На ньому зображені кадри з своєрідного фільму чужинців: падіння апарата в узгір’я, вибух, фіолетові кулі на блискучому тлі. Де трапилася катастрофа?
Минали години. Ракета дванадцять раз облетіла супутник, наближаючись до його поверхні. На тринадця-тому витку екран радара спалахнув. На ньому виникла розмита пляма.
— Метал! — крикнув Андрій.
— Відзнач координати, — наказав Огнєв.
На чотирнадцятому витку командир почав гальмувати. Швидко наближалося відзначене місце. В пери-скопі виникли зубці знайомих гір, широка блискуча рівнина. Знову спалах на екрані локатора.
Огнєв форсував двигуни ракети, яка повернулася дюзами вниз. Падіння припинилося.
Ракета плавно опустилася на поверхню Мімаса…
З хвилюванням наближалися космонавти до уламків чужого корабля. Здалека можна було помітити не-далеко від гірського урвища верхівку сфероїда, занурену в шар замерзлих газів. Сусідня вершина гори була зруйнована. Певне, корабель чужих зіткнувся з нею, приземляючись. А може, зіпсувалася апаратура, хто знає!.. Таємниця катастрофи була покрита товстими пластами аміачної криги.
Космонавти кілька разів обійшли навколо місця трагедії, переглянулись.
— Ці уламки нічого нам не скажуть, — непевно промовив Іван. — Треба пошукати навколо…
— Все покрите замерзлими газами, — заперечив Андрій. — Тут треба спеціальні машини, щоб розрити кригу…
— Пройдемо попід урвищем…
Космонавти попрямували до скель. Вони повільно йшли вздовж кам’яної стіни, оглядаючи всі заглибини. Біля однієї з них Огнєв здивовано зупинився.
— Поглянь, Андрію! Тут хтось з них був!
Справді, біля входу в заглибину лежало кілька невідомих апаратів темно-фіолетового кольору. Один з них нагадував той, що потрапив на Землю. А на скелі, праворуч від входу, було вирізьблено грубе зображення Сатурна. Ще нижче, на одшліфованій ділянці каменя, можна помітити фіолетові хвилясті лінії.
Огнєв мовчки рушив в глиб отвору. Андрій попрямував за ним. Ввімкнули прожектори. Промінь вихо-пив з пітьми невисокий грот, а в глибині його… фіолетову кулю.
— Андрію… Та сама куля, що зображена в апараті. Невже це жива істота?
— Напевне. Поглянь, вона помітно пульсує. І блиск якийсь тьмяний, не металевий…
— їх було три. Чому лишилася тільки одна…
— А ось, дивись… Ще дві… Але дуже малесенькі…
Дійсно, біля великої кулі, що мала в діаметрі біля сімдесяти сантиметрів, лежали зовсім близенько дві інші. Вони були якісь зморшкуваті, ніби висохлі, і жодної ознаки руху не помічалося в них…
— Мертві, — похмуро озвався Огнєв. — Безумовно, вони загинули.
— І так дивно… як вони перебували в безповітряному просторі…
— Ми нічого не знаємо про їхню структуру, — заперечив Огнєв. — Але дивно інше… Я не відчуваю, що вони чужі. Дивлюся і не розумію — звідки це… Таке враження, наче лежить переді мною мертва людина Землі.
— Вони — соратники наші, — згодився Андрій. — Занадто багато зроблено для їхнього врятування… і все даремно.
— Хто знає, — непевно відповів Огнєв. — Може, цей великий… ще живий. Він здригається. Знаєш що? Я спробую торкнутися його.
— Обережно! — попередив Андрій. — Може, це пошкодить йому.
Командир легенько доторкнувся пальцями до фіолетового купола. По тілу дивного створіння побігли дрібненькі брижі. З-під пальців бризнули іскри.
Огнєв відсахнувся.
— Живий. Тільки що це значить? Він весь заряджений. Як акумулятор! Проте хіба в нас нема на Землі істот з електричним зарядом?
— Дивись, Іване, що з ним робиться!..
