І чути їхній дружній голосок — ніжний, милодзвінний:
"Драстуй, вершнику! Куди зібрався?"
"До Місяця! — кричить гордо Михась. — А потім аж до Сонця!"
"Щасливо! — здивовано вигукують волошки й жита. — Щасливо, любий Михасю! І наше вітання Сон-цю! Передай неодмінно!.."
"Передам! — вигукує хлопчик і, підскочивши вгору від повноти почуття, поривається вперед. — Іго-го-го! Др-р-р-р! Чах-чах-чах!"
Соняшничина поєднала в собі функції коня, машини й ракети. Вся сила людська в руці хлопчика. І нема йому впину, нема перешкод. Курява стелеться полем, на запиленій дорозі залишаються маленькі сліди.
Одлітали, блідли враження сну. Відсувалися в невідому глибінь свідомості. А Сагайдак все ще утримував зворушливі видива у своїй пам’яті. П’яти ще відчували сонячну теплінь битого шляху, вуха зберігали неповто-рний шепіт ласкавого літнього леготу…
Сагайдак розплющив очі. Звідки чарівні образи? Моє любе, зворушливе дитинство, навіщо тривожиш, для чого воскресаєш із бездонної криниці часу?
Сухо цокає годинник на столику. Нагадує про реальність. Зараз буде торохтіти. Сагайдак натиснув кноп-ку дзвінка. Відкинув ковдру і скочив з ліжка. Взяв гантелі, підійшов до відчиненої кватирки, ліниво зробив кі-лька вправ. Позіхнув. Надокучило! Безглузде заняття. От якби в селі — інша справа! Взяти б сокиру та метну-тися до дровітні. Цюк-цюк! Цюк-цюк! Росте купа пахучих дровець, грають м’язи, приємна хвиля котиться по всьому тілу, бадьорить, підносить…
Він кинув гантелі в куток. Зайшов до ванни. Ткнувши вилку електробритви в розетку, трохи пошкріб підборіддя. В око впали сиві пасма над чолом. Еге, швидко насувається старість! Сьогодні — сорок п’ять. День народження. Прийдуть гості. Гомону, безладдя на цілу добу. А що відзначати, з чого радіти? З мішків попід очима? Чи втоми, що все частіше оволодіває тілом?
Сагайдак наблизився до дзеркала, зазирнув собі в очі. Хто ти, відбитку? Хто я? Дивна форма — тремтли-ва, гаряча, сповнена протиріч і бажань, немічна й вольова, наділена нетутешнім поглядом духу? Очі — прозорі вікна, розцвічені карою позолотою, хто ви — зброя душі чи оптичні приладдя біологічної машини?
Не збагнеш, не пізнаєш. Нема дитячого, безпосереднього сприймання, як у сні. Все розписано за прави-лами наукового аналізу, все зарегламентовано традицією інтелекту. Куди поділася студентська безкомпроміс-ність, запальність? Звідки повзе байдужість, зневіра, ледве вловимий холодок цинізму, ніби перші прозорі кри-сталики крижинок на осінній воді? Коли це почалося, з якого дня чи години?..
Струсити б дивну пасивність душі, змести, як павутину з обличчя. Як? Звідки почати? Та й неохота. Не-охота думати про значні зміни, неможливо витягати розум з глибокої колії, прокладеної попередником. Та й витягти його — де сили взяти? А сміливості?
Сагайдак зітхнув, покивав сам собі. Усміхнувся відбитку. Гай-гай, брате! Юродствуєш, сам перед собою граєш у прогресивного мислителя. А перед колегами… перед науковим керівником? Мовчиш, вислуховуєш тривіальні сентенції, підтакуєш, хоч знаєш, що він пень-колода. Залежність, перспектива, наукова кар’єра… Мовчи, не виправдовуйся, не будь лицеміром хоч на самоті.
Холодний струмінь води освіжив, одігнав хаотичні думки. Треба поспішати на роботу. Сьогодні останній день, завтра — відпустка. Потім — у червні — поїздка за кордон на філософський симпозіум, а в липні — за-хист докторської дисертації. М-да! Здорово все-таки! Доктор, а там, може, незабаром, членкор, академік… Тоді він покаже! Ні від кого не залежати — це прекрасно! Будь-яку єресь можна сказати, найсміливішу думку від-стояти! Ха, журавель в небі. Ну, та побачимо. Рік буде цікавий… аби лиш не зурочити, як казала моя бабуся…
До ванни зазирнула дружина, сонно всміхнулася.
