!
— Ти вже того, занадто!.. — насумрився пан Лукашевич, аж вид йому почервонів. — Кричиш, шумиш...
— Я знаю, чого ти трешся-мнешся, — примружив очі Віктор. — Тобі, Платоне, муляє...
— Панове! — вчасно прийшов Гребінка.— В залі жде господиня, що хоче теж побачити і привітати поета нашого в своєму домі.
Тарасові дали дорогу, і він у супроводі своїх прихильників пішов до зали. На всім шляху його вітали радо окремі гості, а біля входу, де стовпилося з півсотні гарно вбраних чоловіків, жінок, дівчат, зустріли оплесками, якимись вигуками, що їх не зміг почуть виразно від хвилювання. Невже його поезія, його думки, його криваві сльози знайшли такий палкий, сердечний відгук у цих людей, панів, яких картає він за муки свого народу, вважай, у кожнім слові своїх книжок?..
— Тетяно Густавівно, дозвольте вам представити Тараса Григоровича Шевченка, поета і художника, — долинув до нього голос Євгена Павловича, й Тарас побачив перед собою стару, всю білу пані, що приязно йому всміхалася і подавала руку. Взяв обережно, ледь-ледь потиснув і відпустив. Годилося б поцілувати, але не зміг примусити себе.
— Ви так люб'язні, що завітали до нас на свято ангела мого покійного... Ви, мабуть, десь купили неподалік маєток? На скільки душ?
— Я ледве сам з душею вирвався від Енгельгардта! — сказав Тарас так голосно, що всі довкола стихли.
— Чудовий у вас, паничу, батечко! — сплеснула білими руками пані. — Пан Енгельгардт...
— І ворогові не побажаєш, — буркнув Тарас. І раптом йому здалося, що наступає вечір.
Гребінка, як добрий дух, прийшов на поміч.
— Пані, я заберу од вас Тараса Григоровича, бо тут іще є дами, які горять бажанням з ним познайомитись... Вже вибачай її, стару, — шепнув Тарасові, як відійшли. — Їй цього року стукнуло вісімдесят.
— Ого! — простив Тарас. — Нівроку собі бабуся... А мати моя померла в сорок...
— Коли кому написано... Ви, пані Ганно, все розквітаєте! — перепинив струнку чорнявку із чорними, аж ніби синіми, очима.
Такої вроди Тарас не бачив навіть у Петербурзі. Умить забуто прикрість із господинею, сумні думки. Вся зала втонула в сонці...
— Знаєте, ми "Катерину" вашу читали не менше ста разів, — сказала, ніби завуркотіла струмком весняним.
Не слухала Катерина
Ні батька, ні неньки,
Полюбила москалика,
Як знало серденько...
— Ви так читаєте, що я свій вірш не впізнаю! — спромігся на комплімент Тарас. — Яка вимова, дикція!..
— На Полтавщині у нас не те, що за Дніпром, — сказав Гребінка. — Слухай, мотай на вус. Тут мова, брат, не займана, без будь-якого домішку.
— Платоне, а йди сюди! — покликала красуня пана, що йшов поважно залою. — Мій чоловік.
— Закревський.
— Ми чули, ви художник, — всміхнулась мило Ганна. — То, може б, ви намалювали з нас двох портрети? Ми живемо тут недалеко...
— Знаю. Сьогодні мимо їхали з Євгеном Павловичем.
— Як жаль, що нас там не було!
— Тарас Григорович! — пішов на нього, немов ведмідь, Тарновський. — От добре, синку, що я тебе побачив. Є діло. Треба зняти копію з портрета князя Рєпніна.
— А де портрет?
— В Яготині. Капніст тобі туди покаже шлях. Я чув, що й ти, Олексо, бажаєш мати копію з того портрета?
— Правда.
— Тоді, вважай, домовилися...
Тарновський вийняв хустку і смачно, з шумом висякав свого великого важкого носа. І, не поглянувши на товариство, пішов собі.
— Кажуть, у нього Глинка писав "Руслана і Людмилу", — озвалась Ганна.
— Істинно, — сказав Тарас. — Сам Глинка мені про це розповідав.
— Щасливий! Ви знайомі з генієм...
— А чули, які романси він написав на вірші Віктора Забіли? — спитав Капніст.
— Я чув, я знаю, — встряв і собі Чужбинський.
