Мо-же, й і олову теж? Треба спробувати…
Він поринає в течію і кричить від неймовірного болю. Вода солона. Він не знав цього. Вона заходить у вуха, ніздрі, роз’їдає череп. Боже! За що така страшна кара?
На березі — постать. Постать в білосніжному платті… Хто це? Катрен! Це Катрен!.. Вона допоможе… її ніжні руки полегшать муки Алессандро…
— Катрен! — кричить Лосс у відчаї і простягає виснажені руки до берега.
Але берег почав віддалятися. Чому? Чому він віддаляється? А Катрен стоїть непорушно.
— Ка-а-атрен! — не вгаває Алессандро, а вода вже хлюпає йому в обличчя, виїдає очі. Мовчить Катрен, зникає в імлі, що поволі спускається на світ, на річку, на Алессандро…
Лосс поринає у воду. Хай краще смерть, ніж так мучитися. Навколо жовто… Метляються тіні. То, ма-буть, рибки… Але чому ж він дихає? Чим? Адже повітря під водою нема? І що то за світло вгорі? Сонце? Ні, то не сонце, а електрична лампочка… Яка лампочка?..
Свідомість боролася з галюцинацією, ніяк не могла вийти в світ реального. Вона лише зрідка приходила тієї ночі до в’язня, щоб ще більших мук завдати йому.
— Пити! — кричав він у пітьму, безсило повертаючи голову до дверей.
Але пітьма мовчала. І тоді Лоссу здавалося, що він один серед неосяжного світу, що він умер і це його душа мучиться в чистилищі за великі гріхи, вчинені за життя на землі. Коли ж закінчаться муки, коли він поба-чить хоча б одне живе обличчя?
Немає відповіді. Тільки в жовтому тумані пливуть десь оддалік велетенські зоряні світи. Вони холодні й байдужі до горя людини. Боже! Де ти? Навіщо створив мене? Є ти чи тебе нема? Чому посилаєш на мою голову такі неймовірні страждання? Мовчить простір. Біль розриває душу Алессандро, його руки простягаються від зорі до зорі, щоб обійняти кого-небудь, відчути живе, трепетне серце біля свого серця…
Холод пронизує тіло. Звідки холод? Чорні грати, і на тлі їх мерехтливі зірки… Страшно!.. Ні, він не в просторі, не на тому світі… Тюрма! Страшна Санта-Пенья! Значить, він вижив після "льолі", його залишили в спокої.
— Пити-и! — застукав у двері Алессандро, божеволіючи від спраги. Низький гул прокотився коридором.
— Замовкни! — почувся загрозливий голос наглядача. — Знову "льолі" захотів?
— Вмираю, — простогнав Лосс, намагаючись звестися на ноги.
— Не здохнеш, — пробуркотів голос. — Завтра одержиш.
Голова Алессандро безсило впала на камінь підлоги, з очей полилися сльози розпачу, безсилля і люті. Нема людей. Є тільки тупі, холодні тварини, які будують своє життя на стражданнях братів своїх. Вбити такого — хіба злочин? Ні! Великий подвиг, благодіяння для світу! О, якби сили йому й могутності.
Прокляття разом із піною зірвалися з вуст Лосса, слабкі кулаки його вдарили відчайдушно по стіні. Біль протверезив Алессандро. Треба стриматися. Треба спокійно обдумати все… Важко навіть думати. Коле в скро-нях.
"Пілюля! Де пілюля?" — майнула думка. Його остання надія. Вона була схована в ріжку піджака. Чи на-глядачі повернули йому верхню одежу?
Лосс помацав навколо себе. Наткнувся рукою на якесь шмаття. Піджак! Слава богу.
В’язень хутко відшукав потрібне місце, витягнув кульку з вати. Пілюля на місці. Вони не знайшли її.
Алессандро знеможено відкинувся на спину, заплющив очі. Треба витерпіти до середи, йому вже нічого втрачати. План Моріса — єдиний шанс.
Під ранок Лосс задрімав. Біль затих. Спрагу трохи вгамувала прохолода.
