Аби лише вижити, аби не потрапити знову в тяжку неволю…
Доки не стемніло, йшли мовчки, насторожено, тримаючи зброю напоготові. Натрапивши на струмок, брели по воді з кілометр, щоб, про всяк випадок, заплутати сліди. Скелі громадилися одна на одну, стежок не було, доводилося невпинно вишукувати проходи між камінням. У Гаррі одпала підошва черевика, Михайло допоміг прив’язати її шпагатом. Ліс рідшав, з’явився низькорослий кедровий сланник. Через нього йти було важче, ніж поміж скелями. В одному місці з хащів вискочила кізка, заборсалася в покручених вітах. Американець підняв автомат, хотів стріляти. Свамі стримав його.
— Чого ти? — азартно скрикнув Гаррі. — Така здобич? Я голодний, як акула!
— Ми самі тепер здобич, — тихо мовив індус. — Прошу тебе, — не стріляй. Візьми ось хліба. Я захопив з собою…
Вій вийняв з невеликої сумки цеглинку хліба, розламав пополам. Михайло жадібно гризнув, вдячно кив-нув Рішідеві.
— Де взяв?
— Там, де зброю. Вночі на вахті нікого не було. Каменоломня порожня. Я пробрався туди, зняв замок з кухні. Там невеликий склад, амуніція, продукти, зброя, набої…
— Ти знав усе наперед? — поцікавився Гаррі, жуючи хліб.
— Знав, — скупо сказав Свамі.
— Пощастило тобі, — весело промовив американець. — Шквал вогню, й не поцілили. У мене серце зу-пинилось…
— Пощастило? — перепитав індус, якось дивно поглядаючи на друзів. — Не знаю. Від мене нічого не залежало…
— А від кого ж? — здивувався Михайло.
Свамі промовчав. Задумливо відколупнув смолистий наростень на кедровому стовбурі, понюхав. Потім пильно подивився на Сагайдака.
— Важко було? — щиро запитав він.
— Важко, — признався хлопець. — Я зовсім був упав духом. Думав — наговорив Свамі багато, а на-справді…
— Знаю… Це і найважче, зберегти віру й терпіння. Ще Будда казав, що легше знайти аскета, який їсть листя та коріння, ніж терплячого чоловіка. Люди бажають, щоб усе було, як їм здається, як вони звикли…
Американець доїв хліб, зібрав крихти з колін, з жалем поглянув на пусті долоні. Зірвав кілька листків щавлю, почав жувати. Індус усміхнувся.
— В мене ще є дві хлібини. На два дні вистачить. А там десь дістанемо… Ну що ж, пора?
Вони рушили далі. Надибавши на потічок, Михайло й Гаррі досхочу напилися прозорої води, холодної й бадьористої. Індус не пив, лише освіжив обличчя, руки.
Минувши кедрач, друзі вийшли на широку полонину. Клапті хмар пливли внизу, над ними синіло небо, сонце багряним кружалом сідало за блідо-фіолетові хребти. Над горами котилася тиша — урочиста, неможлива.
— Аж не віриться, — прошепотів Михайло. — Наче в храмі…
Постояли трохи, зачаровані феєрією природи, помовчали. Простір синів, наливався пітьмою. На сході зажевріла велика зірка, викотився на видноколо щербатий місяць.
— Трохи поспимо, — сказав Гаррі. — А на світанку далі.
Знайшли затишний закуток між високими валунами. Наносили туди трави, віток з кедрача. Прилягли — зморені, розбиті. Михайло дивився в зоряну далечінь, зітхав.
— Якщо житиму — ніколи не забуду, — сказав він. — Особливо тебе, Свамі. Неймовірно, дивно, мов чудо…
— Наївно говориш, — ласкаво відповів індус. — Яке чудо? Де ти його бачив? Те, що ми вискочили з не-волі? А Бояк? Його смерть — теж чудо? Наш рятунок — чиєсь нещастя. Нічого дарма не діється. Треба не забу-вати цього…
— Це страшно, — зіщулився Михайло. — Тоді жити не захочеться.