— Ти вже встав, Михасику?
— Ні, ще лежу, — скептично відказав Сагайдак. — Коли я тебе навчу не говорити фраз-паразитів?
— Ти сухар, — образилася дружина. — 3 парадоксальних фраз та слів складається все найцінніше в жит-ті. Гладенькі, правильні фрази нецікаві…
— Ой Ніночко, якби ти завжди такою мудрою була, — весело вигукнув Михайло, енергійно протираючи рушником у вусі. — Чому ж ти мене гризеш за порушення традицій?
— То в житті. В побуті, в роботі ми маємо справу з людьми, — повчально сказала Ніна. — Треба шану-вати їхні звички. Між воронами…
— Знаю, знаю, — перебив Михайло, виходячи в коридор. — З воронами каркай, з вовками вий, з собака-ми гавкай! Гаразд, будемо гавкати. Де мій сірий костюм?
— Сьогодні надінеш чорний. Одразу, щоб не перевдягатися. З роботи — і на іменини.
— Чудово. Економія в часі. Ти в мене мудрець, ти мій вождь. Дай я тебе поцілую…
Він обняв пухке, тепле тіло дружини. Воно м’яко піддавалося, звично вигиналося для поцілунку. В якусь неуявну мить десь у підсвідомості промайнуло почуття відрази до Ніни. З’явилося й зникло. Звідки, чому? І це вже не вперше…
Ніна відкинула за плечі буйний жмут жовтих кіс, глянула синіми очима на чоловіка, притулилася до ньо-го пишними грудьми.
— Треба, щоб вечір вийшов класно, — сказала вона. — Це дуже важливо, Михасику. Дисертація гостра, треба під неї добрий фундамент…
Сагайдак, затягуючи вузол галстука, знизав плечима.
— Іменини й дисертація. Не бачу зв’язку. Я ж не викладатиму за столом суть дисертації?
— Дурнику, — проспівала Ніна. — Опоненти, керівник, друзі — всі зберуться сьогодні. Про дисертацію — ні слова. Зате лагідність господарів, шарм, ввічливість, тонкі вина, невимушена бесіда… О Михасику, всі люблять приємне життя…
— Гаразд, гаразд! Ти в мене знаєш, як треба. Давай снідати, я побіжу. Як там Андрійко — встає?
— Встає, встає! Він двійку вчора вхопив…
— За що?
— Хай сам скаже. Якусь дурницю впоров. Вчительці не сподобалось. Слухай, котику, восени візьмеш додаткових лекцій в університеті…
— Навіщо? — здивувався Михайло. — Хіба нам не досить? Триста за основну роботу, триста за лекції. Та твоя зарплатня…
— Голубчику, — погладила дружина Михайлову щоку, — треба розширювати масштаби. Ти скоро док-тор, а живемо, як жебраки. Дачі нема, машини нема…
— Дачу ми щоліта наймаємо.
— Не те. Несолідно. Та й квартиру слід поміняти. Нам необхідно мінімум чотири кімнати. А то три. Та які три? Комірки…
— Люди ще в підвалах живуть.
— Кожному своє. Невже ти й мене хочеш загнати в підвал?
— Ну, досить, досить, — махнув рукою Михайло. — Візьму додаткові лекції. До того ще й книгу закін-чу. Думаю, що купимо дачу…
— Лапочка моя, — замуркотіла дружина, очі в неї округлилися від зворушення. — Все буде в ажурі, ли-ше слухайся мене.
— Слухатимусь, тільки дай мені снідати…
— Ходімо, ходімо. Вже гріється. Ось тут, на столі, — пиріжечки, грибочки мариновані. Зараз подам кот-летки, картопельку. Винця налити?
— Дай півшклянки…
— "Мускат". Кримський. Непогане вино.
— М-м… Нічого… Можна пити.
— І мені дайте хильнути, — озвався, виглядаючи з сусідньої кімнати, Андрійко.
