А тепер — сокира, пилка, фуганок — от і вся моя наука! У розмову втрутився професор Яворницький.
— Я навмисне показав Михайла Тимофійовича, щоб ви, Леоніде Віталійовичу, почули голос цієї людини, визнали її обдарованість і допомогли їй якось улаштуватися в столичній театральній школі. От що мені дуже хотілося! — підкреслив Дмитро Іванович.— Ви ж гляньте: талант гине!
— Добре, я поклопочусь!
Ішов час. Михайло Тимофійович уже й забув про ту зустріч. А гість і Дмитро Іванович не забули, вони робили своє. Тижнів через три-чотири з Петербурга на ім'я Дмитра Івановича надіслано пакет, а в ньому — виклик обдарованому співакові до столиці.
— От що,— сказав Дмитро Іванович, звертаючись до теслі,— даю три дні строку, а потім збирайтеся в дорогу і гайда до Петербурга вчитися. А там, як вийдете в люди, будете співати у столичних театрах, то й мене, старого, згадаєте.
— Спасибі вам, Дмитре Івановичу, дуже дякую за ваші чутливі, батьківські турботи, за щиру допомогу,— відповів йому тесля.
Та радість була недовга. Повернувшись додому, Михайло Тимофійович розповів дружині про пакет з Петербурга і про наказ Яворницького негайно їхати до столиці. Дружина в сльози:
— Куди ти поїдеш? На кого нас покинеш? Ні, облиш,— благала вона,— не з нашими достатками їхати до Петербурга, ми тут загинемо без тебе, як мухи в окропі.
Сльози дружини, біля якої було троє дітей, докази, благання зробили своє. Михайло Тимофійович Овчаренко пожурився, посумував, що так склалися обставини, і змушений був забути про свою подорож до столиці.
Дмитро Іванович дуже розгнівався на Михайла Тимофійовича і його дружину.
— Отак і гинуть народні таланти! — сумно сказав він, нарікаючи чи то на Овчаренка, чи то на ті обставини, що не .дозволили теслі скористатися його допомогою — стати артистом за покликом душі.
НЕЗВИЧАЙНЕ ПОЛОТНО
Відвідувачі Дніпропетровського історичного музею ім. Яворницького часто затримуються біля загадкової картини, намальованої на дверях.
Історія цієї картини незвичайна.
Одного разу Рєпін прислав до Яворницького свого талановитого учня Миколу Івановича Струнникова. Дмитро Іванович цікаво й захоплююче розповів Струнвикову про численні героїчні подвиги хоробрих запорожців. Оповідач так захопив художника, що в нього виникла думка — увічнити запорожця в бою. Одбираючи з колекції вченого потрібні експонати, художник, розговорившись, уподобав талановитого збирача народних скарбів. Бажаючи віддячити чимось Дмитрові Івановичу, Струнников спитав:
— Скажіть, Дмитре Івановичу, що б вам намалювати на спогад?
— От що, голубчику. Намалюйте мені страшного запорожця. Покажіть у ньому силу, мужність, відвагу, щоб люди вірили, що ворог не тільки козака, а й погляду його боявся.
Молодий художник швидко зрозумів задум історика і виконав свою роботу на масивних дверях тієї кімнати, в якій жив Д. І. Яворницький. Картину названо "Козак у бою". Обличчя козака на цій картині налите кров'ю, очі горять ненавистю до ворогів, він сам поранений, але не може простити ворогам спустошливих нападів на рідну землю, великого горя, завданого українському народові.
Коли вчений перебирався з Москви на постійне мешкання в Катеринослав, він захотів був узяти з собою і цю картину — двері. Але театральний колекціонер Бахрушин О. О.— господар будинку — не поступився своїм добром.
— Двері мої! — твердив він, гарячкуючи.
— А козак мій! — пояснював Яворницький. Ця суперечка тривала довго. Мирним способом її не вдалося розв'язати, і справу передано в судові органи. А там судді ухвалили так: оскільки на двері з картиною е два претенденти, то розпиляти їх на дві рівні частини, а потім кинути жеребки: кому що випаде, той тим і повинен задовольнитися.