— Даремно. Кожному своє. Потік життя єдиний. Доки ти живий — неси свою хвилю до моря. І не забудь тих, які не досягли мети. Ти й за них в одвіті… А чудо? Справжнє чудо — ми самі, небо над нами. Глянь, Ми-хайле… Що наші битви порівняно з його спокоєм? Міріади віків, незліченні легіони народів, рас, еволюцій… а над ними — вічне мовчання… Мій гуру любить небо. Він щоночі дивиться на зорі, слухає пісню водоспаду…
— Гуру, — повторив Михайло. — Чи він знає, де ти тепер? Чи знає, що сталося з тобою?
— Він врятував мене, — просто й серйозно сказав Свамі.
Михайло більше не запитував, відчувши якусь тривогу в душі. Скептичний давній настрій безповоротно зникав перед величчю зоряної ночі, перед дзвінкою тишею простору, перед глибоким поглядом темних очей індуса.
Піднялися удосвіта. Йшли на південь. До сходу сонця минули кам’янистий перевал. Тут проходила вузь-ка стежина — видно було сліди підків, кінський послід. Втікачі звернули вбік, йшли крізь зарості дерев, щоб, бува, не стрітися з ворогами. Уже на південному боці хребта, на полонині, побачили хатинку. Довго сиділи в кущах шипшини, виглядаючи, чи не вийде хто. Хатинка дивилася байдужим скляним оком, німувала.
— Я підповзу, — прошепотів нарешті Михайло. — Може, нікого нема. Тепер літній сезон, господарі на пасовиську…
— Давай, — схвально відгукнувся американець.
Сагайдак ящіркою поплазував до житла, зазирнув у віконце. Осмілівши, шаснув у двері. Виглянув, за-клично махнув рукою.
— Порожньо. Заходьте!
Втікачі сторожко вступили до хатини. Оглядали притулок. На дощатих стінах порозвішувані мисливські рушниці, сідла, збруя. На полиці — великі круглі сири, кілька головок масла. В комірчині американець знайшов з десяток копчених баранячих тушок. Зрадів, розчахнув одну, впився зубами в тягучу плоть. Половину дав Ми-хайлові. Свамі хитав головою, усміхався.
— Звір заговорив, — озвався він.
— Хай звір, — згодився Гаррі, — аби сили прибавилось. А то вже ледве ноги тягну. А ти, Свамі, сир гри-зи. Сир можна тобі — правда?
Наївшись, утікачі взяли дві головки сиру, грудочку масла, три великі коржі, трохи сухарів. Михайло з жалем поглянув навколо, сказав:
— Жаль, що не знаємо адреси. Скінчиться війна — віддячив би господарям…
— Думаю, що господарі не дуже розгніваються, — сказав американець. — У них цього добра є. Крім то-го, ми взяли трохи. Вони зрозуміють, що ми не злодії…
До обіду йшли не спочиваючи. Хмари розійшлися, сонце припікало.
В деяких місцях втікачі бачили череди худоби. Обминали їх. Села й містечка лишалися осторонь. Коли сонце звернуло до заходу, вирішили спочити. Вибрали галявину серед ялин, над дзюркотливим потоком. Ми-хайло й Гаррі швиденько роздяглися, обмилися в холодній воді. З насолодою бризкали райдужними краплями. Потім розрізали сир — кожному по чималому шматку. їли з коржем, запивали водою.
Зненацька з-за скель виринув одномоторний моноплан, втікачі розгубилися, не встигли сховатися. Льот-чик помітив їх, зробив крутий віраж, гучно заторохтіла кулеметна черга. Смертельний пояс обперезав землю метрів за двадцять від них. Втікачі кинулися в хащі. Літак покрутився, поторохтів і зник.
— Засікли, — злісно сказав Гаррі. — Треба ж було сісти на видному…
— Хто ж знав? — тривожно відказав Михайло.