Згодом до камери зайшов начальник тюрми з наглядачами. Він схилився над Алессандро.
— Скажи одне слово, й ти одержиш усе — їжу, воду, хорошу кімнату. Сеньйор Коммес не забув своєї обіцянки… Ти підеш на волю, якщо…
Алессандро поворушився, розплющив очі, каламутним поглядом подивився на Б’янцо.
— Дайте спокій, — прошепотів він.
Начальник знизав плечима, махнув рукою і вийшов геть.
— Хай здихає, — почувся його голос уже в коридорі.
Гримнули двері. І знову свідомість Лосса окутав морок. О дванадцятій годині дня, коли сонячні промені прослизнули в карцер, наглядач приніс кухоль води й півфунта чорного хліба. Це був пайок на цілий день.
Алессандро не доторкнувся до хліба, але воду пожадливо випив до дна. Трохи полегшало. Прояснилося в голові. Побиті місця нили, але вже можна було терпіти.
…Проповз тиждень. Тиждень невимовних мук — фізичних і Душевних. Алессандро не знав, що виріши-ла адміністрація, як обернулася справа з втечею Моріса Потра, але його вже не чіпали. Давали щодня по кухлю води й шматочку хліба, проте лікаря не присилали. Начальник тюрми, очевидно, вирішив доконати в’язня.
Алессандро старанно лічив дні. В середу ранком він разів сто Пройшовся по камері, тримаючись за стіну. Ноги підгиналися, боліло в спині. Важко йому буде втікати, якщо план вдасться, та іншого шляху нема. Це єди-ний.
Перед заходом сонця мала бути перевірка. Алессандро чекав якраз цього часу. За хвилину перед тим він знову дістав заповітну пілюлю, кілька секунд вагався.
Що вийде з того? Може, він власними руками зараз готує собі смерть? Може, Моріс тільки хотів підтри-мати його морально, а ця пілюля — отрута. А втім, якщо навіть так, то велика дяка йому за все. Хай краще смерть, ніж вічні муки в смороді, в самотині. Хай що буде!.. Він переступив таку грань, за якою страху нема.
Алессандро вкинув пілюлю в рот, проковтнув. Прислухався. В кінці коридору почувся брязкіт замків, кроки наглядачів. Зараз. Зараз щось має статися…
Судорога звела руки й ноги Лосса. Миттю задерев’яніло тіло. Він важко повалився на підлогу й завмер, кілька разів здригнувшись. Але диво дивне. Свідомість в’язня працювала чітко. Він про себе відзначав усе: й те, що кінцівки його стали неслухняними, й те, що легені та серце почали сповільнювати ритм і згодом майже зо-всім перестали працювати. Двері до карцера відчинилися. Ніби з іншого світу, долинув голос Коммеса:
— Щось він не ворушиться. Ану, послухайте серце.
Лосс відчув, як хтось схилився над ним. Голос наглядача спокійно промовив:
— Здається, готовий.
— Кличте лікаря.
За кілька хвилин до карцеру зайшов лікар. Він доторкнувся рукою до тіла, послухав серце.
— Мертвий.
— Складіть акт, — сказав Коммес. — Смерть від запалення легенів. Викличте могильника. Закопайте.
— Слухаю, — відповів догідливий голос начальника тюрми.
Тюремники вийшли. Навколо запанувала тиша. Тиша й темрява. Як приємно. Нічого не болить, всі стра-ждання відійшли в небуття, перетворилися в спогад. Час зупинився. Він став безконечним, незмінним. Лоссу здалося, що його тіло розширилося за межі тюрми, розрослося у всесвіт, зайняло собою нескінченний простір. Страшне минуле зникло, розвіялося, мов сон. Коли ж почнеться нове життя?!
Так було довго-довго. Потім якісь звуки долинули до слуху напівмертвого в’язня. Щось гриміло, глухо розкочувалося по покрівлі тюрми. Та ні, не тюрми. То, мабуть, почалася гроза надворі. Недоречно. Якщо його повезуть, то дощ промочить до кісток.
