Людям залишиться лише одне — доглядати за ними…
— Але ж тоді почне змінюватися структура організму! Травна система і цілий ряд інших поступово пе-ретворяться в рудименти!
Міровол знизав плечима.
— Ти, я бачу, відстоюєш естетичні форми людини, які стверджені тисячоліттями. Це пусте! Нам здають-ся некрасивими форми наших диких предків — волосатих, довгоруких, низьколобих, а наші нащадки, можливо, будуть сміятися з форм Діани або Афродіти, яким до цього часу поклоняємося ми… А втім, можна виробити ряд гімнастичних вправ, щоб зберегти наші форми, про які ти так турбуєшся!..
— У всякому разі — це чудесне відкриття! — озвалася Леліока. — Можна поздоровити тебе, Міроволе?..
— Не мене, а Селекційний Інститут Венери, — скромно уточнив Міровол. — Потім, потім… Тепер мова йде про долю Світоза-ра. Пішли далі…
Знову на екрані відкрилася безодня. Одна за одною пропливали чудесні картини різноманітного життя Системи Сонця. Присутні побували на десятках штучних супутників Землі і Сонця, які обслуговували космічні шляхи, на астероїдах, де добувалися метали й мінерали, на Плутоні, в приміщеннях біологічної станції, де вчені працювали над виведенням таких форм рослин і тварин, які пристосувалися б до температури світового прос-тору і майже повного вакууму. Перші результати були успішними, як розповів Міроволу керівник робіт Бін.
Нарешті, батько повернув сина на Землю. Перед глядачами заплюскотіли хвилі Північного океану. Екран переніс глядачів під воду, де на дні, під могутніми ковпаками, працювали потужні реактори, що підтримували в океані стабільну температуру. Такі станції були також в Антарктиці. Вони всі разом регулювали клімат Землі.
Потім з’явилися підводні плантації морських їстівних рослин, колосальні копальні рідких елементів, під-земні індустріальні центри, розумні машини, які керували автоматикою планети, наукові експедиції в стратос-фері і на дні океану, археологічні розкопки в Африці і на островах в Тихому океані і ще багато цікавих захоплюючих картин.
Нарешті, екран погас. Чорна завіса покотилася донизу. Море сонячного проміння ринуло в приміщення. Міровол натиснув важілець на столі. Прозорі пластини, з яких складався купол приміщення, посунулися дони-зу, ховаючись під землю. Лише на невидимому каркасі залишилося мереживо в’юнких рослин з ніжними квіта-ми-дзвіночками. Навколо розкинулася тремтлива туманна далечінь. В ній тонув блакитний рукав широкої річки з плакучими вербами на берегах, білі й рожеві будинки на тому боці та широкі плантації плодових дерев.
Світозар тривожно зітхнув, повернувся лицем до батька.
— Ну, от, сину, і все! — сказав Міровол. — Тепер ти можеш сказати, який же вибір ти зробиш.
— Я скажу, — жваво озвався Світозар. — Слухай мене, батьку, слухай, мамо, слухайте, дорогі сестри, і зрозумійте! Те, що я тільки що побачив, — ще більше укріпило мене в моєму рішенні… Я бачив неймовірні, казкові досягнення, щасливе життя розумних істот, сповнене смислу і перспективи. І я подумав, як думав часто до цього часу: а кому ж ми завдячуємо цим щастям, цими перспективами? Як жили вони, ті далекі і невідомі наші предки, про яких ми так мало знаємо? Якими болями вони боліли, яким стражданням страждали, про що мріяли, па що сподівались? І вдень, і вночі мене переслідують тіні предків, їх невідомі, але чудесні діла, їх страждання і болі… І я вирішив віддати своє життя вивченню минулого, вивченню діяльності наших далеких предків. Я піду в Світовий Архівний Фонд! Хочу знати, що вони бажали бачити в наш вік, чого вимагали від нас…
Тінь невдоволення пробігла по обличчю Міровола.