— Поспішаймо, — промовив індус. — Чим далі відійдемо, тим краще. Доки він повідомить, доки погоня надійде…
— Погоня може бути поряд з нами, — заперечив американець. — Досить по радіо повідомити координа-ти — і все…
— Тоді в путь…
До вечора вони пройшли кілометрів п’ятнадцять. На підйомі до нового перевалу їх уздріла погоня. Лан-цюжок сіро-зелених постатей, диркаючи з автоматів, рухався з долини вгору. Михайло метнувся бігти по узбіч-чю, задихаючись, крикнув:
— Хутчіше, біжімо! Нас підстрелять!
Гаррі голосно вилаявся, гукнув:
— Не надривайся, Михай! Пізно поспішати! Бережи сили!..
Вони пробиралися яругами, ховаючись поза валунами. За півгодини вибралися до перевалу. Аби лиш одірватися, заплутати сліди. Собак у німців немає, не знайдуть у лісі. Та на горі втікачів чигала несподіванка, з південного боку до них наближалася інша лава ворогів. Михайло заметався, мов загнаний звір, гарячково шу-каючи виходу. їх помітили, стрілянина лунала з півночі і з півдня.
— По гребеню не вискочиш, — кусаючи нігті, сказав Гаррі. — Підстрелять. Пастка… Що скажеш, Сва-мі?
Індус печально подивився в небо, помовчав. Потім стиха мовив:
— Треба протриматися до ночі. Може, щось придумаємо вночі?..
— Будемо триматися, — знизав плечима американець. — Здаватися бошам не збираюсь. Шкіру здеруть з живих. Що в нас є, Михай? Три автомати… сім запасних обойм… П’ять гранат… Не дуже… А все-таки не по-лізуть, доки є чим стріляти…
Вороги наближалися з обох боків. Солдати перебігали від каменя до каменя, пострілювали, знову бігли. Цьвохкали кулі над головою втікачів, вони зігнулися за валуном, приготували гранати. Знизу, з північної доли-ни, почулися крики.
— До кого вони? — запитав Гаррі.
— Нам, — сказав Михайло. — Кричать, щоб здавалися. Бо гірше буде…
— Дивні люди, — тихо мовив індус, дивлячись на ворогів. — Таку силу, такі старання прикладають, щоб знищити втікачів з неволі. Цікаво, що ми їм цілком байдужі, вони нас не знають, ми — їх, і все-таки люто пере-слідують, йдуть на смерть, аби лиш досягти ефемерної цілі… Яка страшна майя!..
— Знову майя? — гірко сказав Сагайдак. — Дуже густа вона, Свамі! Вирвалися чудом з однієї, тепер, здається, зовсім безнадійна пастка…
— Нема безнадійного становища, Михайле, — озвався індус, задумливо глянувши на товариша. — Все залежить від нашої волі…
— Воля? — перепитав Михайло. — Якби хлопців з двадцять, та добрий станковий кулемет, може, й по-могло б… А воля?..
— Кулемет не поможе, — суворо мовив індус, нахмуривши брови. — Лише воля потрібна…
Не діждавшись відповіді, переслідувачі знову почали перебіжку. Гаррі висунувся з-за валуна, прицілив-ся, стьобнув короткою чергою з автомата. Почувся зойк, впала сіро-зелена постать, незграбно розкинувши ру-ки.
— Є один, — азартно крикнув Гаррі. — А ви з того боку. Щоб не застукали.
Німці з півдня не дуже поспішали, там була вузька долинка, вони побоювалися йти відкрито, повзли по землі, ховаючись за найменші камінці. Смеркалося, над скелями повзли сувої туману, переслідувачі осміліли, вже чути було приглушені голоси.
— Ще чверть години, можна вискочити, — прошепотів Гаррі. — Тихесенько, по гребеню… Не помі-тять…
— Згода, — радісно підхопив Михайло. — Все-таки надія…
У сутінках постаті солдат стали темними, зливалися з камінням. Втікачі стріляли по всякій тіні, нервува-ли. Знизу загули машини. Спалахнули прожектори. Сліпучі щупальці заметались по скелях, різонули по очах. Гаррі вдарив кулаком по землі, вкусив себе за палець від гніву.
— Не вийшло. Тепер не вискочиш. Як на долоні…
— Підступний ворог, — згодився Свамі.