Космонавти відступили до виходу. З відстані двох метрів вони спостерігали, як істота заворушилася і по-чала пульсувати. Потім на фіолетовому тлі раптово виникло дві вузькі щілини. Вони поволі розширилися, зася-яли прозорими вогниками, почали повертатися вгору, вниз, на боки, зупинилися на постатях космонавтів.
— Очі! Щоб я вмер — очі, — здивовано скрикнув Андрій.
— Тихо. Дивись далі…
Крім "очей" на поверхні кулі з’явилося ще кільки дивних утворів, які не можна було порівняти ні з яки-ми органами людини. Ці заглибини, лійки, рупори вібрували, простягалися назустріч гостям, випромінювали ледве видиме сяйво. Потім знову все зникло. Істота перетворилася в кулю. Ще мить — і вона почала видовжу-ватись вгору, змінювати свою форму. Перед враженими людьми Землі відбувався якийсь танець форми. Ство-рювалося таке враження, ніби в руках невидимого скульптора шалено звивається еластична різнобарвна глина, породжуючи в геніальних руках творця задумані ним обриси нового тіла. Спочатку з’явилися ноги… абсолютно людські ноги… потім торс, груди, шия… і, нарешті, голова. Розплющилися великі темні очі, відкрилися вус-та. Але вони були якісь бездушні, нежиттєві. Тонкі, жіночі руки дивної істоти в німому благанні простяглися до космонавтів і впали безсило вниз. Вся форма здригалася, вібрувала…
Ось заплющилися очі, захиталася постать. Руки почали западати в тіло, зникли, потім істота зменшилася, ввібрала всередину голову і незабаром перетворилася в кулю.
— Ніколи не чекав такого! — прошепотів Андрій. — Чари якісь!
— Соколов попереджав, — озвався Огнєв. — Життя має безмежні прояви…
— Так які ж вони — кулясті чи такі, як ми?
— Може, ніякі…
— Що ти маєш на увазі?
— Побачимо, — загадково відповів командир. — Нашу форму куля прийняла по бажанню… побачивши нас. А це що?.. Поглянь!
Куля стала напівпрозорою На її поверхні попливли тіні, спіралі, хвилясті лінії. Потім з’явилися рухливі картини. Серед зоряного неба величний диск Сатурна. Космічний корабель в просторі. Падіння на скелі Мімаса. Вибух. І три фіолетові кулі на білій блискучій рівнині. Вони пливуть над нею, добираються до скель. Вгору летить невеликий диск, кружляє над супутником. Пролітає гостроноса ракета Землі. Диск приєднується до неї, зникає в зоряній безодні…
— Тепер все ясно! Вони летіли до Сатурна, — сказав Андрій.
— Тихо. Дивися далі…
На поверхні кулі продовжувалася дивна розповідь. Три істоти лежали непорушно в заглибині між скеля-ми. Потім з’явилися схематичні лінії. Від тіл істот попливли в простір хвилі. Обсяг куль зменшувався.
— Витрата енергії, — прошепотів Огнєв.
Одна з куль приєдналася до середньої. Хвилі енергії вливалися тепер з тіла в тіло, зберігаючи потенцію середньої істоти, в той час як перша катастрофічно зменшувалася. Через деякий час таким же чином стала діяти третя куля.
Космонавти розчулено перезирнулися.
— Дві передали своє життя третій, — промовив Огнєв. — Це чудові істоти…
Раптом ритм показу став стрімко наростати. З’явилися людські постаті. Космонавти впізнали самих себе. Вони наблизилися до кулі, разом з нею попрямували до ракети. Ракета полетіла до Енцелада. Потім куля з’явилася в просторі, від неї простяглася лінія до Сатурна.
— Все ясно, — зітхнув Андрій. — Пропонує летіти на Енцелад. Там у них пункт, який я бачив. Потім во-ни повідомлять на Сатурн. Але як же ми її дотягнемо до ракети?
Куля мовби зрозуміла слова людини. Вона піднялася на кілька сантиметрів над грунтом, заколихалася, тихо попливла в отвір.