Батько глянув на його вихрясту голову, лукаві карі очі, посварився пальцем.
— Я тебе хильну. За що двійку спіймав, признавайся?
— Та…
— Що "та"?
— Вона питала мене… Ну?
— На скільки піднявся рівень електрифікації тепер порівняно з тисяча дев’ятсот тринадцятим роком…
— А ти що — не знав?
— Знав. Тільки я запитав — а чому порівнюємо з тринадцятим, а не, скажімо, з кам’яним віком? Різниця буде ще значніша!..
Батько пирхнув од сміху, затулившись салфеткою.
— Боже мій! — скрикнула мати нажахано. — Це ж хуліганство! Як так можна? І це мій син? Що скажуть наші працівники, дізнавшись, що сип парторга інституту висловлює такі думки?..
— Послухай, парторг, — весело озвався Михайло, жуючи ароматну котлету, — а наш Андрійко дотеп-ний. Дотепний, сучий син!
— Дякую за комплімент, — вклонилася Ніна. — Але ж, Миха-сику, в нього вінегрет в голові? Недисцип-ліноване мислення! Вчителька подумає, що ми вдома таке говоримо…
— А що я таке сказав? — ображено надув губи Андрійко, збираючи книги в портфель. — Я тільки запи-тав…
— Дивлячись, як запитав? — сердито крикнула мати. — В сьомому класі — і такі анархісти! Що з вас далі буде?
— Ай справді — він дотепно сказав! — посміювався батько. — Знаєш, Нінулько, сучасну молодь голими руками не візьмеш. Вони вимагатимуть пояснень. Догми їм не до смаку!
— Це ж і страшно! — обурилася мати. — Сідай, лобуре, за стіл та їж. А то запізнишся!..
— Ніночко, я поспішаю, — сказав Михайло, встаючи з-за столу. — Дякую. Дай мені на таксі пару карбо-ванців!..
— Автобусом доїдеш, — сказала строго Ніна. — На карбованця. Свою купимо — тоді, будь ласка…
— Мамо, й мені дай п’ятдесят копійок, — попросив Андрійко, хапаючи з сковороди гарячий млинець.
— Навіщо тобі?
— На кіно. Ви — на іменини, а я в кіно.
— Візьми. Ось ще двадцять копійок на морозиво…
Михайло цмокнув дружину в щоку, взяв на руку пильник, заглянув ще раз у дзеркало, яке стояло в кори-дорі, пригладив волосся. Ніна проводжала його до дверей, оббирала ледь помітні ниточки та пушинки на спині піджака.
— Так не забудь же — ресторан "Москва", зал на другому поверсі.
— Не забуду, Ніночко. З роботи — одразу ж туди.
— Відпускних не витрачай, всі мені…
— Ніночко, я хотів щось там старим одіслати. Та й поїхати днів на п’ять перед дачним сезоном. А може, разом поїдемо, га?
— Я не проти, — смачно жуючи тістечко, озвався Андрійко. — В селі славно. А дід — розумаха. І з хло-пцями можна м’яча поганяти!
— Ну-ну! — Обличчя в матері похолоднішало, стало зневажливим. — Звідки у вас такі плебейські сма-ки? Їхати в ту помийницю…
— Ну що ти кажеш, Ніночко, — розсердився Михайло, — ну як тобі не соромно? Плебейські смаки! А я звідки? Не з села? А хліб ми їмо кожного дня не з села?
— Михасику, це демагогія, — затулила йому рот долонею жінка. — Поспішай на роботу!
— Та ні, ти зажди, — гарячкував він. — Там простір, повітря, хороші люди… І грошей зекономимо.
— І не думай. Поїдемо в Гагру. Море, екзотика. Ну як ти можеш проміняти море на якесь там село? А грошей не дам. Старі прекрасно обійдуться без твоїх подачок. Це їх ображає. Вони ще здорові, працюють, го-род мають. Проживуть. Вони ще й нам картоплю привозять…
— Ну, як знаєш, — зітхнув Михайло. — До зустрічі…
Він вийшов на сходи. Спускався вниз. Ніна кричала згори:
— То не забудь же — о шостій.
— Гаразд, гаразд, — невдоволено буркнув він.