Лосс відчував, як на його обличчі грали відблиски яскравих блискавиць, що проникали у вікно. Сильний грім потрясав будівлю.
До карцера хтось зайшов. Почувся хрипкий, неприємний голос:
— Хай йому грець, знав, коли вмирати. Надворі гроза, а ви мене змушуєте везти. Хай полежить до завт-ра.
— Вези, вези! — крикнув сердито наглядач. — Не розмокнеш.
Алессандро відчув, як його схопили за руки й ноги і понесли з камери. Як тільки вони минули коридор і вийшли надвір, на тіло в’язня сипонув густий, холодний дощ. Оглушливо гримнув грім. Алессандро розгойдали й шпурнули на підводу. Могильник недбало накинув на нього мішковину.
Заіржала конячина, смикнула. Лосс відчув, що підвода поїхала. Зі скрипом відчинилися ворота.
— Тпру, — крикнув могильник. — Поспішаєш, проклята? Не хочеш мокнути? Я теж мокну.
— Що там таке? Мертвяк? — почувся сонний голос із віконця вартівні.
— Еге.
— Хто?
— Та той же, якого одягали в "льолю".
Почувся скрипучий сміх, потім кашель.
— Ще б пак. Після такої купелі рідко хто виживе.
— А чого це ти сьогодні вартуєш? — здивувався могильник. — Чому не Крокодил?
— Його поки що не допускають до роботи, — позіхнув наглядач. — Ну що ж, треба покійничку пробити груди.
В голові Алессандро щось задзвеніло, за спиною пробігли мурашки. Значить Крокодила нема! Боже! Те-пер проб’ють груди ломом, як роблять усім мертвякам. Це настав кінець! Він навіть не може поворушитися, подати знак, що не треба його вбивати… Жити. Йому хочеться жити, дивитися на небо хоча б із тюремного віконця, дихати чистим повітрям і мріяти про волю. Для чого він ковтнув пілюлю, навіщо послухався Потра?..
Заскрипіли двері вартівні. Наглядач узяв лома, вийшов на поріг, подивився на небо.
— Ну й негода. Ллє, як із відра.
— Еге ж, — сердито озвався могильник. — Давай, скоріше роби своє діло, а то я змокну, як курка.
— Знаєш що, — позіхнув наглядач. — Не хочу мокнути. Проб’єш сам біля могили.
— Так би й зразу сказав, а то морочиш голову, — пробуркотів могильник. — Н-но, клята!
Конячка бадьоро задерла хвоста й підтюпцем рушила по вузькій дорозі в ущелину. Алессандро був ні живий ні мертвий. Він уже готувався до фатального кінця, але й тут доля змилостивилася над ним. Яка мізерна випадковість. І вона випала саме йому.
В’язень відчув, що стан непорушності проходить. Можна було поворушити пальцями рук і ніг. Потім по-волі почали оживати інші частини тіла.
Може, встати? Ні, треба зачекати. Хай могильник від’їде далі. Треба виграти відстань. Не можна ризику-вати останньою надією.
Гроза стихала, віддалялася. Алессандро повільно розплющив важкі повіки. Небо закривала мішковина, по ній дрібно стукали краплі дощу.
Підвода торохтіла по кам’янистій дорозі, могильник щось мугикав під ніс, скулившись у передку. Лосс увесь підібрався, очікуючи слушного моменту. Він потроху ворушив руками й ногами, щоб розігнати кров, оці-нював ситуацію.
А якщо могильник нападе на нього? Лосс — ослаблий і немічний — не зможе подолати його. Хоча… Могильник — забобонна людина, він, звичайно, перелякається, коли побачить воскреслого мертвяка.
Підвода зупинилася. Могильник зліз із передка, забрязкотів якимось залізяччям. Потім відкинув мішко-вину й виліз на підводу. "Що він хоче робити? — Алессандро скоса поглянув угору. — Проклятий! Він проб’є мені ломом груди. Ні, цього не буде!"
Лосс застогнав, поворушився, звівся на руках.
— А-а-а! — дико заревів могильник, випускаючи лома з рук.