— Ти добре подумав, сину? — спокійно запитав він.
— Так! — твердо відповів син. — Але хіба я неправий? Скажи, хіба я не переконав тебе?..
Міровол мовчав.
Леліока поклала руку на плече чоловіка, лагідно посміхнулася.
— Може, ти не зрозумів його? Може, треба згодитися з ним?..
— За нього логіка, — знизав плечима Міровол. — Що я можу сказати?..
— Ні! — гаряче заперечив Світозар. — Не логіка, не веління розуму, а голос серця кличе мене на цю до-рогу. Віриш, батьку?..
Міровол мовчазно, але щиро обняв сина, притиснув до широких грудей…
З мороку століть
На душі Світозара повис легенький смуток. Вийшло не зовсім добре. Хоч батько, мати і сестри від щиро-го серця бажали йому щастя і успіхів, але вони були явно незадоволені його вибором.
— Чи варто було б молодому хлопцю зариватися в архівні підземелля? — обережно запитував Міровол, боячись образити сина.
— Я вирішив! — стримано кинув Світозар.
На цьому полеміка закінчилась. Сім’я весело святкувала Світозарове повноліття, перебравшись з коте-джу на зарослий вербами і лозою піщаний острів посеред ріки. Там вони купалися, плавали, ловили вудками зеленавих окунів.
Потім Міровол запропонував зробити прогулянку на літаючому майданчику. Вони летіли низько над зе-млею, і Міровол, явно адресуючи свої слова сину, тихо говорив:
— Ми часто навіть не думаємо про досягнення людства на шляху до істини. Але яка безодня розділяє нас і наших предків… Ось погляньте — перед вами Інститут Воскрешень. Ми вимовляємо ці слова спокійно, як давно знайомі, звичні. Нам здається, — тут Міровол пильно подивився на сина, — що в цих словах чи навіть у цій установі немає ніякої романтики, а лише одноманітна робота по поверненню трупів до життя…
Світозар легко посміхнувся, але не відповів. Він перехилився через бар’єр, дивлячись на велетенську бу-дівлю Інституту Воскрешень. Вона здіймалася тонкими гармонійними лініями над морем зелені і сама здавала-ся породженням могутньої сили землі, напоєної життєвим соком. Зеленаві куполи центральної будівлі пропливли внизу і танули вдалині.
— Півтори тисячі років тому почав функціонувати цей інститут, — замріяно вів далі Міровол. — 3 мерт-вими відтоді не прощались, їх консервували в спеціальних приміщеннях в цьому інституті при низьких темпе-ратурах і потім воскрешали. Наші далекі предки вважали б це чудом, а ми спокійно дивимося на людей, які вмирали по два-три рази і знову були повернені до життя… А тепер, кажуть, скоро почнеться новий етап у ро-боті Інституту Воскрешень…
— Що ти маєш на увазі? — поцікавилася Леліока.
— Офіційно ще не повідомлялось, але я чув, що Інститут вирішує проблему безсмертя…
Світозар недовірливо похитав головою. Йому здавалося, що батько спеціально для нього говорить всі ці неймовірні речі, щоб захопити його якою-небудь іншою професією.
Міровол, побачивши вираз сумніву на обличчі сина, залишив цю тему. Він поважно показав рукою на золотий шпиль гігантської будівлі, що випливала з-за горизонту. Туди летіти не дозволялося, і Міровол повер-нув майданчик, облітаючи цю територію навколо. Там простягалися довжелезні площі космодромів. Звідти ста-ртували і там приземлялися свої і чужі зорельоти. А посередині території, на низькому плоскогір’ї, суворо ви-сочіли в небі темно-фіолетові масиви будівель строгої чіткої архітектури. Вони переливалися на сонці різними барвами темних важких тонів.