— До ракети! — наказав Огнєв. — Якнайскоріше…
Вони двадцятиметровими стрибками помчали вперед. Рядом, не відстаючи від них, пливла у просторі фі-олетова примарна куля…
СТРАШНА ЖЕРТВА
Куля лежала в широкому кріслі штурмана. Вона знову була непорушною, ніби витратила під час спілку-вання з людьми весь запас енергії. Огнев і Савченко поглянули на крісло, потім один на одного. Все було зро-зуміло без слів. Наступило найстрашніше. Летіти назад можна було лише двом. Або люди без кулі… або хтось один з нею. Наступила довга пауза. Чи говорила вона про сумніви, страх? Хто знає? В душі людини є поряд з осяйними вершинами глибокі темні прірви найдревніших почуттів. Але в людей великого серця світло завжди розгонить пітьму…
Першим озвався Огнєв. Він рішуче сказав:
— Ми розуміємо один одного. Є тільки один шлях. Я залишаюсь тут. Лети на Енцелад, там одвезеш на всюдиході цю істоту в їхнє підземелля…
— А ти? — похмуро запитав Андрій.
— Я буду ждати… доки ти вернешся за мною…
— Ми витратимо майже все пальне… Доки я його добуду, минуть сотні годин. А в тебе кисню максимум на сорок годин… Отже…
— Отже, іншого виходу нема.
— Є, Іване, — важко сказав Андрій. — На Мімасі залишусь я.
— Ти забув, що я командир!
Савенко м’яко усміхнувся, похитав головою.
— Тут наказ не підходить, друже. Не перебивай мене. Ти забув, що попереду важкий і небезпечний політ до Землі. Твій досвід важливіший, ніж моє життя…
— Друже… я один. А тебе чекає мати на Землі… Шура, нарешті…
— Не треба про це, — сумно сказав Андрій. — Я вирішив, капітане.
В цей час почувся сигнал виклику, потім голос Шури. Пролунали тривожні, схвильовані слова:
— Черговий виклик, друзі! Де ви? Чому не відповідали на попередні виклики?
Огнєв хутко включив передачу, почав говорити. Слова його звучали різко, напружено:
— Ми чуємо тебе, Шуро. Все відбулося гаразд. Знайшли живу істоту. Зовсім неземної форми. Будемо стартувати.
— О, капітане! — радісно скрикнула дівчина. — Яке щастя!..
— Ні, нещастя, — перебив її командир. — Хтось з нас залишиться на Мімасі. Ти розумієш, що це зна-чить?
Тиша. І далеке зітхання, ніби з іншого світу:
— Я розумію…
— Я наказав Андрію летіти. Він відмовляється. Але наш колектив — три людини. Я прошу вас, Шуро… підтримайте мене. Подумайте, дівчинко…
Не чути відповіді. Тільки важкий подих, ніби зітхання Всесвіту. Нарешті, печальний голос:
— Ти вирішив, Андрійку?
— Так, Шуро…
— Ти не жалкуєш?..
— Ні, кохана…
— Шуро! — болісно скрикнув командир.
Мовчання.
— Шуро! Чому ви мовчите?
— Хвилина скінчилася, капітане, — суворо прозвучала відповідь.
СМЕРТЬ АНДРІЯ
Всюдихід зупинився біля прозорої стіни, де Андрій вперше опускався в підземелля. Фіолетова куля, що під час польоту була інертною, непорушною, тепер жваво заворушилася. На ній виникли рухливі картини: Ог-нєв пізнав в одній з постатей себе. Він повертався на всюдиході до ракети. В чому річ? Дивна істота пропонує їхати Назад? Значить, вони прощаються? Чи, може, куля бажає сказати щось інше?
Куля знову потемніла, випливла назовні. Вона попрямувала до отвору, зникла в сутінках тунелю. Огнєв кілька хвилин чекав, думав. Невже на цьому кінець? Десь в підсвідомості в нього жевріла надія, що колоністи Сатурна допоможуть людям Землі. Адже Андрій… на Мімасі… Один! Самотній! Скоріше до ракети.