Так і зробили. Яворницькому, на щастя, дісталася верхня частина дверей із зображенням козака, а колекціонерові Бахрушину — нижня.
1905 року картину "Козак у бою" Яворницький подарував музеєві.
Коли Дмитро Іванович водив по залах чоловіків, то, жартуючи, пояснював так:
— Мені дістався по жеребку козак, а Бахрушину — штани й те, що в штанях.
Кожного разу це пояснення кінчалося вибухом дружного сміху.
Відвідувачі меморіальної кімнати Д. І. Яворницького також часто затримувались біля двох портретів запорожців Шиянів.
Брати Шияни, Яків, та Іван, у 1783 році за свої кошти поставили в запорозькій церкві Нікополя новий коштовний іконостас, а пізніше своїми руками виготовили жертовник і рукомийник. Трохи згодом, в 1790 році, вони купили й подарували церкві дзвін вагою 45 пудів і 18 фунтів. За все це нікопольчани віддячили їм благоговійним увічненням: портрети цих запорожців майже на весь зріст були виставлені не де-небудь, а в самій церкві — на іконостасі. Один з них стояв з правого, а другий з лівого боку іконостаса.
На портретах був такий напис: "Сей портрет снято с ктитора Якова Шияна и поставлен здесь при том месте, где труды его всему обществу на иконостасе видны. 1784 года генваря 9 дня". Такий самий напис зроблено і на другому портреті, але замість Якова названо ім'я Івана: "Сей портрет снято с ктитора Ивана Шияна..."
Брати Щияни намальовані в запорозькому одязі, з довгими чубами та вусами.
Якось у цю церкву наскочив місцевий архієрей, який , проїздив по своїй єпархії. Наблизився він до іконостаса, щоб поцілувати ікони. Глядь, а там замість ликів святих — запорожці з чубами.
Архієрей скипів:
— Православні, кому ви молитесь?
— Богові, ваше преосвященство,— відповіли віруючі.
— Кому ви молитесь, ще раз запитую вас?
— Богові, ваше преосвященство.
— Не богові, а запорожцям! Що це, ідолопоклонство! Геть, заберіть їх звідціль!
Того ж дня портрети Шиянів зняли з іконостаса. Оригінали цих портретів, розповідав Д. І. Яворницький, забрав відомий археолог М. М. Мурзакевич для Одеського музею історії та старожитностей.
Д. І. Яворницький вжив заходів, щоб зробити на полотні копії з портретів запорожців Шиянів, і виставив їх для огляду в Катеринославському історичному музеї ім. Поля.
Якось вчений показав портрети Шиянів І. Ю. Рєпіну. Великий творець "Запорожців" зацікавився козаками Шиянами. Він зробив з них чудесні малюнки — ілюстрації для книги Яворницького "Запорожье в остатках старины и преданиях народа".
Зараз портрети Шиянів зберігаються у фондах Дніпропетровського історичного музею імені Д. І. Яворницького.
ВИПАДОК ПІД ГІЛЛЯСТИМ ДУБОМ
Дворянин І. Магденко часто хвалився, що він і його предки — козацького роду. В зв'язку з цим він відпускав довгі вуса, носив вишиту сорочку, жупан і червоні штани.
У святкові дні Магденко одягав козацьке вбрання і заходив до крайового музею, де пишався перед професором Яворницьким своїм родом та одягом.
Це дратувало Дмитра Івановича, тим більше що йому давно кортіло придбати до жупана ще й сукняні запорозькі штани і виставити їх у музеї. Та його прохання продати штани для музею Магденко категорично відхиляв.
Довелося діяти іншим способом.
Яворницький дізнався, що Магденко ласий до горілки: пив її не чарками, а келихами. Зустрівшися з ним, учений сказав:
— Знаєте, що я придумав?
— Скажете.
— Прогуляймося в неділю по Дніпру. Я розкажу вам історію міста, покажу красу берегів і островів дніпрових.
— Що ж, чудово, згоден!