— Космічна Рада, — урочисто сказав Міровол. — Мозок чотирьох систем і одна з ланок безкінечного ланцюга, що з’єднує всі заселені світи Галактики. Тобі це нічого не говорить? — раптом повернувся Міровол до Світозара.
— Продовжуй, я слухаю, — ухильно сказав син. — Це дуже цікаво…
— Гаразд… Так от, якби таке почули наші далекі предки, вони б, напевне, посміялися з цих слів. А тепер ми майже байдуже слухаємо повідомлення про те, що до нас прибуває корабель з далекої системи, яка розта-шована за сто парсеків від Сонця, або що наш космоліт прямує до кулястого зоряного скупчення і повернеться назад тільки через п’ятсот років…
— Батьку, — м’яко сказав Світозар, — хіба ти не відчуваєш, що я ще більше правий у своєму рішенні? Хіба ти довів, що я був неправий? Адже це наші предки отут вмирали, страждали, боролись, лягали в цю землю, де тепер височать прекрасні будівлі і звідки стартують могутні космічні кораблі.
— Сину, — жартівливо захищався обома руками Міровол. — Я нічого тобі не кажу, здаюся! Твоя воля, що хочеш, те й роби!..
Мати і сестри засміялися. Міровол замовк і залишив спробу повернути сина на іншу дорогу. Хлопець об-рав свою мету…
…Тієї ж ночі Міровол вилетів на Венеру, до свого Інституту, Леліока поїхала в Африку, де проводилися археологічні розкопки, а Ені й Тора, які були медиками і біологами, полетіли до своїх біологічних станцій, що кружляли в просторі між орбітами Землі та Венери…
…На другий день Світозар вилетів до Світового Архівного Фонду. Він приземлився на березі гірської рі-чки. Зовсім поряд глухо стугоніли верховіттям стрункі смереки, гордо трясли кучерявими головами дуби-велетні. А у вузькому ложі — дика і незаймана — біснувалася річка, кидала темно-зелені горбаті буруни на ка-міння, вкрите мохом та зеленим слизом.
"Чудесно! — з хвилюванням подумав Світозар. — Одну цю річечку я не віддав би за можливість жити на Меркурії чи на Венері. Батьку мій! Хіба я винен, що так люблю рідну землю і її минуле?.."
Хлопець радісно зітхнув, набираючи повні легені запашного повітря, і повернувся обличчям до гори. В самому підніжжі її над невеликим входом сяяли золоті букви:
СВІТОВИЙ АРХІВНИЙ ФОНД
Залишивши майданчик, Світозар попрямував до входу. На-півовальні важкі двері безшумно відчинилися. Попереду спалахнули стіни й осяяли м’яким промінням безкінечний коридор. Вздовж нього росли високі стру-нкі пальми з темно-зеленим широким листям. Хлопець ступив у коридор, поглянув ліворуч. Там на стіні виник отвір, на екрані з’явилося обличчя — веселе, повне, кругле. Очі людини запитливо обмацували Світозара.
— Я директор Світового Фонду. Хто ти і що тобі потрібно? — прозвучало запитання.
— Вчора був мій день — день вибору професії, — трохи хвилюючись, сказав Світозар.
Брови директора смішно сіпнулися вгору, потім униз, він схопився з-за стола, заваленого якимись цилін-драми, і гарячково випалив:
— Далі, далі! Що далі?..
— Я вибрав роботу в Світовому Архівному Фонді!
— Це… серйозно? — недовірливо запитав директор, а потім замахав руками, побачивши, що Світозар знизує плечима: — Гаразд, гаразд, не буду! Пробач! Але річ у тім, що до нас майже ніхто не йде! Навіть старі! Всі десь летять, пливуть, щось винаходять… А вивчати життя предків — нема нікого! А ти — такий юний!..
Директор кинув погляд згори донизу, зупинився на худорлявому вольовому обличчі, на замріяних синіх очах і, мабуть, залишився задоволений оглядом.
— Я дуже, дуже радий! — сказав він, притиснувши долоні до грудей.