Гуде вітер вельми в полі,
Реве, ліс ламає...
Тарас скривився і підхопив:
Плаче козак молоденький,
Долю проклинає...
— Ще, ще, Тарасе Григоровичу! — аж подалась до нього Ганна. — Голос у вас!..
— Я ліпше вам заспіваю іншої, — не став Тарас маніжитись. — Підпомагайте!
— Новий романс столичний? — засяяли її великі й гарні, до щему в серці, очі.
— Ні. Це "романс" тутешній. Таких столиці не написать... — сказав Тарас. Притих, знайшов тональність і заспівав — широко, вільно, ніби посеред степу, їдучи на мажі з сіллю:
Ой у полі криниченька,
З неї вода протікає.
Ой там чумак сірі воли пасе
Та з криниці напуває!..
Бачив, що панство враз причаїлося, здерев'яніло. Зала була заповнена німими постатями, немов скульптурами... Зробивши паузу, він перейшов на повну силу голосу:
Воли ревуть, води не п'ють, —
Бо в Крим доріженьку чують.
Ой бог знає та бог відає,
Де чумаченьки ночують...
Співав і ніби бачив себе в степу, на возі, під всіяним зірками небом. Неквапно ідуть воли, риплять колеса, линуть ключем на південь гуси чи журавлі... Похитується широка спина батькова у вицвілій старій сорочці, а сам він, батько, ніби весняний птах, дзвенить журбою-піснею...
Насипали над чумаком
Та високую могилу,
Ой посадили та в головоньках
Та червону калину...
Коли замовк, у залі якусь хвилину-другу стояла мертва тиша. А потім — ніби постріл:
— Обідать подано. Прошу до столу, гості дорогі! — промовив син Волховської.
І раптом зала вибухнула шаленим шквалом оплесків. Хтось щось кричав, хтось навпростець протовплювався до того місця, де ще у чарах пісні стояв Тарас...
Закревська також стямилася і привселюдно оповила руками шию співака й поцілувала його в наповнені сльозами очі.
— Та ви ж, як бог, співаєте!.. — промовила також крізь сльози. І розвела руками: — В простій селянській хаті вродилося таке незнане диво!..
— Дай же і я чоломкну тебе, Тарасе-братику, — поліз, сопучи, пан Лукашевич. — Багато я чув чудових співів, а щоб такий!..
--— Прошу, прошу до столу! Обідать час, панове!
Тлум став поволі меншати, переміщатися до інших, менших зал...
...Удвох з Капністом він їхав, нетерпеливлячись, до Лукашевича у Березань. Щоправда, пан Олекса не полюбляв чомусь Платона Якимовича і супроводжував Тараса тільки до яготинського маєтку князя Рєпніна, де сам тоді він тимчасово жив.
— І справді в нього є стільки книг? — спитав Тарас, не вірячи, що в цій глухій далечині, в якогось пана-хуторянина ховаються такі скарби.
— Не знаю, люди кажуть... Він вихваляється, де тільки може.
— А був на Січі?
— Їздив. І за кордон, в Червону Русь та Чехію. Щось там придбав з рукописів...
Лице Капніста при цьому стало якесь лихе, потворне. Дивний він чоловік: від настрою враз перемінюється, мов додають до нього різних контрастних фарб.
— Ви знаєте, коли казати щиро, я вражений тутешнім панством, — мовив Тарас задумливо. — Як їхав із-за Дніпра, готовий був... Ет, що недобре згадувати!.. В нас там здебільшого пихата шляхта. Крівці з нас попили!..
— Кров п'ють усюди... Й питимуть, допоки ми не станемо, як інші люди, вільними від злої сили самодержавства...
— А правда, що ви були з святими лицарями свободи у грудні двадцять п'ятого?
Капніст поправив віжки, нокнув на конячину.
— Хто був — загув, — озвався. — Волконський, князь, що жінка за ним в Сибір поїхала, то ж рідний брат Рєпніна.
— Не розумію.
— Є давній звичай. Коли славетний рід переводиться через відсутність чоловіків, комусь із рідних по материнській лінії передають і титул, і всі права та прізвище... От ми вже майже й дома!..
— Це Яготин?
— Ото палати княжі... На дощ збирається?
— Щось дуже схоже... Гарно!.. Палац, парк, річка, хмари...
— А Рєпніни і досі ще листуються з опальним родичем, — не міг Капніст спинитися.