— Тільки ж ви приходьте в запорозьких штанях. На козацькі місця треба і їхати в козацькому одязі.
— Добре, одягнусь у вишиту сорочку і запорозькі штани. Все, Дмитре Івановичу, буде як слід.
Запрошуючи панка на прогулянку, Дмитро Іванович виробив наперед хитрий план, в якому ковбаса та чарка мали відіграти першорядну роль.
Виїхали човном. Спустилися за Старі Кодаки.
— Ну, ось тут, біля Микольського, пора нам і відпочити,— запропонував Дмитро Іванович.
Зійшли з човна, сіли під гіллястим дубом. Яворницький одразу ж "атакував" пана історією. Розповідав йому про минуле краю, про козацькі походи, а потім вийняв з торби харч, горілку й розклав усе те на рушнику.
— Кажуть люди: немає нічого кращого, як ковбаса та чарка! Випиймо та перекусімо на лоні природи!
— Давайте! — охоче погодився Магденко, побачивши горілку.— Люблю отак, по-запорозькому.
— Запорожці любили випити, любили й погуляти, і про померлих не забували. Як умре козак, то в могилу клали кварту горілки, щоб і на тім світі не сумував, веселився. Он як! — усміхаючись, каже Дмитро Іванович.
— Ну, будьмо!
— Будьмо, пийте на здоров'ячко!
Випили по одній. Дмитро Іванович налив по другій. Удаючи з себе людину напідпитку, Яворницький заспівав свою улюблену пісню:
А Самара річка неглибока
І на перевозі неширока.
А луги з берегами
Не проходять з кораблями.
А колись було проходили
І бурлаченків проводили,
А тепер не проходять
І бурлаків не проводять,—
Все за вражими панами.
Йому підспівував Магденко.
Щедро частуючи панка, Дмитро Іванович виливав непомітно свою пайку горілки через плече. Не минуло й півгодини, як Магденко вже добре сп'янів. Сонце припікало. Стало нестерпно жарко. Тягло до води.
— Ану, козаче, скидаймо одяг та в Дніпро! — вигукнув Дмитро Іванович.
Магденко скинув титани, сорочку, пірнув у Дніпро. Довго він борсався в прохолодній воді. Після купання хміль трохи пройшов. Магденко, не одягаючись, попросив ще випити. Дмитро Іванович охоче передав в його руки всю горілку.
Допився Магденко до того, що звалився через деякий час на пісок і захропів.
Цього тільки й ждав його "гід".
"Ну що ж,— подумав Дмитро Іванович,— пора й за діло!"
Не довго думаючи, Яворницький узяв козацькі штани пана Магденка і поклав їх у свою торбу, а збоку залишив інші штани. Потім, подумавши трохи, вирвав з блокнота аркуш паперу, щось написав на ньому і засунув цидулку в кишеню.
— Поїхали,— гукнув до лоцмана.— Поїхали до міста, а пізніше, годин через три, повернешся і забереш пана. Він дуже просив, щоб його не турбували: заснув козак...
До пізнього вечора лежав пан Магденко на узбережжі Дніпра без штанів. Прокинувся — лап, а штанів немає. Схопився за голову, та вже пізно. Дивиться: біля нього лежать вузенькі чорні штани. В них знайшов і цидулку.
"Шановний пане Магденко! — писав Яворницький.— Щиро дякую вам за те, що виконали свою давню обіцянку — подарували козацькі штани музею. Д. Я."
Другого дня широкі червоні запорозькі штани були вже в музеї. Передбачливий Яворницький надрукував у місцевій газеті подяку панові Магденку за те, що він "з власного бажання" приніс у музей і подарував запорозькі штани.
Проводячи екскурсію по музею, Дмитро Іванович частенько розповідав історію придбання цих штанів.
— Гляньте! — казав він.— В оці штани влізе ціла гарба кавунів!
А на дозвіллі не обходив і подробиць.
— Магденко образився на мене, хотів був у суд подати, та побоявся: адже всі тоді дізнаються, що пан залишився на березі без штанів.